МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О.ДІДОРЕНКА

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ

з курсу: "ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН"

для курсантів та студентів 1 курсу

спеціальність „Правознавство”

на 2012-2013 навчальний рік

Складені:

доцентом Закіровою С.Г.

доцентом Татолі Т.В.

Начальник кафедри

теорії та історії держави та права

полковник міліції

Антоненко М.І.

Луганськ – 2012

Тема 1. Вступ. Предмет і методологія науки „Історія держави та права зарубіжних країн”

Мета заняття: освітня - визначення особливості навчальної дисципліни, її задач, характеристика головних етапів в розвитку держави та права; виховна - виховувати розуміння значення світового досвіду для сучасних державно-правових явищ; розвиваюча – розвивати вміння порівняльного аналізу державності минулого та сучасності.

План.

1.Предмет історії держави і права зарубіжних країн.

2. Методологія науки історії держави і права зарубіжних країн.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: держава, право, форма держави, форма правління, політичний режим. форма державного устрою, методи науки, формаційний підхід, цивілізаційний підхід.

1.Історія держави і права зарубіжних країн належить до циклу теоретико-правових дисциплін і за своїм характером вона є юридичною наукою.

Водночас ця наука тісно пов'язана з іншими, зокрема з історією, політологією, теорією держави і права, історією вчень про державу і право.

Історія держави і права вивчає право і державу окремих країн світу в процесі їхнього виникнення і розвитку в конкретно-історичній обстановці, за принципом хронологічної послідовності, на основі виявлення як загально історичних закономірностей цих процесів, так і закономірностей, що діють у рамках тих історичних епох, котрі є найважливішими ступенями в розвитку конкретних суспільств.

2. Вивчення історії держави і права зарубіжних країн неможливе лише способом механічного накопичення фактичного історичного матеріалу. Наукове пізнання цієї дисципліни можливе лише за допомогою спеціальних методів дослідження, які складають методологічну основу, а саме: діалектичного, історичного, системно-структурного, порівняльно-історичного, статистичного.

3. При вивченні історії держави і права зарубіжних країн необхідно враховувати, що основними джерелами цієї науки є як власне пам'ятки права тієї чи іншої епохи або країни (закони, кодекси, конституції, інші офіційні документи), так і твори, що носять описовий (і, відповідно, суб'єктивний) характер, але містять цінну інформацію щодо устрою держав, їхніх правових систем, особливостей історичного розвитку (хроніки, твори сучасників, епістолярна спадщина тощо).

Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно поділяється на такі основні періоди:

• історія Стародавнього світу (IV тис. до н.е. -V ст. н.е.); у цей період панує рабовласницький тип держави;

• історія Середніх віків (V - сер. XVII століття); у цей період панує феодальний тип держави;

• історія Нового часу (сер. XVII - поч. XX століття); у цей період формується і панує буржуазний тип держави;

• історія Новітнього часу (XX - XXI століття); у цей період відбувається формування сучасного (демократичного) типу держави.

Тема 2.1. Загальна характеристика держави і права країн Стародавнього Сходу

Мета заняття: освітня - вивчення особливостей державного і правового розвитку давніх східних держав; уяснити особливості державного устрою у Стародавніх Єгипті, Вавилоні, Індії та Китаю; розвиваюча - вироблення навичок аналізу правових документів на прикладі законів Хаммурапі та законів Ману; виховна - виховання почуття неприпустимості різниці в правах населення держави у зв’язку з походженням (при вивченні законів Хаммурапі); сприяння вихованню почуття неприпустимості антигуманних, жорстоких покарань.

План

1. Виникнення держави і права.

2. Держава і право Стародавнього Єгипту.

3. Держава і право Стародавнього Вавілону. Законник Хаммурапі.

4. Держава і право Стародавнього Китаю.

5. Держава і право Стародавньої Індії. Закони Ману.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: первісна демократія, рада старійшин, ном, фараон, джаті, кенбет, таліон, авілум, мушкенум, вардум, патесі-лугаль, ордалій, ван, сян, гун, варна, каста, брахман, кшатрій, вайшья, шудра, драхма, чандал, раджа, парішад.

1. Уяви про етап становлення держави в значній мірі гіпотетичні. Точно відомо, що головною передумовою появи держави були якісні зміни, що відбулися внаслідок неолітичної революції, тобто переходу від привласнюючої економіки (збиральництво, мисливство) до відтворюючої (землеробство та скотарство). Наслідки неолітичної революції: 1) поява надлишків, які розподілялися в залежності від соціальної ролі в колективі (вождям та старійшинам – більше), що призвело до майнової нерівності; 2) продуктів стало більше та людські колективи стали більш сталими; 3) людина стала осілою, і окремі колективи вже контролювали певні території.

Первісна демократія як форма організації суспільних відносин в общині вже перестала відповідати її потребам. Дрібні колективи – общини – об’єднуються в племена, союзи племен. З’являються органи племінного самоврядування, ускладнюються їх функції. Відбувається виділення управлінської діяльності. Встановлюється військова демократія як сходинка між первіснообщинним ладом та державою. Друга її назва - «протодержава», тобто організація, яка ще не є державою, але вже виконує її функції. На цьому ж етапі з’являється і право.

2. Періодизація історії Давньоєгипетської держави налічує 5 етапів. На першому, що починається в ХХХ ст.до н.е., створюється протодержава, яка у ХХVIII ст.до н.е. вже перетворюється на сильну рабовласницьку державу. У ІІІ ст. до н.е. Єгипет стає частиною спочатку держави О.Македонського, а у І ст.до н.е. – Римської імперії.

Державний лад Стародавнього Єгипту. Єгипет був абсолютною централізованою монархією. Голова держави – фараон, джаті – перший помічник фараона. В адміністративному плані держава поділялася на номи, на чолі яких стояли призначувані фараоном номархи. Існувала і розгалужена чиновницько-бюрократична система. Велику роль в системі державного управління Єгипту відігравали переписувачі.

Соціально-класова структура населення може бути представлена у вигляді піраміди. На верхівці стояли фараон та його родичі, далі йшли жерці, номова аристократія, чиновники, привілейованими категоріями були воїни, переписувачі. Непривілейоване вільне населення - селяни, ремісники. Повністю безправними були раби. Джерела рабства – боргова кабала, полон, купівля на рабських ринках.

Давньоєгипетське право. Джерелами права були правові звичаї, укази фараона, вже мали місце перші кодифікації (закони Бокхора). Головні галузі давньоєгипетського права: право власності, зобов’язальне право, шлюбно-сімейне право, кримінальне право. В шлюбно-сімейному праві жінка зберігала певні права. Кримінальне право мало класовий характер.

3. Давньовавілонська держава існувала у ХХ-XVI ст. до н.е., за формою правління була абсолютною монархією. Голова держави - патесі-лугаль,його помічник - нубанду, глави областей, що призначалися монархом -шакканакум. Зберігалися залишкиів общинного самоуправління на місцях.

Соціальна структура населення була своєрідною. Вільне населення поділялося на два стани: авілумів (повноправних) та мушкенумів (неповноправних). Їх правове становище розрізнялося ставленням до них закону та розміром повинностей, що покладалися на них. Становище рабів – „вардум” – було найгіршим.

Закони царя Хаммурапі – найдавніша кодифікація права, що дійшла до нашого часу. Вони нараховують 282 статті, викладені у казуальній формі. Головні напрямки, врегульовані законами Хаммурапі, - право власності, зобов’язальне право, шлюбно-сімейне, кримінальне. У шлюбно-сімейнопу праві жінка не була безправною, хоча і мала значно менше права, аніж єгиптянка. В кримінальному праві не згадуються державні та релігійні злочини, оскільки вони завжди каралися смертною карою. Метою покарання була відплата, тому при визначенні покарання за злочини проти особи використовувався принцип таліону. Але вид покарання залежав від станової належності злочинця і потерпілого.

4. Стародавня Індія – ранньорабовласницька монархія з пережитками первісної демократії. Тому поряд з владою верховного монарха – раджі - існували органи влади, з якими повинен був рахуватися раджа, це придворна рада – паришад та сабха – народні збори.

Свої особливості мала і соціальна структура Індії. Вільне населення поділялося на варни – особливі стани, не рівні за своїми правами та обов’язками. Існувало чотири варни: брахмани, кшатрії, вайшьї, шудри. Позаварновою верствою населення були недоторкані, до яких належали діти від міжварнових шлюбів та представники зневажливих професій.

Давньоіндійське право демонструє зв’язок права, релігії та моралі. Головним пам’ятником давньоіндійського права вважаються Закони Ману, що були створені брахманами у ІІ ст. до н.е. – І ст.н.е. Форма викладення правових норма в Законах Ману - віршована, на відміну від Законів Хаммурапі, тут практично немає суто правових статей, оскільки закони мають релігійне забарвлення. Головні галузі права у законах: право власності, договірне право, шюбно-сімейне право, кримінальне право. Жінка за цими законами була повністю безправною. Кримінальне право було досить розвиненим: відомі були форми провини, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, поняття рецидиву. Але водночас зберігалися пережитки родових відносин: принцип таліону, колективна відповідальність. Метою покарання була відплата, характер покарання залежав не тільки від злочину, але й від варни злочинця (право було класовим).

5. Утворення Давньокитайської держави прискорило завоювання одного племені (Ся) іншим ( племенем Шан). Китай був рабовласницькою монархією з елементами східної деспотії. Голова держави – ван, з 4 ст. приймає титул імператора. Перший міністр - сян, три головних радники царя – гуни. Країна поділялась на області, якими керували чжухоу.

Спочатку децентралізована, з пережитками родового ладу, держава посилилася завдяки реформам Шан Яна у 4 ст.до н.е. Сутність реформ: було узаконено вільний продаж землі, примусово роздрібнені великі патріархальні родини, встановлено новий адміністративний поділ, введено податок з оброблюваної землі, реорганізовано армію та введено там жорстку дисципліну, застосовано кругову поруку до цивільного населення.

Соціальна структура населення Давнього Китаю: благородні (знать, чиновництво, великі землевласники та купці), „добрі люди” – вільні селяни та ремісники, „підлі люди” - раби, орендарі, наймані робітники.

Вплив на давньокитайське право двох філософських течій – конфуціанства та легізму. Перша визнавала головним засобом підтримання справедливого порядку додержання моральних норм, друга – суворість закону. На початку н.е. від протиборства ці дві системи переходять до взаємозлиття. Найдавніша кодифікації китайського права – Уложення про покарання (Х ст.до н.е.). Характеристика галузей права близька до такої в інших давньосхідних державах.