Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Значення вивчення курсу історія україни.doc
Скачиваний:
18
Добавлен:
15.02.2016
Размер:
401.41 Кб
Скачать

1. Значення вивчення курсу історія україни…….

Історія – це наука про минуле людського суспільства та його сьогодення. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, у просторово-часових вимірах. Минуле є активним чинником змін у теперішньому. Змістом історії взагалі є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини та в результатах її діяльності, які збереглися в історичних пам'ятках і джерелах.

Предметом навчального курсу «Історія України» у технічному вищому навчальному закладі є вивчення проблем зародження та розвитку українського етносу, його стосунків з іншими народами, боротьби українців з польськими, литовськими, австро-угорськими, російськими, монголо-турецько-татарськими й іншими завойовниками за своє національне та соціальне визволення, здобуття незалежності та створення власної держави, діяльності українських громадських і політичних організацій.

Перша функція – пізнавальна, інтелектуально розвиваюча, що дали можливість ознайомитись з правдивою історією нашого народу, по-новому осмислити його місце у світовому процесі розвитку цивілізації.

Друга функція – світоглядна. Історія створює документально точні повісті про видатні події минулого, про мислителів, яким суспільство завдячує своїм розвитком.

Третя функція – прикладна усвідомлення історичних фактів закономірності розвитку суспільства.

Четверта функція – виховна. Знання історії свого народу та світової історії формує кращі громадянські якості:високу моральність, честь і обов'язок перед суспільством, почуття патріотизму, любов до рідної землі, до свого народу

2.Найдавніші державні утворення на території України

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тисячоліття до н.е. виступили кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Ось чому з державних утворень саме цих народів, які хоч не мають прямого генетичного відношення до українців, але вплинули на українське державотворення, ми починаємо висвітлення проблеми зародження та розвитку державотворчих процесів на території України.

Кіммерія (ІХ–VІІ ст. до н.е.) займала велику територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було м. Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Державою керували царі, що вийшли з родової та племінної знаті. Царям і знаті належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія була досить агресивною державою. Царі здійснювали походи на Близький Схід – в Ассирію, Урарту. Держава розпалась внаслідок вторгнення в VII ст. до н.е. скіфів.

Таврика Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала держава таврів (IX–I ст. до н.е.). Була рабовласницькою. Влада належала родовій аристократії. Таври воювали з грецькими містами-державами. В II ст. до н.е. її підкорив цар Понту Мітрідат VІ Євпатор. Потім вона попала під владу Риму, а в середні віки таври були винищені чи частково асимільовані татарами.

Скіфія. В VII ст. до н.е. скіфи захопили територію між Доном, Дунаєм і Дніпром і частину Криму та утворили могутній племінний союз. Керували царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочовики, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно-скіфи. Нарешті на північ від царських скіфів (у степовій смузі України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі). Називали цей племінний союз Вел. Скіфією чи Скіфією.

Сарматія. (III ст. до н.е. – III ст. н.е.) У III ст. до н.е. під тиском войовничих кочових племен сарматів Велика Скіфія розпадається. У Криму Мала Скіфія проіснувала до II – початку III ст. н.е. Сармати – це комплексна назва ряду племен: роксолани, язиги, алани, сіраки, аорси, були іраномовними, так як і скіфи. Жили між Доном і Дніпром. Головним політичним центром було м. Танаїс, розташоване в гирлі Дону. Сарматія була рабовласницькою державою, керованою царями (племінний лад тримався досить стійко та в своєму політичному розвитку вони не перейшли від племінних об’єднань до утворення держави). Сармати постійно вели завойовницькі війни, тримали в покорі сусідні племена (у т.ч. племена зарубинецької культури Середнього Дніпра, яка вважається найдавнішою слов’янською культурою). Спочатку їх розбили готи, а в другій половині IV ст. остаточно завоювали гуни.

Грецькі міста-держави. Перше поселення грецьких колоністів з’явилося ще в VII ст. до н.е. на о. Березань поблизу гирла Дніпра. Згодом були засновані Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес, Тіра та інші міста. Розквіт грецьких міст припадає на V–IV ст. до н.е., після чого починається їхній занепад.

Гетика. В III ст. у Північне Причорномор’я вторглись готи відтіснивши сарматів за Дон, зруйнувавши грецькі міста-держави Ольвію і Тіру, підкорили своїй владі населення Криму. Тут, у степовому Причорномор’ї, виникає нове державне утворення – Готське королівство або Гетика (Рейхготланд). Столицею було так зване „Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішньої станції Башмачка Запорізької обл.). Здійснювали військову експансію на Балкани і Малу Азію. В кінці IV ст. почалася невдала війна з антами. У 375 р. були розгромлені гунами, які підтримали антів. Держава занепала, більша частина готів перейшла в наддунайські землі, менша – залишилася на території Кримського півострова.

Держава гунів. Називають першою „імперією” кочовиків-скотарів. Після перемоги над готами невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Зруйнували грецькі міста в Причорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Атіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала територію від Рейну до Волги. Після поразки в Каталаунській битві 451 р. держава гунів розпалась.

Ці вищеназвані держави не були українськими, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування та розвитку майбутньої української держави.

3.Антська держава і її роль для консолідації українського ітносу

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. З культурою Луки Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

4. Розселення східних слов’ян у 7-9 ст. , союзи племен.

У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов´ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав´я та інші регіони. Слов´яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII—X ст. завершується формування нових племінних об´єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов´яни», типовий для VII—IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Літопис «Повість временних літ» дає таку картину розселення слов´янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів´ях Волги і Дніпра — кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в´ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на північ від річки Прип´ять, в Поліссі, — дреговичі. Між Прип´яттю, Дніпром і Горинню — древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, — поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, — сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом — уличі, Дністром та Прутом — тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті — хорвати, у верхів´ях Західного Бугу (VI-VII ст.) мешкали дуліби, пізніше — волиняни.Східним сусідом східнослов´янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII-IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена. З півночі й північного сходу східнослов´янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов´янами і змішалася з ними.На північному заході східне слов´янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв´ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов´янські польські племена, які в кінці І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов´ян. Так само мадяри, які прийшли у Закарпаття в IX ст. і знайшли там уже давно засновані слов´янські поселення, проти яких пізніше розгорнули агресію.Археологічні матеріали, письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні об´єднання — полян, древлян, волинян та ін. характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма спільними рисами у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах; вони мали лише незначні етнографічні та деякі інші відмінності.Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII-VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов´ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов´янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях — «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією.Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов´ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Посилюється майнове розшарування, значно збагачується і зміцнюється родоплемінна знать («нарочиті люди»), які засновували свої великі господарства-двори, де використовувалася праця рабів, бідних общинників.У VIII-IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об´єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.

5. Аналіз теорій виникнення Русі: норманської, анти норманської, хозарської.

У середині 18 ст. німецькі історики Г.Байєр та Г.Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М.Ломоносов. «Космополітизмові» німецьких вчених, які абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов’ян, було протиставлено «державницький патріотизм» що був своєрідним виявом зростаючої національної свідомості. У 20-х роках 20 ст. на основі численних археологічних досліджень значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX — першої половини XX ст. У центрі дискусій фігурувало обмежене коло питань — про походження назви "Русь", про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.Норманісти висували такі аргументи:

-русь отримала назву від «Руотси». Так усередині 11 ст. фіни називали шведів;

-більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією мають скандинавське походження;

-більшість руських назв мають давньонорманське походження.

-На противагу антинорманісти стверджували:

-назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

-жодного племені чи народу під назвою руси не було відомо у Скандинавії;

-археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений вплив «варязького чинника».

Хоча, як видно з літопису, автор під "варягами" розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською, в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі.

Без сумніву, нормани в IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов'янське суспільство ще до появи варягів мало свої протодержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза

Її автором був О.Пріцак, він запропонував відмовитися від концепції слов’янського походження Русі. На його думку поляни були не слов’янами, різновидом хозар.Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу — Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов'янські племена полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської держави. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов'янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому грунті задовго до 9 ст. внаслідок тривалого і складного соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства.

6. Хрещення Русі та його історичне значення.

Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство.Рішення Володимира прийняти християнську вipy літопис пов’язує з його одруженням з візантійською принцесою Ганною.Володимир був хрещений у Корсуні. Повернувшись до Києва, він наказав знищити язичницьких ідолів. Потім Володимир розпочав навернення киян до християнства. Священики, які прийшли із Царграда та Корсуня, хрестили жителів Києва в притоці Дніпра — річці Почайні. Дата хрещення киян залишається суперечливою. Але традиційно датою прийняття християнства на Русі вважається 988 рік.Християнізація Pyci справила величезний вплив на економічне, соціально-політичне та культурне життя країни.

Хрестившись 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію, наказав будувати церкви. Православні місіонери, болгари за походженням, Кирило та Мефодій, створили слов’янську абетку кирилицю та переклали слов’янською мовою богослужбові книги. Русь отримала слов’янську писемність, що сприяло поширенню освітиПрийняття християнства зміцнило міжнародне становище Київської Pyci. Свідченням цього були численні династичні шлюби, укладені київськими князями в XI ст. з королівськими династіями Західної Європи. Зв’язок з Європою зумовив стрімкий історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Pyci. Однак хрещення за візантійським зразком обумовило майбутні конфлікти з сусідами-католиками. Християнство на Русі запроваджували примусово. Цей процес тривав кілька століть. Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

1.прискорення розвитку феодального землеволодіння ( монастирі перетворювались на великих феодальних землевласників);

2.усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкривались школи, створювались бібліотеки;

3.відбувався процес міжнародного визнання Київської Русі, передусім християнським світом.

7Розквіт Київської держави за Ярослава Мудрого

У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами.

За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

8 Причини розпаду України-Русі, наслідки

Причини

Перша з них — надто великі розміри держави

Прагнення окремих князівств до самостійності.

Несталий порядок успадкування князівської влади

Занепад торгівлі.

Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці.

Наслідки: У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверська та інші князівства. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз’єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців

9Діяльність Романа Мстиславовича і об*єднання Галичини і Волині

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.

1204 року Папа Римський вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман відмовився й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирівського єпископа на цю війну, проте єпископ не підтримав дії князя. В поході проти поляків він загинув.

В кінці 70-х — на початку 80-х років XII ст. на Волині точилася князівська міжусобиця, в яку неодноразово втручалися польські вій¬ська, половці та галицькі загони. Проте Роман Мстиславич зумів забез¬печити єдність Волинської землі.

Галицьке князівство після смерті Ярослава Осмомисла стало ареною тривалої боротьби князів з галицькими боярами. Вплив боярської верхівки на розвиток Галицького князівства пояснювався величезним боярським землеволодінням, що перевищувало навіть князівське. В 1187 p., коли в Галицькому князівстві спалахнула боротьба за владу, бояри один за другим вигнали з Галича двох синів Осмомисла. Заручившись підтримкою галицьких бояр, Роман Мстиславич займає Галич.

10Відновлення могутності Галицько-Волинської держави з а Д.Галцького

Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Повернувшись звідти він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. 1245 р. під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили лідера боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спирались на незадоволених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.

Посилення Галицько-Волинської держави непокоїло Золоту Орду. Щоб запобігти цьому, Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому з'явитись в Орду і визнати від неї свою залежність. Данило змушений був виконати принизливу вимогу хана, але утримав за собою князівський престол. Це дозволило йому почати підготовку до визволення Русі від загарбників. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила. Разом з тим він уклав союз проти Орди із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та з угорським королем і зблизився з Папою Римським. Але після розгрому 1252 р. володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича ординцями Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч із Золотою Ордою.

Незважаючи на таке становище, Данило Галицький не зрікся своїх планів. Він укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від татарських загонів. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева. Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб покарати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер.

11Відновлення Великого Литовського кн.. і входження його в склад укр. земель

Одна з головних задач, для якої утворювалось Велике князівство Литовське — об'єднати литовські і руські племена для захисту проти зростаючого впливу Німецького Ордену (який у свою чергу, як це не дивно звучить, був утворений для захисту від язичницьких литовських і руських племен і поширення серед них християнства).

В 1230–1240 рр. князь Міндовґ об'єднав частину литовських та руських племен у державу — Велике князівство Литовське. Формування великої за територією держави почалось саме за князя Міндовга. Він приєднав Чорну Русь над Німаном Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ, Чернігів.

За Ґедиміна (1316–1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к. Л. утвердження спадковості князівської влади. Хроніка Литовська пише, що у 1322 р. Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяславль. В цьому році відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман брянський з рицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги литви і жомойті Гедимін поставив старшим намістником своїм Мендогова князя Голшанського Алигимонтовича, кревного свого, який потім охрестився в віру руськую и панував на Києві аж до Володимира Ольгердовича, князів Слуцьких предка з великих князів литовських від Голщі, Вітеня, Гедиміна і Ольгерда. Станіслав і Роман втекли до Рязані.

Фактично від часу входження українських земель до складу ВКЛ останнє тривалий час розвивалося на основі традицій руської державності. Це простежувалось насамперед у самій державній організації, суспільному ладі та, особливо, в законодавстві.

По-перше, литовці фактично зберігали стару систему управління - удільні князівства, в яких, однак, руська князівська династія змінилася на литовську.

По-друге, структура адміністрації литовського князя розбудовувалась за руським зразком.

По-третє, руське боярство переходило на службу до Литви.

По-четверте, литовці запозичили руський досвід військової організації, спорудження фортець.

По-п'яте, литовці налагодили руську систему оподаткування. Нарешті, розширилася сфера впливу руського православ'я на терени Литовської держави. "Руська правда" утвердилася державною правовою основою, а руська мова визнавалась офіційною державною мовою.

12 питання – експансі польщі, люблінська унія

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ).. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

Люблінська унія

28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія.

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні з Московією.

13 питання запорізька січ

Запорозька Січ — козацька республіка

Зародком нової української державності — козацької — стала Запорозька Січ. Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2— З рази на рік). На Радах обирали козацький уряд

Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її християнською козацькою республікою.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність родини. Жінок у Січ не допускали.. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові відзнаки та символи влади Символом влади була військова печатка з гербом Січі

Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII—XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки — козацькою республікою.

Козацтво захищало українські землі від руйнівних набігів турецько-татарських загарбників, повернуло до життя спустошені татарськими ордами південноукраїнські землі. Запорозькі козаки піднялися у військовій справі до рівня кращих європейських армій XVII—XVIII ст. Козаки удосконалили сторожову та розвідувальну службу. Запорозька Січ (Кіш) мала цілу низку ключових ознак державності у вигляді демократичної республіки. Вона залишила помітний слід у процесі створення української держави.

Уряд Речі Посполитої прагнув поставити козаків під свій контроль і використовувати їхнє військо для захисту власних володінь від татар і турків, для протистояння з іншими державами (Московським царством). Із цією метою 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. їх було внесено до спеціального списку — реєстру, тому вони отримали назву реєстрових козаків. У подальшому чисельність реєстру змінювалася, наприкінці XVI ст. він складав три тисячі. Реєстрові козаки користувалися привілеями: отримували за службу гроші, землі, звільнялися від податків і повинностей, мали самоуправління. Вони також повинні були контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські повстання.

14 питання причини національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького

В середині ХVІІ ст. у різних сферах українського життя проявлялись суперечності існуючому статусу України в складі Речі Посполитої.

• У політичній сфері

Після укладення Люблінської унії 1569 р. український народ позбавлявся незалежного державного розвитку. Українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі, і тепер законно повертались до її складу. Відбувався процес денаціоналізації української еліти, яка ставала на платформу польської державної ідеї; інтереси політичного розвитку України суперечили інтересам Речі Посполитої.

• У національно-релігійній сфері

Проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні. Чинився тиск на українців, які займалися ремеслами, торгівлею, промислами тощо. Проводилась політика на ліквідацію православної віри шляхом закриття православних храмів, спорудження костьолів, насильницького обернення в католицтво чи уніатство. Відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти; застосовувались елементи етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями).

• У соціально-економічній сфері

Однією з головних причин вибуху повстання 1648 року стало протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке грунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим за суттю, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

• У психологічній сфері

Відомо, що порушення базових людських інстинктів породжує «революційні зміни» у поведінці людей. Порушенням інстинктів українців напередодні національної революції стали: голод протягом 1647–1648 рр., втрата власності різними станами, постійні напади татар тощо.

• У військово-козацькій сфері

Скасування польським сеймом (1638 р.), так званою "Ординацією...", значної частини козацьких привілеїв, яке викликало гостре невдоволення як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків. Вони чекали відповідного часу, щоб знову вступити в боротьбу за свої вольності.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, що, міцно переплівшись, сформували атмосферу масового невдоволення існуючим режимом польського панування. Вони стали основними причинами національно-визвольної війни українського народу.

15 питання початок і хід національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького

4.1. Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б

. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.

4.2. Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

16 питання повернення Хмельницького до Києва

13 вересня 1648 р. Козаки повернулися до Києва.

Програма будівництва укр. Держави

По-перше; Хмельницький чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, в реалізації якого вбачав головну мету своєї діяльності

По- друге- Хмельницький висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля

По-третє- гетьман сформулював положення про соборність Ураїнської держави

По-четверте - Хмельницький розглядав новостворену державу як спадкоємицю київської русі

17. Відродження б. Хмельницьким української державності.

Переможні битви 1648—1649 pp. Під Жовтими водами, Пилявцями, Корсунем, унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву — Гетьманщина. Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Як відомо, остаточну мету визвольних змагань козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада — загальна рада всього війська. Керувати всіма справами внутрішнього врядування й зовнішньої політики гетьманові допомагав уряд — генеральна старшина, що фактично виконувала функції кабінету міністрів і водночас — генерального військового штабу.

Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км — від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин.

Гетьманська держава мала одну з найсильніших у тогочасній Європі армій.У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів.

Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами.

З цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством.

Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Утвердження Української козацької держави — Гетьманщини — відбувалося на тлі глибоких зрушень у господарському й суспільному житті. Було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан

18,Воєнні дії 1650-1653рр Білоцерківський тракт

Підписавши Зборівський договір 1649 року з Польщею, Б. Хмельницький розумів, що перемир´я триватиме недовго. Тому, розглядаючи залежність від Речі Посполитої як формальність, використав перепочинок для державного будівництва. Зміцнення Української держави насторожило Польщу. В середині лютого 1651 р. вона відновила воєнні дії. Вирішальні бої розгорнулися наприкін. червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком. їх початок був успішним для українців, але у вирішальний момент татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, що намагався їх затримати. Залишившись без гетьмана, українська армія потрапила в оточення, втративши від 4 до 30 тис. вояків. До початку вересня польська армія окупувала північні, центральні в західні райони Української держави.

Завдяки організаторській діяльності Б. Хмельницького, відпущеного татарами на початку липня, вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави: 1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство; 2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. осіб; 3) гетьман підпорядковувався польському королю; 4) підтверджувалися права православної церкви та української шляхти.

Б. Хмельницький вже у квітні 1652 р. вирішив заручитися підтримкою Криму й відновити воєнні дії проти поляків. Це означало фактичне скасування Білоцерківського договору. 1—2 червня українсько-татарське військо під проводом гетьмана в бою неподалік гори Батіг на Брацлавщині цілком розгромило 30-тисячну польську армію. У травні — червні територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воєводств була визволена від ворожої окупації. Українська держава здобуває, нарешті, фактичну незалежність.

Наприкінці серпня 1653 р. у похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У жовтні під м. Жванець на Дністрі його армія потрапила в оточення українсько-татарського війська. Потерпаючи від холоду, хвороб та нестачі продовольства, поляки втратили померлими понад 10 тис. осіб і були готові капітулювати. Та їх знову врятували татари. 16 грудня кримський хан уклав з Польщею сепаратну угоду, здобувши для себе право забирати ясир у Галичині й Волині.

Таке порозуміння між Польщею та Кримом за пасивності Туреччини ставило Україну в дуже тяжке становище. Було очевидно, що українське військо, незважаючи на низку гучних перемог над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляками потрібна була надійна підтримка ззовні.