1. Значення курсу "і у" та її державності у внз

Від самого початку історії людства на теренах України перетиналися шляхи багатьох племен і народів, як автохтонних, так і прибулих. Історія України – гуманітарна дисципліна, що досліджує проблеми розвитку у часовому та просторовому вимірі культурно. Предметом історії України є сукупність економічних, суспільних, політичних, культурних та інших процесів, що обумовлювали прогрес людства; особливості та характерні риси протікання цих процесів на теренах України, надзвичайно насичених подіями в усі часи.

Головні завдання вивчення історії України:

• дослідити початок формування людської цивілізації на території України та виникнення перших державних утворень;

• простежити становлення та еволюцію ранньослов’янської держави Київська Русь;

• вивчити особливості розвитку українських земель у складі інших держав, проаналізувати зміни у характері боротьби українського народу за незалежність;

• дослідити розвиток української державності на шляху незалежності.

Історія України – дисципліна, яка займає важливе місце в системі освіти. Вона не тільки підвищує інтелектуальний потенціал студентів, що визначається глибокими знаннями, а й формує у молоді високі громадянські та національно-патріотичні якості. Історія України є важливою частиною національного світогляду, складовою культури суспільства та людини.

Метою дисципліни є формування та розвиток гуманістичного світогляду, історичного мислення, толерантності, віротерпимості, виховання національної самосвідомості та гідності, патріотизму.

2. Перші державні утворення на території України

Першим етнічним утворенням на території України, назва якого дійшла до нас в писемних джерелах, були кіммерійці (Х-VІІ ст. до н.е.). Рухливий спосіб життя та потреба збереження власної худоби та майна визначають характер діяльності скотарських суспільств. Для кочового народу війна стає ремеслом. Кіммерійці ходили походами в Малу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У VІІ ст. до н.е. Кіммерія розпалася під тиском скіфських племен.

Пройшовши слідом за кіммерійцями Передню Азію до самого Єгипту, давньоіранські племена скіфів повертаються у надчорноморські степи, де підкоряють більшість місцевих племен та утворюють політично консолідоване об’єднання – Велику Скіфію, що простяглася від Дунаю до Дону. Скіфське суспільство не було однорідним. Скіфи-кочовики та царські скіфи займалися в основному кочовим скотарством та військом грабіжництвом, тоді як для скіфів-орачів, що мешкали на захід від Дніпра, та скіфів-землеробів головним було зернове землеробство. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Влада царя обмежувалась радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів, тобто систему управління скіфським суспільством можна визначити як “військову демократію”. Особливий тип зброї, специфічна збруя верхових коней та “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві склали так звану “скіфську тріаду”, що репрезентувала самобутню культуру. Найяскравішими археологічними пам’ятками скіфської доби є великі поховання – царські кургани.

У ІІ ст. до н.е. скіфи поступаються територією новому союзу кочових іраномовних племен – сарматам. За культурою сармати були близькі до скіфів, але поступалися досягненням попередників в усьому, окрім військової справи. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин, зберігаючи певні пережитки матріархату. Жінки цього народу відрізнялись войовничим характером та нарівні з чоловіками ходили у військові походи, нагадавши грецькому історику Геродоту легенду про амазонок.

Давні греки добре були обізнані зі скіфо-сарматським світом через Велику колонізацію VІІІ-VІ ст. до н.е., одним з напрямків якої було Північне Причорномор’я. Серед причин еллінської міграції вчені виділяють демографічну, аграрну, торгівельну, сировинну, воєнну, соціальну та етнічну. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-західний Крим, Керченський і Таманський півострови, де було засновано низку поселень (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, Фанагорія та інші). Серед них були як міста-поліси із рабовласницькими республіками, аристократичними (Ольвія) або демократичними (Херсонес), так і монархії (Боспорське царство). Тісні контакти з високою античною культурою помітно прискорили темпи історичного розвитку місцевого населення.

Слов’янська етнічна спільнота стає самостійним учасником історичного процесу на початку І тис. н.е. Після 451 року розпадається могутня гунська імперія і слов’яни без перешкод починають міграції у візантійські землі, доходячи до Малої Азії та Пелопонесу. Більшість вчених пов’язує початок історії праукраїнського етносу з розселенням антів та склавинів. Відома гіпотеза, що іранська назва “анти” означає “край”, “кінець”. Тоді анти – жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, остаточної відповіді це питання не має.

Господарство слов’ян ґрунтувалося головним чином на землеробстві при допоміжній ролі скотарства та промислів. У VІІ-ІХ ст. поширюються залізні знаряддя, вдосконалюється техніка землеробства, розширюється асортимент культурних рослин. Поширюються ремесла – гончарне, залізоробне, ювелірне та ін. Товарне виробництво сприяло розширенню зовнішньої торгівлі з Візантією, Болгарією, Хазарією та іншими країнами. Звичаї слов’ян спиралися на язичницьку систему вірувань.

Майнове розшарування населення викликало соціальну диференціацію, розклад родово-общинного ладу та формування феодальної системи. З іншого боку, набирає силу процес об’єднання окремих племен. Виникають державні утворення – племінні князівства. Поступово народні збори втрачають силу, на передній план виходить князівська влада, спочатку виборна, а далі – і спадкова. Вже в VІІІ-ІХ ст. існували три осередки східнослов’янської державності: Куявія, Славія та Артанія. Перше з них, на думку фахівців, стало територіальним і політичним ядром, навколо якого зростає Давньоруська держава.