Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ТМВ.docx
Скачиваний:
41
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
617.29 Кб
Скачать
  1. Об’єкт і предмет ТМВ.

 Об’єкт і предмет теорії міжнародних відносин Для усвідомлення і розуміння особливостей теорії міжнародних відносин важливим є аналіз і розуміння предмета та об’єкта науки. З приводу цього в ТМВ тривалий час точаться дискусії. Як відзначає Б. Ланг, об’єктивна реальність не дана дослідникам у безпосередньому сприйнятті, і об’єкт науки ТМВ не характеризується чітко вираженими контурами, які б відрізняли його від необ’єкта. Традиційно об’єктом міжнародних відносин вважають  середовище, у якому панує анархічне, невпорядковане поле, що характеризується відсутністю центральної влади і, відповідно, монополії на легітимне регулювання сфери міжнародних відносин різноманітними способами і методами. У зв’язку з цим Р. Арон вважав специфічною рисою міжнародних відносин те, що вони розгортались і розгортаються в тіні війни. Слід зазначити, що середовище міжнародних відносин – як об’єкт науки – не завжди є повною анархією, адже друга половина ХХ і початок ХХІ століть характеризується виникненням і розвитком міжнародних інститутів, поширенням й посиленням міжнародних режимів, що вносить все більшу впорядкованість і урегульованість у відносини між міжнародними акторами. Але це не означає, що відмінність між ними зникла, – політична локалізація існує й існуватиме у недалекому майбутньому. Виходячи з неї, об’єктом ТМВ можуть виступати будь-які соціальні відносини і потоки, які пересікають кордони і які уникають єдиного державного контролю. Це значно звужує розуміння поняття об’єкта науки про міжнародні відносини до міждержавних взаємодій і зводить до чисто кількісних відмінностей: більшому чи меншому впливові держав на регулювання вказаних потоків та відносин. Ґрунтуючись на аналізі полеміки між різноманітними школами і теоретичними напрямками у ТМВ, необхідно вказати, що її об’єкт характеризується, по-перше, дуалізмом урегульованості і порядку і, по-друге, значною часткою непередбаченості, яка витікає із плюралізму суверенітетів і психологічних особливостей осіб, що приймають рішення і здатні впливати на хід розвитку подій та процесів. Дуалізм урегульованості й порядку слід розглядати як сукупний і суперечливий результат свідомої діяльності з формування і розвитку міжнародних організацій, інститутів і режимів, а також спонтанного наслідку об’єктивного функціонування міжнародної системи і пов’язаних з ним структурних примусів і обмежень. Як відзначають дослідники М. Жірар і К. Холсті, цей дуалізм не вдається відобразити в рамках єдиної теорії: звідси для науки про міжнародні відносини характерним є теоретичний плюралізм (велика кількість різноманітних течій і теоретичних напрямків), і саме він є можливою відповіддю на багатогранність реального, складного і суперечливого світу. Тому намір встановити якусь одну ортодоксальну теорію, яка б ґрунтувалась на особливій методології і єдиному підході, може призвести до надто спрощеного сприйняття об’єктивної реальності у сфері міжнародних відносин. Крім того, гетерогенність, складність і багатозначність самих міжнародних відносин, багатогранність тенденцій, що відбуваються в них, непередбачений хід їх еволюції, відсутність чітких матеріально-просторових кордонів, які б відділяли їх від внутрішньосуспільних відносин, – все це також підтверджує неможливість створення єдиної всеохоплюючої теорії. Зазначимо, що з першої половини ХХ ст. і до сьогодні постійно точаться дискусії навколо предмета ТМВ, специфіки предметного поля і основних дослідницьких методів. Про існування предмета теорії міжнародних відносин свідчить наявність різноманітних явищ та видів людської діяльності, які розвиваються за специфічними законами, володіють власною динамікою, і їх суть не зводиться до внутрішньополітичних відносин суб’єктів міжнародних відносин. Ці види діяльності використовують різноманітні засоби (армію, військову стратегію і дипломатію), володіють різними можливостями, здійснюються в різних середовищах. Складовою частиною предметного поля ТМВ, з одного боку, є центральні поняття політології (наприклад, “політична влада”, “політичний процес”, ”політичний режим”, “громадянське суспільство” та ін.), з іншого боку, наукові поняття і проблеми, у яких відображається специфіка міжнародних відносин, а саме “плюралізм суверенітетів”, “баланс сил”, “біполярність” і “мультиполярність”, “дипломатія”, “стратегія” та ін. Вказані поняття розробляються в рамках предметного поля ТМВ, і тому вона є відносно автономною науковою дисципліною, яка має власний предмет дослідження. Не претендуючи на абсолютну істину, можна визначити такі проблеми наукового дослідження, що складають предмет ТМВ: –    методологічні принципи й основні методи історичного дослідження; –    основні напрямки історії розвитку теорії міжнародних відносин, їх концептуальні та методологічні особливості; –    міжнародні відносини як загальносуспільний феномен та їх закономірності; –    система міжнародних відносин та її середовище; –    учасники міжнародних відносин, їх цілі та засоби; –    зовнішньополітична діяльність суб’єктів міжнародних відносин та процес прийняття зовнішньополітичного рішення; –    національні інтереси й міжнародна безпека; –    правове та моральне регулювання міжнародних відносин; –    конфлікти і співробітництво в міжнародних відносинах; –    міжнародний порядок та його характерні риси. Таким чином, предметом ТМВ є перш за все теоретичне узагальнення вказаних проблем, які в цілому відображають загальні закономірності, структуру, функціонування і розвиток системи міжнародних відносин. Звідси випливає і специфіка ТМВ: по-перше, це наука, яка має характер багатодисциплінарний і міждисциплінарний, по-друге, наука синоптична, яка за допомогою інших суспільних дисциплін досліджує різноманітні форми і стан міжнародних відносин, закономірності, що правлять ними. Тому теорія міжнародних відносин має відмінну від інших суспільних наук внутрішню структуру і різноманітні зв’язки з цими науками.

2 Структура і функції ТМВ

Питання про структуру теорії міжнародних відносин не належить до найважливіших дискусійних проблем науки, навколо яких ведеться жвава суперечка. Учені радше звертали увагу на проблематику теоретичного дослідження міжнародних відносин, а не на структуризацію наукового знання про них. Поза увагою більшості дослідників залишились проблеми специфіки, логіки та диференціації досліджень. Очевидно, що такий стан теоретико-методологічних основ теорії міжнародних відносин не сприяв систематичному розвиткові досліджень, а призводив до їх хаотичності, що особливо відчувалось на емпіричному рівні науки. Розглядаючи можливість операційного використання нагромаджених наукою про міжнародні відносини знань, Ю. Кукулка зауважив, що на її емпіричному рівні знання про явища і факти ще недостатньо систематизовані. Наука акумулювала величезний емпіричний матеріал, який її теорія досі не змогла повною мірою опрацювати та осмислити. Найважливішою для теорії міжнародних відносин, як і для будь-якої іншої, є її компонентна структура. У ній виділимо: 1. Емпіричний компонент розуміємо як сукупність знань та чітко окреслених фактів, що відображають реальний стан міжнародних відносин. Ці частинні знання та факти, які теорія має описати та систематизувати, стануть вихідним матеріалом для її досліджень. Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є те, що досі тривають гострі дискусії стосовно її об'єкта і предмета, меж і навіть змісту досліджуваних явищ та процесів. Нерозв'язаність внутрішніх проблем теорії призводить до нечіткості наукового розуміння міжнародних відносин, складності визначення їх суб'єктів, найважливіших видів та форм. Зокрема, йдеться про труднощі, пов'язані зі систематизацією первинних фактів, які кожний дослідник групує відповідно до своїх уявлень про їхню належність до проблеми. Навіть у межах однієї школи теорії міжнародних відносин існують суттєві розбіжності у поглядах, а теорії, що її створюють, полемізують між собою щодо розуміння та інтерпретації фактів, які відображають реальність. Розвиток науки про міжнародні відносини та її теорії немислимий без поступового перетворення нагромадженої сукупності знань і фактів на цілісну систему, яка визначатиметься згодою більшості вчених щодо дефініцій, коректності первинних фактів та їх інтерпретації. 2. Методологічний компонент охоплює систему уявлень про внутрішню логіку, найважливіші принципи, підходи до проведення досліджень, методи і наукові уявлення про коректність їхнього застосування, техніку досліджень, обґрунтування та верифікацію гіпотез, що формулюються у межах теорії міжнародних відносин. У сучасній методології теорії міжнародних відносин поки що доводиться вести мову не про існування системи, а радше про множину суперечливих принципів, нечіткість підходів та складність використання окремих методів дослідження. Суттєвою перешкодою у розвитку цілісної методології теорії міжнародних відносин є монодисциплінарність, властива багатьом сучасним підходам, ускладнена хаотичним запозиченням методів інших суспільних наук. Ще однією значущою проблемою є відсутність науково обґрунтованих методів і способів верифікації гіпотез, що призводить до неможливості об'єктивно підтвердити чи відкинути теоретичні концепції та парадигми, що з них випливають. Як наслідок, сприйняття тієї чи іншої з них є радше ствердженням її популярності в наукових колах, ніж результатом логічного доведення. Від початку 60-х років XX ст., коли Дж. Зінґер закидав класичній теорії міжнародних відносин волюнтаризм та вибірковість, насправді мало що змінилось. Незважаючи на бурхливий розвиток, наука відчуває брак адекватного сучасним реаліям рівня розвитку методології. 3. Первинний експлананс поєднує значну кількість ідей та гіпотез, які висувають науковці для пояснення явищ і процесів у міжнародному середовищі. Ідеї, висловлені вченими, є способом логічного пояснення реальності міжнародних відносин формулюванням твердження про їхні причини, зміст і рушійні сили. Ідея як така не пояснює геть усіх явищ та процесів, а є лише своєрідним ключем до їх розуміння. Вона лежить в основі конструювання гіпотетичної системи припущень про всі можливі явища та процеси в міжнародних відносинах. У теорії міжнародних відносин ідеї окремих науковців, які поділяли великі групи їхніх колег та послідовників, сприймались переважно як принцип. На відміну від ідеї, принцип — ширше та більш формалізоване її відображення. У теорії міжнародних відносин принцип виконує одразу кілька функцій: а)світоглядну, яка виражається в тому, що він є основою системи поглядів на міжнародні відносини, яких дотримуються вчені тієї чи іншої наукової школи; б)експланаційну, адже принцип є твердженням, на основі якого будується ідеалізована модель об'єкта дослідження, що служить його поясненню; в)методологічну — через те, що залежно від особливостей тлумачення міжнародних відносин формується уявлення про способи і методи їх дослідження; г)постулативну — тому, що принцип сприймає група вчених без доведення як вихідне твердження, від якого вони починають формулювати власні гіпотези. У теорії міжнародних відносин постулат, однак, відіграє роль вихідного твердження лише у межах окремого наукового напряму. Вчені, котрі його не поділяють, формулюють іншу ідею, на підставі якої висувають якісно інший постулат і відповідно — принципово інші гіпотези. 4. Вторинний експлананс у теорії міжнародних відносин містить досить велику кількість наукових концепцій та парадигм. Тобто цей компонент поєднує окремі теорії, що намага- ються відобразити й пояснити міжнародні відносини та їх окремі (елементи) явища та процеси. Як наукові концепції виступають гіпотези, висунуті та верифіковані окремими вченими. Верифікація полягає у тому, що вчені наводять низку аргументів, які, на їхню думку, свідчать на користь гіпотез. Верифі-каційні аргументи можуть мати характер історичних фактів, що не підлягають сумніву, заяв політичних лідерів держав чи інших осіб, статистичних даних, морально-етичних, ідеологічних та навіть релігійних міркувань. Суттєвою проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є складність інтерпретації аргументів, що розуміється як неоднозначність їх трактування. Без сумніву, більшість учених намагаються сумлінно інтерпретувати факти й уникати двозначності, але їхні аргументи все ж сприймаються з недовірою та викликають заперечення. Це зумовлює, як зауважив П. Циганков, гостру полеміку між представниками різних наукових шкіл, напрямів і навіть окремими вченими. На нашу думку, така ситуація логічно випливає зі слабкого розвитку емпіричного компонента теорії міжнародних відносин, у якому відсутні чіткі визначення, а факти та ситуації сприймаються з різних, іноді навіть діаметрально протилежних, позицій. Власне тому доводиться констатувати, що більшість наукових концепцій має певне "раціональне зерно", але складність їх верифікації зводить нанівець можливість сформулювати єдину парадигму, яка могла б опиратись на все найкраще, що вже розроблено та апробовано у теорії міжнародних відносин. Через це існує низка парадигм, кожна з яких випливає з відносно великої кількості наукових концепцій, що ґрунтуються на одному або декількох принципах розуміння міжнародних відносин. Парадигма виступає, з одного боку, концептуальним узагальненням багатьох теорій, а з іншого — цілісністю, що у лаконічній формі відображає погляди великої групи вчених та у притаманний лише їй спосіб пояснює міжнародні відносини. Компонентна структура теорії міжнародних відносин визначає структуру наукового дослідження, стадії якого її загалом відображають та повторюють. Утім, ці структури не є тотожними, тому що компонентна поєднує низку знань про ті чи інші аспекти процесу дослідження та власне міжнародні відносини, а структура дослідження — про його послідовні стадії. Структура дослідження у теорії міжнародних відносин має такі стадії (рис. 1.2):

1.Дефініювання проблеми полягає в тому, що дослідник на підставі первинного аналізу емпіричного матеріалу доходить висновку про існування в теорії певного складного питання, яке потрібно розв'язати. Це питання прецизійно окреслюється та, зазвичай, спрощується до дилеми, з якої власне і починається дослідження. 2.Висунення ідеї та формулювання принципу розуміння об'єкта дослідження пов'язане з тим, що дослідник, з огляду на власний емпіричний досвід та науковий світогляд, обирає явища чи процеси, які, на його думку, є засадничими в міжнародних відносинах. Тобто через них можна їх зрозуміти, пояснити та розв'язати окреслену наукову проблему. Ця ідея остаточ- но формулюється як принцип розуміння сутності досліджуваного явища. Принцип являє собою формалізоване твердження про зміст і вирішальні чинники міжнародних відносин. 3. Висунення гіпотези полягає у формуванні системи поглядів дослідника на міжнародні відносини загалом або на їх окремі елементи. Погляди мають характер припущень та визначаються взаємопов'язаністю. Не може існувати внутрішніх суперечностей між окремими положеннями однієї гіпотези, тому що її автор намагається створити цілісну та несуперечливу модель реальних явищ і процесів. Висунення гіпотези цілком можливе і без попереднього формулювання принципу розуміння реальності. Тоді дослідник обирає, передусім, принцип, сформульований іншим ученим, зі змістом якого він погоджується. Саме тому на підставі одного принципу може виникнути одразу декілька гіпотез, кожна з яких його по-своєму інтерпретує. Ми обмежились визначенням ймовірності висунення чотирьох гіпотез, хоча насправді їх буває довільна кількість. Кожен з дослідників висуває певну гіпотезу, яка не може бути тотожна щодо інших, оскільки вона випливає з його особистої ідеї. Ідеї кількох учених можуть бути близькими за змістом, але завжди відрізняються деталями, формою викладу та практичним результатом. 4. Верифікацію гіпотез та значні труднощі, пов'язані з цією стадією дослідження, ми описали вище. Однак, тут доречно зупинитись на особливостях верифікації, що можуть бути представлені як її типи: Ендоверифікація є способом перевірення гіпотези через її порівняння з авторськими уявленнями про реальність міжнародних відносин, структуру міжнародної системи. Якщо ж у гіпотезі містяться певні невідповідності чи недоречності, дослідник коригує її або відмовляється від неї. Екзоверифікація — складніший і триваліший процес, пов'язаний з апробацією гіпотези та аргументації, що свідчить на її користь, у зацікавлених наукових колах. Гіпотеза підлягає критичному аналізові з боку великої кількості вчених, кожен з яких керується власним емпіричним досвідом та знаннями про реальність. Фактично будь-яка значуща гіпотеза в теорії міжнародних відносин одразу викликала контроверзи та гостру полеміку. Об'єктом критики ставала вона сама, а також аргументація, яку автор наводив на її підтвердження. Можна сміливо стверджувати, що більше контроверз породила гіпотеза, то більш значущою вона ставала в наукових колах та швидше утверджувалась як самостійна концепція розуміння міжнародних відносин. Екзоверифікація також виявлялась у перевірці гіпотези в часі щодо її відповідності об'єктивній реальності. Тобто навіть тоді, коли гіпотеза безумовно прийнята у наукових колах, з часом може з'ясуватися, що вона не може пояснити принципово нових явищ та процесів або її твердження далекі від істини. Тоді гіпотеза видозмінюється та модифікується, на її основі виникають нові ідеї, які, звичайно, не відповідають їй повністю, але гносеологічно близькі до неї. 5. Формулювання концепції — наступна послідовна стадія дослідження, яка полягає у трансформації гіпотези у систему поглядів автора, а також тієї групи науковців, які її поділяють, на міжнародні відносини та міжнародну систему. Концепція та гіпотеза, залежно від особливостей верифікації, можуть бути тотожними або трохи відрізнятися за змістом. Концепції теорії міжнародних відносин відіграють роль персоніфікованих поглядів, покладених в основу її парадигм. 6. Формулювання парадигми — завершальна стадія теоретичного дослідження, яка пов'язана з узагальненням великої кількості наукових концепцій, подібних за змістом. Це узагальнення здійснюється добиранням близьких ідей та гіпотез, їх генералізацією та зведенням до декількох взаємопов'язаних та спрощених тверджень. Парадигма має вигляд системи узагальнених положень, що випливають з окремих концепцій міжнародних відносин і відображають найважливіші особливості та закономірні зв'язки структурних частин міжнародних систем. Вона має подвійне призначення: —концептуального узагальнення, що формує науковий світогляд; —формально-логічної моделі міжнародних відносин, що може бути використана для наукового прогнозування та як основа для свідомої діяльності в міжнародному середовищі. Парадигма є результатом теоретичного дослідження міжнародних відносин у межах певної теорії, що характеризується цілісністю та несуперечливістю тверджень. Отже, логічна послідовність теоретичного дослідження містить дефініювання проблеми, висунення ідеї, формулювання чи вибір принципу розуміння міжнародних відносин, висунення гіпотези, формулювання концепції та її узагальнення у межах парадигм. Парадигми можна уподібнити до математичних формул, у яких буквеними символами змінних величин є узагальнені твердження. Коли ж вони наповнюються реальним змістом міжнародних подій, явищ і процесів, тобто їх застосовують операційно, то трансформуються у зовнішньополітичні доктрини, що можна вважати найважливішим практичним наслідком теоретичних досліджень міжнародних відносин. З огляду на складність об'єкта дослідження, теорія міжнародних відносин у процесі свого розвитку постійно диференціювалась шляхом виокремлення в ній спеціалізованих теорій. Кожна з таких частинних теорій поєднувала у собі наукові ідеї, гіпотези та концепції, спрямовані на дослідження і пояснення окремих станів, ситуацій чи процесів у міжнародних відносинах. Ця диференціація як прояв спеціалізації науки у дослідженні окремих елементів явища призвела до формування предметної структури теорії міжнародних відносин. Предметна структура теорії, що відображає таку диференціацію, на відміну від розглянутих вище, пов'язана зі спеціалізацією досліджень окремих явищ і процесів у міжнародних відносинах (рис. 1.3).

За сучасними уявленнями, що склались у теорії міжнародних відносин, найважливішим явищем міжнародних відносин є їхня структура, яку більшість учених розуміють як систему. Міжнародну систему можна вважати явищем, яке, насамперед, цікавить дослідників міжнародних відносин. Категорія "система" є певною абстрактною конструкцією реального середовища, яка відображає структури, стани, ситуації, що мають місце в міжнародних відносинах. Якщо міжнародну систему вважати головним предметом дослідження, то він має охоплювати її середовище, внутрішню структуру, ймовірні стани її існування. Запропоноване розуміння предмета теорії міжнародних відносин відповідає логіці будь-якого наукового дослідження. Воно полягає в тому, що явище вивчають у взаємозв'язках з іншими, визначають його внутрішню структуру, а відтак її описують і пояснюють доступними науці засобами. Теорія міжнародного середовища досліджує сукупність зовнішніх чинників, що впливають на виникнення та функціонування міжнародної системи, тобто її середовище. До її складу входять такі теорії: 1. Теорія географічного середовища, яка зосереджується на дослідженні зв'язків між географічним середовищем та елементами міжнародної системи, а також особливостях і закономірностях прояву в ньому явищ і процесів, характерних для міжнародних відносин. 2. Теорія соціального середовища, що вивчає зв'язки між діяльністю і розвитком суспільства на різних рівнях його організації та міжнародною системою. Теорія міжнародних систем у складі загальної теорії виокремлюється як структурний блок, що зосереджується на проблемах дефініювання і типології міжнародних систем. Крім цього, вона поєднує п'ять взаємопов'язаних теорій: 1. Теорію суб'єктності як розділ теорії систем, що досліджує проблеми дефініювання і типології активних учасників міжнародних відносин, специфіки їхніх інтересів та мотивацій, дій і взаємодій між ними. 2. Теорію міжнародного порядку, яка досліджує норми та правила поведінки суб'єктів міжнародних відносин, що випливають з особливостей взаємодій між ними в системі. 3. Теорію ієрархії, яку розуміють як теорію місця і ролі суб'єктів міжнародних відносин у міжнародних системах, критеріїв їхнього ранжування, субординації та міжнародного порядку. 4. Теорію турбулентності, що вивчає проблеми існування міжнародної системи у ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій суб'єктів міжнародних відносин. 5. Теорію еволюції, яка є теорією про особливості й закономірності розвитку міжнародної системи, та стани, в яких вона перебуває. Із теорії міжнародних систем випливають дві теорії, які логічно відображають два головні стани, в яких міжнародна система може перебувати тривалий час: стабільність і нестабільність. Ці стани досліджують окремі теорії, які в сучасній теорії міжнародних відносин ще остаточно не склалися, являють собою сукупність частинних теорій. Теорія стабільності об'єднує: 1. Теорію співіснування, яка вивчає особливості несилових взаємодій між суб'єктами міжнародних відносин, що визначаються неантагоністичними суперечностями. 2. Теорію співпраці, яка розглядає проблематику кооперацій-ності у стосунках між суб'єктами міжнародних відносин, її найважливіших особливостей, закономірностей та форм. 3. Теорію інтеграції, що досліджує особливості й закономірності взаємодій суб'єктів міжнародних відносин у межах міжнародних організацій та інтеграційних утворень. 4. Теорію міжнародної безпеки як розділ загальної теорії, присвячений проблемам реагування держав світу на різномасштабні загрози їхньому існуванню та розвиткові. Серед найважливіших напрямів цієї теорії можна виокремити проблематику, пов'язану з недопущенням глобального воєнного конфлікту, а останнім часом — з питаннями т. зв. м'якої безпеки. Йдеться про комплекс загроз окремим державам чи всьому міжнародному співтовариству, породжених економічними та техногенними факторами функціонування та розвитку суспільства, діяльністю міжнародних терористичних організацій і груп, організованою злочинністю тощо. Теорія нестабільності охоплює: 1. Теорію експансії, що досліджує причини експансивності й агресивності як специфічної поведінки суб'єктів міжнародних відносин у взаємодіях між собою. 2. Теорію конфронтації, яка вивчає причини виникнення суперечностей та спорів між сторонами, специфіку форм і способів стосунків між ними у конфліктних ситуаціях. 3. Теорію конфліктів, яка зосереджує увагу на особливостях та закономірностях силових інтеракцій між учасниками міжна- родних відносин, внутрішніх особливостях конфліктів, проблемах і способах їх мирного врегулювання. Структуризація теорії міжнародних відносин стала логічним результатом диференціації наукових досліджень, що відбувалась у процесі розширення знань учених про досліджуваний об'єкт. Однак ця теорія не перетворилась на аморфну множину слабо пов'язаних між собою субтеорій. Вона продовжує виконувати своє головне призначення — науково обґрунтоване пояснення явищ і процесів міжнародного життя, а саме: —вивчення сутності та структурних особливостей міжнародних відносин; —визначення їх найважливіших закономірностей; —формулювання цілісних парадигм, що можна вважати найважливішим практичним результатом її досліджень. Теорія міжнародних відносин виконує низку принципово необхідних функцій, які свідчать про доцільність її існування в системі суспільних наук. їх можна поділити на дві групи за критерієм виконання функцій — у науці (наукові) та в суспільстві (прикладні). Наукові функції відповідають двом найважливішим завданням теорії, пов'язаним з констатацією та поясненням: 1. Описова функція надзвичайно важлива з огляду на те, що теорія міжнародних відносин акумулює, з метою вступного аналізу реальності, інформацію про об'єкт дослідження і тим створює його ідеалізовану модель. Така функція надзвичайно важлива для теорії будь-якої науки, але особливо вона потрібна через відсутність конкретної наукової дисципліни, яка б вивчала міжнародні відносини на емпіричному рівні. 2. Експланаційна функція для теорії основна, позаяк вона служить виконанню її найпершого завдання — пояснення реальних процесів та явищ у функціонуванні міжнародних систем з погляду їх найважливіших закономірностей. Прикладні функції прямо пов'язані з практичним значенням теорії, оскільки свідчать не тільки про її наукову доцільність, а й про суспільну потребу в ній взагалі: 1. Прогностична функція є практичною та характеризується конструктивністю, оскільки визначає ймовірні наслідки процесів та явищ, досліджуваних теорією міжнародних відносин. Наукове передбачення ситуацій у міжнародному середовищі обов'язкове для виконання теорією інструментальної функції. 2. Інструментальна функція полягає в тому, що теорія дає змогу на підставі її наукового аналізу та прогнозу адекватно реагувати на ситуації, які вона передбачає. 3. Світоглядна функція дає можливість сформувати науково обґрунтовану систему поглядів на характер і зміст міжнародних процесів та явищ, що теоретично вивчені й узагальнені. Сучасна теорія міжнародних відносин здійснює ці функції нерівномірно, оскільки вона залишається науковою дисципліною, щодо характеру і меж дослідження якої досі триває гостра полеміка у широких наукових колах. Нечіткість уявлень про предмет дослідження відчувається в науці про міжнародні відносини не тільки на рівні її конкретних досліджень, це створює значні труднощі для розвитку її теорії та методології.

3 Понятійно-категоріальний апарат ТМВ

Понятійно-категоріальний апарат теорії права і держави - це система погоджених та взаємозалежних понять і категорій (позначених словами і словосполученнями), необхідних для теоретичного пізнання праводержавних явищ і процесів.

Загальнотеоретичні юридичні поняття є формою конкретного мислення, що вкладається в логічно оформлену систему узагальнюючих ідей про групи (класи) юридичних явищ, відображених у їх відмітних ознаках.

Для гарантування юридичної безпеки поняттям і категоріям дається визначення (дефініція), що слугує моделлю і дає змогу порівнювати з її змістом конкретні ситуації, котрі виникають у реальному житті. Визначення поняття (дефініція) виражає: 1) його матеріальний зміст; 2) формальний зміст (форму) терміна, яким позначається поняття. Дефініції мають бути чіткими і конкретними. Усі ознаки поняття не обов'язково повинні входити в його визначення. Проте дефініція має відображати основні елементи і зв'язки між ними, що характеризують певне поняття.

Процес розроблення дефініцій триває в категоризації понять - створенні категорій.

Загальнотеоретичні юридичні категорії - універсальні поняття, що є вищим рівнем наукового узагальнення стійких істотних внутрішніх і зовнішніх зв'язків праводержавних явищ і процесів. Юридичними категоріями є досить широкі за обсягом поняття, для яких неможливо віднайти більш широкі родові поняття ("праворозуміння", "правова система", "правове регулювання", "юридичний процес", "юридична практика" та ін.). Загальнотеоретичні категорії - форма логічного мислення, у якій поєднуються поняття і юридичні ситуації на основі загальних ознак елементів, з яких вони складаються. Якщо визначення поняття формулюється на основі аналізу самого поняття, то визначення категорії дається відповідно до іншої категорії. Юридичні категорії є об'єктивно-суб'єктивними утвореннями. З одного боку, вони мають тільки таке значення, яким їх наділяє об'єктивна реальність, яку ці категорії відображати. З другого боку, вони неможливі без інтелектуальних зусиль юристів, що конструюють їх, системно класифікують, усувають хаос і невизначеність фактів суспільного життя, узагальнюють раніше вироблені правові поняття.

За допомогою юридичних категорій здійснюється схематизація права4. Наприклад, категорії злочинів поділяють на злочини невеликої, середньої і особливої тяжкості - залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння; юридичні особи поділяються на державні і приватні, залежно від того, чи мають вони на меті отримання прибутку. Та сама юридична ситуація може співвідноситися відразу з кількома юридичними категоріями, що дає змогу встановити режим їх функціонування.

Вироблення понять і категорій теорії права і держави, їх коригування, наповнення новим змістом, впровадження в нормотворчу, правозастосовну та іншу практику - це результат інтелектуальної діяльності багатьох поколінь юристів, їх домовленості (конвенційності). Разом із іншими юридичними поняттями юридичні категорії становлять категоріально-понятійний апарат юридичної науки.

Тільки після опанування науковими поняттями і категоріями в галузі права і держави можна визначати закономірності державно-правового розвитку, творчо розвивати, створювати моделі і пропонувати прогнози їх поступального руху. Будь-яка теоретична база перевіряється надалі практикою.

Набір категорій і зміст понять визначаються концепцією, покладеною в основу вивчення проблем теорії права і держави. Розроблення концепцій - одне з головних методологічних завдань теорії права і держави.

Концепція теорії права і держави - це логічно виважена і усталена система причинно-наслідкових зв'язків між вихідною, стрижневою ідеєю про право і державу й суміжними ідеями, що у комплексі пронизують весь досліджуваний (що викладається) матеріал, визначають його цільову спрямованість, підбір фактів, їх інтерпретацію та ін.

При побудові концепції теорії права і держави потрібно враховувати, що її можна вивчати в широкому розумінні як науку про загальні закономірності права і держави та у вузькому значенні як юридичну догматику (аналітична юриспруденція). Перевагу слід віддати вивченню в широкому розумінні, оскільки вузько-нормативний підхід, властивий аналітичній юриспруденції (юридичному позитивізму), використовується в галузі юридичної техніки, юридичних понять, категорій і спрямований на вдосконалення структури системи права, надання їй формальної визначеності поза зв'язком із соціальними процесами. У предмет свого дослідження аналітична юриспруденція не вводить аксіологічні й соціологічні аспекти права: сутність права, його місце в суспільстві, дію в соціальних зв'язках та ін. Такий однобічний, далекий від методологічного й ідеологічного плюралізму метод не можна визнати ефективним у цілому. Він позбавлений багатьох аспектів пізнання права і держави, що дають філософія права, соціологія права; збіднений однобокістю інтерпретації матеріалу і, отже, не може гарантувати свободу пошуку істини.

Втім, розвиток філософії права (онтології, гносеології, аксіології, феноменології, антропології права), соціології права й інших наукових дисциплін дає можливість врахувати систему факторів, що визначають пізнання теорії права і держави, але їхня методологія не в змозі відігравати інтегруючу роль, оскільки теорія права і держави складається з відносно самостійних частин різного теоретичного рівня. Як самостійна юридична наука, що володіє складною структурою і ставить потреби й інтереси людини (її права і свободи) в центр пізнавальної перспективності, теорія права і держави повинна виходити з визнання можливості прагматичного сполучення низки вищепозначених методів, загальних підходів, принципів.

4 Традиційний (реалістичний) напрям політичної думки з проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин

Теорія міжнародних відносин - важлива і невід'ємний елемент сучасної політичної науки. Так само як і політологія, теорія міжнародних відносин аналізує передусім реалії сучасного світу, але спирається на теоретичний фундамент, створений багатостолітнім розвитком політичної думки. Перші зовнішньополітичні концепції виникли разом з появою держав. Більшість суджень про зовнішню політику та міждержавних відносинах, висловлених древніми мислителями, сьогодні звучать дуже наївно. Але не можна заперечувати, що з цих концепцій до нинішнього століття використовувались у реальної зовнішньополітичної практиці окремих держав.

Наприклад, зовнішня політика традиційного Китаю протягом століть у значною мірою надихалася ідеями,берущими своє початок у двох основних течіях давньокитайській політичної думки, - конфуціанстві ілегизме.Конфуцианство породило уявлення про винятковому становищі Китаю з відношення до сусідніх країн і народам, його перевагу з них й призвело згодом до ізоляціонізму. У основі зовнішньополітичної концепціїлегизма лежав прагматичний принцип вигоди й користі відносин Піднебесної з тими чи інші "варварами" (під якими порузумівались й інші народи). Оскількилегизм робив ставку примус та насильство як найефективніші засоби управління людьми, остільки й у зовнішньополітичній сферах він орієнтувався насамперед силові методи. Про це свідчать висунуталегистами теорія прямій залежності могутності держави з його військових успіхів. Фактично, це були одне з перших історія теоретичних виправдань агресивних війн. Проблема війни і миру виявилася центральної всім без винятку напрямів зовнішньополітичної думки з виникнення. Схожий погляд в ролі силового чинника у відносинах продемонстрував давньогрецький мислитель Фукідід у своїй історії "Пелопонесській війни". Одночасно Фукідід зазначив, що у основі політики держав лежать й не так дії конкретних осіб, скільки об'єктивні і залежать від волі людей інтереси. Такого погляду на зовнішній політиці відповідає концептуальним підходам, які у значно більше пізні періоди.

Однак понад більш-менш систематичне уявлення про зовнішній політиці й міжнародних відносинах стали формуватися в в Новий час. Серед перших мислителів цього періоду, які звернулися до вивчення проблем міжнародних відносин, був Нікколо Макіавеллі. Він вважає, війна є неминучою супутницею світі з початкової схильності людей до насильства. Тож, приймаючи рішення про початок військових дій керівник держави ні бути пов'язаний ніякими обмеженнями. Головну завдання кожної держави на зовнішньополітичної арені М. Макіавеллі бачив у досягненні вигоди, захисту власних інтересів, цьому він вважав цілком можливим необхідним ігнорувати і моральні, і правові норми. У мирного врегулювання конфліктним ситуаціям М. Макіавеллі не вірив, вважаючи, що тільки сила є реальним чинником політики.

Прямий протилежністю поглядам М. Макіавеллі була зовнішньополітична концепція голландського гуманіста Еразма Роттердамського, що у світі, а чи не в насильство та війну вищу людську цінність. Щоб запобігти війн він пропонував запровадити принцип незмінності кордонів, оскільки територіальні суперечки виступають основною причиною воєнних конфліктів. Інший голландський мислитель ГугоГроций ввійшов у історію як із перших теоретиків міжнародного права. Його наукова діяльність присвячена питанням правовим регулюванням міжнародних відносин. Творчість Р. Гроція мало явну антивоєнну спрямованість. Він перший дійшов висновку необхідність колективної боротьби у підтриманні світу. Йому ж належить одне з перших класифікацій справедливих і несправедливих війн.

Пошуки шляхів встановлення тривалого миру, усунення війни способу розв'язання міждержавних суперечок відрізняють творчий доробок представників французької політичної думкиХVII-ХVIII столітьЭмерикаКрюсе і Шарля Ірині деСен-Пьера. Еге.Крюсе, попри розбіжності між націями, розглядав людське суспільство як єдине ціле. Тому мета політики вона бачила у підтримці і розширенні злагоди між народами. Важливий напрямок міжнародного співробітництва Еге.Крюсе вважав розвиток міжнародної торгівлі, вбачаючи тісний зв'язок між рівнем економічного взаємодії між державами мірою конфліктності у відносинах.ЭмерикКрюсе першим висловив пропозицію про створення універсальної міжнародної організації, яка стала гарантом збереження світу. За задумом, до НАТО на правах повного рівності незалежно від розмірів території, чисельності населення і ще географічне розташування повинні ввійти всі держави Європи, Африки й Азії. Очолювати який повинен Рада, що з обраних її членами представників. До компетенції Ради входило б дозвіл спірних питань, вироблення рекомендацій про методи врегулювання міждержавних розбіжностей. У проекті Еге.Крюсе спеціально застерігалося, що жодне держава повинна розпочинати жодних дій в конфліктної ситуації, доки вивчить відповідні рекомендації Ради.

Співзвучні з ідеями Еге.Крюсе думки висловлював його співвітчизник Ш. - І. деСен-Пьер. Він також вважав, що мають укласти договору про створенні міжнародної організації. Але пропонував значною мірою обмежити суверенітет окремих держав і будувати який на конфедеративних засадах, що зменшить ризик виникнення воєнних конфліктів. Колективні органи такий конфедерації передбачалося наділити досить широкі повноваження. Крім цього,Сен-Пьер вважав за необхідне заснувати міжнародний судовий трибунал з правом застосування обов'язкових членам організації постанов, і створити "армію" (як кажуть, колективні миротворчі сили) від використання у випадках, коли окремий держава має опиратися загальної волі конфедерації. Фактично,Сен-Пьер стояв на позиції створення світового уряду. Ця ідея неодноразово висловлювалася історія соціально-політичної думки.

Прихильником створення світового уряду поводився і такий відомий мислитель, як Томас Гоббс. Як загальновідомо, він вважав, що природному стану суспільства відповідає "війна всіх проти всіх". Такий стан то, можливо подолано лише за допомогою укладання громадського договору ЄС і утворення Держави. Однак у сфері міждержавних відносин природне стан зберігається після цього. Як вона та М. Макіавеллі, Т. Гоббс бачив у силі головний регулятор міжнародних відносин. У природному стані держави пов'язані певними обмеженнями і прагнуть своєму посиленню, тому війни з-поміж них неминучі. Проте, на відміну Макіавеллі, Гоббс засуджував війни з морально-етичній думки і закликав до усунення їх причин. А можливість тривалого миру Т. Гоббс допускав лише за умови функціонування світового уряду, стоїть за владою окремих держав.

На межіХVIII-ХIХ століть розгорнутий план перебудови міжнародних відносин запропонував англійський мислитель, одне із основоположників лібералізму ІєреміяБентам. У цьому плані передбачалося створити універсальної міжнародної організації, міжнародного суду, колективних Збройних Сил. І.Бентам випередив свій час, запропонувавши цілком відмовитися від колоній, оскільки є для метрополій тягарем, а чи не джерелом прибутків, вважали тоді багато. Міжнародні відносини, на думку І. Бентама, мають нести демократичний характер, будуватися за принципами повного рівності держав і виключати панування одних народів з інших.

Майже з І.Бентамом свій план досягнення вічного світу, що з його загальфілософських поглядів, висунув Іммануїл Кант. Оскільки І. Кант віддавав пріоритет моралі перед правому й політикою, він думав, що відносини між державами повинні регулюватися тими самими простими моральними нормами, якими регулюються відносини для людей, не бажаючи моральні норми стануть нормами права. Ефективність і результативність будь-який політики залежатиме від цього, наскільки вона враховує ці норми та принципи.

Погляди До. і Ф. Енгельса міжнародний політику мали деяке схожість із поглядами німецьких класичних філософів. Так само як і І. Кант, основоположники марксизму вважали можливим досягнення вічного світу, але шлях щодо нього лежав, на думку, не через моральне вдосконалення, а ще через класову боротьбу і революцію. Знищення приватної власності і класів мало стати умовою поширення простих моральних норм, притаманних відносин між приватними особами, на відносини між народами. Але спочатку ця мета не досягнуто До. Маркс і Ф. Енгельс, за Р. Гегелем, вважали війни" та конфлікти між державами неминучими інеустранимими. Марксове розуміння проблем світової політики і міжнародних відносин базувалося на ідеях економічного детермінізму. Сама світова політика, по марксизму, могла з'явитися тільки після формування світового фінансового ринку. Буржуазія країн через контроль з цього ринком перетворюється на космополітичну силу, стає панівним класом у світовому масштабі. Водночас і соціальний антипод буржуазії - пролетаріат - перетворюється на якусь інтернаціональну спільність, яка має власного батьківщини, але має загальні класові інтереси в усіх країнах. Пролетарська революція, покликана покласти край панування капіталу, набуває, в такий спосіб, всесвітній характер. Світова революція покликана покінчити лише з соціальними, але й національними антагонізмами, перетворити все у єдину спільність, яка ні класових відмінностей, ні державних кордонів.Классовая боротьба, на думку класиків марксизму, є двигуном політичного процесу лише з рівні країн, а й у сфері міжнародних відносин. Національний суверенітет і державні інтереси - другорядні, минущі чинники.

У. Ленін був у цілому дотримувався тієї ж поглядів міжнародний політику, як і основоположники марксизму, але доповнив їхній кругозір новими положеннями. Передусім це стосувалося його теорії імперіалізму. Відповідно до постулатами цієї теорії, для стадії капіталізму характерно панування монополій і втратити фінансове олігархії всередині країн, посилення зовнішньої експансії, прагнення територіальному переділу світу. У. Ленін вважав, що імперіалістична політика має суто економічний природу і неминуче веде до світових політичним криз, війнам і революціям. Підтримуючи марксистську доктрину світову революцію, У. Ленін вніс у неї деякі корективи. Але, як До. Маркс і Ф. Енгельс, він ігнорував проблеми національно-державних інтересів. Цю позицію чітко проявилася після приходу більшовиків до повалення влади, якщо їх зовнішня (значною мірою й внутрішня соціальність) політика здійснювалася для швидку перемогу світову революцію. У результаті ні У. Ленін, і його соратники були особливо стурбовані державними інтересами Росії, розглядаючи її лише як світову революцію. Згодом зовнішня політика радянської держави придбала більш прагматичний характер, але остаточно позбутися ідеологізованого підходи до міжнародних відносин керівники СРСР ми змогли до середини1980-х років. Спроба уникнути такий підхід, розпочата під прапором "нової політичної мислення", обернулася для зовнішньої політики України СРСР, та був й Росії гігантської катастрофою.

5 Ідеалістичний напрям в історії розвитку суспільно-політичної думки з міжнародної проблематики. І.Кант.

Виникнення ідеалістичного напрямку в поглядах на міжнародні відносини, а потім його розвиток пов'язані насамперед з ідеями іспанського теолога домініканця Франциско де Вітторіа (1486 -- 1546), голландського юриста Гуго Гроція (1583 -- 1645) і представника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724 -- 1804). Свою назву напрям одержав тому, що його представники спиралися на відповідні філософські ідеї ідеалізму.

На думку Ф. де Вітторіа, у відносинах між людиною і державою пріоритет належить людині. Держава постає простою необхідністю, що полегшує проблему виживання людини. Природним правом людини є її право на свободу пересування. Іншими словами, природні права людини іспанський теолог ставив вище прерогатив держави, навіть випереджаючи сучасну ліберально-демократичну парадигму даного питання.

Засновник міжнародного права в буржуазній політичній науці Г. Гроцій закликав відмовитися від застарілих підходів у розв'язанні міжнародних конфліктів, виступав за використання державами в цьому плані лише мирних політичних методів і засобів. Питання співвідношення війни і права займає центральне місце в трьох книжках праці мислителя "Про право війни і миру". На його думку, тільки мир відкривав можливості для вирішення проблем, що виникають у соціальному житті народів. Звідси випливає вихідне положення концепції Г. Гроція -- необхідно утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій, оскільки "силова боротьба" -- не єдиний засіб відстоювання державних інтересів. Навіть у випадку розв'язання війни якоюсь державою треба спочатку використати процедуру примирення шляхом безпосередніх переговорів або врегулювати конфлікт за допомогою посередника.

Г. Гроцій вперше почав розробляти питання про справедливі і несправедливі війни. Несправедливими він вважав війни, які велися державами "задля власної вигоди", проти відсталих народів, неспроможних дати відсіч агресорові. Справедливі ж війни велися з метою захисту територіальних кордонів країни або іншого народу від агресії. Таке судження фактично приводить до висновку щодо необхідності колективної боротьби за підтримання миру. Прагнення голландського юриста до миру і злагоди знайшло розуміння у відомого німецького філософа І. Канта вже в інших історичних умовах.

У своїй знаменитій праці "Про вічний мир" І. Кант обгрунтував думку про здатність права сприятливо впливати на відносини між державами. Він вважав, що "вічний мир" настане після укладення мирних договорів і навіть виробив власний проект такої угоди, яка складалася з шести статей. У першій прелімінарній статті філософ пропонував установити спеціальний пункт, що держави при укладенні мирних договорів зобов'язуються не вміщувати в них статей чи положень, які б приховували у собі можливість виникнення нової війни. Друга стаття проголошувала заборону будь-яких видів "територіальних надбань" держав. У статті третій заявлялося, що постійні армії поступово зникнуть, а оборону країни здійснюватимуть добровільні об'єднання людей, що пройшли військову підготовку. П'ята стаття наголошувала на важливості відмовитися від будь-яких спроб змінити політичний устрій і правління іншої держави. Нарешті, у шостій статті проголошувалося, що жодна держава під час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій, які робили б неможливою взаємну довіру за майбутнього миру. У так званих "залишкових" статтях мова йшла про забезпечення досягнутого миру. При цьому особлива увага зверталася на таку основу міжнародного права як добровільний союз держав, у якому реалізується устрій, подібний до громадянського суспільства.

Таким чином, в основу поглядів представників ідеалістичного напряму покладена ідея про моральну та політичну єдність людства, а також невід'ємні, природні права людини. Прихильників ідеалізму завжди супроводжувала переконаність про можливість досягнення вічного миру між людьми або шляхом правового і морморального регулювання міжнародних відносин, або іншими шляхами, пов'язаними з самореалізацією історичної необхідності.

6 Погляди представників марксистської парадигми на міжнародні відносини

Засновники марксизму Карл Маркс (1818 -- 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 -- 1895), а також їх російський послідовник Володимир Ульянов-Ленін (1870 -- 1924) у своїх концептуальних схемах міжнародної політики та міжнародних відносини виходили з основоположних ідей марксистської ідеології про класову боротьбу, всесвітньо-історичну місію пролетаріату і неминучість перемоги соціалізму. Поряд з очевидною затеоретизованістю деяких положень, не можна заперечувати конкретних практичних надбань представників цього напряму в підходах і розумінні суті та направленості розвитку міжнародних відносин.

Початок всесвітньої історії, а значить і такого рівня розвитку міжнародних відносин, коли вони дійсно набрали характеру відносин між народами, класики марксизму пов'язували з епохою капіталізму. Саме капіталістичний устрій привів до створення єдиного світового ринку і перетворив буржуазію в панівний клас у масштабах всього світу. Звідси, міжнародні відносини набули чітко вираженого двоякого характеру. В економічному плані вони стали відносинами експлуатації, в політичному -- відносинами панування і підпорядкування, а значить і відносинами класової боротьби та революції. На цій поставі теоретики марксизму робили як мінімум два висновки. Перший -- внутрішня політика держави, в основі якої знаходиться капіталістичний спосіб виробництва (тобто велика промисловість), визначає зовнішню політику, її характер, зміст, направленість, прояви. Другий -- національний суверенітет і державні інтереси вторинні, так як об'єктивні закони сприяють становленню світового суспільства, в якому панує капіталістична економіка і рушійною силою якого є класова боротьба та всесвітньо-історична місія пролетаріату.

Стає зрозуміло, що К. Маркс і Ф. Енгельс, як прихильники чіткої детермінації подій у всесвітньому масштабі впродовж історичного розвитку людства, важливе місце відводили обгрунтуванню положення про те, що в суспільній сфері, в тому числі в галузі міжнародних відносин, все підпорядковується строгим законам і закономірностям. Базовим при цьому був закон зміни суспільно-економічних формацій. На основі цього закону В.Ленін створив свою теорію імперіалізму, як вищої фази в розвитку капіталізму, яка одночасно, на його думку, була останньою стадією капіталістичного розвитку і свідчила про загнивання і неминучу загибель буржуазного ладу. На міжнародній арені дана фаза супроводжувалася зростанням напруги та виникненням імперіалістичних воєн.

У праці "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" В. Ленін відзначав, що з завершенням епохи політичного поділу світу між імперіалістичними державами на перший план виступає проблема його економічного поділу між монополіями. Останні вступають у гостру конкурентну боротьбу між собою, що стає джерелом світових політичних криз, війн і революцій. Такі війни слугували засобом, за допомогою якого панівні класи намагалися захистити свої інтереси, зміцнити свої позиції як всередині держави, так і на міжнародній арені.

Теоретики марксизму в цілому негативно оцінювали війни. "Війна це те саме, як коли б нація кинула у воду частину свого капіталу", -- писав К. Маркс. Водночас і він, і його послідовники не заперечували воєн взагалі, а тільки закликали розрізняти їхнє політичне значення. Звідси, подібно до Г. Гроція, марксисти поділяли всі війни на несправедливі, загарбницькі і справедливі. До перших відносилися насамперед імперіалістичні війни, які вели великі держави за території, економічні прибутки і політичне панування. Навпаки, війни, спрямовані проти буржуазного ладу, за національне визволення, проти деспотичних режимів вважалися правомірними і справедливими. Головну умову утвердження миру К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в боротьбі робітничого класу за повалення влада буржуазії та знищення експлуатації.

Безумовно, низка положень марксистської парадигми не може сприйматися, як ще недавно це було в працях авторів з соціалістичних країн, однозначно позитивно. Не витримала випробувань часом ленінська теорія про загибель капіталізму й імперіалізм як його останню стадію, переддень соціалістичної революції. Трагічні наслідки мала на практиці теза про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і більшовицький курс на здійснення "світової революції". Але в цілому марксистські погляди на міжнародні відносини, як і підходи представників інших напрямів, сприяли конституюванню ТMB у відносно самостійну галузь знань і появі різноманітних сучасних дослідницьких шкіл і концептуальних побудов

7 Міжнародно-політична думка Стародавньої Індії. «Артхашастра».

Політичні та правові ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" — "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" — перший і найстаріший збірник, — "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".

Ряд політичних проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.

Згідно з "Книгою Ману" і висловлюваннями Каутільї, державу визначає сім елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується із занепадом моральності серед людей, оск

ільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Архашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить до самої суті державної влади і права: "Цар спирається на фінанси і примус; примус — на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди".

 

8 Міжнародно-політична думка Стародавнього Китаю

Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних переказів "Шу дзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) — володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, — звідси і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії, — "дорога неба" ("дао").

Основним завданням володаря було забезпечення у світі гармонії, яку накреслив Великий план (Хунг фан). У суспільних відносинах гармонію повинно було забезпечувати додержання восьми елементів управління, а саме: турбота про харчування і забезпечення предметами широкого вжитку населення, турбота про принесення жертв, піклування про публічні роботи, піклування про науку, запровадження справедливих кар, піклування про гостей, військо. Великий план вказував на справедливість, суворість і лагідність, як на три засоби, якими повинен користуватися добрий володар, щоб забезпечити п'ять благ для своїх підданих: довге життя, здоров'я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка завершує життя. Тут же було викладено п'ять основних залежностей, на яких базується суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка, молодшого брата від старшого, підданого від володаря, друга від друга.

В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у суспільств

і і, відповідно, у політичній та правовій думці. Витворюються чотири суспільно-політичні напрямки.

Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства.

Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство.

Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми.

Четвертий — школа юристів ("фадзя"), які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до "дао" через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. "Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій — поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує". Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм шляхом. "Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають єдність".

Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Один з учнів Конфуція так висловив його ідеал: "Я дбав би, щоб міста і площі не були більше обгороджені мурами, і тоді народ перекує мечі на орала і без страху і боязні буде пасти свою худобу в долинах і лісах. Я подбав би про тисячолітній мир". Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що "без царя і батька — без держави і сім'ї — людство повернулося б до тваринного світу".

Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах.

9 Міжнародно-політична думка античної Греції. Фукідід

Грецький античний історик Фукідід, досліджуючи тогочасні міжнародні відносини, наголошував, що «сильні роблять усе, що їм дозволяє робити їхня влада, слабкі погоджуються на все, що їм підказує їхня слабкість» [310, с. 457]. Найбільш впливою школою після Другої світової війни була теорія «політичного реалізму». Г. Моргентау наголошував, що міжнародна політика індетична внутрішній [357, с. 77]. Тут присутня та сама боротьба за панування. Успіх у зовнішній політиці досягається силою національної влади, яка залежить від економічного та військового потенціалу, морального стану народу, особливостей національного характеру [357, с. 5]. Саме в рамках цієї школи пануючим є твердження прем'єр-міністра Великої Британії Генрі Пальмерстона (1784-1865), котрий за часів Кримської війни з Росією наголошував, що держава не може мати ні постійних друзів, ні постійних ворогів, а лише постійні інтереси. Саме під час стабільних періодів циклу світової політики така позиція є найбільш адекватною. Інші аналітики вважають, що міжнародні відносини все ще переважно орієнтуються на національні держави [104, с. 14]. П. Кальвокорессі пропонує розглядати історії міжнародної політики як єдине ціле на національному, глобальному та регіональному рівнях. 213 Національна держава, яка в епоху індустріальної цивілізації була основним об'єктом міжнародних відносин, в умовах глобалізації передає частину своїх функцій нагору — до локально-цивілізаційних глобальних об'єднань та вниз — до регіональних адміністративних одиниць та муніципальних об'єднань [329, с. 229]. Роль геополітики, яка вивчає в єдності географічні, історичні, політичні та інші чинники взаємодії, що впливають на стратегічний потенціал держав є важливою складовою теоретичної історичної соціології міжнародних відносин [127, с. 25]. Зокрема, це стосується національних інтересів, які втілюються в політичних пріоритетах сукупних інтересів різнорівневого характеру, що становлять основу формування державної стратегії, спрямованої на створення оптимальних внутрішніх та міжнародних умов для розвитку нації як єдності суспільства та держави. Вважається, що для захисту своєї нинішньої гегемонії США мають вести боротьбу доти, доки не переможуть не лише ворогів, а й союзників, адже федерація Європи послабить позиції американської гегемонії. Хоча одним із завдань плану Маршалла 1947 р. було створення Європи як конкурента США. Навіть Великобританія в ХТХ ст. не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній рівновагу сил. США намагаються у новому циклі розвитку міжнародних відносин вирішувати питання гегемонії за аналогічними рецептами. Найбільше кореспондуються з соціологією міжнародних відносин проблеми конфліктології. Становлення цієї науки пов'язано з бурхливими історичними подіями XX ст. Саме на цьому досвіді стало зрозуміло, що міжнародні відносини настільки перенасичені різноманітними суперечностями, що ніхто не в змозі «затвердити» мир декретами раз і назавжди. Натомість треба не заперечувати існування конфліктів та не намагатися їх ліквідувати силою, а досліджувати можливості їхнього контролю та регулювання.

10 Н.Макіавеллі та Т.Гоббс про міжнародні відносини та зовнішню політику

Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних відносин (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими й регіональними організаціями, у процесі взаємодії яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції та різні правила гри. Вони поділяються за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) й регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада та ін.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і слаборозвинуті, або бідні (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяють на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. Слід зазначити, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасницею багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів та норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.

Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Воно є найперспективнішою, адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або їх груп. Вони можуть виражатися в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно від зміни співвідношення в його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.

Термін геополітика у його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напряму шведського вченого Р. Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. МаккіндераіА. Мехени) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур та механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних держав, міжнародних союзів та блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру й забезпечення стабільності.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється в часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування та реального значення названих елементів.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розпочати воєнних дій проти агресії Іраку в Кувейті або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки чинному міжнародному порядку.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття національні інтереси багатозначне. Воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття "національні інтереси" — це усвідомлені й виражені у правових нормах об'єктивні потреби більшості громадян, а також політичної еліти в забезпеченні вигідного геополітичного статусу держави, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей. Якщо в недалекому минулому домінували два перших аспекти, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному значенні поняття "національні інтереси" має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, політичного курсу, що проводиться, міжнародного порядку та ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття "національні інтереси" часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття "національні інтереси" має кілька аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця й ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом воєнної, економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або, крім зазначених цілей, підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Міжнародна система виконує свої функції через світові та регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури.

Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після Другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги Націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Велика Британія, Китай, Франція, Росія) і десять — непостійні, що обираються на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування збройної сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не можуть бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує питання щодо приборкання агресії, то кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде ухвалено.

Генеральна Асамблея ООН повинна тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття до ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо якась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона (або сторони) може передати цю справу до Ради Безпеки.

Крім зовнішньополітичних органів ООН функціонують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня організація торгівлі (ВТО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довгострокового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скороченні бюджетного дефіциту і приборканні темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ. Останнім часом (особливо після фінансової кризи 1997—1998 рр. у Південно-Східній Азії та Росії) політика МВФ стала більш жорсткою до країн, які не виконують своїх зобов'язань щодо макроекономічної стабілізації. Припинення кредитування з боку МВФ є своєрідним сигналом для Світового банку та інших іноземних інвесторів про несприятливий інвестиційний клімат у країні.

Міжнародна торгівля регулюється правилами СОТ. В основу системи СОТ закладено чотири принципи:

1) членство у СОТ передбачає добровільне визнання країною — учасницею організації правил цієї системи;

2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння в торгівлі;

3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами СОТ шляхом переговорів;

4) між членами СОТ діє принцип "справедливої торгівлі", згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який був у країні, де вироблялися ці товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами за допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє в таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.

Ще однією глобальною й водночас регіональною організацією є ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі). ОБСЄ започаткувала гельсінський процес — правозахисний рух. У 1990 р. у Парижі створено постійні інститути ОБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити кожні два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів ОБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.

Крім того, згідно з Паризькою хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак слід зазначити, що роль ОБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Велика Британія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні главами урядів і міністрами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС), який об'єднує такі держави: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Велику Британію, Іспанію, Швецію, Австрію, Фінляндію.

Рада Європи, яка об'єднує 40 країн-членів, функціонує як міжурядова організація для забезпечення розвитку демократії, гарантій прав та свобод людини у країнах Центральної та Східної Європи згідно з принципами та нормами Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з питань прав і свобод людини, Європейської культурної конвенції, Європейської соціальної хартії, Рамкової конвенції з питань захисту національних меншин.

Структура Ради Європи складається: з Парламентської асамблеї, Комітету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Страсбурзі та дорадчого органу, до якого входять недержавні організації ухвалює консультативним статусом ("Репортери без кордонів", Моніторинговий комітет та Венеціанська комісія). Парламентська асамблея на підставі інформації, отриманої від недержавних організацій, приймає рішення, яке пізніше затверджується Комітетом міністрів.

ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, правовому та економічному аспектах. На сьогодні ЄС об'єднує 27 країн, серед яких: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Болгарія і Румунія. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи:

— Європейський парламент, який у складі 732 осіб обирається терміном на 5 років громадянами країн-учасниць і виконує такі функції: законодавчу, політичних ініціатив, демократичного контролю, ухвалення складу Європейської комісії;

— Європейська Рада, яка об'єднує глав держав або урядів, визначає головні пріорітети політики ЄС і розв'язує спірні проблеми, які не вдалося вирішити Раді ЄС;

— Рада ЄС (Рада міністрів), яка складається з уповноважених представників урядів країн-учасниць здійснює координацію загальноєвропейської економічної політики та приймає рішення щодо визначення напрямів законодавчої стратегії Ради Європи;

— Європейська Комісія, що складається з членів призначених урядами своїх країн і виконує такі функції: законодавчої ініціативи, контролю над виконанням законодавства ЄС та використання субсидій і здійснення управління у різних галузях політики ЄС (аграрній, торговельній, бюджетній тощо);

— Європейський Суд, який розглядає конфлікти між державами — членами ЄС, інститутами ЄС, ЄС і фізичними та юридичними особами;

— Палата аудиторів — здійснює перевірку доходів і видатків ЄС.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме ліквідацію всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, послуг, капіталів та осіб (згідно з Шенгенською угодою), взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.

На сучасному етапі діють єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників усередині Союзу, а також валютна одиниця — євро, запроваджена з 1 січня 1999 р.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Велику Британію, Нідерланди, Грецію, Данію, Францію, Італію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину, США, Чехію, Польщу, Угорщину, Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Румунію, Словаччину. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояла як військовий союз Організації Варшавського договору, то нині організація виконує функції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи.

До керівних органів НАТО належать: Північноатлантична рада — вищий орган, наділений правом приймати рішення; Генеральний секретар НАТО — найвища посадова особа альянсу, яка є водночас Головою Північноатлантичної ради.

Співпраця з НАТО дає змогу країнам-партнерам наблизити свій військово-промисловий комплекс, організаційну структуру збройних сил, технічні та оперативно-тактичні параметри до стандартів країн Заходу, встановити демократичний контроль над військовими структурами. Слід додати, що членство в НАТО є одним із основних факторів євроатлантичної інтеграції, що забезпечує країні-члену повноцінну участь у системі європейської безпеки, надійний захист її суверенітету і територіальної цілісності. Водночас План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) передбачає запровадження країнами — кандидатами у члени Альянсу — європейських стандартів демократії, верховенства права та добробуту.

До впливових регіональних міжнародних структур належать також інші організації: Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) — країни Латинської, Центральної Америки і США; Організація африканської єдності — ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Тенденції сучасного світового розвитку. Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і геополітичних концепцій.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, що ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корлоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму.

Модернізаційні теорії виділяють кілька етапів модернізації:

1) доіндустріальний (охоплює період XVI—XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на основі ідей Ренесансу і Реформації;

2) ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;

3) пізньоіндустріальний (США — 1914—1929 рр., Західна Європа — ЗО—50-тіроки, Японія — 50—60-ті роки), що характеризується змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;

4) постіндустріальний, що передбачає, по-перше, перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва; по-друге, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на нову символічну форму капіталу — знання; по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої людини на ґрунті прагматизму, а не альтруїзму; по-четверте, зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.

Крім модернізаційних теорій побутують ще теорії постмодернізаційні, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють кілька моделей модернізації.

Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) виникла органічно на ґрунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції.

Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань) виникла на основі засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, з адаптацією їх до цінностей традиційної культури.

Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому низку елементів традиційного способу життя.

Антиподами теорій модернізації та постмодернізації є теорії відсталості й залежного розвитку, які стверджують, що, по-перше, відсталість є необхідною умовою світового розвитку; по-друге, причиною відсталості є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток; по-третє, перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.

Якщо теорії модернізації та постмодернізації розглядають перспективу вирішення складних глобальних проблем розвитку світу під кутом зору модернізаційних трансформацій як основного фактора підтягування решти країн до стандартів Заходу і розв'язання тим самим наявних конфліктів, то геополітичні теорії здебільшого намагаються визначити цю перспективу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи міжнародного порядку.

З. Бжезінський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу, і зокрема США, має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР. У зв'язку з цим учений поділяє Європу на три Європи:

— Європа-1 — Західна Європа;

— Європа-2 — центральноєвропейські країни із західними культурними традиціями;

— Європа-3 — східні європейці колишнього СРСР (Балкани, Балтія, Україна, Білорусь).

Виходячи з цього поділу, З. Бжезінський робить висновок, що Європа-2 буде інтегруватися без особливих труднощів, а Росія буде довго залишатись євразійською країною. Тому США необхідно надавати допомогу країнам Європи-3, особливо Україні, у процесі здійснення реформ, аби інтегрувати їх у європейський геополітичний простір і тим самим змусити Росію зректися імперської геополітики.

С. Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов'яно-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуться між країнами різних культур-но-цивілізаційних типів. За С. Хантінгтоном, логіка великих конфліктів має таку хронологію: конфлікти між монархічними династіями, національними державами, ідеологічними системами (капіталізмом і соціалізмом) і, нарешті, після розпаду біполярного міжнародного порядку — між країнами різних цивілізаційних типів. Зародження таких конфліктів, вважає С. Хантінгтон, почалося на Балканах, де, на його думку, точиться боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'яно-православної (серби, чорногорці) і мусульманської (боснійські мусульмани) цивілізацій.

Конфлікти між цивілізаціями, на думку вченого, можуть призвести до порушення сучасної системи міжнародного порядку. У зв'язку з цим С. Хантінгтон рекомендує політикам Заходу позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості ЇЇ поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями шляхом їх вступу до НАТО.

Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і "Основні напрями зовнішньої політики України", Конституція України, Концепція національної безпеки. В цих документах підкреслюється, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів та безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію до міжнародних організаційних структур. У цьому аспекті вагомими досягненнями міжнародної політики України слід вважати:

— приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994 р.), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;

— підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 р.);

— членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку та Європейському банку реконструкції і розвитку;

— налагодження співробітництва з ЄС і НАТО шляхом підписання програми "Партнерство заради миру" і "Хартії про особливе партнерство з НАТО", в якій задекларовані гаранти безпеки України в новій системі європейського порядку;

— налагодження контактів з країнами Великої сімки, Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;

— підписання договорів про дружбу і співробітництво зі своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридично закріпити існуючий між ними територіальний статус кво.

Підкреслюючи вагомі досягнення міжнародної політики України, слід зазначити, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істеблішменту України.

Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька геополітичних стратегій: євразійську, євроатлантичну, самобутнього розвитку, багатовекторністі, нейтрального статусу.

Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргументи і контраргументи. Однак найперспективні-шою концептуальною моделлю можна вважати швидку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це прискорить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. Більше того, політичні еліти перехідних країн, які стали підконтрольними євроатлантичним структурам, вимушені проводити швидкі суспільні перетворення відповідно до плану дій, узгодженого з ними.

На сучасному етапі розвитку Україні вдалося зробити ряд вагомих кроків на шляху євроінтеграції. До них можна віднести: набуття статусу країни із ринковою економікою (визнаного США і ЄС); приєднання до Болонської угоди; вступ до СОТ у 2008 р. (на підставі ухвалення рішення Генеральною Радою СОТ). Україна також задекларувала свій намір приєднатися до ПДЧ в НАТО на підставі заяви трьох вищих посадових осіб держави.

Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).

З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

6. Теорії природного права та суспільного договору

В останній третині XVI - на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (1640-1688) буржуазна революція мала місце в найбільш промислово розвинутій Англії. Ці події значною мірою були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробництва сприяв поділові праці, зростанню її продуктивності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природничих наук.

Першу спробу з'ясувати сутність і призначення держави за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Грацій (1583-1645). Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об'єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку. В державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління. Він вважав, що при створенні держави народ міг вибрати будь-яку форму, але обравши, вже не мав права її змінювати, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу.

Видатним фундатором політичних учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679). Проблеми державності, права, законності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської".

Гоббс розглядав три моменти становлення політичного організму: 1) природний стан; 2) перехід до держави; 3) державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загальної влади, нема законів і, відповідно, нема й справедливості. У цьому стані відсутня власність, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати, вказують умови виходу з цього стану. Ці умови природні закони. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є держава.

Т. Гоббс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави -монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Гоб-бса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632-1677). У своєму "Богословсько-політичному трактаті" Спіноза обстоював тезу, що людина, насамперед, залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.

Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав:

1) упорядкування релігійного життя;

2) забезпечення недоторканості власності;

3) поширення освіти;

4) гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

5) оцінка поведінки кожного;

6) покарання злочинців;

7) вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

8) здійснення заходів, спрямованих на ведення війн та їх запобігання.

У цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.

Чільне місце серед авторів політичних концепцій того часу посідає англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Політичне вчення Джона Локка викладене у праці " Два трактати про правління" (1690). На думку Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна проти всіх". Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатись своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців. Це спричинило обстановку невпевненості та напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу.

Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони також мають великий вплив у державі.

Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

11 Теорія політичної рівноваги. Е. де Ваттель.

Різновидністю класичного підходу до міжнародних відносин є теорія політичної рівноваги, її дотримувалися голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632 -- 1677), англійський філософ Девід Юм (1711 -- 1776) і швейцарський юрист Емерік де Ваттель (17І4 -- 1767). Погляди останнього на проблеми міжнародних відносин особливо характерні для прихильників теорії політичної рівноваги.

Е. де Ваттель вважав, що Європа уже не безпорядне нагромадження окремих державних частин. Він писав: "Європа становить політичну систему, певне ціле, в якому все зв'язано з відносинами та різними інтересами націй, які проживають у цій частині світу". Звідси, постійна увага суверенів до всього, що відбувається у Європі. Саме це, на думку Е. де Ваттеля, породило знамениту ідею політичної рівноваги, рівноваги влади. Під цим він розумів такий стан справ, при якому жодна держава не в змозі абсолютно переважати над іншими та встановлювати для них закони.

Водночас швейцарський юрист у повній відповідності з класичною традицією вважав, що інтереси окремих осіб вторинні у порівнянні з інтересами нації (держави). Також законна і справедлива превентивна війна проти сусіда, що поводить себе загрозливо. У цьому випадку, як вважав Е. де Ваттель, доцільніше створювати коаліції, які б у випадку необхідності протистояли наймогутнішій державі та заважали їй диктувати свою волю.

12 Міжнародно-політичні погляди К. фон Клаузевіца та Л.Гумпловича

Карл Клаузевиць – відомий німецький теоретик, історик і письменник. Навряд сучасна людина, навіть має військової освіти ще, жодного разу чув це ім'я. А знамениту формула «Війна є продовження політики іншими засобами» [I] цитується повсюдно. Знаменита робота Клаузевіца "Про природу війни" становила три томи, яка містить погляди автора на природу, цілі й сутність війни, форми і знаходять способи її ведення, стало результатом багаторічного вивчення військових ходів і кампаній з 1566 по 1815 рік. Проте, твір Клаузевіца суто конкретне за своїми початковою завданням. Вона виявилася затребуваним як військовими тактиками і стратегами; нащадки справедливо зарахували роботу до золотого фонду стратегічних досліджень загального характеру, визнали за один ряду зустрічей за такими зразками стратегічного мислення, як трактатиСунь-цзи, "Государ" Ніколо Макіавеллі і "Стратегія непрямих дій"Б.Лиддел Гарту. Над основним працею "Про природу війни" Клаузевиць працював у протягом останніх 12 років життя, але це робота і залишилася незавершеною. Але, попри це, ця книжка стоїть незрівнянно вища всього, що надала теоретична думку Старого Світу у сфері аналізу війни" та військового мистецтв

До середини XX в. військова сила в повній відповідності з формулою фон Клаузевіца служила одним із засобів, часто найбільш важливим і ефективним, досягнення конкретних економічних і політичних цілей. У кінцевому рахунку, саме військовим шляхом, з одного боку, встановлювалися сфери впливу, захоплювалися території, що представляли економічний або стратегічний інтерес, контролювалися найважливіші комунікації, а з іншого - блокувалися аналогічні устремління суперників. Іншими словами, в результаті застосування військової сили держави або купували щось, з їх точки зору, важливе, або позбавляли інші країни можливості ущемити власні інтереси, як правило, пов'язується з установленням контролю над тими чи іншими територіями або транспортними шляхами.

Однак з другої половини 40-х років нинішнього століття роль військової сили в міжнародних відносинах почала змінюватися. Це пояснювалося двома основними причинами. Перша - формування вельми специфічної системи міжнародних відносин, що отримала назву біполярної. Друга - розробка і прийняття на озброєння у зростаючих масштабах нових ядерних озброєнь.

Біполярна система виникла через півтора-два роки після розгрому нацистської Німеччини та її союзників. Сформована під час Другої світової війни антигітлерівська коаліція виявилася вкрай нестійкою. Невдалими були і спроби ряду лідерів перемогли держав створити принципово новий механізм регулювання міжнародних відносин на основі співробітництва трьох-чотирьох провідних держав-переможців. Стрімко наростали суперечності між найбільш потужними у військовому відношенні учасниками антигітлерівської коаліції - Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Досі фахівці сперечаються щодо співвідношення політичних, ідеологічних, військових та інших причин, що викликали це протистояння.

Не викликає, однак, сумніву, що важливу, якщо не вирішальну роль в цьому зіграло наполегливе прагнення сталінського керівництва розширити сферу впливу Радянського Союзу за межі, обумовлені, як вважають багато істориків, на зустрічах «великої трійки »в Тегерані, Ялті і Потсдамі. Про це свідчили спроби Сталіна зберегти радянську військову присутність в Північному Ірані, його претензії на кілька турецьких провінцій, примикали до колишньої радянської Вірменії, збройна боротьба за владу комуністів у Греції, блокада Берліна в 1948 р. і особливо військова підтримка Комуністичної партії Китаю, що сприяла її перемозі. Остання означала велике зміна співвідношення сил на світовій арені, вихід комуністичних держав у стратегічно важливі райони Азіатсько-тихоокеанського регіону і, мабуть, остаточно поховала ідеї будівництва системи міжнародних відносин на принципах, що обговорювалися на зустрічах керівників антигітлерівської коаліції. Якщо одним полюсом біполярної системи став Радянський Союз із групою своїх сателітів, то іншим - Сполучені Штати, які взяли на себе завдання військового, економічного і політичного протиборства зі спробами масованої радянської або, точніше, комуністичної експансії.

Радянсько-американське протиборство стало ключовою ланкою що склалася наприкінці 40-х - початку 50-х років системи міжнародних відносин і головною рушійною силою більшості що відбувалися в ній. Воно домінувало практично над усіма скільки значущими міжнародними конфліктами і суперечностями, а в ряді випадків - і над внутрішньодержавними, багато в чому «вбирало» в себе ці протиріччя, підпорядковував їх собі. Навколо цих двох наддержав сформувалися військово-політичні блоки, і з середини 50-х років, з моменту утворення Організації Варшавського договору, біполярна система набула свій закінчений вигляд.

В її фундаменті лежала жорстка боротьба не тільки двох наддержав, але і протиборчих соціальних систем, заснованих на які одне одного ідеологіях, одна з яких - комуністична - мала ясно виражений месіанський характер, ставила своєю метою поширення відповідного суспільного устрою на весь світ. Це протиборство часто, трактувалося як «гра з нульовою сумою», що означала, що військовий, політичний, економічний чи ідеологічний виграш одного боку сприймався як програш іншої.

При цьому відбулася серйозне коригування функцій військової сили як інструменту зовнішньої політики держав. У міру становлення біполярної системи вона все більше розглядалася як найважливіший засіб глобального політико-ідеологічного протиборства. Традиційні ж мети її застосування - захоплення територій, джерел сировини, контроль над ринками збуту і т.п. - Поступово відходили на задній план, хоча і не втратили повністю свого значення. І якби не відбулося принципових змін у засобах ведення війни, то, швидше за все, через кілька років після закінчення Другої світової війни відбулося б нове військове зіткнення, якщо не глобального масштабу, то принаймні охоплює Європейський і Азіатський континенти.

Л.Гумплович однозначно сформулював положення про те, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил. Марксистська концепція виходить із того, що зовнішня політика похідна від внутрішньої в історичному плані, оскільки виникає пізніше. Вона похідна і тому, що ґрунтується на внутрішніх суспільних відносинах. Перебуваючи в єдності з внутрішніми суспільними відносинами за походженням, класовою природою і соціально-політичним спрямуванням, міжнародні відносини регулюються одними і тими ж соціальними законами класової боротьби. Визначаючи як реальність взаємодію внутрішньої і зовнішньої політики держави, не можна не бачити істотних відмінностей між ними. Так, для внутрішньої політики характерною є державна монополія на законну владу. Поділ політичних ролей тут однозначний – уряд володарює, громадяни зобов’язані підкорятися. В зовнішній політиці такого поділу немає. Це „політика без уряду”.

13 Політичний ідеалізм – спроба пояснити світ не в термінах реального, а в термінах ідеального, намагання побудувати ідеальну модель, яка б функціонувала.

Панівні ідеї – панєвропеїзм (стосується Європи), інтернаціоналізм (СРСР). Теорія ідеалізму грунтується нп припущеннях про те, що людську поведінку формує середовище, але його можна змінити, що людство здатне до самовдосконалення, політичне середовище може бути трансформоване розвитком нових установ. Тобто ідеалісти трактували сутність учасника МВ антропоморфічно, вважаючи, що він може діяти в МВ добре чи погано, морально чи аморально. Діяльність будь-яких учасників МВ визначаться певними принципами, а вони самі можуть підлягати моральному вдосконаленню.

 

Теоретичні погляди ідеалістів на МВ зводяться до таких тверджень:

  1. МВ, як і будь-які суспільні відносини, випливають із характеру та прагнень людини, і тому їх розглядати скрізь призму її поведінки.

  2. держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню політику можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути злою чи доброю.  Критерієм моральності є універсальні, що матеріалізуються у МВ як гармонійність чи безконфліктність.

  3. національний інтерес психологічно виражає суб”єктивне розуміння потреб суспільства, яке завжди відмінне від реальності.

  4. конфлікти на об”єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які суперечності, без об”єктивної основи, можна врегулювати за допомогою переговорів.

Основні ідеї:

-         колективна безпека;

-         правове врегулювання;

-         роззброєння;

-         ідея „доброї природи” людини;

-         релігійна, моральна, політична єдність людства;

-         невід”ємні природні права людини, її пріорітет.

 

Представники:

Еманнуїл Кант( програми вічного миру МВ), Де Сент П”єр(вічний мир у Європі), Вудро Вільсон (14 пунктів), Жан-Жак Руссо, Адам Сміт.

Сплеск цієї школи – початок ХХ століття.

 

Неолібералізм – створення єдиного світового уряду... (вообщем всего „єдиного” для цнлого мира:) представник – Джордж Най (Гарвард).

 

Теорія демократичного миру – між демократичними державами не може бути війни.

Гуманізм, лібералізм, анархія, глобалізм – форми політичного ідеалізму.

14 Політичний реалізм. Г.Моргентау

Прихильники політичного реалізму запропонували струнку теорію і надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини. Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Багато дослідників вважають її "найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана". У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму. Здійснимо їх короткий виклад та аналіз на основі як праці самого американського дослідника (див.: Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. -- 1997. -- No 2), так і навчального посібника П. Циганкова "Международные отношения" (М., 1996).

1-й принцип -- політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

2-й принцип -- політичний реалізм грунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5-й принцип -- відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша -- претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6-й принцип -- політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами -- воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру -- це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

У дусі політичного реалізму розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях "Мир і війна" (1967 p.) і "Клаузевіц: філософія війни" (1983 р.) відомий французький соціолог та політолог Р. Арон. Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним. На це звертає увагу і професор П. Циганков у статті "Раймонд Арон о политической науке и социологии меадународных отношений" (див.: Социально-политические науки. -- 1991. -- No 5. -- С. 82 -- 96).

На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення -- це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.

Коротко треба підсумувати, що незважаючи на концептуальну стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, схильність до зваженого і строгого аналізу міжнародної дійсності, політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Справа в тому, що політичний реалізм абсолютизував роль сили в міжнародних відносинах, зводив останні до міждержавних, а також не враховував нові важливі зміни і тенденції розвитку, які вимагали застосування поряд з традиційними нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику на адресу прихильників політичного реалізму з боку представників інших сучасних напрямів ТMB.

15 Модернізм або "науковий" напрям в аналізі міжнародних відносин

Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після другої світової війни. Його представники прагнули застосувати до аналізу міжнародних відносин новітні методи і технології, в цілому надати більшої "науковості" ТМВ. Полеміка між "модерністами" і "традиціоналістами" досягла особливої напруги в 60-і рр. й одержала назву "нової великої суперечки". Представники модернізму найчастіше не зачіпали вихідні постулати політичного реалізму і критикували його прихильників за дотримання традиційних дослідницьких методів, які грунтувалися головним чином на інтуїції та теоретичній інтерпретації. Натомість учені нового покоління (Й. Райт, К. Дойч, Д. Сінгер) прагнули за допомогою використання математичних методів, методики моделювання, збору та обробки даних й інших дослідницьких способів надати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Однак, на думку французького соціолога М. Мерля, такий підхід зовсім не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези.

Спільною для модернізму була прихильність до міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування строгих наукових методів і процедур, до збільшення числа емпіричних даних, які піддаються перевірці. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, яка зумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Водночас багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагатили науку не тільки новими методиками, але й зробленими на їх основі вагомими висновками.

Прикладом можуть бути деякі положення К. Райта. Так, наприклад, він виділяє три групи причин напруженості в сучасному світі -- політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою з них вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. З цього приводу вчений у праці "Проблеми стабільності і прогрес у міжнародних відносинах" зазначав: "Наука і технічний прогрес відіграють доцентрову роль у світовому розвиткові, в той час як традиції, які знаходяться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як нація, народ   та інші, що ведуть боротьбу за воєнну міць суверенних держав і можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені". Фактично це підтверджує, що полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, не природи й змісту, а методів дослідження міжнародних відносин.

16 Теорія зовнішньої політики” Дж.Модельські

Джордж Модельскі (англ. George Modelski, * 1926, Познань) або Єжи Модельський (пол. Jerzy Modelski) — американськийполітолог польського походження, почесний професор Університету Вашингтона.

Розробляє концепцію довгих циклів глобальної політики (циклів гегемонії) і викликаної ними еволюції глобальної політичної системи. На думку цього дослідника розвиток глобальної політики зумовлений тривалими циклами економічного розвитку — циклами Н. Кондратьєва.

Англомовні дослідники стверджують, що дисципліну «глобальна політика» слід відрізняти від дисципліни «міжнародна політика», представники якої прагнуть зрозуміти відносини між державами-націями (національними державами) і отже, має вужчий обсяг свого об'єкта і предмета дослідження.

Подібно, дисципліна «міжнародні відносини» (її теорія та історія) прагнуть зрозуміти, в першу чергу, економічні і політичні (особливо дипломатичні) стосунки між «національними державами», які виникли після європейського Вестфальського миру (з 1648 р.) і між політичними утвореннями, які їм передували. Відповідно, ці дисципліни є вужчими, ніж дисципліна «глобальна політика» (її теорія та історія) як і її предмет.

Поточні теми обговорень в рамках дисципліни включають дослідження проблемː глобалізації і вирішення міждержавних та міжетнічних конфліктів, глобальної демократії, впливу глобалізації на національне самовизначення, демократизацію і мир, аналіз порівняльної політики, політичної економії й міжнародної політичної економії довкілля.

З кінця 1800-х рр. декілька груп мислителів, зокрема, філософів і науковців, намагались розширити поняття «політичної спільноти», охопивши ним більшість людства або й усе людство і вийти тим самим поза межі вужчої політичної спільноти в рамках національної держави. До числа цих «інтернаціоналістів», на думку англомовних дослідників, в першу чергу можна віднести філософів і науковців лівих поглядів — марксистів, а також політичних активістів — захисників прав людини і довкілля, борців за мир, феміністок і далітів (представників т. зв. недоторканих або реєстрових каст Індії).

17 Теорія ігор

Тео́рія і́гор — теорія математичних моделей прийняття оптимальних рішень в умовах конфлікту. Оскільки сторони, що беруть участь в більшості конфліктів, зацікавлені в тому, щоб приховати від супротивника власні наміри, прийняття рішень в умовах конфлікту, зазвичай, відбувається в умовах невизначеності. Навпаки, фактор невизначеності можна інтерпретувати як противника суб'єкта, який приймає рішення (тим самим прийняття рішень в умовах невизначеності можна розуміти як прийняття рішень в умовах конфлікту). Зокрема, багато тверджень математичної статистики природнім чином формулюються як теоретико-ігрові.

Теорія ігор — розділ прикладної математики, точніше — дослідження операцій, який використовується в соціальних науках(найбільше в економіці), біології, політичних науках, комп'ютерних науках (головним чином для штучного інтелекту) і філософії. Теорія ігор намагається математично зафіксувати поведінку в стратегічних ситуаціях, в яких успіх суб'єкта, що робить вибір, залежить від вибору інших учасників. Якщо спочатку розвивався аналіз ігор, в яких один із супротивників виграє за рахунок інших (ігри з нульовою сумою), то згодом почали розглядати широкий клас взаємодій, які були класифіковані за певними критеріями. На сьогоднішній день «теорія ігор щось на кшталт парасольки чи універсальної теорії для раціональної сторони соціальних наук, де соціальні можемо розуміти широко, включаючи як людських, так нелюдських гравців (комп'ютери, тварини, рослини)» (Роберт Ауманн, 1987).

Ця галузь математики отримала певне відображення в масовій культурі. 1998 року американська письменниця і журналістка Сильвія Назар опублікувала книгу[1] про життя Джона Неша, нобелівського лауреата з економіки за досягнення в теорії ігор, а в 2001 року за мотивами книжки зняли фільм «Ігри розуму». (Таким чином, теорія ігор — одна з небагатьох галузей математики, в якій можна отримати Нобелівську премію). Деякі американські телевізійні шоу, наприклад , Friend or Foe?Alias чи NUMBERS періодично використовують в своїх випусках теорію ігор.

Зміст

  [сховати] 

  • 1 Поняття теорії ігор

  • 2 Класифікація ігор

  • 3 Математичний апарат

    • 3.1 Оптимальність та розв'язки

  • 4 Історія

  • 5 Див. також

  • 6 Література

  • 7 Джерела інформації

  • 8 Примітки