ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОСВІТИ І ШКІЛЬНИЦТВА В УКРАЇНІ.

1. Школа, освіта і педагогічна думка Київської Русі.

2. Українська освіта і педагогічна думка під владою Росії.

3. Українська освіта і педагогічна думка під владою Австро-Угорщини.

4. Освіта на українських землях у ХХ ст.

1. Школа, освіта і педагогічна думка Київської Русі.

Збереглися джерела, що свідчать про проникнення на Русь християнства задовго до часів князя Володимира Великого. До офіційного запровадження на Русі християнства вже були зародкові форми язичницьких шкіл, які задовольняли утилітарні потреби київської правлячої верхівки, і школи перших християнських общин. Існування двох типів шкіл у перехідний період від язичництва до християнства було характерним також для Візантії та інших країн Європи. Історичне значення перших шкіл полягає в тому, що вони створювали умови для переходу до нового етапу давньоруського шкільництва – “книжного вчення”.

Із запровадженням християнства Володимир Великий приступив до організації освітньої політики. Водночас починали відкриватись школи “книжного вчення”. Освітня політика Володимира сприяла централізації східнослов’янських земель навколо Києва, зміцненню давньоруської державності, зв’язків з країнами Європи.

Розвиток тісних зв’язків з Візантією сприяв проникненню на Русь через прикладну літературу античних знань і античних педагогічних ідей, візантійської книжності і науки. Сутність поняття “книжне вчення” розкрив відомий російський історик Б.Греков, підкресливши, що це не просто навчання грамоти, а школи, де давалася на той час серйозна освіта.

Двірцева школа Володимира була державним навчальним закладом підвищеного типу і утримувалась за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками. У школі виховувалися діти київської знаті, з яких готували кадри для державного управління, церковної організації, розвитку культури.

Є свідчення, що Ярослав Мудрий розмістив школу в одному з приміщень Софійського собору, відкрив майстерню, у якій перекладалися і переписувалися книги, створив бібліотеку, яка стала фундаментальною навчальною базою школи. У двірцевій школі здобували освіту діти князя, знатних бояр, майбутні посадники, перекладачі книг, упорядники збірників.

Літописи, латинські хроніки, скандинавські саги називають претендентів на корони європейських монархів, які через різні політичні ситуації змушені були залишати свої країни і виховувались при дворі Ярослава. Серед них – сини англійського короля Едмунда Залізнобокого Едуард і Едвін, угорські королевичі Андрій та Левенте, датський королевич Герман, польський – Бистрим, юні скандинавські конунги Улаф, Гаральд та ін. отже, двірцева школа 11 ст. мала певне міжнародне значення, а Київ був відомим європейським освітнім центром. У 1086 р. при Андріївському монастирі була відкрита перша в Європі школа для дівчат.

В 11 ст. освіта поширюється і в інших містах. Джерела повідомляють про існування шкіл в 11 – першій пол. 13 ст. у Володимирі-Волинському, Галичі, Переяславі, Курську, Муромі, Полоцьку, Ростові, Смоленську, Чернігові, Суздалі, Новгороді.

У 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців обителі Студитський статут. Складений у 798 р. візантійським богословом Федором Студитом, статут вимагав навчання чорноризців грамоти. Приклад Феодосія наслідували ігумени інших монастирів. З цього часу на Русі поширюються монастирські школи. Згідно із статутом, такі школи були внутрішніми і обмежувались навчанням лише тих, хто поповнював ряди монахів. Навчання грамоти тут мало індивідуальний характер.

Провідна роль серед монастирів належала Києво-Печерській лаврі, в якій богословська освіта досягала рівня візантійської духовно-партріаршої академії. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування у ченців почуття покори, терпіння, відмови від земних радощів. Навчання здійснювалось диференційовано: молодих послушників із заможних станів готували до високих церковних посад, а рядове поповнення – до церковної служби і праці в монастирському господарстві.

Наприкінці 11 – на початку 12 ст. в пам’ятках давньоруської писемності з’являється поняття “навчання грамоти”, під яким розуміли навчання дітей читання, письма, лічби і хорового співу. За обсягом знань “навчання грамоти” було рівнозначне елементарній початковій освіті. За тодішніх методів навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем або невеликою групою – до 8-10 чол.

Навчальний рік починався з появою першого снігопаду, коли припинялося випасання худоби, і закінчувався з появою зелені навесні. Навчалися при скіпках або свічках уранці, вдень робили перерву на обід, потім діти сходилися знову, і заняття тривали до церковної вечірні. Не було визначено строку навчання: учні навчалися 2-3 роки, а то й одну зиму.

Починалося навчання з вивчення буквиці (азбуки). Для послідовного запам’ятовування букв діти користувалися дерев’яною азбукою – невеличкою дощечкою, на одному боці якої вирізували букви, другу вкривали воском. Діти писали на воску ті букви, які мали засвоїти. З 13 ст. був відомий букво-складовий метод навчання. Далі діти переходили до утворення зі складів слів, потім до читання акровіршів – невеликих молитов, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Навчальними книгами були часослов і Псалтир. Уся методика навчання полягала в зазубрю ванні текстів із цих книг.

У 14-16 ст. після розпаду Давньоруської держави і занепаду Галицько-Волинського князівства українські землі поступово увійшли до складу Польщі та Литви. Наслідком польської експансії була полонізація, католизація та культурна асиміляція української правлячої верхівки. А одним із знарядь цієї політики були освітні заклади.

Співіснування православної і католицької систем освіти сприяло розквіту української педагогічної думки в 15 – 18 ст., породило розмаїття типів шкіл. Взагалі цей період часто називають добою українського відродження.

Значна кількість молодих людей отримувала освіту за кордоном, в університетах Європи. Центрами такої освіти були Краків та Болонья. Наприклад, в Краківському університеті в 15 – першій половині 16 ст. навчалося 1200 вихідців з України. Більшість із тих, хто навчався за кордоном, згодом повертались на батьківщину, збільшуючи кількість освічених людей в українському суспільстві. Серед відомих українців того часу варто відзначити доктора медицини і філософії Юрія Котермака (Дрогобича), який викладав астрономію і медицину в Болонському, а потім в Краківському університетах. Серед його учнів був сам Микола Копернік.

Політична, національна та релігійна ситуація в Україні у 16-17 ст. зумовила існування двох напрямів освіти:

• православного (братські школи; школи, засновані сільськими общинами, де вчителювали дяки; школи при православних церквах і монастирях; січові й козацькі школи);

• католицького (школи католицьких орденів – єзуїти, василіани, домініканці, піари).

Існували й уніатські школи, створені на базі православних після Берестейської унії 1596 р.; школи протестантських общин (соціанські, аріанські та ін.); національні школи різних народів, які проживали на території України.

Католицька освіта.

З середини 16 ст. на Правобережній Україні почали створюватись єзуїтські школи, створені орденом єзуїтів для посилення впливу католицької церкви. Вони поділялися на нижчі – колегії (7 років навчання) та вищі – семінарії (6 років), де навчання було схоластичним. Кожна школа мала окремого ректора, поділялась на класи і давала європейську освіту. Єзуїтські школи давали блискуче шляхетське виховання. Діяли у Львові (1608), Кам’янці-Подільському (1608), Луцьку (1609), Острозі (1624), Києві (1690) та інших містах.

Василіанські школи поширені були на північних теренах, в основному на Волині: в містах Барі, Любарі, Умані, Острозі, Овручі, Шаргороді та Володимирі. Школи засновані орденом піарів функціонували з середини 17 ст. в Холмі, Львові, Межиріччі поблизу Острога та ін. містах.

Православна освіта.

Православні школи поділялись на:

1. Міські школи.

2. Братські школи.

Унікальним явищем і історії вітчизняної освіти була діяльність братських шкіл, які засновували й утримували церковні братства (збереження православної віри). Такі школи поділялись на елементарні і школи підвищеного рівня. Найвідоміші – Львівська (перша школа заснована Успенським братством у 1586 р.), Київська та Луцька школи. Характерні риси:

1. Демократичність. У школі мали право навчатися діти різних станів населення. Для сиріт і дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси).

2. Введення елементів класно-урочної системи навчання. В елементарних братських школах учнів поділяли на три групи залежно від набутих знань, умінь і навичок. З 17 ст. в школах підвищеного типу встановилася класна система занять. Навчальний рік розпочинався 1 вересня, було введено канікули, екзамени тощо.

3. Налагоджений тісний зв’язок з батьками чи родичами учнів. Між батьками і школою укладалась угода, де обумовлювались обов’язки сторін з виховання і навчання дітей.

4. Чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять, запізнення, існувала налагоджена система чергових.

5. Ґрунтовність освіти, яка не поступалась західноєвропейській.

Високий рівень освіти забезпечували вчителі, які згодом стали відомим не лише в україні, а й за її межами. Це – Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, кирило Ставровецький Транквіліон, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистянський та ін. Загалом до вчителів, як називалися дидаскалами, висувалися великі вимоги. Вчитель мав бути (за статутом) “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у цьому”. Дидаскал, взявши дитину, “має вчити її з промислом доброї науки”.

Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа-академія та Києво-Могилянська академія.

Острозька слов’яно-греко-латинська школа була відкрита 1576 р. князем Костянтином Острозьким і вирізнялася високим рівнем викладання. В ній вивчали слов’янську, грецьку й латинську мови та “вільні науки” (граматику, арифметику, риторику, логіку та ін.), музику та хоровий спів. Тут працювали відомі науковці: Феофан Грек, Гарасим Смотрицький (ректор), польський математик і філософ Ян лотос, Василь Суразький, Дем’ян Наливайко (брат Северина) та інші.

У 1631 р. Петро Могила став архімандритом Києво-Печерської лаври і заснував при ній Київську лаврську школу. У 1632 р. після смерті Іова Борецького став митрополитом. Могила об’єднав лаврську і братську школи в Київську колегію, яка зібрала найбільшу кількість освічених і найвідоміших на той час діячів науки і культури: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Симеон полоцький, Лазар Баранович, Феофан Прокопович (ідеолог реформ Петра І), Степан Яворський та інші. Усі вони зробили певний внесок в розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації, писали підручники і посібники. Згодом Київська колегія почала називатись Києво-Могилянською, а в 1701 р. отримала статус академії. Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, ситаксиму і вищі – поетику, риторику, філософію і богослов’я. Студенти вивчали мови: слов’янську, українську літературну, церковнослов’янську, грецьку, латинську, польську, поетичне і риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську і середньовічну літературу, історію, географію, філософію, богослов’я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов тощо. Багато уваги приділялося вивченню музики і малярства, завдяки чому у Києві народилася ціла мистецька школа. Особливе місце відводилося вивченню філософії. Як правило, цей предмет викладали професори, що закінчили студії в європейських університетах. Тут поряд з курсами схоластики вивчалися твори Аристотеля, Платона, мислителів епохи Відродження Е.Роттердамського, Яна Амоса Коменського, Декарта, Спінози, Коперніка тощо.

Велике значення для навчального процесу мала бібліотека акдемії, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Ляйпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих центрів Європи. Але найбільшу частинку книгозбірні становили власні друки. У 18 ст. вона вважалася однією з найкращих у Європі. Однак до нашого часу вона не збереглася – пожежі 1780 і 1811 рр. знищили понад 10 тис. томів книг, в тому числі й унікальні джерела до історії України.

Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було.

У 1817 р. академію закрили (наслідок опозиції царизму і декабристського руху), а замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану в 1819 р. в Духовну академію, яка припинила своє існування в 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як національний університет “Києво-Могилянська академія”.

Козацька педагогіка.

Кращі риси народної педагогіки було втілено в козацькій педагогіці, яка формувала у підростаючих поколінь синівську вірність рідній землі, духовність, героїко-патріотичні традиції козацької державності, пріоритет високих лицарських якостей, пошани до старших.

Головним завданням козацької педагогіки була підготовка фізично загартованих, мужніх воїнів, захисників рідного краю від чужоземного поневолення. Вільна, незламна людина була ідеалом козацької педагогіки.

Існували школи кобзарів, школи джур, полкові школи. Одним із різновидів останніх були навчальні заклади (приблизно 60), що діяли на території Запорізької Січі (1553-1775). Тут козацькі діти навчалися грамоти, закону Божого, лічби, музики і співу. Крім того, на Січі існували спеціальні школи – полкової музики, музики і церковного співу та школа підготовки юнаків для військової школи. Школою підвищеного типу була Головна січова школа.

Після входження українських земель до складу Російської імперії виникли гарнізонні або шиферні школи.