ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ НА ДЕРЖАВНИЙ ІСПИТ З ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1 . Поняття та види строків у цивільному праві.

2. Види забезпечення зобов'язання за цивільним законодавством України.

3. Представництво за довіреністю.

2. Договір довічного утримання (догляду): поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

3. Поняття позовної давності. Правовідносини на які позовна давність не поширюється.

4. Договір перевезення пасажира та багажу: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

2. Оформлення права на спадщину.

2. Поняття та ознаки особистого немайнового права. Класифікація особистих немайнових прав.

9. Договір позики: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

10. Правове регулювання публічної обіцянки винагороди.

1 1 . Поняття та зміст права власності за цивільним законодавством України.

12. Підстави виникнення права приватної власності.

13. Особливості відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

14. Поняття спадкування. Спадкодавець та спадкоємці. Склад спадщини.

15. Особливості спадкування за заповітом.

16. Об'єкти цивільних прав.

1 7. Поняття, ознаки та види юридичних осіб.

1 8. Речові права на чуже майно.

19. Поняття та умови цивільно-правового договору.

20. Правові наслідки недійсності правочинів.

21. Договір купівлі-продажу: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

22. Правове регулювання договору найму (оренди).

23. Право інтелектуальної власності на літературній, художній та інпшй твір (авторське право).

24. Договір побутового підряду: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

25. Право спільної власності: поняття та види.

27. Поняття та види зобов'язань. Сторони зобов'язань.

28. Договір дарування: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

29. Договір страхування: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

30. Договір поставки: поняття, істотні умови, права та обов'язки сторін.

1. Поняття, значення та правова природа строків (термінів) у цивільному праві

Сучасне українське цивільне законодавство, (ст. 251 ЦК) строком визначає період у часі, зі спливом якого пов 'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном ви­значається момент у часі, із настанням якого пов 'язана дія чи подія, яка також має юридичне значення. Факт здійснення прав і обов'язків у часі викликає необхідність закрі­плення моментів їх виникнення, зміни та припинення в загальному спливі часу для забез­печення визначеності та стабільності цивільних правовідносин, і саме з цією метою вико­ристовується категорія строків та відповідно термінів.

Отже, строк щодо терміну є більш загальною часовою категорією в цивільному праві, оскільки він, як певний відрізок часу, зі спливом якого наступають юридичні наслідки, визначає період, протягом якого суб'єкт цивільних правовідносин може реалізувати та захистити свої права.

Поряд із строками терміни представляють собою спеціальну часову категорію ци­вільного права, яка визначає момент часу, з настанням якого виникають, змінюються або припиняються цивільні правовідносини, а також починають обчислюватися чи припиня­ється обчислення строків, в межах яких здійснюється реалізація та захист учасниками цивільних правовідносин своїх прав та обов'язків.

Строки та терміни охоплюють та характеризують принципово різні темпоральні показники, хоча терміни доцільно розглядати як складову частину строків. Отже, терміни «обслуговують» строки шляхом встановлення їх граничних меж, наприклад, моменту по­чатку перебігу того чи іншого строку та його закінчення.

Таким чином, у цивільному праві строк:

1. є певним проміжком часу (термін - моментом (миттю));

2. має імперативне або диспозитивне встановлення або закріплення;

3. має тісний зв'язок з юридичними фактами (діями та подіями);

4. встановлюється, як правило, для упорядкування цивільного обігу або захисту порушених цивільних прав.

Види цивільно-правових строків (термінів)

1. За джерелом встановлення:

- законні - строки (терміни), які визначені актами цивільного законодавства - на­ приклад, позовна давність (ст.ст. 257, 258 ЦК), строк прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК);

-договірні - строки (терміни), що встановлюються угодою сторін; наприклад, строки (терміни) виконання певного договору, наприклад, строки виконання роботи або окремих її етапів встановлюються у договорі підряду (ст. 846 ЦК) тощо;

- судові - строки (терміни), визначені рішенням суду - наприклад, за рішенням су­ду наймачеві може бути наданий строк не більше року для відновлення житла (ст. 825 ЦК).

2. За способом визначення:

- визначені проміжком часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, дня­ми або годинами.

- визначені календарною датою - календарною датою визначається, що виник­нення, зміна чи припинення цивільних прав та обов'язків пов'язується з даним моментом часу (наприклад, 10 вересня 2010 р.) або з конкретним числом кожного місяця, кварталу (наприклад, дата щомісячних, щоквартальних поставок) - наприклад, термін виконання договору будівельного підряду - 1 січня 2011 р.;

- визначені вказівкою на подію, яка має неминуче настати - мова може йти лише про подію, настання якої неминуче.

3. За ступенем самостійності учасників правовідносин у встановленні строків:

• імперативні - строки, які не можуть бути визначені або змінені за угодою сторін - наприклад, більшість строків спадкового права (ст.ст. 1270, 1298 ЦК), строки набувальної давності (ст.ст. 338,344 ЦК), не допускається скорочення позовної давності (ст. 259 ЦК);

• диспозитивні - строки, які хоч і передбачені законами, але можуть бути змінені угодою сторін - наприклад, більшість строків зобов'язального права (ст.ст. 530, 668, 701 ЦК

4. За розподілом обсягу прав та обоє 'язків:

-загальні - наприклад, загальний строк чинності договору (договір поставки продукції на один рік);

- окремі - представляють собою поділ загального строку на частини - наприклад, строк поставки на 1 рік розбивається на поставки по місяцях, кварталах тощо.

5. За способом застосування:

• загальні - строки, які мають загальне значення, стосуються будь-яких суб'єктів цивільного права та всіх однотипних випадків - наприклад, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК);

• спеціальні — спеціальні строки, по відношенню до загальних, встановлені в яко­ сті винятків із загального правила і діють тільки тоді, коли є пряма вказівка в законі - на­приклад, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог у зв'язку з недо­ліками проданого товару (ст.ст. 258, 681 ЦК).

6. За особливостями їх часового закріплення:

- визначені - визначені строки обраховуються шляхом вказівки на їх тривалість або моменти їх початку та закінчення:

а) абсолютно-визначені передбачають точний період часу (або момент), з яким пов'язуються юридичні наслідки. До них відносяться строки, визначені календарною да­тою чи конкретним відрізком часу. Наприклад, загальний строк позовної давності - 3 ро­ки (ст. 257 ЦК);

б) відносно визначені строки характеризуються меншою точністю, однак також пов'язані з певним періодом чи моментом часу. Наприклад, строк виплати ренти, яка згі­дно зі ст. 738 ЦК виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором ренти;

- невизначені - це випадки, коли для здійснення тих чи інших дій законом або до­ говором взагалі не встановлений будь-який часовий орієнтир, хоча і передбачається, що відповідне правовідношення має часові межі. Так, якщо сторони не встановили строку ко­ ристування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею (ст. 831 ЦК).

7. За цільовим призначенням:

- строки здійснення цивільних прав (проміжки часу, протягом яких правомочна особа може реалізувати своє право):

а) строки існування цивільних прав - це строки дії права у часі. Наприклад, строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір (ст. 446 ЦК); договірне визна­ чення строку договору найму (ст. 763 ЦК), строки виконання роботи за договором підря­ду (ст. 846 ЦК) тощо;

б) присікальні (преклюзивні) строки - також надають правомочній особі певний час для реалізації свого суб'єктивного права, але ж вони визначають не строк дії суб'єктивного права у часі (як строки існування суб'єктивних прав), а встановлюють ме­жі існування цивільних прав. Вони надають правомочним особам суворо визначений час для реалізації їх прав під загрозою припинення цих прав.

в) гарантійні строки - періоди часу, протягом яких продавець, виробник чи інший послугонадавач гарантує придатність товару (речі) чи послуги для використання за звичай­ ним призначенням, а набувач (користувач) вправі вимагати безоплатного усунення виявле­ них недоліків, заміни товару (послуги) або застосування інших визначених законом чи до говором наслідків.

-строки виконання цивільних обов'язків - періоди часу, протягом яких зо­бов'язані особи повинні виконати покладені на них зобов'язання.

- строки захисту цивільних прав - періоди часу, що надані правомочним особам для звернення до правопорушника або до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи примусове його здійснення: претензійні строки, строки оперативного захисту, позовна давність.

2. Забезпечення виконання зобов'язання

Забезпечення виконання зобов'язань є традиційним інститутом зобов'язального права, який відомий ще з часів римського права. Він включає сукупність заходів забезпе­чувального характеру, за допомогою яких сторони цивільно-правових відносин вплива­ють одна на одну з метою належного виконання боржником передбаченого договором обов'язку під загрозою вчинення певних дій, які обумовлять настання негативних наслід­ків, та створення для кредитора додаткових гарантій виконання зобов'язання.

Відповідно до ст. 546 ЦК виконання зобов'язання може забезпечуватися неустой­кою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Забезпеченню підлягає тільки дійсне зобов'язання.

У цивілістичній науці проводиться класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками.

За юридичною природою всі види (способи) забезпечення виконання зобов'язань поділяються на:

• зобов'язально-правові (неустойка, порука, гарантія);

• речово-правові (застава, завдаток, притримання).

За кількістю учасників забезпечувальних правовідносин:

• двосторонні (боржник, кредитор);

• багатосторонні (боржник, кредитор, третя особа - гарант, поручитель). Залежно від юридичної конструкції види (способи) забезпечення поділяються на такі, що:

-пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

- не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

Неустойка. Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення борж­ником зобов'язання.

Формами неустойки є штраф та пеня.

Штрафом є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконано­го грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Слід зазначити, що сфера використання пені обмежується лише грошовими зобов'язаннями.

За підставами встановлення розрізняють неустойку законну (виникає в силу зако­ну чи підзаконного нормативно-правового акта) чи договірну (виникає на підставі дого­вору).

Залежно від співвідношення права на неустойку з правом на відшкодування збит­ків розрізняють чотири види неустойки: залікова, штрафна альтернативна і виключна.

Залікова неустойка не виключає право вимагати відшкодування збитків, але тіль­ки в тій частині, яка не покрита неустойкою. Залікова неустойка є найпоширенішим ви­дом неустойки.

Штрафна неустойка дає змогу кредиторові стягнути неустойку у повному розмі­рі, незалежно від відшкодування збитків. Цей вид неустойки покладає на боржника дода­ткову відповідальність.

Альтернативна неустойка надає кредиторові право вибору або стягнення не­устойки, або відшкодування збитків.

Виключна неустойка надає змогу кредиторові стягувати з боржника лише не­устойку, а можливість вимагати відшкодування збитків виключається.

Порука.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

На відміну від неустойки, завдатку порука безпосередньо не спрямована на стимулю­вання боржника до належного виконання свого обов'язку - забезпечувальна функція поруки проявляється у тому, що кредитор одержує додаткові гарантії виконання зобов'язання.

ЦК не містить обмежень щодо кола суб'єктів, які можуть бути поручителями. То­му поручителем може виступати як фізична, так і юридична особа.

Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. Участь двох і більше поручи­телів у забезпеченні виконання зобов'язання боржником може мати місце як шляхом ук­ладення одного договору поруки, де на стороні поручителя виступає кілька осіб, так і на основі окремих договорів поруки з кожним із поручителів.

Згідно зі ст. 556 ЦК після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого пору­кою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржни­ка. Такими документами можуть бути договір, акт приймання-передачі тощо.

Гарантія. За гарантією банк або інша фінансова установа, страхова організація (га­рант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку (ч. 1 ст. 560 ЦК).

Специфіка гарантії проявляється в тому, що:

а) вона є незалежною від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання;

б) має особливий суб'єктний склад;

в) має оплатний характер;

г) за загальним правилом є безвідкличною.

Учасниками правовідносин при забезпеченні виконання зобов'язання гарантією є кредитор (бенефіціар), боржник (принципал) і гарант.

Кредитором є, як правило, кредитна установа, що надає боржникові кредит лише за умови отримання гарантійного зобов'язання.

Гарантами можуть виступати не будь-які учасники цивільних правовідносин, а лише банки, інші фінансові установи, страхові організації.

Гарантія має строковий характер, тобто відповідно до ч. 1 ст. 561 ЦК гарантія діє протягом строку, на який вона видана.

Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Підставами та­кої відмови згідно із ч. 1 ст. 565 ЦК є:

1. невідповідність вимоги або доданих до неї документів умовам гарантії;

2. подання гарантові вимоги після закінчення строку дії гарантії.

Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги, вказавши на обставини, які були підставою для такої відмови.

Завдаток. Завдаток належить до найдавніших видів забезпечення виконання зо­бов'язання. Відповідно до ст. 570 ЦК завдаток - це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Отже, можна стверджувати що існування такі функцій завдатку:

1. платіжної, оскільки завдаток передається в рахунок належних іншій стороні платежів;

2. підтверджувальної, яка полягає у тому, що передача завдатку є доказом укла­дення основного договору;

3. забезпечувальної, яка зводиться до стимулювання боржника до належного ви­конання основного зобов'язання.

Зазвичай завдатком забезпечуються виконання зобов'язань з участю громадян при укладенні договорів купівлі-продажу житлових будинків, квартир, найму житлового приміщення. У ст. 571 ЦК передбачено правові наслідки порушення або припинення зо­бов'язання, забезпеченого завдатком, а саме: 1)якщо невиконання чи неналежне вико­нання зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; 2) якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржни­кові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості, так званий подвійний завдаток; 3) сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати дру­гій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором; 4) у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Застава. Застава - це вид (спосіб) забезпечення виконання зобов'язання, внаслі­док якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заста­водавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заста­вленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Застава за своїм характером є додатковим засобом належного виконання зо­бов'язань і похідним договором від основного зобов'язання.

Сторонами договору застави є заставодержатель і заставодавець.

Особа, яка надає майно в заставу, називається заставодавцем. Заставодавцем мо­же бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем при за­ставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно напідставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Особа, яка отримує майно в заставу, назива­ється заставодержателем, Заставодержателем може бути тільки кредитор за забезпече­ним заставою основним зобов'язанням. Застводавцем і заставодержателем можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

Предметом застави, відповідно до ст. 576 ЦК, може бути будь-яке майно (зокре­ма річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке мо­же бути звернене стягнення. В заставу можна передавати і очікуване майно, яке заставо­давець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Договір застави укладається в письмовій формі. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановле­них законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в корис­тування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним, але лише за згодою заставо­держателя, якщо інше не встановлено договором.

Заставодавець має право заповідати заставлене майно.

Залежно від виду майна, яке може бути предметом застави розрізняють наступні види застави: іпотека, заклад, застава товарів в обороті або переробці, застава цінних па­перів та застава майнових прав.

Притриманий.

Суть права притримання полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невико­нання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Предметом притримання завжди є річ, тому не можуть бути предметом притри­мання інші види об'єктів цивільних прав, які не віднесені до речей (майнові права, ре­зультати інтелектуальної діяльності тощо).

Притримання речі кредитором не є підставою виникнення у нього права власності на річ.

3. Цивільний кодекс виділяє «представництво за довіреністю» (ст. 244 ЦК). Отже, довіреність видається представнику для підтвердження наявності повноважень вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, перед третіми особами. Тому довіреність на вчинен­ня правочйну представником може бути надана особою, яку представляють (довірите­лем), безпосередньо третій особі.

Відповідно до ст. 245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в якій від­повідно до закону має вчинятися правочин. Оскільки довіреність це письмовий документ, її форма є письмовою за будь-яких умов. У довіреності обов'язково повинна бути вказана дата її вчинення. Інакше ця довіреність є нікчемною (ч. З ст. 247 ЦК). Спеціальні вимоги законом передбачені для довіреності юридичної особи. Відповідно до ч. 1 ст. 246 ЦК, дові­реність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

До нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються (ч. 3-5 ст. 245 ЦК):

- довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, посвідчені начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

-довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де нема нотаріусів чи органу, що вчи­няють нотаріальні дії, а також довіреності працівників, членів їхніх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або закладів;

-довіреності осіб, які тримаються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, посвідчена начальником установи виконання покарань;

- довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів, по­ свідчені уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпоря­ дження транспортними засобами;

-довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), посвідчені посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаці­онарному лікуванні, або за місцем його проживання;

- довіреності на право участі та голосування на загальних зборах, посвідчені ре­ єстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством.

Цивільний кодекс (ч. 1 ст. 248) передбачає підстави припинення представництва, яке здійснюється за допомогою довіреності:

1. закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видача; відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

2. припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

3. смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її не­ дієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її не­ дієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

4. Договір довічного утримання (догляду) - це договір про те, що одна сторона (від-чужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого на­бувач зобов 'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК).

Характеристика договору довічного утримання: реальний (укладеним з момен­ту передачі відчужувачем майна у власність набувача), односторонній (після укладення договору обов'язки виникають тільки у набувача) та оплатний (за отримання у власність майна набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом).

Сторонами договору довічного утримання є: відчужувач і набувач.

Відчужувач - це особа, яка передає набувачеві у власність майно за забезпечен­ня довічним утриманням та (або) доглядом себе чи третьої особи. Відчужувачем у до­говорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я (ч. 1 ст. 746 ЦК). Вона обов'язково повинна бути власником майна, яке передається за договором.

Набувачем є особа, яка взамін переданого йому у власність майна зобов'язується забезпечувати відчужувана чи третю особу утриманням та (або) доглядом довічно. Набу­вачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (ч. 2 ст. 746 ЦК).

Як відчужувачів, так і набувачів за договором довічного утримання (догляду) мо­же бути кілька.

Істотною умовою договору довічного утримання є умова про предмет, що включає в себе:

• майно, що передається у власність набувача. У власність набувача може пере­ даватися житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. довічне утримання та (або) догляд, якими повинен забезпечуватися відчужувач. Вони можуть виражатися у будь-якій формі, встановленій сторонами у договорі (напри­ клад, забезпечення житлом, харчуванням, придатним для носіння одягом та взуттям, лі­ кувальними засобами, періодичними виданнями, прогулянками, належним відпочинком, надання необхідної допомоги, побутових послуг тощо.Однак набувач не має права у повному обсязі розпоряджатися майном, переданим йому за договором

• Форма договору довічного утримання: письмова, нотаріально посвідчена. Якщо у власність набувача передається нерухоме майно, цей договір підлягає державній реєст­рації (ст. 745 ЦК).

Набувач зобов'язаний:

• взамін переданого йому у власність майна довічно забезпечувати відчужувача або третю особу всіма видами матеріального забезпечення, у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду).

• до закінчення дії договору довічного утримання (догляду) не відчужувати майно, передане йому за договором, не укладати щодо нього договір застави (ч. 1 ст. 754 ЦК).

Набувач має право:

-у разі неможливості подальшого виконання обов'язків набувача з підстав, що мають істотне значення, передати їх іншій особі за її згодою та згодою відчужувача (ч. 1 ст. 752 ЦК);

• вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 755 ЦК);

Договір довічного утримання (догляду) припиняється на загальних підставах припинення зобов'язань (згідно зі ст. 602 ЦК не допускається тільки зарахування зустрі­чних вимог), а також у разі:

- смерті відчужувача або третьої особи, на користь якої було укладено договір;

• його розірвання за рішенням суду на вимогу набувача (ст. 755 ЦК);

• відсутності у набувача спадкоємців або їх відмови від прийняття майна, переда­ ного відчужувачем (ч. 2 ст. 757 ЦК);

• ліквідації юридичної особи-набувача (ч. 2 ст. 758 ЦК).

5. Відповідно до ст. 256 ЦК позовна давність - це строк, у межах якого особа мо­же звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство України у зв'язку із багатоманітністю суб'єктного складу цивільного права, різноманітністю цивільних правовідносин встановлює позовну дав­ність різної тривалості:

1. загальна позовна давність (ст. 257 ЦК) - три роки; цей строк розповсюджується на всі правовідносини, окрім тих, що до яких встановлені спеціальні строки;

2. спеціальна позовна давність (ст. 258 ЦК) - встановлюється щодо окремих видів правовідносин, які чітко визначені у законі. Вона знову ж таки, поділяється на дві підгру­пи - скорочену позовну давність, тривалість якої становить менше трьох років, та більш тривалу (підвищену), тривалість якої перевищує три роки.

Обчислення позовної давності.

За­гальне правило - перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК).

Момент початку позовної давності для деяких суб'єктивних прав має певну спе­цифікуУ разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття

Сутність зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що час, протягом якого діє обставина, що перешкоджає захисту порушеного права, не зараховується у встановлений законом строк позовної давності. Згідно із ст. 263 ЦК, перебіг позовної да­вності зупиняється у таких випадках:

1)якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за конкретних умов подія (непереборна сила);

2. якщо відбувається відстрочення виконання зобов'язання (мораторій), на підста­вах, встановлених законом;

3. якщо відбувається зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акту, який регулює відповідні відносини;

4. якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших, створених відповідно до закону, військових формуваннях, що переведені на війсь­ковий стан.

Переривання позовної давності відрізняється від зупинення тим, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов'язує переривання, не зараховується у по­зовну давність, і її перебіг після переривання починається спочатку. При цьому час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Норма ст. 264 ЦК визначає підстави переривання позовної давності:

1. вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку;

2. пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників;

3. пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Цивільне законодавство встановлює вимоги, на які позовна давність не поши­рюється:

• на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав;

• на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

• на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

• на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади та інших органів, яким порушено його право власності або інше речове право;

• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

• на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління дер­жавним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

6. Договір перевезення пасажира та багажу. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов 'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пун­кту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту при­значення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зо­бов 'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - та­кож за його провезення (ч. 1 ст. 910 ЦК).

Договір перевезення пасажира є консесуальним, а багажу реальним. Оплата за дого­вором перевезення пасажира і багажу складається з проїзної плати та плати за перевезенні багажу (ручної поклажі), що нараховуються відповідно до нормативне встановлених тарифів

Сторонами договору перевезення пасажира і багажу вис гупають перевізник та пасажир, які мають взаємні права та обов'язки.

Основні обов'язки пасажира: сплатити встановлену проїзну плату; дотримува­тися правил користування транспортними засобами.

Основні права пасажира (ст. 911 ЦК): одержати місце у транспортному засобі згі­дно з придбаним квитком; провозити із собою безоплатно одну дитину віком до шести ро­ків без права зайняття нею окремого місця; купувати для дітей віком від шести до чотирна­дцяти років дитячі квитки за пільговою ціною; перевозити із собою безоплатно ручну по­клажу в межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами):

У разі втрати, нестачі, псування або пошкодження багажу перевізник несе відпо­відальність на тих же засадах, що при порушенні зобов'язань за договором перевезення вантажів (ст. 924 ЦК).

7. Оформлення права на спадщину. Кожен спадкоємець, який прийняв спадщину, може оформити свої спадкові права шляхом одержання в нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтва про право на спадщину. Одержання свідоцтва є правом, а не обов'язком спадкоємців, тому відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбав­ляє спадкоємця права на спадщину (ч. З ст. 1296 ЦК).

Свідоцтво про право на спадщину видасться спадкоємцям після закінчення ше­сти місяців з часу відкриття спадщини. Якщо спадкоємцем за заповітом чи за законом є дитина, зачата за життя спадкодавця, але ще не народжена, видача свідоцтва про право спадщину і розподіл спадщини між спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.

У необхідних випадках нотаріус до закінчення строку для прийняття спадщини одним чи всіма спадкоємцями, до видачі свідоцтва про право на спадщину може видати спадкоємцям дозвіл на одержання частини спадкового вкладу в банку на покриття витрат, пов'язаних із:

1. доглядом за спадкодавцем під час його хвороби, що передувала смерті, а також його похованням;

2. утриманням осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

3) повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини та інших витрат, напри­клад, пов'язаних з охороною спадкового майна.

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, або на вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. У разі внесення змін до свідоцтва про право на спа­дщину нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкуван­ня, а також в інших випадках, встановлених законом, свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним за рішенням суду,