Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

politologiya_pit (1)

.docx
Скачиваний:
7
Добавлен:
16.02.2016
Размер:
177.09 Кб
Скачать

1.Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX— XIV ст., у княжу добу, висвітлені в літературних творах та наукових працях, законодачих збірниках: «Руська правда» Я. Мудрий, «Повість минулих літ» Нестор-літописець, «Слово про закон і благодать» Іларіон, «Повчання дітям» В. Мономах, «Слово про Ігорів похід» галицько-волинськийлітопис.      Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення. Основними ознаками влади вважали справедливість — "правду" і примус — "силу". Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її треба визнавати і коритися їй. Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали заснфовником династії київських князівУ зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найповніше ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.Центральною проблемою того часу були стосунки світської та церковної влади. Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм. На думку мислителів Київської Русі, народна воля, повинна бути обмежена волею князя, який є відповідальним як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва. Розвиток політичної думки періоду княжої доби характеризується ознаками: відсутність цілісних політичних концепцій; нерозривний зв’язок з політичними концепціями Візантії; релігійні і етнічні характери політичних поглядів. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI—VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідях єврейських пророків. Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я.) Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи, засновник моїзму,розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву«легізм». Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян — правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

2.В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти. Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт: Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни. Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

3.Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами. Політична влада і влада державна — поняття не тотожні. Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими. Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням. Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної влади від влади державної: • політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи; • будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною; • політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення; • атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

4.Парламент (від фр. parler — говорити) є вищим представницьким та законодавчим органом держави і обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Двопалатний парламент поділяється на верхню і нижню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є "сенат". Ця назва, яку вперше було вжито в Конституції США, запозичена з історії Стародавнього Риму. Однак у деяких країнах, зокрема Великої Британії і Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників. Для нижніх палат широко вживаною назвою є "палата депутатів". Чимало нинішніх конституцій фіксують й інші назви палат: національні збори (Франція), палата громад (Велика Британія, Канада), сейм (Польща). Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає у способі їх формування. Верхні палати формуються прямими виборами, непрямими виборами, призначенням, змішаним способом. У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами. Представництво в них залежить не від загально-територіального принципу, а від наявності суб'єктів федерації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв. Прямі вибори верхніх палат дещо відрізняються від нижніх. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропорційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або змішаною системами (існує також прецедент формування верхньої палати за соціально-корпоративним принципом). Непрямими виборами повністю формуються верхні палати парламентів таких країн, як Нідерланди, Австрія, Франція, і частково — Бельгія, Швейцарія. Верхні палати відрізняються від нижніх за строком повноважень (легіслатурою). Легіслатура верхніх палат триваліша. Триваліший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, що забезпечує більшу стабільність і кваліфікованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Кількісний склад парламенту залежить від норм представництва, тобто середньої кількості виборців, яких представляє депутат. У федеративних державах кількісний склад верхніх палат парламенту визначається кількістю суб'єктів федерації на засадах рівного представництва.

5. а) «легітимна трудова монархія» - В’ячеслав Липинський (1882-1931). Організація політичної влади в «трудовій монархії» має бути багаторівневою: 1) гетьман як гарант суверенітету нації, голова оборони країни, її виконавчої влади; 2) територіальна і трудова,нижча і вища законодавчі палати парламенту, де нижча репрезентує інтереси окремих земель України, а вища — виборну аристократію, «трудові організації» (профспілки та ін.); 3) місцеве самоврядування. Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності. б) «клерикальна монархія» - Стефан Томашівський (1975—1930) Державницька концепція Томашівського базувалася на чотирьох ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; 2) український консерватизм; 3) об´єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні сили. в) націоналістична диктатура – Братство тарасівців (ідеї М. Міхновського). Національна диктатура — перехідна форма державного будівництва.

.6. Процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька етапів, які відрізняються певними змінами як у політичному устрої, так і в економіці. Американський політолог 3. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації Етапи: 1) Триває 1-6 років Політична мета перетворення. Економічна мета: стабілізація. Політичні ознаки: основи демократії, політичний плюралізм, кінець поліцейської системи. Правові знаки: Усунення невиправданого державного контролю.Економічні ознаки: лібералізація цін, припинення дотацій, завершення усуспільненого виробництва товарів.2) 3—10 років. Політична мета: від перетворень до стабілізації.Економічна мета: від стабілізації до перетворень. Політичні ознаки: Нова конституція та виборчий закон Демократичні вибори Децентралізація управління регіонами Стала демократична коаліція — нова політична еліта. Правові ознаки: створення нормативної бази відносин власності і підприємництва. Економічні ознаки: банківська система, мала і середня приватизації, демонополізація ,поява нового класу власників і підприємців. 3) б—15 і більше років Політична мета: закріплення перетворень Економічна мета: стабільне піднесення. Політичні ознаки: Утворення стабільних політичних партій Утвердження демократичної політичної культури. Правові ознаки: Виникнення незалежних судів.Встановлення правової культури. Економічні ознаки: Велика приватизація Сформоване каіталістичне лобі Виникнення культури підприємництва. На першому етапі, започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичних та економічних системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії "згори. На другому етапі трансформації відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій і нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція — нова політична еліта.. на третій, відбувається стабілізація демократії й економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотнього характеру, утворюється стабільна демократична партійна система. Формується демократична культура і підприємницька традиція. Бжезінський намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі. Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень. Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ. . Для успішного початку і проходження першої, критичної фази радикальних змін дуже важливими є демократичний політичний консенсус і ефективні політичні процеси Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні і об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

7. Сучасне розуміння політики формується в процесі розвитку, існування і зіткнення кількох підходів або позицій 1)Макс Вебер визначав політику як прагнення брати участь у владі або впливати на розподіл її між окремими групами всередині держави. 2)політика - особлива діяльність по управлінню державою, суспільством, організаційна і регулятивно-контролююча сфера суспільства, що здійснює управління економічною, правовою, соціальною, культурною, релігійною сферами та ін. .3) Політика - необхідність і водночас потреба сучасної людини, політика стала дороговказом і водночас обмеженням будь-яких дій людини в усіх сферах суспільного життя. 4)За визначенням великого лексикографа Володимира Даля, - наука державного управління, це і участь в справах держави, напрям діяльності держави, певні форми, мета, завдання, зміст діяльності держави. Сфера політики охоплює питання державного устрою, управління країною, керівництво соціальними спільностями.5) Політика - практичні відносини, ідеологія, що визначається рухом економічних процесів і виступає надбудовою над економічною базою суспільства. Економічні інтереси врешті-решт виступають як соціальна причина політичних дій.6) Політика - концентроване відображення не тільки економічних, але й інших потреб соціальних спільностей, класів, соціальних верств, має істотний вплив на всі структурні елементи надбудови.7). Ще в кінці XIX ст. американський політик Роберт Лафоллет твердив, що політика - це економіка в дії. Звичайно, під політикою розуміють не тільки якусь більш або менш самостійну (не економічну) сферу суспільного життя, але й процес певних взаємовідносин між різними суб'єктами політики державою і громадянином, соціальними спільностями: класами, націями, політичними партіями. Отже, визначення поняття і суті політики дають можливість зробити висновок, що політика не створює особливу сферу суспільного життя, але й не заперечує наявності власної державно-владної сфери, інтегрує різні сторони явищ, але й не зводиться до жодного з них. Політика має свою якісну визначеність, складність і багатогранність. Політика, по-перше, наука державного управління, по-друге, види, наміри і мета владних структур та їх дії нерідко приховують інші, взагалі самобутні образи, способи дії.

8. Функція соціально-політичної модернізації полягає у тому, що політична система реформує застарілі традиції суспільного життя, застосовуючи нетрадиційні варіанти розвитку, нових ідей, використання осіб та інституцій, котрі відповідатимуть потребі модернізації. На реалізацію політичною системою функції суспільно-політичної модернізації впливають чинники політичні, економічні і духовні соціального розвитку,практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків;; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі  в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства. Одн з найважливіших — раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов´язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку становлять основу прагнень впливових політичних, економічних і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспільстві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні. Важливим чинником який впливає на реалізацію функції є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями. Нині значне місце відводиться вдосконаленню нормативної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-справедливої рівності в суспільстві; універсальність законів. Для формування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості

9. Загальні проблеми організації виборчого процесу: відсутність Виборчого кодексу і уніфікованих процедур з організації різних видів виборів;проблема об’єднання в часі місцевих виборів та виборів до Верховної Ради України;кваліфікаційний рівень членів виборчих комісій;складання та якість списків виборців;утворення виборчих округів та їх кількість;залежність виборчих комісій від органів державної влади та місцевого самоврядування. Проблеми проведення парламентських і місцевих виборів: в якості центру прийняття ключових рішень життя політичних сил і депутатів безпосередньо виступають центральні органи партій, які часто бувають відірвані від проблем виборців;система закритих списків обмежила можливість доступу виборців до інформації про конкретних осіб, за яких вони віддають свій голос;обмеження безпосереднього зв’язку депутатів із населенням;ускладнення партіям формування списків кандидатів; формування складу виборчих комісій партіями (блоками) - суб’єктами виборчого процесу;обмеження можливостей виходу на загальнонаціональний рівень нових активних особистостей з регіонів і посилення ролі політиків з столиці;сумнівна легітимність сільських, селищних та міських голів. Деякі детальніше: вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією. Тепер це все будуть публікувати лише на сайті Центральної Виборчої Комісії. А тому виборці, які не мають доступу до Інтернету, і в першу чергу це саме сільські виборці, а таких є досить багато, не завжди матимуть можливість зайти на сайт Центральної Виборчої Комісії і ознайомитись із цією всією інформацією. Ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент Ще однією вадою є те, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не є дієвим, Тому сумнівним є те, що виборці матимуть змогу контролювати тих депутатів, за яких вони голосували. А це, у свою чергу породжує ще один недолік – так звану незалежність депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання можуть долучитися до будь-якої політичної сили. Якщо говорити про вади нового закону стосовно формування комісій та представництва кандидатів-самовисуванців у комісіях, необхідно звернути увагу на наступне. Кандидати-самовисуванці зможуть бути представленими лише в дільничних комісіях, та й то не всі, тому що серед них проводитиметься жеребкування, за результатами якого буде визначено хто саме буде входити до складу цих комісій. Та й саме формування складу комісій загалом є далеким від досконалості, адже яскраво прослідковуються наступні недоліки:– парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій,– така система буде представляти в комісіях лише парламентські партії, але жодним чином не гарантує представництво позапарламентським партіям.Також із виборчого бюллетеня була вилучена графа «не підтримую жодного кандидата» («проти всіх»). Якщо взяти до уваги думку громадськості стосовно даного нововведення, то близько 80% опитаних вважають, що дану графу необхідно було залишити, адже це дозволить виборцям висловити свою окрему позицію [6].Ще декілька суттєвих недоліків до існуючого формату виборчої системи нещодавно було внесено Рішеннями Конституційного Суду України. Відповідно до Рішень Конституційного Суду України від четвертого та п’ятого квітня цього року, громадяни України, які на момент чергових парламентських виборів будуть перебувати за кордоном, зможуть обирати тільки «партійну» частину Верховної Ради України.

10.. Політика є моральною за умов коли вона створює можливість оцінювати суспільні відносини на підставі критеріїв добра і зла, за умови присутності сукупності цінностей і норм Моральність політична є наслідком конкретних суспільних умов, до складу яких входять рівень розвитку суспільства, його культурні досягнення, відкритість або закритість щодо впливів інших культур тощо. Формулюючи окремі критерії оцінки політичних дій, моральна політика посилається на універсальні гуманістичні цінності, на цінності релігійні, на цілі політичних дій або інтереси індивідів чи великих суспільних груп. Етика переконань потребує від людини лише таких дій, які відповідають вимогам норм моралі. Етика відповідальності потребує від політика оцінювати не лише моральну якість своїх дій, але й їх суспільно-політичні наслідки. Політик, на відміну від приватних осіб, відповідає не лише перед судом своєї совісті, але й несе відповідальність перед суспільством, доля якого значною мірою залежить від його рішень і дій. Політика і мораль — важливі складни­ки життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора люд­ської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі. За умови коли мораль перетворюється на служницю політики, виправдовуючи всі її не завжди сумісні з людяністю й порядністю хитро­сплетіння, мораль переживає ситуацію самовтрати, само-зникнення. Вона перестає бути мораллю у власному розу­мінні цього слова й примушена плентатися в охвісті політи­ки, погоджуючись на все нові й нові саморуйнівні для неї поступки. В цьому випадку мораль втрачає свою самодо­статність, стаючи лише операційно-технічним психологіч­ним засобом утілення політичних цілей, які виступають як щось від початку вище, ніж мораль, диктують їй закони, підкоряють її собі.Мораль, таким чином, постає тут не якоюсь самоцінністю, а лише суто технічним, підпорядкованим моментом по­літичної діяльності. Через це вона не може більше оберіга­ти індивіда й маси від дій аморальних. Питання про добро і зло вирішується не в категоріях мо­ральної свідомості, а виключно в категоріях політичної до­цільності. За таких умов політика стає аморальною.

11. Платон розгадав таємницю переходу від «добра» до «зла» в державних справах, таємницю того, як «всевладдя натовпу» (особливо без­законне та насильницьке) поступово, але неухильно вичерпує свій початково демократичний потенціал і рихтує суспільну по­требу твердої влади, «сильної руки», диктаторського режиму. Понад те, Платон перебрав на себе відповідальність обґрунтува­ти шляхи уникнення цього. Загрозі переростання демократії на тоталітаризм Платон протиставляв людський розум, аристо­кратизм духу, морально-естетичне виховання. Як слушно зазначає О. Ф. Лосєв, незважаючи на те, що Пла­тон обґрунтовував суспільну нерівність, його концепція все ж таки мала надзвичайно мало спільного з рабовласницькою арис­тократією. Землероби та ремісники у нього не раби, а вільні, фі­лософи та воїни — не аристократи, а носії та провідники в життя загального ідеалу вічної мудрості. «Утопія» Платона продиктована, з одного боку, органічним неприйняттям усіх відомих йому форм організації державного життя як «ілюзійно-суспільних», аз іншого — внутрішнім праг­ненням пошуку таких форм «організованого суспільства», які звеличують людину та людяність і в яких кожен, як громадянин, зможе займатися своєю справою з надією на «справедливість» під захистом «законів»

12. З. Бжезинський, аналізуючи у своєму дослідженні транзитні моделі країн Центральної, Східної Європи і пострадянського простору шляхом вирізнення стадій посткомуністичних перетворень, пропонує чотиричленну класифікаційну схему. Країни третього типу — це країни, у яких політичні та економічні показники реформ, очевидно, залишаться в найближчі десять років невизначеними. Це Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан і Узбекистан. Слід виокремити також деякі особливості трансформаційних моделей країн третьої груп (країни в основному пострадянського простору). Серед них: 1) відсутність у керівництва чіткого розуміння, яке суспільство необхідно будувати, у якому напрямі рухатися в реформуванні політичної і, головне, економічної системи; 2) відсутність більш-менш розроблених програм (моделей) реформування суспільства; 3відсутність демократичного досвіду життя у населення цих країн тощо. На початку 90х років ХХ сторіччя стан суспільного розвитку України був кризовим. Декларація про державний суверенітет України і подальші правові акти, проголошуючи державний суверенітет, були складені таким чином, що Україна нібито зберігала істотні риси соціалістичного розвитку. Життя виявилося непередбачуваним: Україна пішла шляхом відмови від тоталітаризму і стала на шлях панування демократичних принципів суспільного устрою. Слід наголосити, що якби і була спроба втілити в життя всі, до останньої букви, продекларовані положення, то з їх соціалістичних аспектів все одно нічого б не вийшло.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]