Трипільська культура на території України

Доба нового каменя — неоліт — це доба великих змін (к. 15,000 років тому), бо тодішня людина поробила нові винаходи — нові удосконалення. Змінився клімат, уступив на північ льодовик, підсоння в Україні стало тепліше.

Змінився теж побут людини. Замість в печери, людина йде жити в наземні будівлі — своєрідні хати, які творила цілі села. З’явились нові знаряддя виробництва з каменя (сокири, молоти, долота, ножі); з’являються лук і стріли. Полювання і рибальство стають головним заняттям. Згодом (7-6,000 років тому) людина починає виробляти посуд з глини з різними прикрасами і гончарство дуже облегшує життя. Дальше появляється обробка землі і сіяння зерна. Хліборобською працею одначе займаються передовсім жінки. Зміняється теж будівництво, появляються житла на озерах, річках. Спровола людина входить поза межі своєї території і нав’язує контакти з іншими країнами, зокрема з країнами малоазійського простору, де вже існувала високорозвинена культура. В цій епосі великого розвитку набуває орнаментальна кераміка, яка з накресленими на глині лінійками у вигляді шнурів прекрасами, дістає назву шнурової.

За неоліту зайшло дуже багато змін так у фізичному вигляді людини, як і в способі її життя, і на думку антропологів появилась на місці неандертальської нова раса кроманьйонська.

Трипільська культура

Трипільська культура на території України розвинулась в добу неоліту, назва її походить від розкопаних київським археологом В. Хвойкою площадок біля села Трипілля на Київщині.

Трипільська культура, датована V-III тисячоліттям до Хр., була поширена на лісостепній території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на півд. заході. За своїми ознаками і зразками ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балканів, островів східного Середземномор’я та Малої Азії. Отже єднала вона Україну з могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами і скотарями, а їхня культура не поширювалась дальше ні на Схід, ні на Захід. Вона була типова для осілого місцевого населення, яке етнічно можна б визначити за протослов’ян, а в нашому випадку за прапредків українців. Залишки трипільської культури відкрито в 38-ох селах Київщини, 25-ох Поділля і в 20-ох селах Зах. України. Джерелами їх прожитку було хліборобство, скотарство, мисливство, а теж рибальство.

Трипільська культура розвивалась протягом 2-ох тисяч літ, захоплючи енеоліт, бронзову і залізну доби. Досліди виявили, що трипільці мали вищі форми громадського життя, жили великими родовими групами, об’єднані жінкою-матір’ю (чи бабоїр), бо діти через відсутність шлюбів, не знали батька. Отже трипільці правдоподібно практикували матріархат. Вони мали свої вірування і ритуали поховань (чи тілопалень).

І так у багатьох житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертівники, у формі рівнораменного хреста, помальовані звичайно охрою (брунатно-жовтою фарбою) і прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходились на підвищенні, а біля них антропоморфні (людиноподібні) чи інші фігурки. Ці хрестовидні підвищення були жертовними місцями роду, тобто біля них приносили трипільці жертви.

Інвазія кочових племен зі Сходу в другій половині II тисячоліття до Хр., яка знищила племена трипільської культури, не могла знищити елементів тієї культури, зокрема в сфері релігійних культів. Ці культи залишились живими і перетривали і кімерійців, і скитів, та збереглися потім у побуті і в віруваннях

та мистецтві слов’ян. Вони наявні теж у релігії скитів та тракійців (племен, що в 1-му тисячолітті заселювали сьогоднішню Галичину, Поділля і південну Волинь) як напр. культ богині-матері, богині-землі.

З часів трипільців залишились печери, коридори (40 біля Києва), а їх побут, хати і села, дуже нагадують нам пізніший український побут.

Трипільці предки українців

Питання прабатьківщини українського народу, як частини загальнослов’янського етнічного масиву, тісно в’яжеться з проблемою етногенези слов’ян. У цьому важному питанні, яке має свою поважну літературу, зустрілись дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху, як керівної засади етногенетичного процесу, мовляв етнічний розвиток це просторова експанзія, переселення.

Зміни територій і, згідно з нею, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов’ян. Потім воно рушило на південь у віслянський басейн, а врешті пішли слов’яни на схід в басейн середнього Дніпра (поділ на західних і південно-східних слов’ян).