Виховання у Стародавній Греції та Римі. Освіта і виховання в епоху Середньовіччя.

Мета: знайомство з особливостями культури, освіти і виховання Давньої Греції, Риму, особливостями культури Середньовіччя та представниками філософської думки цього періоду.

Професійна спрямованість: сприяти розвитку педагогічного мислення майбутніх вихователів.

Ключові слова: калокагатія, гінекея, школи граматистів, кіфаристів, палестри; гімнасія, академія, школи риторів. Католицизм, монастирські єпископські чи кафедральні, церковно-приходські школи; сім вільних мистецтв, універси­тет, метафізика, психологія, етика, політика, ліценціат, космологія; магістр права, медицини чи теології.

Методи: пояснення, розповідь, дискусія, метод історичного аналізу, використання опорних блок-схем.

План лекції

1. Виховання у Древній Греції. Спартанська та Афінська системи виховання. Відмінності цих систем.

2. Педагогічні погляди стародавніх філософів (Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит, Квінтіліан).

3. Школа і педагогіка Стародавнього Риму.

4. Система шкіл та зміст середньовічної освіти.

5. Виникнення і розвиток перших університетів в Європі.

Рекомендована література

1. Левківський М.В. Історія педагогіки. Житомир, 2002.

2. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дубасенюк/. - Житомир, 1999.

3. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. - Тернопіль, 1996.

4. Пискунов А.И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. - М.: Просве-щение,1981.

Питання для самоопрацювання.

1. Взаємозв'язок культури й освіти у доісторичних світових цивілізаціях.

2. Порівняльний аналіз думок (поглядів) грецьких, римських і східних філософів щодо виховання особистості.

3. Загальні тенденції виховних систем у Середньовіччі (порі­вняльний аналіз).

4. Традиційні засади виховання селянських дітей у Середньо­віччі.

Питання для самоконтролю.

1. Характеристика змісту освіти й виховання у школах Давньої Греції.

3. Характеристика змісту освіти й виховання у школах Давнього Риму.

Доведіть, що Спартанська і Афінська виховні системи є та­кими, що унеможливлюють одна одну.

4. Що є принципово відмінним у школах писців і жерців?

5. Які наслідки Афінської освітньої системи мають непересі­чну цінність для сучасної загальнолюдської і педагогічної куль­тури?

У чому полягає обмеженість всіх виховних станових сис­тем Середньовіччя?

2. Доведіть обмеженість школи Середньовіччя у принципах і організації навчання.

3. Обґрунтуйте принципову помилку у вихованні майбутнього лицаря.

4. Перерахуйте всі обов'язкові навчально-наукові звання в університеті (у виховному напрямку).

№ 1.

Стародавня Греція складалася з ряду невеликих держав-міст (так званих полісів), багато в чому подібних, багато в чому відмінних, своєрідних. З них найвідоміших в контексті педагогічної проблематики були Лаконія з столицею в Спарті і Аттіка з столицею в Афінах. Відмінність в системах виховання цих двох країн була обумовлена деякими особливостями економічного і політичного розвитку, а також станом культури цих держав.

Спартанська система виховання.

Спартанське виховання ставило мету: підготувати з дітей-спартіатів мужніх воїнів, стійких і загартованих майбутніх членів військової общини.

Спартанські діти були власністю держави. Контроль держави починався з перших днів життя дитини. Новонароджені піддавалися огляду в спеціальному місці (лесха) старшими членами общини і лише здорові діти передавалися на виховання в сім'ю. Кволі діти або кидались в ущелину (за Плутархом), або викидались на смітник («покидьки»), принаймні росли поза спартанською .общиною. Здорові діти до 7 років залишались у сім'ї. Плутарх відмічає переваги спартанських годувальниць. Вони дітей не пеленали, ростили їх невибагливими в їжі, такими, що не боялись темноти чи самотності, не знали, що таке плач. Контроль за вихованням дітей в сім'ї здійснювали державні чиновники - педономи.

У семирічному віці держава забирала дітей від сім'ї і поселяла в особливі державні навчально-виховні заклади — агели, де вони виховувалися до 18 років. Виховання ставало функцією держави, здійснювалося під її контролем і за її рахунок.

У 18 років юнак вступав до групи ефебів, брав участь у маневрах та криптіях і в навчанні молодших. Лише в ЗО років спартіат отримував права громадянина і статус «мужа».

Афінська система виховання.

Метою афінського виховання було досягнення калокагатії— гармонії тіла і духу. Виховання спрямовувалося на розвиток духовних обдарувань особистості: розвиток розуму, художнього смаку і моральних почуттів.

До семи років виховання відбувалося в сім'ї під наглядом матері чи годувальниці. З двох років до хлопчика прикріпляється педагог (пайс+аго—«дітоводій»), раб, що супроводжував його скрізь, носячи за ним різні речі тощо. Педагог повинен був спостерігати за моральністю дитини: оберігати від випадкових вуличних знайомств, вражень, навчати її світських манер, правил поведінки за столом і на вулиці. Коли хлопчик підростав, педагог супроводжував його до Школи, носив за ним його книжки, таблички, писало, а також ліру (або кіфару).

Мусична школа була загальноосвітньою і приватною, а отже платною і недоступною для демосу. До речі, в Афінах вперше з'являється термін «школа* (схоле — дозвілля). Школу утримував учитель за плату, а таких, як правило, в Афінах не поважали. Лише випадковості могли привести до вчительської роботи. Не дарма в той час говорили про таку людину: вона або померла, або вчить дітей.

Починаючи з 12 років, підлітки паралельно з мусичною школою відвідували гімнастичну школу (палестру), метою якої був розвиток культури тіла. Це також приватний заклад. Учні опановували пентатхлон (п'ятиборство): біг, боротьба, стрибки, метання диску і метання спису, а також плавання. В Афінах говорили: «Хто не вміє читати і плавати, той не може бути громадянином» Порівнюючи фізичні вправи в гімнастичних школах з аналогічними вправами у Спарті, слід відзначити їх порівняно м'який, легкий характер, хоча це не заважало їм Іавати не гірші результати. Якщо в Спарті фізичне виховання насамперед орієнтувалося на формування фізичних характеристик (сила, швидкість, спритність), то в Афінах на першому місці стояло формування красивого тіла.

Найобдарованіша частина молоді вступала в гімнасії, державні заклади, що призначалися в першу чергу для дальшого удосконалення в галузі гімнастики. Тут молодь перебувала протягом двох років. У V ст. до н.е. в Афінах було три гімнасії, що утримувалися державним коштом: Лікей, Академія і Кіносарг.

Освітній шлях повноправного афінського громадянина закінчувався відбуванням військової служби в умовах ефебії. У V ст. до н.е. — це обов'язковий акт. Зарахування до ефебії співпадало з громадянським повноліттям і було ним обумовлене.

№ 2.

Демокрит:

Демокрит відстоював ідею гармонійного розвитку, значну увагу приділяв моральним вправам в поведінці дітей. Він вважав, що мета виховання - підготувати молодь до реального життя на землі.

Одним із учнів і послідовників софістів був старогрецький філософ Сократ (469-399 рр. до н.е.).

Для з’ясування того, як людині слід чинити, зовсім необов’язково знати як створені Всесвіт і вся природа. Людина потребує пізнання самої себе і своїх дій, усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне і потворне, істина й омана. Метою виховання, на думку Сократа, повинно бути не вивчення природи речей, а пізнання самого себе, моральне самовдосконаленя. Найвищою доброчесністю він визначає мудрість. У поведінці знання того, що є добро, супроводжується і бажанням творити добро (норми поведінки повинні бути обґрунтовані розумом).

Сократ є одним з основоположників вчення про «добру природу» людини, незалежно від ЇЇ статі і походження. У тісному зв'язку із своїм вченням про природу людини та її здібності Сократ розглядає проблему вчителя. Основне завдання учительської діяльності зводилося до того, щоб викликати до життя кращі душевні сили вихованця на основі уважного вивчення його нахилів і здібностей.

Платон (427—347 рр. до н.е.), учень Сократа, видатний афінський філософ. На відміну від свого вчителя, що відмовився від письмової фіксації своїх думок, Платон написав ряд праць: «Держава», «Закони», «Федр», «Пир». «Тімей» тощо.

Моральні якості, так само як і знання, одвічно властиві (природжені) душі людини (це дуже доречно для поділу ідеальної держави на касти ). Таким чином виховання повинно розкрити лише те, що закладене в людині, оформити, стимулювати її потенції, не дозволити їм спотворитися. Щоб здійснити ідеальне виховання в кастовій державі, Платон вважав необхідним поставити дитину в такі умови, за яких вона повинна йти до розуміння загальнодержавних інтересів, відвернувшись від вузькоегоїстичних цілей. Оскільки цьому заважає приватна власність, тому, на думку Платона, у перших двох привілейованих груп (філософи і воїни) її не повинно бути (ідея так званого аристократичного комунізму). На думку Платона, тільки доцільно кероване державою виховання може довести особистість до справжньої духовної г моральної культури.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.), учень Платона, слухач платонівської Академії, хоч в науці пішов своїм шляхом («Платон мне друг, но истина дороже»).

Дуже цінна у Арістотеля перша в історії педагогіки спроба дати вікову періодизацію. Він поділяє життя підростаючої людини на три періоди:

- від народження до 7 років;

- від 7 років до настання статевої зрілості;

- від настання статевої зрілості до 21 року.

№3.

Нижчу ланку в системі освіти утворювала приватна елементарна школа, з досить невизначеним числом років навчання, школа, до якої допускались і дівчата (читання, письмо, лічба, заучування віршів, ознайомлення із законами держави, гімнастика, військові вправи). Навчання грамоти проводилось за допомогою запозиченого у греків буквоскладального методу. Потім переходили до навчання письма (на воскованих дощечках, папірусі, пергамені тощо). При заняттях грамоти прагнули поєднати засвоєння основ правопису з моральним вихованням: вибираючи речення для читання і письма, переваги давали фразам, що містили різні моральні сентенції, більшість з яких заучувалася напам'ять В умовах римської нумерації: при обмеженій кількості числових позначень і при відсутності нуля з усіма наслідками, що звідси випливають, — вивчення рахунку було складним.

Школами підвищеного типу були приватні граматичні школи, куди підлітки-хлопчики вступали після відповідної домашньої підготовки (діти знаті) або, що було рідше, після закінчення навчання в Іисіиз (діти плебеїв), де вони навчалися до 15-16 років. Ці школи були прототипом елліністичних гімнасіїв (латинська, грецька мова і література, основи риторики, астрономія, математика, елементи біологічних наук — не обов'язково). Заняття в школах носили чисто індивідуальний характер, хоч іноді і робились спроби розбити учнів на невеликі групки (сіаззез) у відповідності з рівнем знань і числом років навчання окремих учнів, фізичному вихованню в граматичних школа (як і в елементарних школах) не відводилось місця. Не фігурувала тут і музика, не викладалися ні пісні, ні танці. Навчання носило світський характер.

Риторичні школи вперше з'явились в Римі у II ст. до н.е. Тут йшло поглиблене вивчення грецької і римської літератури, давалися відомості з математики, астрономії, музики, основ права і в досить значному обсязі — філософії. Практичні заняття в таких риторичних школах зводились до організації учнівських диспутів, причому темою таких диспутів вибирались двосмислові положення, що повертали до гірших часів софістики.

В Римі виникає вища школа університетського типу (Атенеум). Уряд дедалі більше бере школу в свої руки і в 425 р. імператорський вердикт оголошує державним злочином всяку спробу відкрити приватну школу.

№ 4.

В 476 році, ослаблена внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу, римська імперія впала під тиском варварських, насамперед германських племен. З цього часу в історії Центральної, Західної і Південної Європи почався новий період, що умовно називається середньовіччям (V—XVI ст.)

Вирішальним фактором духовного життя при переході від античного суспільства до феодалізму є докорінне переосмислення всіх суспільних ціннностей. Вищою реальністю стали вважати потойбічний світ, у земному ж існуванні -- бачили лише підготовчий етап до царства небесного.

Християнство стало пануючою релігією, воно різко негативно ставилось до античної культури, що стояла на високому рівні, і розглядало її як гріховну, «поганську» культуру, від наслідування і вивчення якої воно застерігало своїх послідовників (мистецтво

Виховання в феодальному суспільстві носило становий характер. Належність до стану була довічною і навіть спадковою. Виділялись такі стани: духовні феодали; світські феодали; бюргери (купці і ремісники); селяни.

У відповідності з цим феодальне суспільство створило різні системи виховання: 1)церковне виховання; 2)лицарське виховання; 3)бюргерське виховання; 4)неорганізоване, стихійне виховання селянських дітей в сім'ї і через працю (дати у вигляді таблиці).

Церковне (духовне) виховання. Необхідність підготовки духовенства змушувала церкву турбуватися про навчання хоч елементарної грамоти. Через це у ІХст. примонастирях і соборах почали відкриватися школи.

а)парафіяльна школа (з II ст.) — група хлопчиків, яких за плату дяк навчав читання, письма і закону Божого. Хлопчики до 10 чоловік готувалися стати помічниками дяків, священиків. З усіх типів шкіл ЦПШ була найменш організованою. Треби (похорони, весілля, хрестини) відвертали учнів і й вчителя від регулярних занять у школі. Духівництво, одержуючи за навчання невелику плату, тяжилось обов'язком навчати;

б) монастирські школи призначались для навчання хлопчиків, яких батьки з раннього дитинства прирікали на майбутнє монашество. З часом монастирська школа поділилась на внутрішню (для майбутніх монахів) і зовнішню (для хлопчиків-мирян із заможніх сімей). В монастирях переписувалися і зберігалися книги. Природно, що монастирська школа порівняно добре була забезпечена книгами.

в) соборна (єпіскопська, кафедральна) школа. Такі школи відкривалися у церковних центрах, місцях перебування глави єпархії. За своєю організацією були близькі до монастирських шкіл.