індз.політологія

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім.С.З,Гжицького

Кафедра політики

Індивідуально навчально-дослідницьке завдання

На тему: Розвиток української новітньої державності 1917-1920рр

Підготувала: студентка 1курсу

ФВМ(СП) 12-ї підгрупи

Баран Анастасія Романівна

Перевірив:Дзера Михайло Михайлович

Львів-2015

Вступ Минуло чимало десятиліть з часу творення національно-демократичної революції. Патріотичне піднесення, що розбурхало усі верстви народу України незалежно від соціального та національного складу, запалало яскравим полум'ям у всіх кінцях України Національно-визвольні змагання ширилися, набували нових барв та відтінків, проте стратегічна мета залишалася незмінною — завоювання незалежності і будівництво суверенної Української держави. Йшли пошуки най прийнятніших форм державного будівництва, зазнавали змін державний устрій і відповідно назва держави, калейдоскопічно змінювалися уряди, але не змінювалося спрямування національно-визвольного руху, його патріотичний порив до незалежності. У таборі українських лідерів відбувалися безперервні дискусії з питань державотворення, створювалися все нові концепції, йшла безкомпромісна боротьба за втілення їх у життя. Спостерігалося постійне перегрупування сил як у таборі національно-визвольного руху,такі серед його противників. XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення і учительства. Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з'їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Активно здійснювалась перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. Цей короткий період складає цілу історичну епоху за насиченістю й важливістю подій, які відбувалися тоді в Україні.

План 1.Політичні події 1917-1920рр.Початок Української революції.Створення УНР.Центральна Рада. 2. Питання про зміну характеру української революції 1917-1920 рр. 3.Процес українізації.Ідеологія і культура 4. Ліквідація неписьменності.

Запровадження єдиної трудової загальноосвітньої школи. Реорганізація вищої школи. 5. Розвиток науки. Література та мистецтво. 6.Висновки 7.Список використаної літератури 8.Зміст

1. Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. після повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній арені з’явилась й третя, національнодемократична влада — Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради, створеної 3—4 березня 1917 p., стали широка національнотериторіальна автономіяУкраїни в складі федеративної

демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя.

У квітнітравні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. I Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М.Грушевський, заступниками — В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з’їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загальноукраїнський представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій I Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став II УніверсалЦентральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію для Генерального Секретаріату», яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. I хоча Центральна Рада не відкинула цю «Інструкцію», стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактачно склалася «патова» ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.

Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала III Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки йоголошувалася широка програма соціальноекономічних реформ.

Залишаючись на автономістськофедералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідносоціалістичної влади. Це призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.

В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місцевих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.

Політичне протистояння досягло апогею після I Всеукраїнського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний зв’язок з Радянською Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.

Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будьякі міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу — самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР.

27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов’язувалися допомогти звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і АвстроУгорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австронімецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вісторії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву — період Гетьманату або Української Держави.

Студенти мають знати, що у сучасній історичній науці відсутня однозначна оцінка періоду Гетьманату, при цьому мають місце діаметрально протилежні судження. Так, частина істориків вважає, що це була єдина реальна на той час можливість відтворення української державності, а інші характеризують його як контрреволюційний, антидемократичний і антинародний режим. Об'єктивно можна стверджувати, що цьому періоду (як, втім, і будьякому іншому) були притаманні, як позитивні, так і суто негативні риси.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади — мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, також він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розвиток революційних процесів, які оцінювались як деструктивні, a потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціальноекономічні реформи.

За період свого правління гетьманському уряду вдалося досягти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя — була встановлена українська грошова система, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До позитивних моментів можна віднести й розширення кола зовнішньополітичних стосунків Української Держави; проведення судових реформ тощо.

Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присутності в Україні німецькоавстрійського окупаційного війська, що виступало основним гарантом державної стабільності. Всі кроки в економіці супроводжувалися непопулярними заходами в сфері соціальної політики. Залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосування карних загонів протиселянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. He сприяла зміцненню позицій уряду й наявність серед вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську Державу як тимчасову і як плацдарм для відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація на інтереси імущих класів не вела до консолідації українського суспільства навколо національної ідеї, а навпаки — поглиблювала розкол у ньому.

Bee це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, a

опозиція щодо нього, яка виникла з перших же днів після перевороту, дедалі посилювалась. Вже всередині травня 1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український НаціональноДержавний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопаді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії — гетьман втратив підтримку Німеччини, яка програла I світову війну і підписав непопулярний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918р. вона переможно ввійшла до Києва.

3 приходом до влади Директорії було проголошено відновлення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій заявлялося, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Конгрес, який мав відіграти роль передпарламенту.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Становище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечилатріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю.

Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. 3 півночі, негайно, після повалення гетьманату, посилився рух радянських військ. На південносхідному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під керівництвом генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти.

Складна зовнішня ситуація погіршувалася й внутрішньою нестабільністю, бо всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням залишалася форма організації влади. Частина членів уряду Директорії стояла на парламентських позиціях, інша— почала схилятися до Рад. В. Винниченко запропонував компромісовий варіант — створити трудові ради. Але Директорії так і не вдалося створити систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії.

В цей же час відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду АвстроУгорської імперії була створена 18 жовтня1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об’єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку(ЗУНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Левицький.

Але з таким розвитком подій у Галичині не змирився польський уряд, розпочавши збройний наступ на Львів. Майже три тижні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, але в кінці листопада вони його залишили. Народна Рада спочатку перемістилася в Тернопіль, а потім у грудні 1918 р. в м. Станіславів (нині ІваноФранківськ), де й пробула майже півроку.

У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об’єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз’єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, a Київ негайно зайняли більшовики. Так в Україні вдруге була встановлена радянська влада. Однак наприкінці літа 1919 р. радянський уряд примушений був залишити Україну, а майже вся її територія була окупована армією Денікіна.

Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недовго — до початку 1920 p. B лютому 1920 р. вся територія України опинилася під контролем радянських військ. Залишки українських військ на чолі з С. Петлюрою перебазувалися на територію Польщі. 24 квітня 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали таємну воєннополітичну угоду — «Варшавський договір». За цим договором польський уряд визнавав за Директорією «верховну владу на Україні», а Петлюра зобов’язувався передати західноукраїнські землі по річки Збруч і Горинь Польщі. Але спільний польськоукраїнський похід завершився невдачею — у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено.

Протягом жовтня—листопада 1920 р. війська Петлюри зробили ще одну спробу відновити владу Директорії. Але і вона закінчилася поразкою. У жовтні 1920 р. в Ризі розпочалися радянськопольські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирногодоговору. Згідно його умов Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення національновизвольного руху. Таким чином, спроба відновити українську національну державністьпід час революції 1917—1920 pp. не вдалася.

Трагізм Української національновизвольної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало.

Разом з тим оцінювати результати революції тільки негативно не варто. В горнилі визвольної боротьби відродилося саме слово Україна; відродилася державність, яку було найменовано природним словом — українська; зроблено першу спробу соборницького об’єднання українства, закладено підвалини для формування модерної політичної нації.

2. Питання про характер української революції 1917-1920 рр. є дуже важливим як в науково-теоретичному так і практично-політичному плані. Особливо це питання загострилося в сучасну історичну добу, коли на початку ХХІ століття в Україні існують різні точки зору: одні дослідники вважають характер революції незмінним, інші – що характер революції змінювався.  Раніше ця важлива проблема докладно висвітлювалася в роботах видатних лідерів української революції: М.Грушевського [1], В.Винниченка [2], П. Христюк [3] та інших діячів революції. Сьогодні ця проблема розглядається в ряді цікавих і змістовних монографічних робіт видатних дослідників І. Кураса, В. Кульчицького, В. Верстюка, В. Солдатенко [4, 5] та інших. Але деякі аспекти проблеми, зокрема питання про зміну характеру та змісту української революції, вимагають, на наш погляд, своєї подальшої розробки. Тому в роботі зроблена спроба по-новому вирішити це питання. Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Україні, на відміну від центру колишньої російської імперії, розвивалися поруч, доповнюючи і збагачуючи одна одну, дві революції: одна - соціальна, як складова частина загальноросійської соціалістичної революції, друга - суто українська революція. Але, на наш погляд, українська революція, яка спочатку розпочалася як національно-демократична, потім поступово, але невпинно, під впливом подальшого розвитку революційних подій, також змінювала свій характер та зміст. В зв'язку з цим і українські соціалістичні політичні партії, як УПСР і УСДРП, які відігравали провідну роль в таборі української революції, а також російські меншовики, есери та бундівці, також невпинно зсувалися вліво, розколювалися на правих і лівих, а останні, незабаром, перетворювалися в прокомуністичні та українські націонал-комуністичні партії. Тому і політичні гасла і вимоги цих партій еволюціонізували протягом революції від суто націонал-демократичних до ліворадикальних, прокомуністичних. В першій період розвитку української революції - від березня 1917 р. до квітня 1918 р. – державотворча діяльність українського табору завершилася проголошенням 7 листопада 1917 р. створення Української держави – Української Народної Республіки (УНР), що мало дійсно всесвітньо-історичне значення. Але, на жаль, Центральна Рада з ряду важливих причин не здійснила радикальних соціально-економічних перетворень. Це призвело до того, що всередині як українських так і загальноросійських політичних партій посилився розкол на правих та лівих, які вимагали здійснення радикальних перетворень на користь широких трудящих мас.  29 квітня 1918 р. українськими правоконсервативними політичними силами був здійснений державний переворот, в наслідок якого була створена Українська держава П.Скоропадського. Почалась реставрація старого буржуазно-поміщицького ладу, проводилась консервативна, проросійська політика. Тому майже всі українські соціалістичні партії виступили проти Гетьманату, почали значно зсуватися вліво, проводити нову політику. Так, 14-15 травня 1918 р. у Києві відбувся нелегально V-й з'їзд УСДРП, який призвав до збройної боротьби проти гетьманату. 13-16 травня в Києві також нелегально відбувся ІV-й з'їзд УПСР, на якому ліві остаточно відкололися від правих, створили самостійну партію „боротьбистів" і розгорнули збройну боротьбу проти гетьманського ладу [5, с.471,491]. Так виникла своєрідна, майже парадоксальна політична ситуація: ліві українські соціалісти розгорнули збройну боротьбу проти вже своєї української держави і блокувалися з більшовиками. Ліві меншовики Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси також визнавали реакційність гетьманської влади і закликали до рішучої боротьби проти неї. Таку ж позицію зайняли і ліві бундівці. [6, с.47-48;7,с.127] Ще більш сміливу тактику висували ліві російські есери, які закликали до рішучої збройної боротьби проти гетьманату, за відродження радянської влади, співробітничали з більшовиками. [7, с.128] Створена 14 листопада 1918 р. Директорія до 14 грудня цього року отримала швидку перемогу над Гетьманатом і встановила свою владу, відновив УНР. Так почався новий, другий період української революції, який мав принципово новий характер та зміст. Тепер, у другому періоді української революції висувались на перший план гасла не тільки і не стільки національної державності, яка вже була досягнута, а перш за все, гасла соціально-економічних перетворень, при чому в суто просоціалістичному дусі. Ось чому на початку 1919 р. українська революція опинилася на роздоріжжі. Єдиний раніше табір революційного українства розколовся на два табори. Праві течії українських політичних партій обрали шлях подальшого розвитку української, але тільки національно-демократичної революції. Ліві політичні сили і партії пішли шляхом здійснення української, але вже соціалістичної революції, встановлення влади українських Рад. [7, с.133-140] Тому не випадково, що саме в 1919 р. ліві течії українських соціалістичних партій все більш зсувалися вліво і незабаром трансформувалися в українські націонал-комуністичні партії. Так, 9-12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з'їзд УСДРП, на якому ліві остаточно відкололися від правих і створили свою окрему партію УСДРП «незалежних», які виступили за перемогу «української, але вже соціалістичної революції», створення «незалежної української соціалістичної республіки» з «робітниче-селянською владою Рад» і «організацією всього господарства на соціалістичної основі». [5, с.649-650] Нову партію очолили М.Ткаченко, А. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, А. Річицький, М. Яворський та інші. На позиції націонал-комунізму переходили тепер і ліві угрупування з УПСР. На початку березня 1919 р. у Харкові відбувся V з'їзд УПСР, на якому остаточно завершився розкол. Ліві створили нову партію, яка була названа УПСР (комуністів) - боротьбистів. Вони визнавали тепер «комуністичний характер сучасної революції», боролися за встановлення Радянської влади і співробітничали з більшовиками. [4, с.351] Лідерами нової партії були О.Шумський, В.Блакитний (Еланський), М.Полоз, Л.Ковалів, Г.Гринько та інші. В ці ж самі березневі дні відбувся III з'їзд УПЛСР, який також завершився розколом. Ліві есери створили фактично нову, прокомуністичну партію УПЛСР (борбистів). Борбисти також боролися за перемогу „комуністичної революції", встановлення Радянської влади і діяли разом з більшовиками. Партія налічувала тоді близько 8 тис. чоловік. [7, с.151] Лідерами нової партії були В.Качинський, Н.Алексеєв, Є.Терлецький та інші. На початку 1919 р. принципові зміни сталися і в Бунді. На основі Київської організації, в якій значно переважали ліві, згуртувалися всі ліві бундівці України. Вони оголосили про створення нового, Комуністичного Бунду - Комфарбанд, який очолив її відомий лідер М.Рафес. [6, с.59-60] Літом 1919 р., коли з боку білогвардійської армії генерала А. Денікіна виникла смертельна загроза української і загальноросійської революції, а питання про владу було поставлено руба: або влада білих, або Радянська влада, українські радикальні соціалісти завершили свою еволюцію вліво, створивши остаточно націонал-комуністичні партії. Так, 6 серпня 1919 р. відбулось злиття УПСР (комуністів-боротьбистів) з лівою фракцією українських соціал-демократів «незалежників» в нову партію - Українську Комуністичну партію - УКП (боротьбистів), яка налічувала тоді більше як 15 тис. чоловік [7, с.154]. Лідерами партії були видатні діячі - Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко, О. Шумський та інші. Друга частина лівих українських соціал-демократів «незалежників» створила свою окрему Компартію. В січні 1920 р. відбувся установчий з'їзд, на якому була створена нова УКП (укапістів). Лідери - М. Ткаченко, А. Річіцький, Г. Лапчинський, В. Шахрай та інші. [7, с.134] В цей період завершився остаточно розкол і серед російських меншовиків та есерів на лівих, які боролись за радянську владу, і правих, які співробітничали з денікінцями [7, с.168-169]. Таким чином, українська революція, яка спочатку була за характером і змістом національно-демократичною, тепер, в період другого етапу революції остаточно роз'єдналася фактично на дві за характером і змістом українські революції: на 1) національно-соціалістичну революцію, за якою йшла значна більшість трудового люду, і 2) національно-демократичну революцію, за якою пішла меншість українського народу. Не дивлячись на зовнішню збройну допомогу, цей табір українства на чолі з С. Петлюрою, отримав поразку. Перемогла українська – за характером і змістом – соціалістична революція, яка органічно злилася з загальноросійською соціалістичною революцією, і остаточним встановленням в 1920 р. Радянської влади в Україні.