Реферат хрещення русі

Міністерство освіти і науки України

Львівського Національного Аграрного Університету

Факультет: Механіки та енергетики

РЕФЕРАТ на тему:

Хрещення русі в період від Аскольда і Діра до князя Володимира

Виконав: студент ЛНАУ

групи Маш-12

Хімач І.І.

Дубляни-2010

ПЛАН

Вступ. Витоки виникнення християнства

1.Аскольд і Дір під Царгородом. Шати Влахернської ікони Богородиці

2.Нищівна поразка та зняття облоги

3.Руси та Роменська імперія

4.Охрещення - бажання руських князів

5.Втілення бажаного в дійсне

6.Сучасники Аскольда

7.Його передчасний кінець

8.Аскольд. Хто він?

9.Діяльність Аскольда, як заснування Руської держави

10.Реформи князя Володимира

Висновок:

Особливе місце у поширенні нової релігії займав Херсонес, який розглядався як “колиска християнства на Русі”. Але християнство з’явилося не на пустому місці. Значну роль у його становленні відіграв релігійний синкретизм ( у філософії - поєднання різнорідних, суперечливих, несумісних переконань), який живив християнську ідеологію, що поступово складалася. У перші століття нашої ери в Херсонесі зберігався грецький божественний пантеон.

Але нарівні з традиційними грецькими культами у місті набули поширення нові релігійні течії. Внаслідок традицій та через консервативність грецької частини населення, старі греко-римські не сходять з арени, а набувають багатьох рис нових християнських божеств. У Херсонесі досить добре простежується потяг до язичницького монотеїзму (єдинобожжя), що також було наслідком релігійних шукань в ту ж епоху.

Про проникнення християнства у Херсонес ми маємо досить значну кількість джерел. Це, насамперед, поховання, де було знайдено речі з християнською символікою. Але їх у 4-5 столітті небагато і вони істотно не відрізняються від багатьох місцевих язичницьких поховань. Минулого століття тут було відкрито вісім склепів із християнським розписом, які стали об’єктами культу не раніше 6-7 століть, коли їх почали пов’язувати з легендами про перших християнських мучеників.

Відсутність у похованнях значної кількості речей з християнськими символами свідчить про наявність у цьому полісі досить тривалого перехідного періоду від язичництва до християнства. Для нього була характерною язичницько-християнська символіка та відсутність типово християнських рис у похоронному обряді. Адже християнський похоронний обряд не було ще чітко регламентовано, тай сама нова релігія переживала лише період становлення. Вона пристосовувала до своїх вимог багато що не тільки з обрядової античної практики, але також частково - уявлення про потойбічний світ та безсмертя душі.

Про час християнізації населення цього регіону свідчать і агіографічні твори. Згідно з відповідним житієм святого апостола Андрія, вважалося, що вже у 1-2 ст. Херсонес був християнським містом. Але легенда про подорож апостола Андрія була запозичена з апокрифів 2-3 ст., де йшлося про місіонерську діяльність у Скіфії.

Більш складним для дослідників є питання про вірогідність “Житія святих єпископів херсонеських”. Вони розповідають про приїзд у місто в період правління Діоклетіана перших християнських місіонерів, яких направив єрусалимський єпископ, і про їхню смерть саме тут від рук язичників.

Але беззастережно приймати ці дані не можна. До 3 Вселенського собору (431 р.) єрусалимська церква не відігравала провідної ролі у християнському світі і не могла направляти своїх місіонерів у Херсонес.

Є у “Житіях” також і розповідь про хрещення. Імператор Костянтин Великий у 325р. На прохання деяких “вірних” церкві послав у Херсонес єпископа Капітона у супроводі військового загону. Але жителі не захотіли приймати нової віри. Однак після того, як Капітон увійшов у вапняно випалювальну піч і вийшов звідти неушкодженим, вони прийняли нову віру.

Боротьба, яка відбувалася між прихильниками та противниками християнства, мученицька смерть перших місіонерів і, нарешті, “чудо” Капітона – всі ці події повинні були закласти непохитну віру в церковну організацію, освячену самим імператором Костянтином Великим, з іменем якого пов’язувалася остаточна перемога християнства в Римській імперії. Чи не тому над вапняно випалювальною піччю в 7ст. Було зведено храм – пам’ятник. Таким же цілям слугував і християнський розпис склепів, у сюжетах якого провідне місце займали вінки – символ мучеництва, а також і монограми Христа. Хронологічно ці події співпадають із пожвавленням церковного будівництва в Херсонесі у 6-7ст.

Показником раннього християнства, як вважалося, є підпис херсонеського єпископа під документами 1 Вселенського собору (325р.).Але ті списки, де він є, походять від оригіналу кінця 7-8ст.

Наведені дані свідчать про довгий та складний шлях становлення у Херсонесі нової релігії. Широка християнізація місцевого населення почалася тут не раніше 6ст. і була пов’язана з активізацією візантійської політики у Тавриці в період правління могутньої імперії Юстиніана 1 (527-565рр.).

До цього часу відносяться такі події, як перепланування кварталів, зумовлене храмовим будівництвом, колонізація мучеників, склепи з християнським розписом, поява християнських похоронних комплексів, а також і перші надгробки із зображенням хрестів.

Але остаточна перемога християнства в Херсонесі, як і в інших районах Візантійської імперії, була досягнута тільки в епоху раннього середньовіччя. І незважаючи на те, що Херсонес (або візантійський Херсон) був основним форпостом християнської церкви у Північному Причорномор’ї, до 13ст. у світогляді його населення зберігалися пережитки язичницьких вірувань.

В чорноморських грецьких містах, так само на Подунав’ю, християнство почало поширюватися вже в перших віках, і звідти заносилося в наші сторони через купців і всякий мандрівний люд. Нема сумніву, що вже в 9 в. християнська віра стала ширитися в головніших містах України, де було багато такого мандрівного люду, й захоплювала вищі верстви громадянства.

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську державу в половині 9 ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839 року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовіка “русам”. Вони прибули від руського князя до Царгороду, але, поки були там, “варварські й надзвичайно жорстокі племена” зайняли, землі, через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з’ясувати, хто були ті посли, і виявилося, що то були шведи.

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез. Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а князем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами варягів шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.

З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Європі ще не знали про молоду Українську державу. Та не минуло і 30 років, як вона гучно повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську імперію – Візантію. То був похід на Царгород. “Повість временних літ” оповідає, як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутності цісаря Михайла 3, підступили з фльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої опустили в море, знялася буря і знищила “безбожних Руси кораблі”.

Ця стисла згадка з “Повісти” доповнює цінні візантійські свідоцтва. Патріарх Фотій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св. Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги. Їх доповнює “Окружне послання” патріарха Фотія 867 року, в якому дається характеристику русів і повідомляється про їх охрещення.

Цим не обмежуються візантійські джерела: в “Житії патріарха Ігнатія”, написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про напад Руси на Царгород, і “продовжувач Теофана”, теж оповідає про напад Руси; це оповідання цілком збігається з свідоцтвом патріарха Фотія. Цей факт стверджує в усіх деталях хроніка Симона Логофета. Дуже важлива анонімова візантійська хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси 18 червня 860 року.

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р. на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріарха Фотія про те, що руси підкорили сусідні народи й, “надмірно возгордившись, піднесли руку на Роменську імперію”.

Дуже важливим є питання про походження цієї Руси і цієї великої фльоти, що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В. Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як і напад на Сурож та Амастриду, робила Озівсько – Чорноморська Русь.

Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно знає, що Русь, яка напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала морських портів. З другого боку - свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка спромоглася виставити аж 6000 – 8000 люду на 200 кораблях.

Похід на Царгород 860 року зв’язаний з дуже важливим питанням про охрещення Руси. Патріярх Фотій в “Окружному посланні” до патріархів Сходу року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися до Києва, виявили бажання охреститися. Цісар Михайло 3 вислав єпископа та священиків, і на Русі засновано єпархію.

Є низка свідоцтв про те, що охрещення відбулося не за цісаря Михайла 3 та патріярха Фотія, а за цісаря Василя 1 та патріарха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя 1, цісар Константин Порфірородний у своїй “Історії Василя 1”. Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, 15 ст., але в ньому є багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі охрещенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У всякому разі, питання про охрещення Київської Руси за князювання Аскольда можна визнати за доведене.

На час правління Аскольда припадає проповідь св. Братів Кирила та Мефодія. З їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли Євангелію та Псалтир, написаний “руськими” письменами, і християнина, який розмовляв руською мовою. На основі цих “письмен” св. Кирило уклав “глаголичне” письмо і переклав Євангелію на слов’янську мову. Це мало бути 848 року.

Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг вислати св. Кирила. Є факти, які дають деякі підстави ототожнити місіонера, що проповідував у Києві, із св. Кирилом: це оповідання про чудо Євангелією, яку кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охрестилося. Никонівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.

Народная традиція та літопис зберегли пам’ять про Аскольда та Діра, як християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як узурпаторів; Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою Ольма збудував церкву. Діра поховано в іншому місці – “за св. Ориною”. Сполучення двох імен – Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й після Олега, так само дивляться М. Таубе і о. І. Нагаєвський. Митрополит Іларіон вважає, що правили вони одночасно.

Викликає багато суперечок сама Аскольдова постать. За літописом – Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика, які захопили в Києві владу. В останніх часах питанням походження Аскольда зайнявся М. Таубе: він вважає, що Аскольд – швед, який прибув до Києва з дружиною через Західну Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. Але, поруч з гіпотезами, які припускають варязьке походження Аскольда, є й інші: ще О. Шахматов вважав Аскольда за слов’янина, навіть за Києвого сина, за ним пішов М. Присєлков, а з сучасних дослідників – Б. Рибаков, який виводить ім’я Аскольда від річки Оскіл, і пише – “Оскольд”.

Константин Порфірородний згадує договір між Василем 1 і Руссю (Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880 р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму, довожуваного з Руси до Баварії.

Усі ці факти: договори з Баварією та Візантією, похід на Царгород, масове охрещення – свідчать про існування в середині 9ст. могутньої державної організації. Слова патріарха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року “воєваша Аскольд і Дір полочан”, а 866 року, сказано в “Історії російській” В. Татищева: Аскольд і Дір “ходи на кривичі и побіди їх”. Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864, що “убієн бисть от болгар Оскольдов син”. Очевидно, були якісь воєнні дії в Болгарії.

Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київської держави-Руси середини 9 ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими державами мирові угоди і нарешті – приймає християнство.

Усі ці факти дали російському історикові В. Ключевському право писати, що “Руська держава була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода, пішло об’єднання слов’ян”.

Чому людність Київської Русі прийняла християнство? Спробам дати відповідь на це питання скоро вже тисяча років, бо пошук її розпочався майже одразу після занурення русичів у хрещальну купіль. Отже, придивімося ближче до варіантів відповідей, які на загал можна згрупувати в такі блоки.

Перший - це, звичайно, богословський.

Друга версія виходила з примітивності “не конкурентноздатних” язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії.

Як довели академік Б.О. Рибаков та інші дослідники вірувань східних слов’ян, на Русі існували не лише примітивні сільські повір’я, а й державна язичницька релігія міст і соціальних верхів з космологічним епосом, уявлення про божественне походження велико-князівської влади, насиченим ритуалом, розвинутим та ієрархізованим жрецьким станом, який володів таємницями витонченої символіки.

Ще один блок пояснень – це різноманітні впливи на свідомість майбутнього рівноапостольного князя. До них можна віднести діяльність Андрія Первозваного та візантійських місіонерів.

Втім, історики добре знають, що зміни будь-якій культурі не відбуваються миттєво, під впливом якоїсь раптової акції. Їхнє поширення вимагає об’єктивного підґрунтя в самосвідомості широких мас.

Виходячи з цього, більшість дослідників вбачали головну причину офіційного визнання, введення й поширення християнства як державної релігії на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви.

Церква у Візантії, яка існувала в умовах централізованої держави, проповідувала єднання церкви і влади. Такі їх взаємовідносини відповідали й особливостям давньоруського суспільства. Тому константинопольське православ’я знаходило підтримку й розуміння в панівних соціальних прошарках Київської держави. Найважливішим внеском давньоруської церкви у становлення та зміцнення київської Ранньофеодальної держави визнавалася її ідеологія.

Монотеїзм не впроваджується одним лише чиїмось бажанням. Передчасні спроби релігійних реформ зазнають краху. Так, однобожжя Антона, введене в Єгипті фараоном Аменхотепом 4, ненадовго пережило свого творця, - після його смерті знову запанували Озіріс, Ізіда та інші старі божества. А в іншій історичній ситуації, коли імператор Юліан Відступник спробував відродити язичницьку релігію і всіляко підтримував її, християнство без особливих зусиль пізніше повернуло собі тимчасово втрачені позиції.

Тому християнство, що явило світу Єдиного Бога за кілька століть до утвердження феодалізму, виявилося суголосним історичному процесові.

Kиївська Русь теж не залишалась на узбіччі цього процесу. Християнство стало її державною релігією після невдалих спроб пристосувати до нових умов численний пантеон богів на чолі з Перуном.

Прийняття християнства, строго кажучи, було першою важливою подією в культурному житті Русі. З нього почалась у нас писемність, почалась освіта, яка відкрила можливість літературного розвитку.

З прийняттям християнства Русь увійшла в тісні дружні зносини передовсім з Візантією. Звідси, вона одержала твори релігійного мистецтва, своє перше духовенство й священні та церковно-богослужебні книги. Звідси ж вона одержала безліч повчальної літератури, а також літератури історичної у формі хронік і хронографів.

Візантія не дала нам систематичної, пристосованої для освіти широких мас, школи, якої, втім, і сама, власне кажучи, не мала; не дала також нам знайомства з давньокласичною літературою й наукою, тому що в ній самій ці традиції були занедбані, та й Русь не була ще спроможна прийняти їх.

Не менш сильним був у цей час вплив на Русь східних слов’ян – сербів, а надто болгар, яких ріднила з нашими предками єдність віри у формі православного сповідання і єдність церковно-літературної мови.

Між іншим, як із Візантії, так і з Болгарії перейшло до нас чимало апокрифів та апокрифічних сказань, які невдовзі стали чи не найприємнішим духовним поживком для новоосвічених предків наших. Апокрифічні сказання становлять велику царину релігійних легенд, що виникли за часів глибокої давнини на ґрунті релігійного вірування, під впливом священних біблійних книг. Первісна основа апокрифічних сказань – давні легенди, які були в іудеїв не лише до початку писемності, збереглися до порівняно пізніших християнських часів і перейшли до християнських книг.

Переходячи до християнських книг, багато апокрифічних сказань, природно, мусили змінитися і набути іншого – вже християнського – колориту.

Водночас у християнській Церкві були створені і свої апокрифи. Предметом деяких апокрифів є легенди про мучеників, сповідників, подвижників і вчителів – цих героїв віри і Церкви, що вражали уяву сучасників і наступних поколінь своїми подвигами і високо благочинною діяльністю на користь віруючих.

Зміст апокрифів та апокрифічних сказань мимоволі захоплював і принаджував простодушних благочестивих і жадібних до знання читачів на всьому величезному просторі християнського світу – від Палестини й Малої Азії до крайнього заходу Європи і від Ефіопії до скандинавської і руської півночі.

Нарешті, деякі апокрифи завдячують своїм походженням різним єретикам, котрі укладали їх з тією метою, щоб захистити і поширити своє псевдовчення. Так виникли “Євангеліє Никодима”, “Євангеліє Якова”, “Листування Ісуса Христа з Авгарем “, “Мандри апостолів”, “Мандри євангелістів”, “Плач Богородиці”, “Діяння апостольські”, “Апокаліпсиси” тощо.

Повернiмося до хронології описуваних подій. Легендарний давньоруський князь, зарахований до лику святих православною канонічною церквою, який ще за життя за любов до красивих жінок з повагою був прозваний другим Соломоном. Великий князь Володимир — видатний стратег, політик і полководець Київської Русі — завершив об’єднання держави східних слов’ян і сміливо вийшов на завойовування, кажучи сучасною мовою, європейських ринків.

Чи могла політика, котра проводилася Володимиром Красне Сонечко, бути причиною початку занепаду Київської Русі? Князь Володимир народився, ріс і був вихований в період нашої історії, який ще не до кінця вивчений. «Білі плями» цього періоду криються в зміні суспільно- політичної формації, зміні релігійних поглядів, зміні й трансформації родоплемінних відносин і, особливо, швидкого формування нової еліти.

Нашим предкам «допомогли» варяги, точніше, вікінги, яких на Русі називали нурманами (норманами). І не тільки вони. Християнство та його філософія повільно завойовувало свідомість народів Європи, вносячи вагомий внесок у процеси розшарування суспільства. Хрещення Київської Русі — 988 рік. Досить яскраво ця подія висвітлена у відомих давньоруських, вірніше, церковно-слов’янських літописах — «Лаврентіївському», «Іпатіївському».

Менш відомий факт хрещення Русі в 875 році Аскольдом і Діром. Цілком можливо, це хрещення було неповним і охоплювало лише північно-західну і південну частини Русі з Новгородом і Києвом. Утім, можливо, що й ім’я Діра було приєднано до імені Аскольда літописцем, тим більше, що при частому вживанні імен цих правителів дієслова ставлять в однині.

875 рік. Імператор Візантії Василiй Македонянин призвав русів на переговори. На зустрічі імператор щедро роздавав золото, срібло, і шовковий одяг. Тоді ж був укладений мирний договір, і русів на чолі з Аскольдом переконали прийняти хрещення. Їм показали Євангеліє, що не горить у вогні (очевидно, книга була просочена вогнетривкою сумішшю). Побачивши «чудо», Аскольд прийняв хрещення. Оскільки його могила потім знаходилася в церкві Святого Миколи Доброго в Києві, думають, що Аскольда нарекли Миколою. Повернувшися до Києва, після хрещення Аскольд убив Діра і «один зайняв його місце»: (книга Велеса): «...Аскольд силою розорив нашого князя і переміг його. Аскольд після Діра сів у нас як непрошений князь. І почав княжити над нами, і став вождем самого Вогнебога, який вогнища зберігає....»

Аскольд, як називали його слов’яни, «темний воїн», навчений греками, став стверджувати, що руси — варвари. Спочатку одноплемінники його висміювали. Тоді він влаштував погром слов’янських святилищ, вигнав iз Києва жерців і став насильно хрестити киян. Так відбулося Аскольдове хрещення Русі. Потім знову повернулося язичество. Очевидно, населення Русі не прийняло цей акт повсюдно і дало йому належну відсіч. Настав період язичества варязького зразка, яке відновили на Русі Віщий Олег і Святослав. Цей період став основою, фундаментом нових відносин між Родом — населенням Русі, і досить зміцнілою новою князівсько-варязькою елітою. Зміцнення князівсько-дружинної влади, яке спиралося на багатих купців і бояр, вже не мало потреби в такому елементі, як народне віче. Князю Володимиру згодом стало ясно, що вибирати між зміцненням своєї влади і всім іншим йому не доведеться.

Хрещенню Київської Русі, як відомо, передувала язичеська реформа Володимира, котра стала невдалою спробою «реформування» язичеських засад в зручні форми керування державою. Саме ця невдала спроба стала останньою краплею в прийнятому рішенні — хрестити Русь за візантійським обрядом. Знаменитий похід на Корсунь (Херсонес) у 988 році став підсумком задуманого. Володимир намагався вирішити ряд надзвичайно важливих питань: щоб у Київській Русі визнавали одну з відомих тоді релігій, i таким чином підвищити її престиж, князівська влада набувала форм монархічного правління, тобто Русь ставала імперією з Великим Самодержцем. Але для утримання влади і покори в самій імперії досить зручною здавалася схема родового династичного успадкування.

Саме вона спричинила ту жахливу трагедію, котра в майбутньому сталася з Київською Руссю.

Принцип родового спадкування князівської влади, остаточно оформлений і введений у ранг неписаного закону, поклав початок закріпленню удільного князювання. Рід, віче, суспільна думка — основні важелі народовладдя, стали незручною перешкодою для князівської влади.

Для народу саме ім’я князя було божественне і шановане, адже князь означає — «хоронитель». Разом з тим, князь Володимир, який продовжував залишатися символом «хоронителя» Київської Русі, використовував як елементи попередньої системи, так і засади, дотепер небачені на Русі. Засади християнства мали двоїстий характер і носили в собі симбіоз людських поглядів і християнських заповідей — канонів і догм.

Наскільки об’єктивно батьки християнства ставилися до того, що відбувалося на Русі, можна бачити на прикладі подій, пов’язаних iз хрещенням жителів Києва і Новгорода, у світлі всім добре відомих Святих заповідей Христа й особливо однієї з них «... не убий...» Новгород було піддано страшному руйнуванню з масовим побиттям його жителів Добринею і Путятою, які виконували волю Володимира. Але разом iз тим прийняття християнства стало поштовхом до розвитку архітектури, живопису, книжкової справи, визнанню іншими державами рівності Русі; це далеко не повний перелік наслідків цього кроку.

Що ж відбувалося з Руссю часів князя Володимира? Вишеслав, старший син Володимира, був «посаджений» у Новгороді, Ізяслав у Полоцьку (по матері Рогнеді, з роду корінних кривичських князів, був на цій землі прийнятий як свій, родовий, вотчинний князь), Святополк у Турові, Ярослав у Ростові, Мстислав «тримав» далеку Тмутаракань, Святослав — Смоленськ, Судислав — Псков.

Новгород вважався найбільш престижним після Києва князюванням. Після смерті Вишеслава, Володимиром туди повинен був бути посланий наступний за старшинством син — Святополк. Але Святополк був у батька в немилості за буйний норов. Тому до Новгорода Володимир послав Ярослава, до Ростова на його місце — Бориса, Муром дав Глібові. Цих двох синів, наймолодших, Володимир і вирізняв, і любив. Вони народилися від останньої дружини Володимира, дочки константинопольського базилевса. Щодо першості старших синів був звичай, однак, закону про престолонаслідування не існувало. До кінця князювання Володимира Святополк знаходився в Києві під наглядом батька. І ті трагічні події, що розгорнулися пізніше, стали підсумком політики, яку вiн проводив.

Протягом багатьох сторіч ніхто на Святій Русі не зазіхав на руйнування родових засад — свята святих східних слов’ян. Володимир зазіхнув на цю традицію. Дроблення князівств, боротьба за уділи, ріки крові дружинників, що знищували один одного, захищаючи інтереси удільних князів, нехай навіть найталановитіших і найвидатніших — страшна ціна, яку довелося сплатити слов’янам. Підсумок цієї політики — розорення Київської Русі монголо-татарами в 1237—1241 роках.

Список використаної літератури:

1.В. Зубар “Витоки виникнення християнства у Херсонесі Таврійському” День №175 2001р.

2.М. Грушевський “Ілюстрована історія України” Київ 1992р.