НПК до сімейного кодексу

ни. Спільними зусиллями кількох поколінь українських вче- них-юристів зібрані та досліджені правові звичаї українського народу. Українське звичаєве право, зокрема стосовно регулювання сімейних відносин, має глибоке коріння. Тому зустріч Візантії з Україною, як зазначав Олекса Воропай, не було зустріччю бідного з багатим. Візантія принесла нам свою культуру, а не культуру взагалі3.

2. Визнання звичаю засобом регулювання сімейних відносин викликало спротив. Аргументом для цього було викорис-

тано статтю 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України визначаються основи шлюбу, сі- м'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства.

Проте між статтею 92 Конституції України та статтею 11 Сімейного кодексу немає протиріччя. Стаття 11 СК не стосується основ шлюбу та сім'ї. Крім того, до врахування звичаю скеровує сам закон.

Такі заперечення - результат відсутності інформації як про звичаєве право взагалі, так і про те, що до звичаю відсилає і Кодекс торговельного мореплавства України, і новий Цивільний кодекс України.

За узгодженістю із нормами закону звичаї поділяються на три види:

1)ті, що утверджують закон, - зесипсіит Ье?ет;

2)ті, що суперечать закону, - сопіга Ье?ет;

1Дністрянський С. Звичаєве право - соціальні зв'язки // Часопись правнича і економічна: Томи IV, V. - Львів, 1902. - С. ЗО.

2Чубатий М. Огляд історії українського права. - Львів, 1921. - С. 3.

3Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис: Ч. І. -

Мюнхен, 1958. - С. 11.

44

Стаття 11

3) ті, що діють нарівні з законом, не перетинаючись з ним, - ргае1;ег Ье?ет.

Перший вид звичаю став одночасно юридичним законом, відповідно цей закон виріс із звичаєвого права.

Як описує Юрій Гошко, у 1728 р. у м. Самборі судом розглядалась справа, викликана скаргою Івана Синця на Івана Снігура, який пообіцяв видати дочку заміж, але пізніше не дотримав слова, виправдовуючи свій вчинок тим, що після лзгодиы дочка відмовилася вийти за нього заміж. Суд засудив Снігура на 24 години тюрми, зобов'язав повернути Синцю усі витрачені кошти, сплатити штраф та судові витрати1.

Як бачимо, за звичаєвим правом не можна було нікого присилувати до шлюбу. У разі відмови від шлюбу на батька, оскільки він був учасником лзгодиы, могла бути накладена не лише кара, а й відшкодування витрат.

Можна сміливо стверджувати, що норма статті 31 СК лЗаручиниы має суто українське звичаєве коріння.

У 1587 р. війтівський суд села Чуква розглядав скаргу Марусі Жмудської на свого чоловіка. Суд прокоментував цю справу так: лКоли цей Федір брав її за жінку, обіцяв бути добрим господарем. Вона повірила, але він почав пропивати своє майно, погорджує нею і не хоче мати її за жінкуы. Суд зобов'я- зав, щоб Федір сплатив їй 50 злотих, повернув майно, яке дала їй мати, - і вона вільна.

В іншому випадку Самбірський міський суд оголосив жінку вільною, оскільки чоловік залишив її вагітною, робив у домі колотнечі2.

Таке лправдиве народне правоы проявилося згодом у законодавстві про можливість розлучення на підставі рішення світського суду.

3. Якщо звичай суперечить закону, він не може мати правового значення. Однак, оскільки звичаї надзвичайно живучі, їх не можна скасувати нормою закону. Загнані в підпілля, звичаї не можуть вмерти відразу, а деякі не вмирають ніколи. Так, сплата калиму за наречену була в СРСР складом злочи-

Гошко Ю. Звичаєве право населення українських Карпат та Прикар-

паття XIV-XIX ст. - Львів, 1999. - С. 249. 2 Там само. - С. 259.

45

РОЗДІЛ І

Глава 1

ну, але навіть кримінальна відповідальність не змогла цього звичаю скасувати. Не була знищена і полігамія, хоча досить суворо каралася законом.

У 1999 р. було зареєстровано шлюб між М. та 3. Зареєстрований згодом шлюб М. із П. не може вважатися дійсним, оскільки суперечить статті 25 СК. Та обставина, що полігамія відповідає національній традиції кримських татар та інших мусульман, які проживають в Україні, не може його легалізувати.

4. Третю групу звичаїв складають ті, ніша чинності яких не заповнена законом. Саме до них відноситься стаття 11 СК. Оскільки, наприклад, сплата калиму за наречену українсь-

ким законом не заборонена, з того, хто зобов'язався передати його батькам нареченої, але не передав, обумовлена грошова сума може бути стягнута на підставі рішення суду як наслідок урахування судом звичаю національної меншини, що проживає в Україні.

5.Конвенція про права дитини у статті 5 зобов'язує держа- ви-учасниці поважати місцеві звичаї щодо відповідальності за дитину, щодо прав та обов'язків управляти і керувати нею.

6.Визнання звичаю регулятором сімейних відносин поси-

лює арсенал захисту, даючи можливість охопити звичаєвим регулюванням ту сферу сімейних відносин, яка обійдена законом та договором.

Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі

1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються

відповідно до Цивільного кодексу України.

1.Строком є певний відрізок часу, з настанням (закінченням) якого виникають, змінюються, припиняються права та обов'язки. У сімейних відносинах строки можуть бути визначені законом або договором. У випадках, встановлених у Сімейному кодексі, строк може бути встановлений судом.

2.У Сімейному кодексі встановлені строки різної тривалості: 1) 7 днів

- протягом цього строку має бути подана інформація про дитину, яка може бути усиновлена (частина перша статті 214);

46

________________________________Стаття 12 2) 1 місяць

-після його спливу від дня подання заяви реєструється шлюб (частина перша статті 32);

-після його спливу державний орган РАЦС виносить постанову про розірвання шлюбу (частина друга статті 106);

-після його спливу з моменту подання заяви про розірвання шлюбу суд постановляє рішення про розірвання шлюбу (частина четверта статті 109);

-до спливу цього строку батьки зобов'язані зареєструвати народження дитини (частина перша статті 144);

3) 2 місяці

- мінімальний вік дитини, яка може бути усиновлена;

- мінімальний строк, який має пройти від моменту знайдення (виявлення) дитини до її усиновлення;

4) 3 місяці

- чинність заяви про реєстрацію шлюбу (стаття 28);

- максимальний строк відкладення реєстрації шлюбу (стаття 32);

5) 6 місяців

- мінімальний строк, після спливу якого чоловік може подати до суду заяву про визнання батьківства (частина перша статті 127);

- мінімальний строк, протягом якого у разі непроживання матері, батька з дитиною і невиконання ними своїх обов'язків, вони можуть бути позбавлені батьківських прав (частина перша статті 154);

6) 10 місяців

- межа дії презумпції батьківства (пункт 2 частини другої статті 120, частина друга статті 122, частина перша статті 124);

7) 1 рік

-право на аліменти після розірвання шлюбу виникає у того, хто став непрацездатним протягом цього строку (частина перша статті 76);

-можливий строк стягнення аліментів одному з подружжя за час, що передував зверненню з позовом до суду (стаття 79);

РОЗДІЛ І___________________________Глава 1

-позовна давність до вимог про визнання батьківства (частина друга статті 129);

-мінімальний строк, який має пройти після народження дитини, як умова пред'явлення позову про розірвання шлюбу (частина друга статті 110);

8) 3 роки

-позовна давність до вимог про поділ майна, яке належить особам, шлюб між якими розірвано (частина перша статті 72);

-максимальний строк стягнення аліментів працездатній особі після розірвання шлюбу (частина четверта статті 76);

-час, протягом якого підлягають поверненню гроші,

які були сплачені одному з подружжя після припинення його права на аліменти (частина друга статті 82);

-позовна давність до вимог матері про внесення змін до актового запису про народження дитини (частина третя статті 138);

-позовна давність до вимог про визнання материнства (частина третя статті 139);

-тривалість права на аліменти того з батьків, з ким проживає дитина (статті 84, 86);

-мінімальний строк засудження одного з подружжя

до позбавлення волі як підстава для розірвання шлюбу органом РАЦС (стаття 107);

-максимальний строк присудження судом аліментів на дитину за минулий час (стаття 191);

-максимальний строк стягнення аліментів за виконавчим листом за минулий час (стаття 194);

9) 6 років

- тривалість права на аліменти того з батьків, з ким проживає дитина з вадами фізичного або психічного розвитку;

10) 10 років

- мінімальний строк спільного проживання як умова права на аліменти після розірвання шлюбу (частина третя статті 76);

48

Стаття 12

11) 14 років

-з досягненням цього віку дитина перестає вважатися малолітньою;

-з досягненням цього віку особа має право подати заяву про надання права на шлюб (стаття 23);

-з досягненням цього віку дитина бере участь в укладенні договору про припинення права на аліменти у зв'язку з передачею права власності на нерухомість

(стаття 190);

-з досягненням цього віку дитина має право сама звернутися до суду за захистом своїх інтересів (частина четверта статті 152);

-з досягненням цього віку дитина сама визначає

своє місце проживання (частина третя статті 160);

12) 17 років

-шлюбний вік для жінки (стаття 22); 13) 18 років

-припинення правового статусу дитини (частина перша статті 6);

-шлюбний вік для чоловіка (стаття 22); 14) 23 роки

-максимальний строк стягнення аліментів дочці, синові, які навчаються (стаття 199).

3. Строк може бути встановлений судом у двох випадках, відзначених у Сімейному кодексі, а саме:

1)суд у разі спору визначає строк, за який особа, яка виїжджає на постійне місце проживання за кордон, повинна сплатити аліменти своїй дружині, чоловікові, дітям, батькам (частина четверта статті 77);

2)суд має право встановити строк існування права на

аліменти одного з подружжя (частина перша статті 83).

4. Порядок обчислення строків визначений у Цивільному кодексі України.

Якщо строк визначений роками, то він закінчиться в той же місяць і число відповідного року. Тобто, якщо суд прису-

див дружині аліменти, наприклад, з 10 листопада 2002 р. на три роки, то останнім днем права на аліменти буде 10 листопада 2005 р. Якщо строк визначений місяцями, він закінчу-

43-132

49

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

ється у той же день відповідного місяця. Так, якщо місячний строк розпочався 14 січня 2003 р., то він закінчиться 14 люто-

го 2003 р.

Стаття 13. Міжнародні договори України

1. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

1. Міжнародні договори є кількох видів: міждержавні, міжурядові, міжвідомчі. У статті йдеться про міждержавні договори, які укладені Україною з іншою країною світу, а також про багатосторонні міжнародні договори - конвенції, пакти. Конвенції, двосторонні міжнародні договори стають частиною національного законодавства України, якщо Верховною Радою України надана згода на їх обов'язковість.

Термін лнаціональне законодавствоы є конституційним (стаття 9 Конституції України), відповідно таким є й термін лнаціональне сімейне законодавствоы.

На відміну від конвенцій, декларації не стають частиною національного законодавства, оскільки визначають лише напрями розвитку законодавства держав-учасниць, але не містять норм, обов'язкових до застосування. Тому Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., Копенга-

генська декларація про соціальний розвиток від 1 січня 1995 р. не є частиною національного сімейного законодавства України. Не є таким і лСвіт, сприятливий для дітейы - Підсумковий документ Спеціальної Сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН (травень 2002 р.), який складається з Декларації, Огляду досягнутого прогресу і здобутого досвіду та Плану дій. Однак всі ці міжнародні документи мають незаперечний вагомий вплив не лише на законодавство, а й на усі аспекти суспільного життя.

2. Одним із найважливіших міжнародних договорів у сфері регулювання сімейних відносин є Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною

50

______________________________Стаття 13

21	лютого	1990	р., ратифікована Верховною Радою					України
27	лютого	1991	р. і	набула чинності		для	України	27 вересня
1991 р. Це значить,				що з 27	вересня	1991 р. кожен одержав
право посилатися на				Конвенцію про права			дитини,	якщо пев-
ної норми		у законах		України	не було.

10 листопада 1994 р. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав-членів СНД, а 17 липня 1997 р. - Конвенцію про захист прав люди-

ни та основних свобод від 4 листопада 1950 р.

3.Верховенство міжнародного договору означає, що у разі невідповідності йому закону України діє норма міжнародного договору. Однак це положення Закону України лПро міжнародні договориы1, як правило, не використовувалося до тих пір, поки не були внесені зміни до внутрішнього законодавства. Прикладом такого нігілізму може бути сумна доля в Україні норми частини другої статті 12 Конвенції про права дитини, за якою лдитині надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини...ы Оскільки до Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 р. не були внесені відповідні зміни, фактично залишилися чинними стаття 104, за якою на усиновлення вимагалася згода лише дитини, якій виповнилося десять років, та

стаття 69, за якою суд повинен був з'ясувати у дитини, з ким вона бажає проживати, лише після досягнення нею десятирічного віку. Хоча ці норми як такі, що суперечать Конвенції, давно мали б не застосовуватися.

4.На 1 січня 2003 р. Україна не ратифікувала з різних причин цілий ряд конвенцій, зокрема Конвенцію про стягнення за кордоном аліментів 1956 р., Європейську конвенцію про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.). Однак постійно зростає кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами. На 1 січня 2003 р. Україною було укладено 12 таких угод - з Польщею, Монголією, Чехією, Грецією тощо.

1 ВВР. - 1994. - № 10. - Ст. 45.

4'3-Ш 51

РОЗДІЛІ Глава 2

Глава 2. ЗДІЙСНЕННЯ СІМЕЙНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ СІМЕЙНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗАХИСТ СІМЕЙНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ Стаття 14. Здійснення сімейних прав

1.Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

2.Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена,

не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

3. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун.

1. Сімейні права дружини, чоловіка, матері, батька, дитини, інших членів сім'ї та родичів є двох видів: особисті (немайнові чи, точніше, нематеріальні) та майнові (матеріальні).

Усі вони тісно пов'язані з особою, яка ними володіє, а тому не можуть бути за її волею чи проти волі, тобто примусово, передані комусь іншому.

Право на сімейне виховання, яким володіє дитина, не може бути від неї передане іншій дитині ще й тому, що таке ж право має кожна дитина. Право матері на утримання - це

лише її право. Воно не може бути передане іншій особі, а тому не може бути предметом застави чи предметом купівлі-прода- жу. Отже, здійснення сімейних прав не може полягати у їх відчуженні іншим особам.

Здійснення сімейних прав має забезпечити благо для того, хто цим правом володіє. Здійснення особистих та майнових прав особи - це її право. Нездійснення, наприклад, дружиною права на зміну свого дошлюбного прізвища на шлюбне (стаття 53 СК) чи нездійснення батьком свого права на утримання від сина не припиняє існування цих прав.

2. Сімейні права особа здійснює самостійно, проте за певних умов зробити це вона не може. Так, маленька дитина може не усвідомлювати своїх сімейних прав, тому у цьому разі їй на допомогу мають прийти мати, батько, баба, дід, опікун.

52

Стаття 14

Відповідно до статті 7 Конвенції про права дитини право на ім'я дитина має з моменту народження, але, зрозуміло, здійснити його вона сама не може. Дитина, якій виповнилося, наприклад, десять років, не може самостійно здійснити і своє право на утримання від батька, який проживає окремо. Тому право на звернення до суду з позовом про присудження аліментів на дитину належатиме матері, бабусі чи опікунові.

Якщо дитина, якій виповнилося, скажімо, п'ять років, здатна сформулювати власні погляди та висловити їх, вона

може сама зреалізувати своє право дати згоду на усиновлення чи вибрати, з ким із батьків вона бажала би проживати.

Право на шлюб, надане 15-річній дівчині (стаття 23 СК), ніхто крім неї здійснити не зможе.

3. Обмеження цивільної дієздатності особи, яка зловживає алкогольними напоями чи наркотичними засобами, тягне за собою зменшення обсягу її сімейної правоздатності. Така особа не матиме права вимагати передачі дитини для проживання з нею, не матиме права на усиновлення. З нею не буде укладено договір про патронат. Не зможе вона й надалі продовжувати здійснювати функції опікуна.

Однак ті сімейні права, якими ця особа володіє (наприклад, право на шлюб, право дати згоду на усиновлення), вона може здійснювати самостійно.

4. Визнання особи недієздатною через психічну хворобу або недоумство зменшує обсяг її сімейної правоздатності. Так,

вона не матиме права на шлюб, оскільки не розуміє значення своїх дій. Існування шлюбу, зареєстрованого раніше, пов'язується виключно з волею другого з подружжя, який є дієздатним.

Така особа втрачає здатність мати ті права, здійснення яких пов'язане з її волею. Залишаються лише ті, здійснення яких можна перекласти на опікуна.

Опікун недієздатної дружини може зажадати від її чоловіка передання половини майна та надання утримання. Опікун недієздатної дитини може укласти договір з її батьком про надання їй утримання. Опікун має право звернутися до СУДУ з позовом про захист сімейних прав недієздатної особи (зокрема, з позовами про розірвання шлюбу, визнання батьківства, стягнення аліментів).

53

РОЗДІЛ І_______________________

Стаття 15. Виконання сімейних обов'язків

Глава 2

1.Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

2.Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'я- зок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.

Майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун.

3.Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання.

4.Невиконання або ухилення від виконання сімейного

обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

1. Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи - дружини, чоловіка, матері, батька, сина, дочки, баби чи діда. Вони не можуть бути передані добровільно або перекладені на іншого за законом або договором. Тому смерть, наприклад, батька є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину. Цей обов'я- зок не може бути перекладений на спадкоємців за заповітом або законом.

Якщо за заповітом спадкоємець зобов'язаний систематично виплачувати дитині спадкодавця певну грошову суму, -

це не перекладення на нього обов'язку по утриманню дитини, а заповідальний відказ.

2. Правило частини другої статті 15 СК є відповіддю на спори, які велися в літературі щодо долі сімейних обов'язків особи, яка визнана недієздатною. Професор Є. М. Ворожейкін вважав, що визнання особи недієздатною є підставою для припинення її аліментного обов'язку, який виник до такого визнання, і перешкодою до виникнення аліментного обов'язку в майбутньому.

Висловлювалася думка, що визнання батька недієздатним не припиняє його обов'язку щодо виховання дитини, а лише

звільняє від його виконання. Однак обов'язок, від виконання якого особа звільнена, вже не є обов'язком. Судовій практиці

54

_________________________________Стаття 15

відомі непоодинокі випадки продовження стягнення аліментів з особи після визнання її недієздатною, а також задоволен-

ня позовів про стягнення аліментів, які подавалися до опікуна недієздатного батька. У таких ситуаціях опікун не стає носієм обов'язку по утриманню, він лише як законний представник недієздатної особи здійснює цей обов'язок за рахунок її пенсії чи інших доходів.

Здійснення обов'язку по утриманню не вимагає особистих, усвідомлених, тобто вольових рішень носія цього обов'язку. Тому існування та здійснення цього обов'язку не залежать від дієздатності особи. Інша справа, коли йдеться про обов'язки особистого, немайнового характеру: турбуватися про сім'ю, забрати дитину з пологового будинку, виховувати її, піклуватися про фізичний, духовний та моральний розвиток її.

Виконання цих обов'язків вимагає усвідомлених, цілеспрямованих дій. Якщо особа об'єктивно не здатна до вчинення цих вольових дій, її обов'язки щодо вчинення цих дій не можуть існувати.

Юридичним фарисейством було би формальне збереження у недієздатного батька обов'язку виховувати дитину, тобто

обов'язку, якого він не усвідомлює і який не може бути з нього перекладений на іншого. Якщо над дитиною, батько якої недієздатний, встановлена опіка, то опікун не стає носієм обо- в'язків цього батька. Він набуває обов'язків опікуна на підставі рішення про призначення його опікуном відповідно до статті 249 цього Кодексу.

3. Правило частини третьої статті 15 СК має на меті забезпечити однакове тлумачення поняття лухиленняы від виконання обов'язку і цим застерегти суди від незаконних, необгрунтованих рішень.

Суд відмовив у позові Н. про стягнення аліментів з двох дочок, оскільки вона, на думку суду, ухилялася від виховання дітей, які у зв'язку з цим тривалий час перебували у дитячих закладах і з матір'ю не проживали. Рішення суду було скасоване, оскільки Н. страждала на тяжку психічну хворобу, постійно перебувала на стаціонарному лікуванні.

Невиконання сімейного обов'язку та ухилення від його виконання - нетотожні правові категорії, а тому можуть мати різні юридичні наслідки.

55

РОЗДІЛ І

Глава 2

Стаття 16. Надання неповнолітнім батькам допомоги у здійсненні батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків

1. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'я- зані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків.

1. Реєстрація шлюбу з неповнолітнім, запис неповноліт-