Тема 7. Застосування кримінально-процесуальних норм при кримінально-правовій кваліфікації злочинів проти правосуддя
• Семінарське заняття 1 (2 год)
1. Момент притягнення до кримінальної відповідальності в контексті роз’яснень Конституційного Суду України.
2. Продовження провадження кримінального переслідування щодо невинного
3. Незаконе звільнення від кримінальної відповідальності
4. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови
5. Врахування норм кримінально-процесуального права при вирішенні питання про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу.
6. Фальсифікація доказової бази. Кримінальна відповідальність за інсценування злочину
•
111111.Притягнення до кримінальноївідповідальності –
ЯК СТАДІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
ЮрченкоЛ. В., Забабуріна А. Г
Згідно ж до нового КПК України (2012 р.) скасовується така стадія кримі-нального процесу, як порушення кримінальної справи. Так, відповідно до ч.2 ст. 214 КПК (2012 р.) досудове розслідування розпочинається з моменту внесення ві-домостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому постанова пропорушення кримінальної справи не складається, а закінчення досудового розсліду-вання оформляється обвинувальним актом, затвердженим прокурором (стаття 291).
Друга стадія – судове провадження в першій інстанції поглинула «попередній розг-ляд справи суддею», тепер суддя отримує матеріали справи безпосередню під часрозгляду справи у судовому засіданні. Це має позитивно вплинути на процес, такяк з боку суддів ліквідують упередженість і прихильність до позиції обвинуваченнячерез попереднє ознайомлення суддів з матеріалами, наданими цією стороною. Су-дове провадження поділяється в свою чергу в суді першій інстанції на підготовчепровадження (глава 27) і сам судовий розгляд (глава 28) та судове провадження зперегляду судових рішень (розділ V).
Але законодавець в законі веде мову про ще одну стадію, про яку не згаду-ється у визначенні кримінального провадження в попередній правовій доктрині. Асаме, притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального прова-дження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненнікримінального правопорушення – п.14 ст. 3 КПК.
Притягнення до кримінальної відповідальності має розглядатися як стадіякримінального переслідування згідно з Рішенням Конституційного Суду України№ 9-рп/99 від 27 жовтня 1999 року в справіза конституційним поданням Міністер-ства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частинитретьої статті 80 Конституції України. Кримінальна відповідальність настає з мо-менту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.
Згідно з кримінально-правової доктриною інститут притягнення особи докримінальної відповідальності знайшов відображення лише в науці. З прийняттямнового КПК змінюється підхід, тепер це комплексне утворення, що існує і в теоріїкримінального права і реалізується в кримінальному провадженні, завдяки введен-ня відповідної стадії
Передумовою притягнення особи до відповідальності за вчинене криміна-льне правопорушення є здійснення досудового розслідування та судового розгляду.
Таким чином, виникнення кримінальної відповідальності пов'язане з фактомвчинення злочину конкретною особою. У цей момент міжнею і державою ви-никають кримінально-правові відношення і кримінальна відповідальність. За-безпечення того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, бувпритягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не бувобвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованомупроцесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального прова-дження була застосована належна правова процедура, можливе лише за умовишвидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розглядупритягнення до кримінальної відповідальності передує кримінальнійвідповідальності та має стадійний характер. Поняття "притягнення до кримінальноївідповідальності" не тотожне поняттю "кримінальна відповідальність". Особа вва-жається притягненою до кримінальної відповідальності тільки після постановлен-ня судом обвинувального вироку, який набрав законної сили. Кримінальна відпові-дальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводи-тись тільки до осуду особи, яка вчинила злочин, і звільнення її від покарання. Особу може бути засуджено умовно чи з відстрочкою виконання вироку.
Кримінальна відповідальність виникає з моменту вчинення злочинного ді-яння і закінчується або реалізацією покладених заходів кримінально-правового ха-рактеру, або погашенням судимості, або закінченням терміну давності притягненнядо кримінальної відповідальності.
Таким чином, формами реалізації кримінальної відповідальності є: засу-дження, яке полягає в засудженні винного за вчинення злочину; покарання, яке незбігається з поняттям кримінальної відповідальності, і являє собою міру державно-го примусу, що полягає у позбавленні або обмеженні прав і свобод особи, визнано-го винним у вчиненні злочину, і судимість, яка породжує певні правообмеженнядля особи, засудженої за вчинення злочину, з дня набрання обвинувальним виро-
ком законної сили до моменту погашення або зняття судимості.
Стадія кримінального провадження «притягнення до кримінальної відпові-дальності» починається з моменту повідомлення про підозру і внесення відомостейдо Єдиного реєстру досудових розслідувань. Початком реалізації кримінальної від-повідальності є виявлення особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. Отже, це єспільним елементом, так як обидва поняття з’являються з моменту появи такогосуб’єкту як підозрюваний
Згідно п. 1.1. та 1.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.
автори Науково-практичного коментарю КПК, вказують, що під термі-
ном «притягнення до кримінальної відповідальності» позначається кримінальнапроцесуальна діяльність органів досудового розслідування та прокурора, починаю-чи з моменту повідомлення особі прокурором або слідчим за погодженням з про-курором про те, що вона підозрюється у вчиненні злочину
Таким чином, на підставі вищевикладеного можна виділити наступні харак-терні риси притягнення до кримінальної відповідальності як стадії кримінальногопровадження:
1.що це, насамперед, кримінальна процесуальна діяльність органів досудо-вого розслідування та прокурора – сторони обвинувачення та суду, який здійснюєфункцію правосуддя;
2. така кримінальна процесуальна діяльність може бути здійснена тільки вмежах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;
3.діє в межах стадій кримінального процесу (провадження) – досудовогорозслідування та судового провадження;
4. вона починається з моменту повідомлення особі про підозру в скоєннікримінального правопорушення та появи такого суб’єкту кримінального прова-дження – підозрюваного – сторони захисту;
5. не співпадає з початком кримінально-процесуальної діяльності сторониобвинувачення, а саме початком стадії досудового розслідування (ст. 214 КПК), якапочинається з моменту внесення даних до Єдиного реєстру досудових розсліду-вань;
6.продовжується у випадку складання обвинувального акту та появи обви-нуваченого – сторони захисту та підтримання в суді прокурором державного обви-нуваченого або потерпілим – приватного обвинувачення, у випадках передбаченихзаконом;
7.закінчується реалізацією кримінальної відповідальності щодо конкретноїособи тільки тоді, коли вступає до законної сили обвинувальний вирок, яким особавизнана винною та їй призначено покарання
2222.Зазначимо, що в органах Міністерства внутрішніх справ і прокуратуриу зв’язку з необґрунтованим кримінальним переслідуванням проводятьсяслужбові розслідування, за результатами яких робляться висновки провинність чи невинність слідчих. Гласність у цій роботі в першу чергусприяла б дотриманню законодавства щодо прав громадян України.
На жаль, чинне законодавство, що регулює порядок спростуваннявідомостей про необґрунтоване кримінальне переслідування невинних, досить недосконале. Так, у ч. 2 ст. 11 Закону "Про порядок відшкодуванняЧасопис Національного університету "Острозька академія". Серія "Право". – 2010. – №1шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" зазначається, що увідповідному виданні робиться повідомлення про рішення, що реабілітуєгромадянина на його вимогу, а в разі його смерті – на вимогу родичів чиоргану дізнання, слідчого, прокурора або суду протягом одного місяця, якщо відомості про засудження або притягнення громадянина докримінальної відповідальності, застосування до нього запобіжного заходу– взяття під варту чи накладення на нього аіністративного стягнення увигляді арешту чи виправних робіт – були опубліковані в пресі.
На нашу думку, ці заходи не спростовують остаточно незаконнекримінальне переслідування особи. По-перше, в засобах масовоїінформації може з’явитися повідомлення про факт порушеннякримінальної справи, в якому будуть викладені лише обставини "вчиненнязлочину" і нічого не буде сказано про взяття під варту, притягнення якобвинуваченого тощо. У зв’язку з цим виникає питання, чи зобов’язанаредакція в таких випадках друкувати спростування, оскільки середпроцесуальних дій у ч. 2 ст. 11 Закону акт порушення кримінальної справине зазначається.
Водночас слід зауважити, що в цій нормі наведено далеко не повнийперелік слідчих і процесуальних дій, які можуть завдати особі моральноїшкоди при їх розголошенні в засобах масової інформації. До них можнавіднести обшуки, виїмки, затримання, накладення арешту на майно, пред’явлення обвинувачення тощо.
4.ПОНЯТТЯ ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО ВИРОКУ, РІШЕННЯ, УХВАЛИ АБО ПОСТАНОВИ ЯК ПРЕДМЕТУ ЗЛОЧИНУ, СКЛАД ЯКОГО ПЕРЕДБАЧЕНИЙ ст. 375 КК УКРАЇНИ
Відповідно до ст.124 Конституції України суд має здійснювати правосуддя, а, отже, всі його рішення у кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справах мають бути правосудними, тобто законними, обґрунтованими, справедливими. За постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного рішення (вироку, рішення, ухвали, постанови) кримінальним законом передбачена кримінальна відповідальність (ст. 375 КК України).
М.О. Лемешко і О.М. Овчаренко зауважують, що ані в теорії кримінального права, ані в чинному законодавстві нема визначення термінопоняття «неправосудність судового рішення»; неправосудність – категорія суто оцінонна. За твердженням цих учених, більшість науковців у галузі права визнає неправосудними ті рішення, що прийняті з грубим порушенням матеріального чи процесуального права, яке не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, а його наступне скасування, зміна судом вищої судової інстанції тощо, не є обов’язковою умовою[1].
Заслуговують на увагу і є обґрунтованими наступні зауваження О.М. Лемешка і О.М. Овчаренко та висловлені ними міркування щодо ознак незаконності і неправосудності судових рішень:
1.Не всі порушення процесуальних норм, навіть ті, що тягнуть скасування рішення суду, можуть бути віднесені до неправосудних. Оцінка порушення суддею процесуальних норм, суттєвість, очевидність такого порушення доводяться у кожному конкретному випадку, виходячи з обставин справи.
2.Найскладнішим питанням щодо кваліфікації неправосудності судових рішень є суперечність між незалежністю суддів, яка передбачає свободу розсуду суддів при оцінці норм закону, що має бути застосований у справі, та правом особи на оскарження рішення суду, яке є засобом виправлення судових помилок і кримінально-правовою оцінкою неправосудності рішення суду.
3.У теорії й практиці виникають труднощі з визначенням того, де пролягає межа між правовою позицією у справі й завідомо винним порушенням чинного законодавства. Як стверджують практикуючі судді, визначити цю межу вкрай складно, а подекуди і взагалі неможливо, оскільки йдеться про суб’єктивну оцінку положень чинного законодавства.
4.Складним моментом у кваліфікації постановлення завідомо неправосудного рішення суду є судова помилка, тобто необережна неправильна оцінка справи. Позитивна відповідь на питання, чи може судова помилка бути підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності за поставлене рішення, яке надалі скасував чи змінив суд вищої інстанції, означатиме, що кожного суддю можна притягнути до кримінальної відповідальності за ст. 375 КК.
5.Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст.375 КК, характеризується прямим умислом. Ознака «завідомості», як правило, використовується при характеристиці інтелектуального моменту умисної форми вини, застосовується для інформування про особливе психічне ставлення винного до окремих фактичних ознак складу злочину і допускає достовірну обізнаність, знання особи про ці визначені законом обставини. У такому випадку достовірність стосується знання про факт винесення неправосудного рішення, порушення закону при відправленні правосуддя. Відсутність такого усвідомлення або його невстановлення можуть свідчити про відсутність складу злочину.
6.Закон не конкретизує мотиви вчинення злочину, передбаченого ст.375 КК, але у випадку, якщо суддя приймає незаконне рішення з корисливих мотивів чи інших особистих інтересів, вчинене кваліфікується згідно з ч. 2 ст. 375 КК[2].
Н.Д. Квасневська пише, що філософсько-правове поняття неправосудності судового рішення означає виражену у неправильному застосуванні некомпетентним або (і) упередженим суддею норм матеріального і (або) процесуального права невідповідність судового акта (вироку, рішення, ухвали, постанови), фактичним обставинам юридичного конфлікту та існуючим у суспільстві уявленням про справедливість і законність. При цьому вона виділяє такі ознаки неправосудності рішення: 1) єдиним способом неправосудності є неправильне застосування суддею норм матеріального або (і) процесуального права; суддя застосовує норми, які не відповідають змісту юридичного конфлікту і тому не може його правильно вирішити; 2) причинами неправосудності можуть бути некомпетентність або (і) упередженість (залежність) судді; некомпетентність передбачає відсутність у судді необхідних знань для правильного вирішення юридичного конфлікту, а упередженість передбачає будь-яку зацікавленість (через помсту, користь, підлабузництво, кар’єризм тощо) судді у неправильному вирішенні справи; 3) результатом неправосудності є невідповідність судового акта (вироку, рішення, ухвали, постанови) не лише фактичним обставинам справи, але й наявним у суспільстві уявленням про справедливість і законність. Неправильна, викривлена оцінка фактичних обставин справи неминуче призводить до несправедливого, незаконного рішення[3].
Н.Д.Квасневська вважає, що постановлення завідомо неправосудного рішення виключає некомпетентність судді, оскільки вчиняється лише з прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості. А постановлення неправосудного рішення з необережності у кожному випадку є проявом некомпетентності судді, а отже, підставою притягнення до дисциплінарної відповідальності чи до кримінальної відповідальності (службова недбалість)[4].
Характеризуючи суб’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст.375 КК України, Н.Д. Квасневська пише, що вона характеризується умисною формою вини, мотивом та метою, які є обов’язковими його ознаками. Хоча у диспозиції ч. 1 ст.375 КК мотив не вказаний, вживання у нормі кримінального закону слова «завідомо» дозволяє стверджувати, пише Н.Д. Квасневська, що суддя, який постановляє неправосудне рішення, безумовно точно знає про злочинний характер своїх дій, що, в свою чергу, передбачає наявність певного мотиву – корисливий мотив чи інші особисті інтереси. Корисливий мотив Н.Д. Квасневська визначає як прагнення судді шляхом постановлення завідомо неправосудного акта отримати незаконну матеріальну вигоду (отримати майно, майнові права, звільнитися від особистих майнових витрат тощо). Вчиняючи злочин, суддя бажає одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди. Інші особисті інтереси як мотив злочину полягають, на думку Н.Д.Квасневської, у прагненні отримати вигоду нематеріального характеру, зумовлену такими спонуканнями, як кар’єризм, помста, заздрість, протекціонізм, бажання отримати взаємну послугу, заручитися підтримкою у вирішення якого-небудь питання, приховати свою некомпетентність, задовольнити садистські нахили тощо[5].
В.І. Тютюгін неправосудним вважає такий судовий акт, який не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, яка (неправосудність) може бути пов’язана з невірним застосуванням норм матеріального чи процесуального закону або з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. За своїм змістом неправосудний судовий акт, на думу В.І.Тютюгіна, може полягати у засудженні невинного, виправданні винного, призначенні несправедливо м’якого чи, навпаки, занадто суворого покарання, у незаконному затриманні, арешті, необґрунтованому накладенні адміністративного стягнення чи відмові у задоволенні обґрунтованих позовних вимог. Мотиви злочину, склад якого передбачений ч. 1 ст. 375 КК, можуть бути будь-якими, але сам злочин характеризується лише прямим умислом[6].
Вирок, ухвала чи постанова суду у кримінальній справі будуть неправосудними, якщо: 1) засуджено невинного або виправдано винного чи він безпідставно звільнений від покарання; 2) призначено явно несправедливе занадто суворе чи занадто м’яке покарання; 3) здійснено неправильну кваліфікацію злочину, що потягло за собою несправедливу міру покарання тощо. Завідомо неправосудним буде вирок чи інше рішення судді, який при цьому знає (усвідомлює), що рішення, яке ним прийняте (постановлене) є незаконним (неправосудним) і бажає його прийняття.
Завідомо неправосудним може вважатися рішення, яким порушено норми як матеріального, так і процесуального закону: про всебічність, повноту і об’єктивність дослідження обставин справи (ст.22, 54, 368 КПК), про необхідність ґрунтувати вирок на доказах, досліджених в судовому засіданні (ч.2 ст.323 КПК), і необхідність узгоджувати з учасниками судового розгляду непроведення судового слідства з винесенням у справі обвинувального вироку (ст.299, 3011 КПК), про правила оцінки доказів (ст.67 КПК України). Істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону визначено п.3 ст.367 КПК України як одна з можливих підстав для скасування вироку. Згідно з ч. 1 ст. 370 КПК істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону є таке порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову. Зазначені у ч.2 ст.370 КПК порушення кримінально-процесуального закону, пов’язані, зокрема, з порушенням права на захист, є безумовними підставами для скасування вироку суду.
Заслуговує на увагу пропозиція Л.Є. Виноградової дати загальне офіційне тлумачення поняття «неправосудний вирок (рішення, постанова, ухвала)» – неправосудним вироком (рішенням, постановою, ухвалою) суду є незаконний або необґрунтований судовий акт, винесений умисно або в результаті недбалості, які потягли або могли потягти за собою істотну шкоду правам чи інтересам громадян або інтересам держави[7].
У постанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 р. «Про незалежність судової влади» зазначається: «Відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення. Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в судах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень» (п. 10 постанови).
У п. 2 постанови ПВСУ № 8 від 13 червня 2007 р. «Про незалежність судової влади» зазначається, що «суддям забезпечуються свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числу прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб». У п. 3 постанови № 8 від 13 червня 2007 р. «Про незалежність судової влади» ПВСУ також роз’яснює, що «положення частини другої статті 126 Конституції України про те, що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, означає заборону будь-яких дій стосовно суддів незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій, громадян та їх об’єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків чи схилити їх до винесення неправосудного рішення».
Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Судові рішення вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені (див.: п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 р. «Про незалежність судової влади»).
5 навроцькаЖодна держава не може обійтися безефективного судочинства. Суспільні відно-сини по безперешкодному здійсненню пра-восуддя потребують серйозного захисту.
Наявність заходів відповідальності за обманправосуддя є необхідною умовою функціо-нування судової влади будь-якої держави.
Не можна сказати, що ці питання обійденіувагою в юридичній літературі. Їх досліджу-вали, зокрема, такі науковці як Агуза-ров Т.К., Галахова А.В., Власов І.С., Кузьмі-на С.С., Кулешов Ю.І Новіков С.О. та інші.
Однак, незважаючи на це, доводиться конс-татувати, що в Україні правова регламента-ція негативних наслідків правового характе-ру, що можуть бути застосовані до особи,яка у кримінальній спаві повідомляє заві-домо неправдиву інформацію, знаходитьсяна недопустимо низькому рівні. У чому конк-ретно проявляється така ситуація та щослід зробити для її подолання, якраз і при-свячена дана стаття.
Передусім, відповідно до ст. 384 ККУкраїни, кримінально каранним є лише заві-домо неправдивий висновок експерта, прозавідомо ж неправдиве роз’яснення такоговисновку мова в законі не йде. Можливо цепов’язано з тим, що висновок експерта єджерелом доказів у кримінальній справі (ч. 2ст. 65 КПК України), а показання експерта –ні. Однак чинний КПК (ст. 201) передбачаєможливість допиту експерта з метоюроз’яснення або доповнення його висновку.
Не виключена ситуація, за якої експерт,знаючи про загрозу настання кримінальноївідповідальності за дачу завідомо неправ-дивого висновку, дає правдивий, достовір-ний висновок, а от свої показання стосовнонього – завідомо хибні. Відсутність правовоїрегламентації подібного випадку є явноюпрогалиною. Тому необхідно передбачитизаходи відповідальності за дачу цим учас-ником процесу завідомо неправдивих пока-зань.
Навіть побіжне ознайомлення зі ст. 384КК України дозволяє стверджувати про не-відповідність назви цієї статті (“Завідомонеправдиве показання”) з її текстом, дейдеться про кримінально-правову заборонуу передбачених законом випадках не лишезавідомо неправдивого показання свідка чипотерпілого, але й завідомо неправильноговисновку експерта та завідомо неправиль-ного перекладу.
Звертає на себе увагу надзвичайно м’якасанкція ч.1 ст.384 КК України. Некваліфіко-вана дача завідомо неправдивої інформаціївзагалі не передбачає покарання у виглядіпозбавлення волі. При цьому не враховову-ється, що суспільна небезпека подібних ді-янь у ряді випадків значна (наприклад, колинеправдиві свідчення стосуються повідом-лення про вчиненням злочину середньоїтяжкості). Тому необхідно посилити відпові-дальність за некваліфіковану дачу завідомонеправдивої процесуально значущої інфор-мації, передбачивши можливіть призначен-ня за діяння, передбачене ч. 1 ст. 384 ККУкраїни, більш суворого покарання – позба- влення волі. При цьому раджу як додатковепокарання для діяння, передбаченого якч. 1, так і ч. 2 цієї статті передбачити мож-ливість призначення істотного штрафу.
Законодавцем передбачено лише такікваліфікуючі ознаки дачі завідомо неправ-дивих показань, висновку експерта чи заві-домо хибного перекладу як “ті самі дії,пов’язані з обвинуваченням особи у вчинен-ні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, по-єднані зі штучним створенням доказів обви-нувачення чи захисту, а також вчинені з ко-рисливих мотивів”.
В той же час особливо тяжко виявлятифакти дачі завідомо неправдивої інформаціїтоді, коли декілька учасників процесу зазде-легідь змовилися, розробивши спільну“легенду”, і кожен з них, даючи показання,висновок (чи роблячи переклад), притриму-ються цієї “легенди”. Оскільки викрити орга-нізовану брехню набагато тяжче, ніж неор-ганізовану, то суспільна небезпека такихдіянь значно зростає [6, с. 231]
Тому необхідно доповнити ст. 384 ККУкраїни ще й такою кваліфікуючою ознакоюяк узгоджена дача двома чи більше особаминеправдивих показань, дача завідомо не-правдивого висновку чи перекладу.
Нині ж, при встановленні змови декількохосіб на дачу неправдивих показань, виснов-ку чи перекладу, їх дії слід розглядати як діїспівучасників і інкримінувати кожному з нихвсі випадки дачі інформації такого роду. По-ки що при призначенні покарання потрібнозвертатися до п. 2 ч. 1 ст. 67 КК України,пам’ятаючи, що вчинення злочину групоюосіб за попередньою змовою справедливорозглядається законом як обставина, щообтяжує покарання.
У кримінальних кодексах ряду постра-дянських держав (зокрема, у ст. 297 ККАзербайджану, ст. 388 КК Вірменії, ст. 370КК Грузії, ст. 352 КК Казахстану, ст. 330 КККиргизстану, ст. 307 КК Російської Федера-ції, ст. 351 КК Таджикістану) міститься по-ложення, відповідно до якого звільняютьсявід кримінальної відповідальності за дачузавідомо неправдивих показань, висновкучи завідомо неправильного перекладу тіучасники процесу, які добровільно в ходідізнання, досудового слідства чи судовогорозгляду до винесення вироку чи рішеннясуду заявили про неправдивість даної ними інформації такого роду
ІІ. Постановка завдання
У Кримінальному кодексі нашої державианалогічна норма відсутня. Тому виникаєпитання: а може подібну норму варто за-провадити і в Україні?
ІІІ. РезультатиДля цього, передусім, слід оцінити відпо-відні примітки з точки зору доцільності. Зодного боку, внаслідок складності при дока-зуванні давання завідомо неправдивої ін-формації в ході розслідування справи, ціл-ком зрозуміле прагнення стимулювати осо-бу, яка дала завідомо неправдиві показан-ня, висновок чи переклад, розкрити свій об-ман. В той же час імперативна норма, яка вкатегоричній формі зобов’язує звільнитиособу від кримінальної відповідальності придобровільному самовикритті здатна породи-ти в учасників процесу відчуття безкараностіїх брехні, можливості в будь-який моментпровадження у справі до винесення судомостаточного рішення відмовитися від попе-редніх показань без будь-яких наслідків.Мабуть, не випадково в спеціальній літера-турі таке законодавче положення іноді оці-нюється як передумова до дачі завідомонеправдивих показань [4].
Слід звернути увагу й на те, що у держа-вах, про які я згадувала, допускається зві-льнення відповідних осіб від кримінальноївідповідальності у разі самовикриття й задачу кваліфікованих неправдивих показань(зокрема, й тоді, коли показання, висновокчи переклад поєднані з вчиненням тяжкогочи навіть особливо тяжкого злочину!)
Таким чином, певний учасник процесуможе в ході розгляду справи без жодногостраху обмовляти будь-кого, з ким у ньогосклалися неприязні, ворожі стосунки, зводи-
ти рахунки з конкурентами по бізнесу тощо.
Адже потім, коли несправедливо обвинува-чений уже пройде “прес” кримінального су-дочинства, коли йому суттєво “потріпають”нерви, підірвуть здоров’я, достатньо будзаявити про неправдивість даної інформаціїі це автоматично дозволить уникнути кримі-нальної відповідальності. Таке становищеаж ніяк не можна визнати прийнятним.
Тому було б правильним передбачити необов’язок, а лише можливість звільнення відкримінальної відповідальності особи, якадає завідомо неправдиву інформацію пока-зання за умови, що вона добровільно повід-омила про свою брехню [5, с. 173]. Причомуце б мало стосуватися лише некваліфікова-ного виду даного злочину. При цьому вартобуло б у такому випадку враховувати стадіюпроцесу, на якій особа добровільно заявилапро неправдивість раніше даних відомос-тей.
Стимулом для осіб, які викрили своюбрехню, але яких неправильно було б заобставинами справи звільняти від криміна-льної відповідальності, може бути положен-ня п. 2 ч. 1 ст. 66 КК України про те, що усу-нення заподіяної шкоди є обставиною, щопом’якшує покарання. Окрім того, до такихосіб, за наявності передбачених закономпідстав, може бути застосоване положенняст.69 цього ж Кодексу, яке дає можливістьсуду призначити основне покарання нижченайнижчої межі, встановленої в санкції стат-ті (санкції частини статті) Особливої частиниабо ж перейти до м’якшого виду основногопокарання, не зазначеного в санкції статтіОсобливої частини КК за цей злочин, або жне призначити обов’язкове додаткове пока-рання
А. Лобанова акцентує увагу ще на декі-лькох недоліках відповідного положенняКК РФ: 1) заява про неправдивість ранішеданих показань навряд чи має цінність, як-що вона не пов’язана з заміною неправди-вих показань на ті, що відповідають дійснос-
ті; 2) якими б не були наслідки неправдиво-го показання, ніякої ролі в вирішенні питан-ня про звільненняя від відповідальності цене відіграє, що навряд чи правильно.
Тому науковець радить доповнити примі-тку до ст.307 КК РФ вказівкою на такі умовизвільнення від кримінальної відповідальнос-ті як відсутність шкоди для інших осіб чизагладжування подібної шкоди та виконанняобов’язку дати правдиві показання [3].
Потрібно звернути увагу на те, що в при-мітках до всіх вищезгадуваних статей дер-жав СНД визначено час, коли повинна бутизроблена заява (повідомлення) про неправ-дивість даної інформації: в ході дізнанння,попереднього (досудового) слідства чи су-дового розгляду до винесення вироку чирішення суду (курсив мій – В.Н.). Це форму-лювання з точки зору юридичної техніки єгеть невдалим. Адже вирок – це один із ви-дів рішення суду. Тому точніше вести мовупро вирок чи інше рішення суду.
Крім встановлення негативних наслідківкримінально-правового характеру за дачузавідомо неправдивої інформації у криміна-льній справі, необхідно, як видається, пе-редбачити й інші заходи відповідальності заподібні дії.
Процесуальні витрати в кримінальномупроцесі (термін “судові витрати”, які вжива-ються в чинному КПК видається не зовсімправильним – В.Н.) – це витрати, пов’язані зпровадженням у кримінальній справі та якіприймаються на рахунок держави або кош-тів учасників кримінального судочинства.
До таких витрат відносяться, зокрема:
1) суми, що виплачуються учасникам проце-су на покриття їх витрат, пов’язаних із явкоюдо місця провадження процесуальних дій і
проживанням; 2) суми, що виплачуютьсяучасникам процесу, які працюють і маютьпостійну зарплату – для відшкодування не-доотриманої ними заробітної плати за час,витрачений у зв’язку із викликом до органудізнання, слідчого, прокурора чи в суд;
3) винагорода, що виплачується особам, якіне є робітниками і службовцями, за відрив їхвід звичних занять.
Порядок і розмір відшкодування витрат івиплати винагороди особам у зв’язку з їхвикликом до органів, що ведуть криміналь-ний процес, визначені в Декреті КМУ “Продержавне мито” (1993 р.).
Компенсування державою всіх витратучасникам процесу, пов’язаних із явкою,здійснюється з міркувань суспільної корис-ності виконуваної в цей момент функції –допомоги правоохоронним органам у вста-новленні обставин справи, що входять допредмету доказування.
Але, даючи завідомо неправдиві показання, висновок чи завідомо неправильнийпереклад, особи, навпаки, вчиняють суспі-льно-небезпечне діяння, що перешкоджаєкомпетентним органам встановлювати істи-ну. Оплачувати їм понесені при цьому ви-трати навряд чи справедливо.
Тому пропоную закріпити у ст. 91 КПКУкраїни правило про те, що у разі викриттіособи у даванні завідомо неправдивих по-казань, висновку чи завідомо неправильногоперекладу, понесені нею витрати по явцідля дачі такої інформації не відшкодову-ються, а відшкодовані – підлягають повер-неню
1.1.4 Фальсифікація інформації
Фальсифікація - це підробка, створення помилкової інформації або її носія. Існують такі способи приховування злочинів шляхом фальсифікації:
- завідомо неправдиве показання;
- завідомо неправдиве повідомлення, заява, донос;
- створення помилкових слідів та інших речових доказів;
- повна або часткова підробка документів;
- підміна, дублювання об'єктів;
-часткове знищення об'єкта, переробка з метою зміни його зовнішнього вигляду й фальсифікації призначення.
мішані способи приховування злочину
Змішані способи приховування злочину представлені в слідчій практиці різними інсценуваннями або, за старою термінологією, різними видами симуляції обставин злочину.
Інсценування злочину - створення обстановки, що не відповідає події, яка фактично відбулась на цьому місці, що може доповнюватися погодженими з цією обстановкою поведінкою та неправдивими повідомленнями як виконавців інсценування, так і пов'язаних з ними осіб.
В основі інсценування злочину завжди лежить штучне створення матеріальних слідів події. Поведінка й повідомлення виконавця інсценування й пов'язаних з ним осіб, що мають на меті посилення впливу матеріальних слідів на слідчого, завжди є доповненням до них, хоча за часом можуть передувати їхньому виявленню та сприйняттю слідчим. Такими є випадки, коли виконавці інсценування самі повідомляють органу розслідування про виявлення ними ознак нібито вчиненого злочину або про припущення, які в них виникли щодо можливого проникнення до інформаційних систем.
Інсценування може мати такі цілі:
- створення видимості вчинення у визначеному місці іншого злочину й приховування ознак справжньої події;
- створення видимості події, що відбулася на даному місці, але не має кримінального характеру, для приховування вчиненого злочину;
- створення видимості здійсненого злочину для приховування фактів аморальної поведінки, недбалості та інших вчинків, які не мають кримінального характеру;
- створення неправдивого уявлення про окремі деталі фактично вчиненого злочину або про окремі елементи його складу: інсценування вчинення злочину іншою особою, в іншому місці, в інших цілях та з інших мотивів.
Комбінований спосіб фальсифікації
Неправдиве алібі є комбінованим способом фальсифікації. Під фальшивим алібі розуміють створення злочинцем неправильного уявлення про своє перебування в момент, який цікавить слідство, в іншому місці. Слідчій практиці відомі два способи створення неправдивого алібі. Перший спосіб - коли винний вступає в змову зі співучасниками або особами, які згодом фігуруватимуть як свідки алібі. Вони дають неправдиві показання про алібі винного. Іноді для додання свідченням видимості вірогідності попередньо всі ці особи дійсно проводять разом якийсь відрізок часу до або після вчинення злочину й потім у свідченнях змінюють лише дату або години свого спільного перебування на ті, що потрібні винному. Другий - більш складний спосіб створення неправдивого алібі - ґрунтується на обмані винним свідків щодо дати або часу перебування разом з ними. В цьому випадку свідки, які підтверджують алібі, добросовісно помиляються