Відмінні ознаки різних видів череди

Назва рослини	Діагностичні ознаки
	Листя	суцвіття й квітки	Плоди (сім'янки)
Череда трироздільна - Bidens tripartita L.	Черешкове, 3-роздільне, нерівномірно-зубчасте	Кошички прямостоячі. Їх довжина дорівнює ширині. Зовнішні листочки обгортки листоподібні, зелені, подовгасто-еліптичні; внутрішні - значно коротші, овальні. Язичкові квітки відсутні	Плоскі, з 2-3 зазубреними остями
Череда поникла - Bidens cernua L.	Сидяче, цільне, подовжено-ланцетне, пильчато-зубчасте	Кошички пониклі, ширина в 2-3 рази перевищує висоту, зовнішні листочки обгортки листоподібні, зелені, подовгасто-лінійні, значно довші внутрішніх. Прицвітні плівки подовгасто-клиноподібні. Язичкові й трубчасті квітки жовтого кольору	Ребристі, з 4 зазубреними остями
Череда промениста - Bidens radiata Thuill	Черешкове, глибоко 5-роздільне, гостро-пильчате	Кошички прямостоячі, ширина в 2-3 рази перевищує висоту; зовнішні листочки обгортки жовтуваті. Язичкових квіток немає, трубчасті - жовті	Плоскі, з 2-3 остями
Сідач коноплевий – Eupatorium cannabinum L.	Черешкове, верхнє сидяче, глибоко розсічене на 3-5 ланцетні, нерівномірно- крупнозубчаті частки	Кошички прямостоячі у щитовидному віночку; квітки трубчасті від бруднувато-рожевих до темно-червоних або майже білих	Ребристі із чубчиком з білих волосків

Поширення. Росте всюди по території України. Це вологолюбива рослина, тому росте в сирих місцях, на болотах, берегах річок і струмків, озері, на городах як бур'ян, у канавах.

Хімічний склад. До хімічного складу сировини входять: ефірна олія, дубильні речовини, γ-лактини, полісахариди, флавоноїди (глікозиди лютеоліна й бутина, аурон сульфуретин), кумарини (умбеллиферон, скополетин), гіркі речовини, слиз, вітамін В, каротин, мікроелементи (залізо, хром, мідь, алюміній і марганець).

Фармакологічні властивості. Виявлені антиалергічні властивості препаратів череди, що викликаються високим вмістом у рослині аскорбінової кислоти, що стимулює функцію нирок і впливає на активно-відновні процеси в організмі людини.

На обмін речовин впливають іони марганцю, знайдені в рослині. Вони входять до складу різних ферментних систем, впливають на процеси кровотворення, функцію печінкової клітини, тонус стінок судин, жовчних проходів, які здатні попереджати утворення внутрісудинних тромбів.

Ефірні екстракти з череди володіють антимікробними властивостями щодо грампозитивних бактерій і деяких патогенних грибів. Флавоноїдні з'єднання череди (флавони й халкони) володіють бактеріостатичною та інсектицидною властивістю. Протимікробні й протизапальні властивості препаратів череди пов'язані з дубильними речовинами, у складі яких переважають найпростіші за будовою поліфеноли. Вони володіють краще вираженими антимікробними властивостями, ніж дубильні речовини типу танінів.

Використання. Трава череди застосовується проти золотухи в дітей (чай або водний відвар для ванн). Вона володіє сечогінними, жовчогінними властивостями, покращує апетит і травлення. У народній медицині череду використовують при порушенні обміну речовин, у тому числі рахіті, цукровому діабеті, підбурниці, а також при ревматизмі, радикуліті, подагрі, при бронхітах, поганому травленні, при травматичних набряках, переломах костей, струсі мозку, виразці дванадцятипалої кишки, гострих болях. При шкірних захворюваннях (екземах, ранах, виразках, прищах) вживають відвар трави. Відваром умиваються для зм'якшення шкіри й видалення вугрів. Череду застосовують в косметичній промисловості як засіб при вуграх, себореї. Із сировини роблять косметичні маски.

Заготівля. Траву череди збирають на початку цвітіння, зриваючи або зрізуючи верхні частини рослини (близько 15 см довжиною). Її сушать в тіні під навісами, на горищі під залізним дахом або в сушарках за температури 40-50°С. Траву або листки довжиною до 15 см зрізують або общипують у фазі вегетації до утворення бутонів. У більш пізній термін збирають тільки бічні пагони рослини. Для сушіння сировину очищають від грубих квітоносних стебел. Сировину розкладають шаром товщиною 5-7 см. Кінець сушіння визначають по ламкості черешків і стебел. Вихід сухої сировини - 25%. На початку сушіння сировину варто щодня перевертати. При штучному сушінні допускається температура до 35-40°С.

Зберігають суху сировину в паперових мішках або ящиках з паперовою прокладкою не більше 3 років.

Вимоги до якості. Якісна сировина складається з верхніх листкових стебел довжиною до 15 см, з бутонами або без них. Колір листків темно-зелений. Запах ароматний своєрідний, що підсилюється при розтиранні. Знижують якість сировини домішки у вигляді стебел, які довші 15 см, побурілих частин і частин інших рослин, насіння. Ідентичність сировини визначається за зовнішніми ознаками і мікроскопічно. Для цієї сировини характерні багатоклітинні волоски двох типів:

• гусеничні - складаються з 9-12 (до 18) коротких, з тонкими оболонками клітин, у підстави волоска лежить витягнута велика клітина, покрита складчастою кутикулою;

• більші волоски з товстими оболонками - підстава волоска багатоклітинна, часто клітини розташовуються в 2-3 ряди; кінцева клітина загострена; поверхня волосків з поздовжніми складками кутикули.

Фіалка (триколірна, польова) (Viola tricolor l. wittr) - це дворічна трав'яниста рослина висотою до 15-20 см, родини фіалкових (Violaceae). Піднімаюче стебло, розгалужене, тригранне, покрите короткими волосками, усередині порожнє. Листя розташоване по черзі, довгасто-яйцеподібне, цільне, голе, з пір'ястими прилистками, по краях великозубчате. Нижні листочки - опукло-серцеподібні, з довгими корінцями, верхні - подовжено-ланцетоподібні на коротких черешках. Квітки великі, одиночні, сидять на трьох- або чотиригранних довгих квітконіжках; пелюстки різнобарвні: верхні - фіолетові, середні - сині або світло-фіолетові; нижні пелюстки жовті з фіолетовими смужками, нижні і два бічних в основі мають волоски. Плід - подовжено-яйцеподібна тристулкова коробочка.

Фіалка польова відрізняється від фіалки триколірної тим, що в неї більш дрібніші квіти, всі пелюстки яскраво-жовті. Цвіте в травні-червні, плодоносить у липні-серпні місяцях.

Поширення. Південна границя на Україні проходить через Донецьк до Запоріжжя й Одеси. Росте на лісових галявинах, узліссях, в знежирених лісах, заростях чагарників, на лісових лугах, по узбіччях доріг, у парках, садах. Як декоративну рослину розводять на клумбах і в палісадниках.

Хімічний склад. Трава містить флавоновий глікозид, віолакверцетин і антоцианові глікозиди — дельфінідин, пеонідин, віоланін ( що складається з дельфінідину, глюкози, рамнози й оксикоричної кислоти); невелика кількість ефірної олії ( щоскладає з метилового ефіру й саліцилової кислоти); β-каротини, виолаксантин, аскорбінову кислоту, алкалоїд віолаеметин, сапоніни, таніни, слизові полісахариди, рутин.

Фармакологічні властивості. Фіалка триколірна має протизапальні властивості, які пов'язані з наявністю в надземній частині рослини фармакологически активного ефірної олії і слизеподобної речовини, що роблять антисептичну дію в області шлунково-кишкового тракту, що підсилюють секрецію бронхіальних залоз і полегшують виведення мокротиння. Сапоніни визначають бронхолітичні, що відхаркують і сечогінні властивості рослин.

Не менш активним компонентом трави фіалки вважається й флавоновий глікозид віолакверцетин, що так само, як і рутин, при місцевому й при резорбтивній дії сприяє ущільненню клітинних мембран, сповільнює усмоктування різних речовин збудженими тканинами, що характерно для протизапальної дії флавоноїдов і дубильних речовин. Настої й відвари трави фіалки підсилюють секрецію бронхіальних залоз, розм'якшують запальні нальоти, полегшують відділення мокротиння, підвищують рухову активність повітчатого епітелію слизових оболонок, сприяючи більше швидкої евакуації мокротиння й у зв'язку із цим заспокоюючи кашель. При прийманні препаратів фіалки усередину, крім місцевого протизапального ефекту, спостерігається також деяке спазмолітична й жовчогінна дія.

Застосування. Препарати фіалки триколірної використовують самостійно у вигляді настоїв і відварів, а також у суміші з іншими лікарськими рослинами аналогічної терапевтичної дії. В основному траву фіалки призначають як відхаркувальний і зм'якшуючий кашель засіб при гострих респіраторних захворюваннях, хронічних бронхітах, бронхопневмоніях, коклюші.

Траву фіалки призначають при запальних захворюваннях нирок і сечовивідних шляхів. У народній медицині настої трави фіалки застосовують ще при ревматизмі, подагрі, а також як потогінне, протиалергічний і кровоочисний засіб. Досить широко використовують настої й відвари фіалки при золотусі в дітей. Дуже популярна як зм'якшуючий засіб при коклюші, а також як ліки від різних шкірних захворювань.

 Заготівля. Траву заготовлюють під час цвітіння у травні-червні, підрізуючи всю рослину на висоті декількох сантиметрів від землі й складаючи, не ущільнюючи, у кошики або мішки. Нижні товсті стебла й корінь відкидають.

Заготовляють також фіалку польову, на відміну від фіалки триколірної вона відрізняється більш дрібними квітами (до 1,5 см у діаметрі), білими верхніми і яскраво-жовтими середніми й нижніми пелюстками. Кожний з видів фіалки (триколірну і польову) потрібно збирати окремо, не змішуючи сировину. Корінь викопують восени після цвітіння рослини. Зібраний корінь кип'ятять і розріжуть уздовж. Сушать сировину на свіжому повітрі, у добре провітрюваних приміщеннях, на горищах, розклавши тонким шаром (товщиною 5-7 см) на підстилці (паперу або тканині) і періодично перевертаючи. Корінь сушать на залізних аркушах у ледве теплій печі (при температурі 40°С).

Вимоги до якості. Відповідно до вимог нормативних документів готова сировина являє собою безлисті стебла із квітками й плодами. Сировина складається зі стебел довжиною 10-25 см з листям, одиничними квітками, а також одиничними плодами. Вологість не вище 14 %. Збирати траву потрібно в період цвітіння, зрізуючи її на деякій відстані від землі, сушити під навісом на повітрі або на горищі під залізним дахом, розкладаючи тонким шаром. Колір листя і стебел зелений або темно-зелений, плід-світло-бурий. Запах слабкий, своєрідний. Смак солодкуватий. Числові показники: вологи не більше 14%; золи загальної не більше 13%; пожовтілих листів і стебел не більше 7%; здрібнених частин, що проходять крізь сито з отворами діаметром 2 мм, не більше 3%; органічної домішки (частин інших неотруйних рослин) не більше 3%; мінеральної (землі, піску, камінчиків) не більше 1%. При разминанні правильно висушена трава шарудить.

Готову сировину впаковують у тюки або стоси масою нетто до 50 кг або в мішки до 15 кг. Зберігають на стелажах, у сухому, добре провітрюваному приміщенні.

Строк придатності до використання - 1,5 року.

Остудник голий (Caryophyllaceae) - це одна-, дво- або багаторічна рослина родини гвоздикових, зі стрижневим коренем. Стебла численні, 5-15 см довжини, лежачі, щільно притиснуті до ґрунту, майже голі або злегка коротковолосисті. Листи дрібні, продовгувато-зворотньо-яйцевидні або еліптичні, жовтувато-зелені, до основи звужені в короткий черешок. Прилистки плівчаті, білі, по краях тонковітчасті.

Квітки дрібні, непоказні, зібрані по 5-12 у пазушні клубочки. Пелюстки в кількості 5, білі, шиловидні, коротше чашечки. Плід - кулястий, однонасінний, дрібний орішок. Цвіте в червні – липні місяцях, плоди дозрівають у серпні - вересні. Розмноження насінне.

Поширення. Розповсюджений по всій Україні. Переважно росте на бідних, піщаних ґрунтах, тому зустрічається по піщаних місцях, обривах рік і водойм, біля доріг, по сухих полях. Рослина отруйна!

Хімічний склад. Трава остудника голого містить кумарин і його похідні, умбеліферон і герніарин (до 0,2%), флавоноїды кверцетин, рутин і ін., три-терпенові сапоніни, що розщеплюється при гідролізі на квилайєву кислоту й цукри (глюкозу, рамнозу, галактозу), ефірну олію.

Фармакологічні властивості. Основною властивістю рослини є його сечогінна дія. У народній медицині багатьох країн остудник вважають специфічним засобом для лікування гострих запальних процесів і спазму сечового міхура.

Використання. Настій - як сечогінний засіб при набряках брунькового й серцевого походження. У народній медицині настій - при запаленні сечового міхура й бруньок; як профілактичний засіб проти утворення каменів у бруньках; при болях у шлунку, водянці, ревматизмі, подагрі. Уважається, що він знімає м'язові болі після важкого фізичного навантаження, особливо в нетренованих людей. Відвар (зовнішньо) - при діатезі, екземах у дітей (у вигляді ванн). Сік - у косметиці. Свіжа рослина, зібрана в липні, використовують у гомеопатії. У медицині застосовується як ранозаживляюче, а також при легеневих захворюваннях, сечокам’яній хворобі, брунькових кольках, затримці сили, хронічному циститі.

При розтиранні рослини з водою утвориться мильна піна, що добре відмиває й зм'якшує шкіру. Іноді остудник використовують для миття вовни свійських тварина, зокрема собак. Завдяки змісту сапонінів може бути використаний у миловарінні. Інсектицид для боротьби з комахами, що паразитують на тварин. Легко вводиться в культуру як декоративний засіб, придатний для газонів і килимових квітників.

Заготівля. Лікарською сировиною є трава остудника, що заготовлюють під час цвітіння. Траву відрізають серпом або ножем, сушать у тіні на відкритому повітрі або в добре провітрюваних приміщеннях. Збирають траву протягом усього літа, тому що період цвітіння остудника дуже розтягнутий. Через розпластані пагони по ґрунті можливий лише ручний збір. При цьому рослини звичайно вириваються з коренем, перед сушінням корінь обрізають. Сушать сировину на горищах, у сараях і інших затінених приміщеннях з гарною вентиляцією.

Вимоги до якості. Якісна сушена сировина має жовто-зелений колір із запахом кумарину (свіжовисушеного сіна). Смак злегка в'язкий, з відчуттям слизості. Вона не повинна містити залишки піску й інших домішок У медичній практиці країни застосовується рідко й заготовлюється головним чином на експорт у європейські країни, де вживається як сечогінний засіб. Зберігають сировину в сухому, прохолодному місці. Строк придатності до використання - 2 роки.

Чебрець звичайний (Thymus vulqaris) – це багаторічна трав'яниста рослина довжиною 5-30 см з лежачими, що укореняють стеблами, при підставі що дерев'яніють; квітучі гілки висхідні. Листи дрібні яйцеподібні, короткочерешкові. Віночки рожеві, іноді білі. Квіти зібрані в голівки, цвіте із травня місяця до осені.

Поширення. Розповсюджений по всій території країни. Росте (залежно від виду й різновиду) по сухих схилах, борам або в степах, на піщаних ґрунтах, у сухих соснових лісах, на межах, пагорбах, лісових галявинах.

Хімічний склад. Містить ефірне масло (до 1 %), дубильні, гіркі й інші речовини. Застосовують як відхаркувальний, болезаспокійливий засіб при радикуліті й невриті.

Фармакологічні властивості.Основною діючою речовиною трави чебрецю вважають ефірну олію, головні компоненти якого тимол і карвакрол - мають антисептичними й фунгіцидними властивості. Крім того, виявлені флавоноїди, що володіють спазмолітичною дією, дубильні речовини, камедь, олеанолова й урсолова кислоти, смоли, жири, глікозид евгенола й інші речовини. Тритерпенові з'єднання, отримані з відходів виробництва екстрактів чебрецю при випробуванні на тварин, показали протиатеросклеротичі і антигормональні дії.

Використання. Зовнішньо траву чебреця вживають для ароматичних ванн при хворобах порушеного обміну речовин, а особливо в дитячій практиці.Вживають траву чебреця для окурювання приміщень, наприклад, корівників, після отелення корів, для окурювання молочних горщиків, підкурюють їм також наляканих дітей. Напар із чебреця, як чай, п'ють при поганому травленні, здутті в кишечнику, при ниркових нездужаннях, а також як кровоочисний, сечогінне й зміцнювальний шлунок засіб. Трава чебрецю вживається в медицині як болезаспокійливе, радикулітах і невритах у вигляді ароматичних ванн, компресів. У народній медицині чебрець застосовується при різноманітних хворобах: при бронхітах і туберкульозі легенів, болю в животі, безсонні, при грудному болі, як протигарячкове усередину й зовнішньо - для загоєння ран і виразок. Вживання чебрецю може створювати відразу до алкоголю. Чебрець є протиотруйною при укусах отруйних комах, засобом, проти болю у животі і матці.

Заготівля. Траву збирають під час цвітіння, обриваючи верхні частини гілок, намагаючись не пошкоджувати корінь. Сушать у притінку, на горищах під залізним дахом.

Зберігають у добре закритих коробках. Строк придатності до використання - 2 роки.

Материнка звичайна (Origanum vulgare L.) – це багаторічна трав'яниста рослина із родини губоцвітних, висотою 30-60 см, із сильно розгалуженим кореневищем. Стебла прямостоячі, чотиригранні, опушені, у верхній частині гіллясті. Листя супротивні, загострені, дрібнозубчаті, черешкові, із крапковими залозками, з нижньої сторони покриті ніжними волосками. Квітки дрібні, пурпурно-рожеві, зібрані в щитовидную розкидистий віничок. Плоди - сухі, чотирихорешкові. Цвіте в липні-вересні місяцях.

Поширення. Зустрічається на лісових узліссях, галявинах, лугах, серед чагарників, у долинах рік у лісовій і лісостеповій зонах півдня регіону.

Хімічний склад. Трава містить ефірну олію, у яке входять тимол, корвалол, сесквітерпени, дубильні й флавонові речовини, жирну олію, аскорбінову кислоту, гіркоти, фітонциди.

Фармакологічні властивості. Материнка має високу антибактеріальну активність, діє заспокійливо на центральну нервову систему, нормалізує діяльність шлунково-кишкового тракту й підсилює перистальтику кишечника, робить жовчогінне, протизапальне я сечогінна дія.

Використання. Препарати материнки призначають при неврозах, істерії, безсонні, епілепсії, гіпертонічній хворобі, атеросклерозі, при невротичних скаргах у клімактеричний період, спазмах шлунка й кишечника, атонії кишечника, хронічних гастритах, виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки, захворюваннях печінки і жовчного міхура. При бронхітах, пневмонії, бронхіальній астмі.

У народній медицині траву материнки застосовують при простудних хворобах, ангіні, кашлі, задусі, туберкульозі легенів, грудній жабі, гіпертонії, епілепсії, діатезах, хворобах шлунка й кишечника, золотусі, підвищеної полової збудливості, затримці менструацій, захворюваннях печінки і жовчного міхура, як заспокійливе і снотворний засіб. Настій трави у вигляді ванн, обмивань, примочок і вологих компресів уживають при рахіті, золотусі, висипках, наривах і інших шкірних захворюваннях. Сухі стерті листи й квіткові верхівки нюхають при нежиті і головній болі, відваром трави миють голову при перхоті і випадінні волосся. Материнка протипоказана вагітним.

Стебла, листи й квітки використовують як прянощі при засолюванні грибів, огірків, приправу до м'ясних блюд і добавку до чайної заварки.

Заготівля. Заготовляють під час цвітіння рослини, зрізаючи облистневі верхівки стебел завдовжки 20-30 см. Зібрану траву зав’язують у пучки і сушать, розвішуючи в провітрюваному приміщенні, на горищі або під укриттям на вільному повітрі. Після сушіння вітки і листя відокремлюють від стеблових частин (обмолочують у мішку або протирають крізь решето з великими отворами) і зберігають у добре закритих банках.

Строк придатності до використання – 1 рік.

Полинь гірка (полинь справжня, полинь польова, полинь біла, емшан, овдовіла трава – (Artemisia absinthium L.) – це багаторічна трав'яниста рослина до 1 м висоти, сріблясто-сірого кольору, родини складноцвітих. Вона володіє сильним специфічним запахом і гірким смаком. Стебла цвітоносні, прямостоячі, слаборебристі, розгалужені у верхній частині, в основі дерев'янисті. Кореневище коротке, розгалужене, закінчується стрижневим коренем. Прикореневі листки тричі перисторозсічені, стеблові – двічі перисті, верхні листки - пір'ясті.

Квітки дрібні, жовті, у кулястих кошиках до 2,5-3,5 мм у діаметрі, що утворюють нешироке метельчасте суцвіття. Цвіте в липні-серпні місяцях. Плід - бурувата сім'янка до 1 мм довжини, дозріває в серпні-вересні. З однієї рослини за літо визріває до 100000 насінин.

Поширення. Рослина поширена по всій території України. Росте як бур'ян уздовж доріг, на пасовищах, вирубках, рідше в посівах, у сухих сонячних місцях, на піщаному ґрунті, часто з домішками глини й гравію. Рослина стійка до посухи і морозів.

Хімічний склад. Трава полині гіркої містить ефірну олію, гіркі глікозиди, флавони, мінеральні солі, фітонциди, органічні кислоти: бурштинову, яблучну, а також дубильні речовини, аскорбінову кислоту й каротин.

Фармакологічні властивості. За рахунок подразнення закінчень смакових цибулин у порожнині рота речовини полині підсилюють функцію залоз шлунково-кишкового тракту. Її препарати збуджують апетит і поліпшують травлення, стимулюють секрецію травних залоз і підсилюють виділення жовчі й панкреатичного соку, хронічні захворювання підшлункової залози і жовчопрохідних шляхів, коліти, глисти, бронхіальна астма, екземи, опіки рентгенівськими променями, алкоголізм, зовнішні крововиливи, вивихи, розтягання, укуси бджіл, ос і комарів. Хамазулен, виділений із трави полині, має протизапальну дію, рекомендований для лікування опіків рентгенівськими променями.

Використання. Застосовується усередину при порушенні травлення, підвищенні кислотності, шлункових кольках, гастритах, метеоризмі, захворюваннях печінки й жовчного міхура, анемії. Настій або порошок полині усуває гази, зміцнює шлункові соки, знищує запах з рота. Препарати полині рекомендуються для підвищення апетиту після виснажливих захворювань. Відвари й настої застосовують у період видужання. Свіжий сік полині зупиняє кровотечу.

Із квітів готують напої й приправи до страв. Полинь входить до складу ризького бальзаму. Здавна рослина була кращим засобом від тарганів, клопів, бліх. Її запах відлякує міль, захищає від хробаків і гнилі. Садівникам полинь допомогає від плодожерки, а бджолярам - від нозематозу  (інфекційного захворювання бджіл).

Заготівля. Для медичних цілей використовують листи й цвітоносні верхівки (траву). Заготовлюють полинь у два прийоми. Прикореневі листи зривають без черешків, до цвітіння, у стадії бутонізації. Верхівки збирають під час цвітіння, зрізуючи їх по довжині 20-25 см. Запізнення зі строками збору веде до зниження лікарської цінності полині. При більше пізньому зборі у квіток зникає жовтий колір, вони стають бурими. Щоб сировина не стемніла, рослину вільно складають у кошики й швидко сушать у тіні - на горищі або під навісом або в сушарках при температурі 40-50°С, розкладаючи шаром 3-5см. Сухі стебла повинні ламатися. Зберігають сировина в щільних мішечках або дерев'яній тарі 2 роки. Зібрані й висушені трава (на початку цвітіння) і листи (до цвітіння або на початку цвітіння) дикоростучої багаторічної трав'янистої рослини полиню гіркої. Квіткові кошики, шматочки стебел і листів різної форми, що проходять крізь сито з отворами діаметром 7 мм.

Вимоги до якості. Стандартом нормується вміст екстрактивних речовин, що екстрагується 70% спиртом, не менш 20%; вологість - не більше 13%; загальної золи - не більше 13%; золи, нерозчинної в 10% розчині хлористоводної кислоти - не більше 3%; потемнілих частин трави - не більше 3%; стебел діаметром понад 3 мм - не більше 3%; органічної домішки - не більше 2%; мінеральної домішки - не більше 1,5%.

Суху сировину впаковують у тюки із тканини не більше 50 кг або в мішки тканеві чи льоно-джуто-кенафні - не більше 25 кг. Подрібнена сировина розфасовується у мішки паперові багатошарові - не більше 25 кг, а також у картонні пачки по 75 г або 100 г

Колір якісної сировини -сіро-зелений. Запах ароматний, своєрідний, сильний. Смак пряно-гіркий.

Васильки справжні (Ocimum basilicum) – це однорічна трав'яниста рослина ро­дини губоцвітих. Трава і квітки мають сильний приємний аромат. Стебло пряме, рогалужене, чоти­ригранне, !5—50 см заввишки. Листки супротивні, черешкові, яйцевидно-ромбічні, майже голі; верхівкові --лілуваті, волосисті. Квітки неправильні, з білим або рожевим віночком, зібрані в кити­цевидне суцвіття. Плід - з 4 го­рішків. Цвіте рослина в черв­ні – липні місяцях. На Україні культи­вуються як ефіроолійна рос­лина.

Хімічний склад. Трава рослини містить ефірну олію, глікозиди, сапоніни, рутин, каротин тощо. До складу ефірної олії входять метилхавікол, цинеол, оцимен, 1-ліналол, евгенол і камфора.

Фармакологічні властивостi. Препарати васильків мають болетамувальні, протисудомні, спазмолітичні та бактерицидні властивості. Рослину використо­вують як тонізуючий засіб при ас­тенії, послабленні функції дихання, порушенні кровообігу, пригніче­ному стані центральної нервової системи.

Використання. Вітчизняна і зарубіж­на народна медицина рекомендує васильки при епілепсії, головному болю, блюванні, простудних за­хворюваннях верхніх дихальних шляхів, при шлункових і киш­кових коліках, запаленні нирок, сечового міхура й сечовивідних каналів, як засіб, що посилює апетит, поліпшує травлення, сприяє секреції молока у матерів-годувальниць. Як зовнішній засіб васильки використовують у дер­матології й косметиці. Свіже або сухе листя рослини вживають як приправу. Камфора застосовується усередину й у вигляді ін'єкцій камфорної олії при ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі, отруєннях наркотичними й снотворними засобами. У більших дозах використовується для судорожної терапії, при лікуванні шизофренії. Сік свіжих листів василька застосовують при гнійному запаленні середнього вуха й важкозаживляючих ранах. Суху здрібнену траву василька у вигляді нюхального тютюну застосовують при тривалому нежиті для збудження пчихання.

Як зовнішній засіб васильки використовують у дер­матології й косметиці. Свіже або сухе листя рослини вживають як приправу.

Заготівля. Вико­ристовують траву, зібрану під час цвітін­ня рослини. Зрізують усю надзем­ну масу на висоті 8 —10 см від поверхні землі. На рослині від­ростають нові пагони, які також можна заготовляти. Сушать під наметом або в приміщенні з хо­рошою вентиляцією.

Вихід сухої сиро­вини становить 16 %.

Деревій звичайний (Achillea millefolium) – це багаторічна трав’яниста, розсіяно-опущена рослина родини айстрових. Стебло прямостояче, 410-100 см заввишки, вгорі розгалужене, біля основи здерев’яніле. Листки ланцетні, двічі перисторозсічені, з численними віддалено розміщеними сегментами, стрижень листка крилатий, з кінцевими частками, без додаткових бічних часток, лише іноді з одиничними зубцями у верхній частині. Квітки зібрані в кошики, що утворюють щитковидне суцвіття, крайові квітки язичкові, маточкові, білі або розо ваті, серединні – трубчасті, двостатеві. Плід - сім’янка. Цвіте у червні- вересні місяцях.

Поширення.Росте на степах та на сухих схилах на півдні Полісся, в Лісостепу, Степу та в Криму.

Хімічний склад. Трава містить ефірну олію (до 0,8%), флавоноїди, сесквітерпени, дубильні і гіркі речовини, ахілеїн, вітамін К, органічні кислоти.

Фармакологічні властивості. Препарати деревію сприяють звертанню крові, мають протизапальну, антиалергічну дію й прискорюють загоєння ран, підсилюють скорочення маткової мускулатури. Рослина володіє судинорозширювальною й знеболюючою дією при шлунково-кишкових захворюваннях.

Використання. Застосовується при виразці й гастритах, сприятливо впливає на організм, нормалізує секреторно-моторні процеси. Препарати трави використовуються як гіркота для підвищення апетиту і як кровоспинний засіб при внутрішніх кровотечах — кишкових, легеневих, гемороїдальних, маткових, носових, кровотечах з ясен і ран. Вони застосовуються як заспокійливий засіб, при неврастенії, істерії. Застосовуються у вигляді відварів, настоїв, екстрактів; входять до складу різних зборів. У вітчизняній народній медицині трава деревію застосовувалася усередину у вигляді настою як кровоспинний засіб при гемороїдальних і маткових кровотечах і зовнішньо для зупинки кровотечі з ран і прискорення їхнього загоєння. Іноді застосовували сік зі свіжих листів або прикладали до рани здрібнені свіжі листи рослини, а в зимовий час сухі квітки деревію в суміші з ромашкою обварювали окропом і в холодному виді прикладали до рани. У вигляді настою застосовували при катарах дихальних шляхів; як поліпшуючий апетит і травлення засіб; при порушеннях менструального циклу й для збільшення кількості молока в матерів, що годують. Свіжовитеснений сік - при туберкульозі легенях і недокрів'ї.

Заготівля. Використовуються верхівки листяної частини квітучої рослини із залишками стебла не довші 15 см. Рослину збирають у період цвітіння. Її сушать під наметами, розкладаючи тонким шаром (5-7 см) і періодично перевертаючи.

Запах своєрідний ароматний, смак - гіркий, в'язкий. Вихід сухої сировини становить 30-33%. Строк придатності до використання - 5 років.

Лишайники– це особливий тип живих організмів:

По-перше, специфічна ознака лишайників – симбіотичне співжиття двох різних організмів – гетеротрофного гриба (мікобіонт) і автотрофної водорості (фікобіонт).

По-друге, лишайники утворять особливі морфологічні типи, життєві форми, що не зустрічаються окремо в грибах, що складають лишайникову слань, і водоростей, тобто лишайники пройшли історичний, тривалий процес, що приводить до формування специфічних морфологічних форм зовнішньої й внутрішньої будови.

По-третє, для лишайників у цілому й кожного з їхніх компонентів окремо характерний особливий тип обміну речовин. Фізіологія гриба й водорості в слань лишайника багато в чому відрізняється від фізіології вільнопроживаючих грибів і водоростей.

По-четверте, досить специфічна біохімія лишайників, утворення в них первинних продуктів обміну – лишайникових речовин, що не зустрічаються в інших групах організмів.

Нарешті, лишайники істотно відрізняються від інших форм груп організмів, у тому числі й від вільнопроживаючих грибів і водоростей, особливою біологією: способами розмноження, повільним ростом, відношенням до екологічних умов і ін.

Використання. У багатьох випадках лишайники, завдяки особливостям своєї хімічної природи, робили на хворого й позитивну дію - як стимулятори, що піднімають тонус організму, або як антибіотики. Розроблений спосіб промислового одержання глюкози зі сланей лишайників.

Крім того, як показали експериментальні дослідження, лишайникові речовини можуть знайти собі застосування й у фітопатології.Так, було виявлено, що уснінова кислота активна проти захворювань томатів; вульпінова, фізодова, салацинова й уснінова кислоти - проти грибів, що руйнують деревину, а екстракти з лишайників, що містять локалорову, псоромову й усінову кислоти, проявляють активність проти вірусного захворювання «тютюнової мозаїки». Лишайники служать кормом не тільки для домашнього північного оленя, але й для диких копитних тварин - мазала, кабарги, козулі, лося. Епіфітні лишайники поїдають і інші тварини, наприклад, білки, полівки й ін.

Широко було відомо, що деякі з лишайників містить ароматичні речовини, ефірну олію, порошки, які вживають для виготовлення пудр, зокрема пудр для перук. У парфумерії використовують екстракти цих лишайників. Лишайники служать сировиною для одержання барвників. Ці барвники використовували для фарбування вовни й шовку. Основний колір барвників, одержуваних з лишайникових речовин, темно-синій, але добавка оцтової кислоти, квасців і т.д. дає пурпурні, червоні й жовті тони. Істотно, що фарби з лишайників мають особливо теплі й глибокі тони, хоча вони й нестійкі стосовно світла.

Заготівля. Для трансплантації найчастіше використовують епіфітні (тобто зростаючі на деревах) лишайники. Їхньої слані разом із субстратом спеціальними бурами у вигляді дисків відокремлюють від дерев. Потім ці диски тим або іншому способу розміщають на обстежуваній території. Якщо передбачається оцінка забруднення важкими металами, то при доборі зразків для пересаджування і їхній підготовці до трансплантації не рекомендують користуватися металевими предметами. Для трансплантації вибирають види, таломи яких легко зібрати й за якими просто спостерігати. Лишайники для експонування відбирають разом з їхнім субстратом стандартним ручним буром (діаметр 40 мм) з упалих старих дерев однієї породи. Лишайники з різних місцеперебувань можуть неоднаково реагувати на нові для них умови середовища. Тому в кожній серії вимірів експонуючі лишайники повинні бути з одного строго обмеженого району з можливо більше подібними мікрокліматичними умовами. Для експонування вибирають неушкоджені екземпляри лишайників, по можливості однакового розміру й стану розвитку. Перед експонуванням проводять строгий контроль якості сланей. Найчастіше для експонування лишайників використовують спеціальні дерев'яні щити різного розміру.

Вимоги до якості. Пристосування для експонування прикріплюють до стійки так, щоб трансплантати розташовувалися на висоті 1,5 м над поверхнею ґрунту. Дерева, будинки й інші предмети можуть перешкоджати руху повітря, затінювати экспонируемые лишайники, тому пристрою для експонування бажано розташовувати від них на відстані не менш 15 м. Якщо така вимога виконати важко, можна їх розміщати у відкритих дворах, садах, на галявинах або прогалинах. Розташовувати їх на дахах, поруч із деревами, поблизу будівництв, на вулицях або відкритих площах із сильним забрудненням ґрунту все-таки не можна. Експозиційні щити весь період спостережень по всій досліджуваній території повинні бути однаково орієнтовані щодо частин світла (звичайно на північ).

Для контролю рекомендують поміщати пристрої із трансплантатами й у крапках добору зразків лишайників. Тривалість експонування й частота спостережень визначаються розв'язуваними завданнями й вибором фиксируемых ознак. Трансплантовані слані бажано вимірювати й фотографувати щомісяця, але цей інтервал може бути збільшений або скорочений залежно від характеру одержуваних даних.

Якщо фіксуються зовнішні прояви ушкоджень сланей, то лишайники фотографують безпосередньо перед експонуванням і через установлені строки.

Крім зовнішніх ознак нерідко фіксують динаміку зміни й інших показників (відмирання водорослевых клітин, нагромадження елементів, фізіологічні параметри й ін.), що вимагає вилучення сланей у намічений термін. Треба пам'ятати також, що частина трансплантатів завжди гине від природних і непередбачених причин.

Зміни сланей визначають шляхом порівняння їхніх характеристик, оцінених перед початком експонування й зафіксованих у строки спостережень. При цьому вносять виправлення на можливі зміни характеристик сланей, експонованих у місцях їхнього збору.

Найпростішими способами оцінки дії нових умов на пересаджені слані є визначення смертності пересаджених сланей, а також морфологічних змін талломов: кольору, товщини слані, зовнішнього вигляду плодових тіл, товщини лопат тощо. Для визначення цвіту можна користуватися спеціальними таблицями. Зміна зовнішніх ознак пересаджених сланей оцінюють візуально в балах або вимірюють палеткою частку ушкоджених частин таломів. Вплив забруднювачів можна оцінювати й по впливі їх на ріст сланей. Крім ознак, що виявляються візуально, часто визначають нагромадження речовин-забруднювачів трансплантованими сланями.

Їжачник безлистий (Anabasis aphylla L.) - це сукулентний напівкущ висотою 25-75 см. Росте приплюснуто-кулястим кущем 55-60 см (до 140 см) у діаметрі. Кореневище товсте, скривлене, дерев'янисте, перехідне в потужний головний корінь, що часто проникає до глибини залягання фунтових вод (5-20 м). Коренева система стрижнева. Стебла численні, у нижній частині дерев’яніючі, розгалужені від основи. Від здеревілої нижньої частини стебла супротивні відходять гіллясті, зелені, іноді сизуваті, соковиті, гладкі, циліндричні членисті пагони. Членики являють собою міжвузля стебла. Листки майже не розвинені; чотирикорпусні помітні, тупі, широкотрикутні, що зростаються у вузлах стебла попарно в короткі, усередині волосисті піхви. Листки позбавлені хлорофілу: функцію асиміляції виконують однорічні стебла.

П’ятичленні двостатеві дрібні непоказні квітки (довжиною до 2,5 мм) сидять по одному в пазухах тупих прицвітників, утворюючи па кінцях галузей досить густі колосовидні суцвіття. Плоди округлі, сплюснені з боків, однонасінні, крилаті, з м'ясистим плідником. Трав'янисті пагони на кущі їжачника відростають із квітня по липень, потім починається цвітіння. Збереження заростей їжачника, незважаючи на масовий збір, багато в чому зобов'язано властивості рослини швидко відрощувати надземну частину.

Поширення. Їжачник безлистий - східносередземноморський вид. Основні райони промислової заготівлі – Крим. Це рослина рівнин і низьких передгір'їв, що не піднімається в гори вище 400м над рівнем моря. Виростає на глинистому й суглинному засоленому ґрунтах пустель і напівпустель, на сіроземах, солонцях, рідше на солончаках. Позитивно реагує на розпушування ґрунту й ґрунтів, про що можна судити по рясному й пишному розростанню їжачнику на переораних площах і викидах з нір гризунів. На піщаних ґрунтах не зустрічається.

Хімічний склад. Нездеревілі зелені пагони (трава) їжачнику безлистого містять 2-4% (до 12%) алкалоїдів: анабазин, афілин, афілідин, лупунін, оксиафілин, оксиафілідин тощо. Головний алкалоїд, що становить не менш 60% суми підстав, - анабазин. Це рідкий алкалоїд на відміну від супутніх (афілин, афілідин тощо), які являють собою кристалічні речовини. Трава багата органічними кислотами. Рослина багато золою (до 20%), у якій утримується 14% калію, 16% натрію, багато різних елементів.

Фармакологічні властивості. Анабазин по фармакологічних властивостях близький до нікотину, цітізіну й лобеліну. У малих дозах він збуджує центральну нервову систему, рефлекторно підсилює подих, підвищує артеріальний тиску. У більших дозах робить гнітюча й паралізуюча дія. У лікувальних цілях анабазин не застосовується. Він є сировиною для одержання нікотинової кислоти.

Використання. Анабазину гідрохлорид (гамібазин) у вигляді таблеток і жувальної гумки дозволений до застосування як засіб, що послаблює схильність до паління й полегшує тяжкий стан курців. Нікотинову кислоту, одержувану із трави їжачнику шляхом окислювання, широко використовують у медицині при подагрі, захворюваннях печінки, судинних спазмах, ранах, що гояться, і виразках, а також при інфекційних хворобах. Анабазину сульфат - відомий інсектицид.

У малих частках анабазину гідрохлорид запропонований як засіб, що полегшує відвикання від паління. Із трави одержують алкалоїди. Алкалоїд анабазин є сильним інсектицидом контактної дії. У вигляді водяних розчинів (анабазин сульфату) або дусту він використовується проти різних комах шкідників сільськогосподарських культур. Лупінін у чистому виді не застосовується, служить сировиною для одержання хлористо-водневого лупікаїна, що застосовується як засіб для місцевої анестезії, що анестезує дію хлористо-водневого лупікаїну значно перевершує дію кокаїну й новокаїну. Анабазин може служити сировиною для одержання нікотинової кислоти. Для боротьби зі шкідниками сільського господарства застосовується анабазин-сульфат, що містить, крім анабазину, і інші алкалоїди.

Заготівля. Сировину заготовляються протягом усього літа й осені, найкраще із червня по вересень місяці, коли в ній найбільш високий вміст анабазину. Їх заготовялюють вручну (за допомогою серпа) або спеціальними агрегатами, зрізуючи верхні частини пагонів довжиною 20-25 см. Зрізані пагони залишають на поле в дрібних вільно складених купках, які через 2-3 дня складають у більші копиці. Потім сировину звозять на токовища, досушують і пропускають через молотарку або силосорізку, розділяючи пагони на відрізки або членики-міжвузля. Після цього сировину просівають через гуркіт для видалення випадково, що потрапили домішок, а також здеревілих частин. Один кущ їжачнику дає від 600 до 2400 г зелених пагонів. Вміст алкалоїдів у рослині протягом вегетаційного періоду постійно зменшується, зате одночасно йде наростання зеленої маси, у результаті чого вихід анабазину з окремого куща й з одиниці площі залишається приблизно однаковим протягом усього вегетаційного періоду.

Вимоги до якості. Щоб уникнути виснаження заростей необхідно залишати недоторканими на кожному кущі близько 1/3 частини загального числа пагонів. Через 3-4 роки (максимум через 5 років) заготівель кожному масиву необхідно надати відпочинок, тобто не проводити на ньому ніяких заготівель. Після цього бажано в зимовий період провести омолоджування зарості. Відпочинок ділянки раз в 3-5 років може виявитися недостатнім для забезпечення насінного поновлення їжачнику, тому що не щороку сприятливий для одержання гарного врожаю плодів, проростання насіння і розвитку сіянців. Тому частина кущів кожного масиву варто щорічно залишати як насінники. При ручному зборі потрібно залишати недоторканим приблизно кожну десяту рослину; при механізованому збиранні після зношування кожної смуги шириною 40 м залишають недоторканої смугу близько 5 м.

Сировина складається з подрібнених, що здебільшого розпалися на окремі членики трав'янистих гілочок довжиною 2-4 см і товщиною близько 3мм. Гілки тверді, голі, з ледь виступаючими нерозвиненими листочками у вигляді двох плівчастих лусочок, що зрослись у піхву. Цвіт сировини сіро-зелений, запах слабкий своєрідний, смак не перевіряють - рослина отруйна. Відповідно до вимог нормативної документації пагони їжачнику безлистого повинні містити не менш 1,4% анабазину (розраховуючи на абсолютно суху масу), не більше 12% вологи, органічної домішки не більше 3%, мінеральної - не більше 1%.