ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1. Походження і сутність права 6
Розділ 2. Характеристика основних теорій, які можна віднести до вузького розуміння права 11
2.1. Юридичний позитивізм 11
2.2. "Чиста" теорія права Г. Кельзена 14
2.3. Нормативне розуміння права 17
2.4. Історична школа права 19
Вступ
Актуальність теми дослідження.Термін "право" вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін "право" походить від кореня "прав", що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін "право" має юридичне значення. Право першості в черзі – це норма, що стала звичкою, норма – звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу – це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав – це "право", що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права". Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна "право" має юридичне значення.
Проблема праворозуміння – це центральна проблема юридичної науки, і не лише ТДП. Якщо дещо скорегувати позицію В. Нерсесянца (замість словосполучення "філософія права" написати словосполучення "юридична наука"), то тоді з ним можна повністю погодитись, коли він відзначає, що "питання, що таке право, має фундаментальне значення для філософії права, як і питання, що таке істина для філософії й людського пізнання в цілому". Або, як пишуть В. Гойман-Калинський, Г. Іванец і В. Червонюк, говорячи про значення праворозуміння, що "це вихідний свого роду sancta sanctorum, punctum saliens". Це зумовлено тим, що "залежно від його вирішення розуміються й трактуються всі інші явища правового життя суспільства – правосвідомість, норми права, правотворчість, система права й систематизація законодавства, законність і правопорядок, застосування й тлумачення права, правовідносини, правопорушення, юридична відповідальність і т. д", а також реальне поводження окремих суб'єктів права, його оцінка з боку інших суб'єктів і т. п.
Справді, в силу цілої низки чинників у теорії права не існує єдиної точки зору щодо розуміння права, його соціальної сутності, соціального призначення, соціальної цінності та з інших питань.
Розбіжності у праворозумінні зумовлені перш за все такими чинниками:
соціальними;
ідеологічними;
політичними;
етичними;
методологічними;
культурологічними;
загальнотеоретичними;
історичними (в першу чергу індивідуальним досвідом суб'єкта праворозуміння) тощо.
Серед усього різноманіття поглядів направо, починаючи з давніх часів і до нового часу, особливо привертає увагу низка історично утверджених напрямів вчення про право, які суттєво вплинули на розвиток правової думки. Всі ці напрями пов'язані з пошуком універсального єдино правильного розуміння права. Вбачається, що багато в чому цей пошук – універсального праворозуміння – пов'язаний з впливом на юридичне знання різних філософських, політичних (у тому числі ідеологічних) та теоретико-методологічних підходів.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.
Об'єктом дослідженнякурсової роботи є теоретичні аспекти держави і права.
Предмет дослідження– історія теорії права.
Метоюкурсової роботи є дослідження історії теорії права.
Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:
дослідити походження і сутності права;
охарактеризувати особливості основних теорій, які можна віднести до вузького розуміння права;
дослідити особливості основних теорій, які можна віднести до широкого розуміння права.
Розділ 1. Походження і сутність права
В будь-якому історичному суспільстві для підтримки в ньому порядку потрібне регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати – значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, вводити їх діяльність в певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання – індивідуальне (впорядкування поведінки конкретної особи, в конкретному випадку) і нормативне (впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил – зразків, моделей, що поширюються на всіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникненню і розвитку) права.
У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї – правила поведінки, що увійшли до звички в результаті багаторазового повторення протягом довгого часу. Звичаєве право – система норм, що спираються на звичай.
Норми-звичаї були засновані на природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя і побуту, сімейних та інших взаємостосунків членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кровноспорідненої сім'ї. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми [21, 364].
У них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових почав.
Мононорми не давали переваг одному члену роду перед іншим, закріплювали "первісну рівність", жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. В мононормах права членів роду були оборотною стороною обов'язків, були невіддільні від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого особистого інтересу, відмінного від інтересу роду. Тільки з розкладанням первісного ладу, з появою соціальної неоднорідності все більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідоцтвом виходу людини з тваринного царства в людське співтовариство, рухоме по шляху прогресу.
В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного рішення загальних справ, невідокремленості індивіда від колективу в якості автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх особистим інтересам. Ці неписані правила поведінки дотримувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося, в основному, силою громадської думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. При необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (смертна страта, вигнання з роду і племені та ін.).
У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як "табу" – обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих покарань кровноспоріднених шлюбів). Окрім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозвіл і позитивне зобов'язання (тільки в зачатковій формі). Дозволи мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і термінів збору їх плодів, користування тією або іншою територією, джерелами води та ін. позитивне зобов'язання мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва жител, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь та ін.
Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язання), що стали звичними способами регулювання первіснообщинного життя, – витоки формування права [21, 367].
Процес виникнення держави і права протікав при їх взаємному впливі один на одного і викликаний одними і тими ж причинами:
Потребами економічних відносин, які складалися за наявності приватної власності, розподілу праці, товарного виробництва і обігу, необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв'язків, умов для економічної самостійності;
Необхідністю підтримувати стабільність і порядок в суспільстві в умовах поглиблення і загострення соціальних суперечностей і конфліктів;
Організацією публічної влади, відокремленої від населення і здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати проведення їх у життя;
Перетворенням людини у відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не виділений як особа, що усвідомлює можливості (свободи), що складаються в процесі розвитку суспільства [21, 368].
Таким чином, виникнення права було пов'язано з:
якісним ускладненням виробництва, політичного і духовного життя суспільства;
відособленням особи як учасника суспільних відносин зі своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);
формуванням держави, якій був потрібен новий нормативний соціальний регулятор, здатний виконати задачі:
а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму більш високого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;
б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу автономної особи [21, 368].
Виконати такі задачі не було під силу нормативним регуляторам первіснообщинного устрою – нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, визначальною рисою якого став державний примус.
Сутність – це внутрішній зміст предмету, що виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це значення, суть явища, тоді як зміст – певна сторона цілого, сукупність частин (елементів) предмету. Зміст в найзагальнішому вигляді є розвинене в конкретну цілісність сутність об'єкту.
Сутність права – внутрішнє значення права як регулятора суспільних відносин, яке виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності і справедливості [21, 369].
Під сутністю права в радянській літературі звичайно розумілася зведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначався матеріальними умовами життя цього класу. У всіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для розуміння сутності експлуататорського права як виразу інтересів і волі всього пануючого класу, а для соціалістичного права – як виразу інтересів і волі трудящих на чолі з робочим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно стулялися.
Було б невірним відривати один від одного класовий і соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча і внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності і справедливості.
Поняття права охоплюють два аспекти, які виражають його сутність:
ціннісно-нормативний;
регулятивний.
Якщо з ціннісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності і справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору – направлене на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він виявляється як би приглушеним, виявляється в трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності і справедливості була однією для поміщика, іншою – для кріпосного селянина (несвобода, відсутність рівності – формального і фактичного, тобто несправедливість).
Сутність права менш схильна до змін, ніж його зміст і форма: зміни в житті суспільства, що відбуваються, спричиняють за собою, перш за все, зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в зміні сутності права, визнавати за нею тільки якості статичності і незмінності на відміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, в зміні співвідношення між класовими задачами і загальними справами, вирішуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримки правопорядку). Етимологія слів "розвиток" і "зміна" дозволяє розглядати їх у тісному зв'язку.
В будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним; соціально-неоднорідним, чи демократичним) суть права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей [21, 370].
Категорія сутності повинна включати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмету, про сутність якого йде мова. До сутнісних якостей права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язальний характер правових норм, їх зв'язок з державою (названі вище ознаки права).
Таким чином, право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно оформляється в державно-організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного суспільства відходять на другий план, поступаючись місцем правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль в системі нормативного регулювання змінювалися по мірі розвитку самого суспільства, зрілості наукової правової думки, всіляких об'єктивних і суб'єктивних чинників.
Не дивлячись на суперечність і відмінність наукових уявлень про право, всі ці вчення мають ряд спільних положень [16, 171]:
право є соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;
право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його класам або соціальним групам, враховувати індивідуальні інтереси і потреби особи як першооснови суспільства;
право приватної власності є основою всіх прав людини;
право є міра поведінки, встановлена і охоронювана державою.