1. Значення вивчення курсу історія україни…….Історія – це наука про минуле людського суспільства та його сьогодення. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, у просторово-часових вимірах. Минуле є активним чинником змін у теперішньому. Змістом історії взагалі є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини та в результатах її діяльності, які збереглися в історичних пам'ятках і джерелах.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Кожна наука має свою історію формування й розвитку. Наука, що вивчає, як виникла і розвивалась історична думка, як проходив процес нагромадження історичних знань, має назву історіографія (із грец. — опис історії).

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Існують 3 основні історіософські концепції щодо походження та часу виникнення українського народу. 1) Великодержавна шовіністична концепція. Вважають, що її основи заклав автор Київського літопису Інокентій Гізель. Він доводив, що українського народу взагалі не існувало, його історія подається як складова частина історії російського народу. Він, а також інші представники цієї концепції: Карамзін, Погодін, Соловйов виводили походження Російської держави від Київської Русі, потім Велике князівство Володимира Суздальського, Московська держава. Мавродін та Третяков стверджують, що росіяни, українці та білоруси походять від єдиного кореня. Погодін вважав що до середини XIII ст. на території України проживало великоросійське населення, які після навалу відійшли на Наддніпрянщину. Українці з'явилися тільки у XV ст. з появою козаків. Ця концепція існувала до 1917 року.2) Радянська концепція (1917-1991 рр.). ця концепція стверджувала спільне походження трьох слов'янських народів - українського, російського та білоруського, що розвивалися в часи Київської Русі на її території.

Історія українського народу ділилася на 2 етапи:

• початок ХІІІ ст. - перша половина XVII ст. - становлення та формування української мови та народу;

• кінець XVII ст. - XIX ст. - закінчення становлення.

3) Автохтонно-автономістична концепція. Представники: Костомаров, Грушевський. Український народ е автохтоном на своїй території, тобто такий, що з самого початку виник, проживає на цій території, що і зараз. Корені його треба починати шукати з трипільської культури. Маркевич наприкінці XVIII ст. написав працю "Історія Малоросів", в якій показав відрив українського народу від інших великоруських народів і довів, що українці старші за роком виникнення ніж російський народ. Також працю по історії України написав Грушевський. Він вважає, що Київська Русь -лише частина Української держава та, що руської історії ніколи не існувало, не існує і зараз. Він вперше в історіографії бачив цілковито сформований український народ. За Грушевським предками українців були анти.

Я схиляюсь до третьої концепції. Грушевський та інші історики виводили походження українського народу від слов'ян. Анти -> східні слов'яни -> Київська Русь, нащадками якої я вважаю український народ[5, c. 28-29].

2. Держава, як вольова громадська організація, має в своєму розпорядженні досить могутні засоби, за допомогою яких може впливати на всі сторони діяльності входять до його складу людей. Воно регулює своїми розпорядженнями цю діяльність, може створювати для неї сприятливі умови або ж гальмувати її. Питання про мету держави є, по суті, питання про те, в якому саме напрямку і в яких межах повинна держава розвивати свою діяльність, щоб бути дійсно корисним. Представники одного напряму вважають, що метою держави є добробут громадян. Платон, наприклад, підкреслює переважно ідеальну сторону, покладаючи на державу завдання зробити громадян доброчесними.Повну протилежність такій державі, що бере на себе обов'язок опікуватися громадян у всіх їх турботи про свій добробут, становлять вчення про правову державу, які єдиною метою держави ставлять забезпечення безпеки підданих.На думку прихильників цих навчань (Локк, Кант), завдання держави зводиться до того, щоб забезпечити громадянам безпеку від зовнішніх ворогів і встановити в межах держави правовий порядок, який розмежував би сфери свободи, надані окремим громадянам.Держава існує, щоб забезпечувати нормальне функціонування суспільства. Існують різні концепції, що пояснюють роль держави. Всі вони різняться в залежності від ступеня втручання держави в життя суспільства і розташовані в певному порядку - у міру зростання ролі держави від мінімальної (консервативна) до максимальної (комуністичну). Завдання держави - ​​проблеми, що потребують вирішення, вони визначаються умовами діяльності держави і носять об'єктивний характер (оскільки вони зумовлені). Будь-яка держава має в міру можливостей вирішувати стоять перед ним завдання. Основні завдання держави на сучасному етапі:1. забезпечення самозбереження суспільства і держави.2. забезпечення безпеки і зміцнення держави.3.сприяння соціальному, економічному та культурному розвитку суспільства4. подолання суперечностей, які існують в суспільстві (соціальних, національних) Функції держави - ​​це основні напрями діяльності держави, обумовлені його соціальною сутністю і що стоять перед ним завданнями.Функція завжди спрямована на реалізацію завдань стоять перед державою і пов'язана із соціальною роллю держави, його місцем у політичній системі суспільства. Сам зміст функції, таким чином, безпосередньо пов'язаний з реалізацією завдань, які держава вирішує на тому чи іншому етапі свого історичного розвитку. У держави, що здійснює свою багатогранну діяльність у вельми складному і суперечливому світі, що вимагає його особливої ​​уваги відразу не до однієї, а до кількох сфер життя суспільства, немає і не може бути тільки однією, єдиною основної (головної)функції , завдання або мети. Внутрішні функції держави - ​​це, наприклад, економічна, екологічна, функція розвитку культури, науки та освіти. До зовнішніх функцій відносяться: оборона країни, забезпечення миру і підтримка світового порядку і т.д.Число їх і сам статус функцій не залишається незмінним. Він змінюється і розвивається не тільки залежно від зміни типів і пріоритетів різних держав, але й залежно від стадії або етапів розвитку одного й того ж держави.У процесі історичного розвитку держави в його функціях, цілях і завданнях відбуваються зміни: одні з них відпадають, інші - заглиблюються і видозмінюють своє утримання, треті - виникають знову. Але у всіх випадках вони зумовлюються властивими певної історичної епохи економічної та соціально-класової структури суспільства, сутністю держави та її соціальним призначенням.

3.Найдавніші державні утворення на території України Археологічні розкопки, окремі писемні джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тисячоліття до н.е. виступили кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Ось чому з державних утворень саме цих народів, які хоч не мають прямого генетичного відношення до українців, але вплинули на українське державотворення, ми починаємо висвітлення проблеми зародження та розвитку державотворчих процесів на території України.

Кіммерія (ІХ–VІІ ст. до н.е.) займала велику територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було м. Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Державою керували царі, що вийшли з родової та племінної знаті. Царям і знаті належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія була досить агресивною державою. Царі здійснювали походи на Близький Схід – в Ассирію, Урарту. Держава розпалась внаслідок вторгнення в VII ст. до н.е. скіфів.

Таврика Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала держава таврів (IX–I ст. до н.е.). Була рабовласницькою. Влада належала родовій аристократії. Таври воювали з грецькими містами-державами. В II ст. до н.е. її підкорив цар Понту Мітрідат VІ Євпатор. Потім вона попала під владу Риму, а в середні віки таври були винищені чи частково асимільовані татарами.

Скіфія. В VII ст. до н.е. скіфи захопили територію між Доном, Дунаєм і Дніпром і частину Криму та утворили могутній племінний союз. Керували царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочовики, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно-скіфи. Нарешті на північ від царських скіфів (у степовій смузі України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі). Називали цей племінний союз Вел. Скіфією чи Скіфією.

Сарматія. (III ст. до н.е. – III ст. н.е.) У III ст. до н.е. під тиском войовничих кочових племен сарматів Велика Скіфія розпадається. У Криму Мала Скіфія проіснувала до II – початку III ст. н.е. Сармати – це комплексна назва ряду племен: роксолани, язиги, алани, сіраки, аорси, були іраномовними, так як і скіфи. Жили між Доном і Дніпром. Головним політичним центром було м. Танаїс, розташоване в гирлі Дону. Сарматія була рабовласницькою державою, керованою царями (племінний лад тримався досить стійко та в своєму політичному розвитку вони не перейшли від племінних об’єднань до утворення держави). Сармати постійно вели завойовницькі війни, тримали в покорі сусідні племена (у т.ч. племена зарубинецької культури Середнього Дніпра, яка вважається найдавнішою слов’янською культурою). Спочатку їх розбили готи, а в другій половині IV ст. остаточно завоювали гуни.

Грецькі міста-держави. Перше поселення грецьких колоністів з’явилося ще в VII ст. до н.е. на о. Березань поблизу гирла Дніпра. Згодом були засновані Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес, Тіра та інші міста. Розквіт грецьких міст припадає на V–IV ст. до н.е., після чого починається їхній занепад.

Гетика. В III ст. у Північне Причорномор’я вторглись готи відтіснивши сарматів за Дон, зруйнувавши грецькі міста-держави Ольвію і Тіру, підкорили своїй владі населення Криму. Тут, у степовому Причорномор’ї, виникає нове державне утворення – Готське королівство або Гетика (Рейхготланд). Столицею було так зване „Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішньої станції Башмачка Запорізької обл.). Здійснювали військову експансію на Балкани і Малу Азію. В кінці IV ст. почалася невдала війна з антами. У 375 р. були розгромлені гунами, які підтримали антів. Держава занепала, більша частина готів перейшла в наддунайські землі, менша – залишилася на території Кримського півострова.

Держава гунів. Називають першою „імперією” кочовиків-скотарів. Після перемоги над готами невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Зруйнували грецькі міста в Причорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Атіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала територію від Рейну до Волги. Після поразки в Каталаунській битві 451 р. держава гунів розпалась.

Ці вищеназвані держави не були українськими, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування та розвитку майбутньої української держави

4. Антський союз — державний союз східних слов'янських племен, антів, що існував від IV — до початку VII ст., прямий попередник Русі.

До складу Антського союзу племен входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»:

• уличі,

• тиверці,

• бужани,

• дуліби,

• волиняни і

• білі хорвати

Результатом суспільного розвитку антів стало створення союзу племен. На його основі приблизно в першій половині IV ст. анти створили першу праукраїнську державу - Антське царство. Його очолювали царі, проте їхню владу обмежували народні збори.

Основою економічного життя антів було землеробство. У Ш-IV ст. воно досягло якісно нового рівня: поява лемешів, наральників, плужних ножів знаменувала виникнення орного землеробства. Для збору врожаю використовувалися залізні серпи і коси. Анти розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней і коней. Помітну роль відігравали промисли: бортництво, рибальство, мисливство. Значного розвитку в них досягли ремесла, які вже відокремилися від сільського господарства. Особливо помітними були успіхи в металообробці. У III-IV ст. розквітає гончарна справа, що пов'язано з використанням гончарного круга.

.На початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств у руках антських царів і вождів. Посилилася їхня військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію антського суспільства, формування в ньому класових відносин.

Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів, які в 558 р. розгромили аланів Північного Кавказу, завдали поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися по Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. I Поневоливши склавинів, вони почали боротьбу з антами. Боротьба з аварами підірвала сили Антського царства. У 602 р. Антська держава пала від натиском аварів. 3 VII ст. термін «анти» вже не фігурує в письмових джерелах.

5.Процес формування імперії Київська Русь-Україна.

Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра і Аскольда, що припадає, імовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її Столиці — Константинополю. У 860, 863, 866 та інших роках князь Аскольд на чолі великої дружини нападав на Константинополь і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Важливою була стаття про прийняття християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.

Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців.

Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці – варяги (нормани), як намагаються трактувати творці та прихильники “норманської теорії”1.

Велич та сила Київської Русі, зростання її авторитету на міжнародній арені примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли державою протягом 250 років.

Олег (бл. 882-912 рр.) – перший великий князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало межу утворення нової східнослов'янської державності. Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена.

Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. 907 і 911 років були підписані вигідні умови договорів із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.

Ігор (912-945 рр.). Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів.

Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію.

Ольга (945-964 рр.) – удова київського князя Ігоря. У 945-964 рр. княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини.

У 946 і 957 рр. Ольга здійснила два візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзницькі договори. У 957 р. приймає хрещення від глави православної церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом.

Святослав ( 964-972 рр.). Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів)..

На цьому етапі Київської держави завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину велику державу, яка прибрала назву Русь, відбувається формування феодальних відносин, суспільної та державної ієрархії.