25

Лекція № 2 (2 години)

Тема 1. Становлення та розвиток української етнографії

План

1.Становлення етнографії України.

2.Основні наукові установи та організації, періодичні видання з етнології у ХХ ст.

Література:

1. Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів. – К., 1976.

2. Українська етнологія: Навчальний посібник. / За ред.. В. Борисенко. – К., 2007. – С.70 – 94.

3. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології.- К.,1995.

4. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1993.

5. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2-х т.— К., 1991.

6. Качкан В.Українське народознавство в іменах. – К.: Либідь, 1994.- Част. І.

7. Козлов В.И. Между этнографией, этнологией и жизнью. //Этнографическое обозрение. - № 3. – 1992.

8. Нельга О.В. Теорія етносу. – К., 1997.

9. Пономарьов А.П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.

10. Проскурова С.В. Щодо особливостей теоретико – методичного забезпечення етнографічної практики студентів історичних факультетів.\\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІІІ. – К., 2007. – С. 515 – 521.

11. Проскурова С.В. Проблеми викладання українознавства у вищих навчальних закладах. (З досвіду роботи КДПу ім. В.Винниченка) .\\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІ. – К., 2005. – С. 312 – 320.

12.Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей про Україну...- К., 1992.

Один із варіантів періодизації етнографії України:

І період: накопичення етнографічних відомостей про український етнос (до ост. чверті ХVІІІ ст.);

ІІ період: становлення етнографії як науки (ост. чверть ХVІІІ ст. – сер. ХІХ ст. );

ІІІ період: розвиток етнографії України в рамках Російської та Австро-Угорської імперій (сер. ХІХ ст.- 1917 р.);

ІV період: розвиток етнографії України в період Української національно-визвольної революції (1917-1921 рр.);

V період: радянський (1921 -1991рр.):

- розвиток етнографії України в Радянській Україні періоду українізації (1921 – 1932 рр.);

- розгром етнографії України та її інститутів, репресії проти науковців (1932 – 1953 рр.);

- часткове відродження етнографії України у період Хрущовської «відлиги» (1953 – 1964)

- хвиля репресій проти української етнографії та історії 1972 рр. );

VІ період: етнографія в незалежній Україні.

1. Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, – те, що ми звемо українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття. Ці початки тісно пов'язані з українським наці­ональним відродженням. Саме тоді, коли рука російського уряду доруйнувала останки української державності на Лівобережній, козацькій Україні: на Слобожанщині, Запо­рожжі й на Гетьманщині; саме тоді, коли завмирало українське культурне життя в старих своїх формах і, здава­лось, цим разом уже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, змаган­ня зберегти національно-історичну традицію вкупі зі впли­вом нових ідей, що приходили до нас із Заходу, ідей народ­ності й демократизму, – все це утворює умовний рух, який має в історії назву українського національного від­родження. Це відродження позначилося перш за все на Лівобережжі, де ще були живі спомини про часи козацтва і гетьманства, де ще збереглася своя заможна й освічена верства – колишня козацька старшина, яка хоч і пере­лицьовувалася на дворян Російської імперії, але ще не зовсім одірвалася від української національної стихії і в особі своїх кращих представників пам'ятала про часи колишньої козацької слави і пишалася нею. І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Ка­терини II, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть сама пам'ять про часи Гетьманщини зникла, і щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ од москалів, – саме тоді українські пат­ріоти починають збирати пам'ятки до історії своєї ми­нувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам'ять про колишнє самобутнє життя рідного краю.

В 1777 році роменець Василь Рубан видає в Петербурзі «Краткую летопись Малой Россіи с 1506 по 1776 год», що уявляє з себе ніщо інше, як короткий курс української історії, зложений невідомим автором ще в 1730-х роках з виразною метою зв'язати старий князівський період української історії з ко­зацьким і доповнений відомим Олександром Безбородьком (пізнішим канцлером Російської імперії). Одночасно видає він і «Землеописаніє Малыя Россіи» – коротку географію Гетьманської України. Трохи згодом глухівчанин Федір Туманський публікує записку про вибори старшини на Запо­рожжі, маніфест Б.Хмельницького. А 1779-1781 Ф.І.Туманський укладає єдину і першу в своєму роді етнографічну програму, яка являє собою адапто­ваний до потреб адміністративного управління проект. Його дядько, І.Г. Туманський, член Малоросійської колегії, котрий відав безпосередньо ревізійним обліком мешканців Ліво­бережної України, був вихованцем Києво-Могилянської академії й Петер­бурзького університету, учнем М.В. Ломоносова, М.М. Мотоніса й Г.В. Козицького і відомий радше як просвітник, котрий перекладав статті з французької енциклопедії, в тому числі й державницького змісту.

Ідеї анкети Ф.І. Туманського справили значний вплив на розвиток етнографії, зокрема на працю О.Ф. Шафонського, присвячену Лівобережній Україні й Чернігівському намісництву (1786 р.), у якій О.Ф. Шафонський намагався з'ясувати етнічний склад станових груп — купців, міщан, селян тощо. Проте праця О.Ф.Шафонського була видана лише 1851 року.

1793 року Василь Рубан видає в Петербурзі літопис Григорія Грабянки (без імені автора, тоді ще невідомого). Цілий гурт людей віддається зби­ранню матеріалів до української історії: гетьманських уні­версалів, дипломатичного листування, записок і всіляких інших пам'яток зі свідомою метою прислужитись націо­нальній історії. Одним із найбільш діяльних збирачів був Андріян Чепа. На основі зібраних матеріалів молодий укра­їнський патріот Яків Маркевич (внук відомого мемуариста) заходжується скласти цілу енциклопедію українознавства. Але він встигає видати лише перший том під назвою «Записки о Малороссіи», що виходить у Петербурзі в тім самім 1798 році, що й «Енеїда» Котляревського. Книжка Марковича містить короткий огляд географії й етнографії України і перейнята ентузіастичною любов'ю до рідного краю і до свого народу. Передчасна смерть не дала йому докінчити свого наміру. Одночасно з Маркевичем працю­ють над українською історією Василь Полетика, що в ньому дехто вбачає автора відомої «Исторіи Русов» – патріотичної, в республікансько-демократичному дусі написаної історії України (відкритої в рукопису аж тільки в 1829 році), Василь Ломиковський, Михайло Марків, Максим Берлінський та інші дослідники. Мало кому з них пощас­тило бачити свої праці надрукованими: для української історії і взагалі для українознавства не було місця в офі­ційних наукових органах того часу, що мали чисто росій­ський характер; доводилось друкувати по чужих виданнях, аж поки не почав виходити в Харкові 1816 року «Украинский Вестник», де надруковано було чимало статей і матеріалів до української історії.

Взагалі, Харків, відколи тут у 1804 році з ініціативи й на кошти місцевого громадянства (Василь Каразін) відкрито перший на Україні університет, стає осередком українського духовно­го руху. Тут біля університету купчаться українські наукові й літературні сили: П. Гулак-Артемовський, Григорій Квітка, Амвросій Метлинський, Ізмаїл Срезневський, Микола Ко­стомаров та інші; тут в 30–40-х роках виходять українські альманахи, в яких поруч із творами красного письменства друкуються й матеріали до української історії, як-от у «Молодику» Бецького.

Вже на початку XIX сторіччя в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. Їх піонером став видатний дворянський просвітник, один з ініціаторів відкриття 1805 року першого в Україні університету в Харкові — В. Каразін. Уперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського населення, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства у порівнянні з іншими групами сільського населення. На конкретному матеріалі В.Н. Каразін показав негативні демографічні наслідки панщини.

1822 року з ініціа­тиви ліберального генерал-губернатора «мало­російського» князя Миколи Рєпніна друкують «Исторію Малой Россіи» у 5 т., написану молодим українським архівістом Дмитром Бантиш-Каменським. Це була перша українська історія, написана на основі документів з московських та українських архівів. Хоч вона була виложена сухо і в надто лояльному щодо Росії дусі, а проте вона мала, як на свій час, велике наукове значення і витримала аж три видання (1822, 1830, 1842) за короткий час. Одночасно з Бантишем працював над історією України гарячий український патріот Олекса Мартос, але його рукопис загинув; збе­реглися лише уривки, друковані в 1822 році в одному російському журналі. З них можна знати, що Мартос мав неабиякий літературний талант. 1846 року вийшла друком «Исторія Малороссіи» Миколи Маркевича в 5 томах, написана з патріотичною метою на основі «Исторіи Русов».

Майже одночасно з початком історичних дослідів про­кидається в Україні й інтерес до народного життя, до народної мови, пісні, до народних звичаїв та обрядів.

1777 року Григорій Калиновський видав «Описаніє свадебных обрядов в Малой Россіи и Слободской Украинской губерніи». Зробив він це ще не бувши свідомий наукової ваги етнографічних описів, але вже наприкінці XVIII сто­ліття під впливом ідей романтизму з його захопленням живою старовиною, що заховалася в народних звичаях і піснях, починаються вже серйозні студії над українською етнографією. Одним із найбільш завзятих записувачів пам'яток усної народної поезії був поляк Адам Чарноцький (псевдонім Зоріан Ходаковський) (1784-1825), справжній піонер української етнографії.

1818 року появилася перша «Грамматика малороссійського наречія» Олекси Павловського, зложена ще в 1805 році, а в наступному 1819 році вийшов «Опыг собранія старинных песней» князя Миколи Цертелєва; тут вперше було надруковано десяток народних дум з перед­мовою, де з'ясовувалася велика поетична вага української народної поезії. 1827 року Михайло Максимович (1804-1873) видає збірку ліричних народних пісень з ентузіастичною передмовою, яка для свого часу служила немов літературним маніфестом народно-романтичного на­прямку. В 1836 році Платон Лукашевич видав збірку пісень з Галичини й Правобережної України, нарешті, в 1832-38 роках Ізмаїл Срезневський видає в Харкові свою «Запорожскую Старину», де поруч зі справжніми народними піснями та думами друкує ним самим скомпоновані думи про деякі події й деяких героїв з козацької історії, що за них не збереглося пісенних пам'яток (це фальшування було даниною часу, коли з таких же самих патріотичних мотивів у чехів В’ячеслав Танка скомпонував Краледжворський і Зеленогорський рукописи), а , ймовірно, Йозеф Домбровський скомпонував «Слово о полку Ігоревім».

Одначе всі ці видання мали значною мірою, навіть для свого часу, дилетантський характер; це були поодинокі випадки вони патріотичного захоплення окремих представників україн­ської еліти. Для серйозних систематичних студій, для публікування матеріалів з історії потрібні були на­укові установи й видавництва, підтримані державою або самим громадянством. Але таких своїх установ Україна не мала, школа й наука були вже давно в чужих руках, а саме громадянство того часу ще не мало розуміння великої ваги національної культури, як це було, наприклад, у чехів або поляків. Та, на щастя, серед українців-учених знайшлися люди, які зуміли використати офіційні російські установи, в яких вони брали участь, для видання українського на­укового матеріалу, без чого самі наукові досліди були б майже не можливі. Великою заслугою професора-славіста в Московському університеті Осипа Бодянського (1808-1877) було те, що він, як секретар Російського Історичного товариства в Москві й редактор його видань, видрукував у «Чтеніях» цього товариства протягом 1846-58 років значну кількість старих українських літописів, хронік, записок і документів; між іншим, він опублікував «Исторію Русов», «Літопис Самовидця» і цілий ряд інших величезної для української історіографії ваги пам'яток.

1843 року було засновано в Києві урядову Археогра­фічну комісію («Комиссія для разбора древних актов») з метою доводити науковим способом, що Правобережна Україна не польський, а «русскій» край. Та ця комісія від­разу опинилася в руках українських вчених, які зуміли зробити з неї, по суті, українську наукову установу, бо всі її видання (спочатку «Пам'ятники», що їх вийшло 4 томи, а потім «Архив Юго-Западной Россіи» та інші публікації) були присвячені історії України, головно Правобережної. Комісія вже на початку своєї діяльності видала козацькі літописи Самійла Величка і Григорія Грабянки. В 1860-х роках секретарем комісії став один із фундаторів української історіографії Володимир Антонович, і тоді почався найбільший розквіт її діяльності. При комісії засновано було й Центральний архів для документів до історії Правобережної України.

Велике наукове значення мали й видані П.Кулішем в 1856—57 рр. «Записки о Южной Руси» – збірник історичних та етнографічних матеріалів. Усе це підготувало ґрунт для нової фази історичних студій, коли до дослідження й з'ясування старовини були притягнені не тільки писані документи, але й живі пам'ятки – народні перекази та пісні. Головним представником цього, так зва­ного етнографічного методу в історіографії, був талановитий історик і громадський діяч Микола Костомаров (1817—1885), автор ряду блискуче написаних монографій з козацького періоду нашої історії: «Богдан Хмельницькій» (1859), «Гетьманство Юрія Хмельницкаго», «Гетьманство Виговскаго», «Руина», «Мазепа и мазепинцы» та інші. Найбільшу увагу звертав Костомаров на дослідження великих народ­них рухів, яким надавав більше значення, ніж діяльності окремих осіб, таких, як Хмельницький тощо. В україн­ській історії добачав він вияв таких головних принципів, як федеративно-вічовий та демократичний. Ці принципи виявились і в княжих часах, і в козацьких. За головний зміст нашої історії козацьких часів уважав Костомаров бо­ротьбу з польським феодальним панством і з московським централізмом. Хоч монографії Костомарова для нашого часу вже перестаріли, але й досі зберігають наукове зна­чення видані ним 12 томів документів до історії Хмель­ниччини й Руїни (т. зв. «Акты, относящієся к исторіи Южной и Западной Россіи»).

Сучасник і товариш Костомарова по громадській роботі Панько (Пантелеймон) Куліш (1819-1897) від романтич­ного захоплення козаччиною (в своїх етнографічних і літе­ратурних роботах) перейшов під впливом польської істо­ріографії до дуже різкої критики тієї самої козаччини, вва­жаючи її за елемент антикультурний і руїнницький. Натомість підносив Куліш вагу міщанства й почасти ста­рого українського шляхетства в нашій історії. Праці Куліша в цім напрямі: «Перший період козацтва до ворогуван­ня з ляхами» (1868), «Исторія возсоединенія Руси» (3 томи, 1873-77), «Отпадение Малороссіи от Польши» ( 3 томи, 1888-89), зустрілися з осудом в українській історіографії, але вони принесли свою користь, спонукуючи до більш критичного ставлення і до глибших студій над нашим ми­нулим.

В часи найбільшого підйому українського руху в 1860-х роках було засновано в Петербурзі український щомісячник «Основа» (1861-62), в якому поруч з белетристикою й пу­бліцистикою містилися розвідки з української історії, ет­нографії, мови, історії письменства та права (П. Куліш, М. Костомаров, Ол. Кістяківський, Ол. Лазаревський та ін­ші). По припиненні «Основи» українознавство знову залишилося без свого головного органу, і українські вчені знову мусили тулитися зі своїми працями по чужих видан­нях.

Російське Географічне товариство (РГТ) доручило українському етнографу Павлу Чубинському (1839-1884) організувати дослідження народного життя на Пра­вобережжі. Результатом спеціальної етнографічної експедиції Чубинського в співробітництві з іншими українськими дослідниками з'явилося монументальне видання 7 томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції (1872-1877), які містять величезний матеріал народних пісень, казок, обрядів, описів звичаїв, родинних відносин, статистичних даних, дослідів над мовою, юридичними звичаями і т.д.

Майже одночасно в московських «Чтеніях» було надруко­вано 3 великих томи Якова Головацького – «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси» (1877-78). З окремих етнографічних видань треба зазначити М. Номиса (Симонова) – «Українські приказки, прислів'я і таке інше» (1864) та Ів. Рудченка «Народныя южно-рускія сказки» (2 томи, 1868-70).

На початку 1870-х років українській громаді в Києві пощастило заснувати своє власне наукове товариство як філію РГТ (т.зв. «Юго-Западный отдел Русского Географического общества»). Це товариство за короткий час свого існування (1873-76) згуртувало біля себе ряд визнаних наукових сил, таких як В. Антонович, Ф. Вовк, Мих. Драгоманов, Павло Житецький, М. Зібер, Кость Михальчук, Ол. Русов, Ол. Кістяківський, П. Чубинський, Микола Лисенко, Ів. Рудченко та інші, і розвинути надзвичайно ін­тенсивну діяльність на полі дослідів етнографії й еконо­мічного життя українського народу. Воно притягло до співпраці також і українців з Галичини та Буковини. Това­риство видало 2 томи своїх «Записок» і 2 томи «Исторических песен малорусскаго народа с объясненіями В. Антоновича и М. Драгоманова» (1873-74) – епохальне видання, яке звернуло на себе увагу всього ученого світу; «Малорусскія народныя преданія» під редакцією М. Драго­манова, збірку чумацьких пісень Ів. Рудченка, 3 томи тво­рів М. Максимовича. З ініціативи й заходами товариства було скликано в 1874 році в Києві Археологічний з'їзд, який обернувся в блискучу маніфестацію наукових досяг­нень на полі українознавства: археології, етнографії, мо­вознавства, історії. Розвиток українського національного руху в половиш 1870-х років непокоїв російський уряд, і, видаючи 18 травня 1876 р. свій ганебний указ про заборону української літератури, цар Олександр II звелів закрити і «Юго-Западный отдел Географ. об-ва» як головний осередок українського наукового життя. Цілий ряд українських учених мусили або виїхати з Києва, або емігрувати за кор­дон (М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, С. Подолинський).

Переслідування з боку російського уряду, які розпоча­лися за царя Олександра II вже в 1863 році, примусили українських діячів усе більше звертати свої погляди на сусідню Галичину, де ще в 1830-х роках почали проявлятися ознаки національного відродження. Революція 1848 року знайшла свій відгук у Галичині і збудила серед Галиць­ких українців живий національний рух. У Львові було засноване товариство «Галицько-руська матиця» для видання книжок, а «Собор руських учених» ухвалив установити ос­нови української граматики й правопису, заявивши про самостійність української мови та її єдність на цілім ет­нографічнім просторі від Карпат до Кубані. Уряд, ідучи назустріч домаганням українців, заложив у Львівському університеті (тоді німецькому) кафедру української мови й літератури. Цю кафедру очолив Яків Головацький, один із провідників національного відродження Галичини.

Були засновані українські часописи у Львові: «Русалка», «Мета», «Вечорниці», «Правда», в яких почали брати участь і українські письменники з під російської України (Ол. Кониський, П. Куліш, Ів. Нечуй-Левицький та інші). 3-поміж учених народовського напрямку визначилися проф. Ом. Огоновський, автор наукової граматики української мови, розвідки про «Слово о полку Ігоря» і 5-томової «Історії літератури руської» (себто української; 1887-94), історики Юліян Целевич, Омелян Партицький, Корнило Заклиниський, автор історії уніатської церкви єпископ Юліян Пелеш та інші.

Після заборони 1876 р. українські наукові досліди не припинились; навпаки, українці, яким була заборонена одверта громадська діяльність і майже унеможливлена пра­ця літературна, тепер звернули увагу на досліди наукові, на вивчення української історії, мови, етнографії, – щоб довести науковим способом культурно-історичну самостій­ність українського народу і його право на вільний націо­нальний розвиток. Правда, ця праця мала провадитись ро­сійською мовою, пристосовуватись до суворої цензури і вестись головно в межах російських наукових товариств і видавництв. В кінці 1870-х років у Києві було засноване при університеті Історичне товариство імені Нестора-Літо­писця, а в Харкові, також при університеті, Історично-філологічне товариство. Перше мало велике значення для роз­роблення української історії й археології, а друге – також для української етнографії; київські «Чтенія» і харківський «Сборник» містили багато цінних розвідок і матеріалів з обсягу українознавства. Київська Археографічна комісія під фактичним керуванням В.Антоновича ще в 70-х роках розвинула дуже інтенсивну діяльність. її «Архів Юго-Западної Россіи», окрім матеріалів, приніс десятки дуже важливих монографій з історії українських суспільних ста­нів, з історії юридичних та економічних відносин, з історії церкви й культурних відносин, писаних фаховими вче­ними, такими як В. Антонович, Ор. Левицький, М. Владимирський-Буданов, Ів. Каманін, С. Терновський, Ів. Новицький, Т. Лебединцев, Мих. Стороженко, М. Грушевський та інші.

Проф. В. Антонович, очолюючи в Києві кафедру «русь­кої» історії, дуже багато потрудився над розробленням князівського й литовського періодів нашої історії і започаткував теоретичні засади української археології. Він створив цілу школу своїх учнів, які розробили історію окремих земель старої України-Руси і взагалі підготували грунт для наукової синтези української історії, яку пізніше дав учень Антоновича М. Грушевський. Також Антоновичів учень проф. Д. Багалій дістав кафедру історії в Харкові і розпочав там дослідження історії Слобідської України. Великий учений, професор Харківського університету Олександр Потебня (1835-1891) поглибив етнолінгвістичні і філософські дослідження .

Учень і наступник Потебні по кафедрі проф. Мик.Сумцов видав цілу низку праць з української етнографії та історії старого укра­їнського письменства. М. Драгоманов на еміграції продов­жував свої студії над українською народною словесністю, видав «Політичні пісні українського народу» (2 томи, 1883-85 рр.) і цілий ряд розвідок про українські народні легенди й апокрифи (видані пізніше у Львові в 4-х томах). Проф. Ол. Кістяківський розроблював історію українського права, Олександра Єфименко – історію соціально-еко­номічних відносин старої України. Проф. М. Петров (сво­їми «Очерками исторіи новой украинской литературы», 1889) і проф. М. Дашкевич створили наукову історію нового укра­їнського письменства.

1882 року в Києві було засновано щомісячник «Кіевская Старина», який надовго став головним органом укра­їнознавства, присвятивши особливу увагу дослідженню по­літичної, соціальної й культурної історії козацької України. За 25 років існування «Кіевской Старины» на її сторінках уміщено величезне число монографій, розвідок, статей і матеріалів з усіх галузей українознавства, і без неї не мож­на сьогодні навіть помислити собі наукового дослідження України ХVІІ-ХVШ століть. «Кіевская Старина» скупчила в числі своїх співробітників майже всіх видатніших укра­їнських учених з цілого простору української землі, а та­кож чимало вчених російських та польських, які працю­вали в обсягу українознавства. Серед істориків, які особ­ливо близько стояли до «Кіевской Старины», треба відзначити Олександра Лазаревського (1834-1902), який спеціалізувався на історії соціальних і культурних відносин Гетьманщини («Малороссійскіє посполитые крестьяне», 1866), «Описаніе Старой Малороссіи» (3 томи, 1888-1902).

Ослаблення цензурних утисків з початком XX ст. і оживлення громадського життя як по цілій Росії, так і на Україні сприяли утворенню наукових осередків у про­вінції, звичайно у формі офіціальних наукових установ, які, одначе, опинившись в українських руках, присвятили свою працю розробленню місцевої старовини й етнографії. Такими були т.зв. Архівні комісії в Полтаві, Чернігові й Катеринославі; Товариство дослідників Волині в Жи­томирі, Церковно-Археологічне товариство в Кам'янці-Подільському, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі, у Єлисаветграді на ниві етнографії працювали В.Ястребов та П.Рябков – засновники краєзнавчого музею.

Постали музеї української старовини і мистецтва: в Києві, Чернігові (Музей Василя Тарновського), Катеринославі та по інших містах. На чолі музею запорізької старовини в Катеринославі (Дніпропетровську) стояв відомий дослідник Запорожжя Дм. Яворницький, автор «Запорожья в остатках старины й преданіях народа» (2 т., 1888), 3-томової «Исторіи запорожских казаков» та інших численних праць.

Протягом 80-х, 90-х і початку 1900-х років укра­їнськими вченими була виконана величезна праця, яка обіймала вивчення багатьох проблем етнічного, культурного, політичного, економічного, соціального буття українського етносу в його минулому й сучасному. Можна сказати, що історична самобутність і своєрідність українського культур­но-національного типу знайшла собі певне наукове обґрунтування. Але всі ці досліди були проведені на чужій – російській – мові й мусили дуже рахуватися з ро­сійськими цензурними вимогами: багато історичних тем взагалі не могли бути досліджені, а взагалі вчені приму­шені були не договорювати своїх думок до кінця, частень­ко – не робити відповідних висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви «український», змінюючи її словом «русскій» або хоч «малорусскій» чи «южно-русскій». В такому формальному опортунізмові докоряв, часом не без підстави, українських дослідників Драгоманов.

Щоб створити незалежне огнище української науки, де б українські досліди могли б провадитись без огляду на російську цензуру, з ініціативи В. Антоновича й Ол. Кониського була проведена в 1892 році реорганізація літе­ратурної фундації імені Шевченка у Львові (заснованої в 1873 р. на кошти українців з Росії) у Наукове товариство ім. Шевченка. Це товариство мало завданням об'єднати наукові сили Російської й Австрійської України й розвивати вільні досліди, головно в обсягу українознав­ства. Товариство почало видавати свої «Записки», в яких брали участь поруч з місцевими галицькими силами укра­їнські вчені з Росії. Справжній розвиток Наукового това­риства ім. Шевченка розпочався з того часу, коли на його чолі став проф. М.Грушевський, який був спроваджений в 1894 р. з Києва, щоб зайняти новозасновану у Львівському університеті кафедру української історії. За порівнюючи короткий час Грушевському пощастило справді об'єднати в товаристві численні наукові кадри і розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність, особливо у сфері наукового видавництва (видав близько 150 томів «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»). Грушевський опирався головне на місцеві сили: з одного боку, він приєднав до співпраці таких видатних учених, як український письменник Іван Франко (1856-1916) та етнограф Володимир Гнатюк, а з другого боку – молодші сили, своїх власних учнів, серед яких визна­чалися історики Стефан Томашівський, Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, Ів. Кревецький та інші. Окрім «Записок», була заложена серія інших наукових публікацій; товарис­тво було поділене на кілька секцій та комісій з обсягу різних галузей загальнолюдського знання, увійшло в на­уковий обмін з ученими установами цілого світу, заложило велику бібліотеку й наукові музеї; коротко кажучи, Науко­ве товариство ім. Шевченка вже в кінці першого десятка років своєї праці виконувало всі функції української акаде­мії, якій бракувало лише формального титулу академії. До початку Першої світової війни Товариство видало разом біля 400 великих томів наукових праць українською мовою, серед яких головну частину, майже 9/10, складали праці з українознавства, переважно з обсягу історії, історії письменства та етнографії. Окрасою видань Товариства були праці са­мого Грушевського та Франка. В серії видань Товариства виходила з 1898 р. й монументальна «Історія України-Руси» Грушевського. Розвитку студій з українознавства в Австрії сприяло також існування кафедри української мови та письменства і такої ж кафедри в Чернівецькому уні­верситеті, яку займав автор наукової граматики української мови проф. Ст. Смаль-Стоцький.

Революція в Росії 1905-1907 років скасувала формаль­но утиски над українським словом: постала українська преса, почали вільно друкуватися українські книжки, позасновувалися українські культурно-просвітні товариства, стали допускатися українські видання з-за кордону, які до того часу належали до «абсолютно заборонених» в Росії, в тім числі й всі видання Наукового товариства ім. Шевченка. Одначе домагання українського студентства і цілого громадянства, щоб по університетах в Україні було засно­вано кафедри українознавства, не було задоволене універ­ситетськими властями й урядом, а деякі професори, що розпочали самочинно викладати українською мовою, як М. Сумцов у Харкові та Ол. Грушевський в Одесі наштовхнулися на протидію влади. Правда, дозволено було викладати російською мовою: проф. А. Лобода почав викла­ди з української літератури в Києві, Олександра Єфименко з української історії у вищих жіночих курсах у Петербурзі та інші. В 1908 році в Києві було засноване Українське на­укове товариство по типу львівського. Головою його було обрано М. Грушевського, який переніс значною мірою свою діяльність до Києва. Товариство почало видавати свої «Записки» та «Збірники» своїх секцій; вперше в Україні почали виходити наукові праці українською мовою з обсягу медицини, техніки та інших спеціальних наук. 1914 р. розпочато видання наукового квартальника украї­нознавства «Україна».

Реакція, яка приборкала революційний рух 1905-1907 років, наклала свою важку руку й на розвиток української науки, гальмуючи його на кожнім кроці. Коли ж вибухла світова війна, то було припинено майже всі прояви укра­їнського культурного життя. Голову українського науково­го товариства М.Грушевського арештовано й заслано до Симбірська. Товариство мусило припинити видання «За­писок» та «України»; воно змогло видати всього два «Українських наукових збірники», та й то перенісши їх друк аж до Москви. Через обставини воєнного часу за­трималось видання широко задуманої наукової енцикло­педії українознавства російською мовою – «Украинский народ в его прошлом и настоящем»; вийшло її всього два томи: 1-й – історія (Грушевський) і 2-й – етнографія й мова (Ф. Вовк, Ст. Томашівський, Ст. Рудницький і Ол. Шахматов).

2. Розвиток етногафії України у ХХ ст.

Революція 1917 року і відродження української держав­ності розкрили перед українською наукою і взагалі перед українознавством зокрема нові неосяжні перспективи. Укра­їнська мова зробилася мовою державною; постали укра­їнські державні університети в Києві та Кам'янці, історич­но-філологічний факультет у Полтаві; по всіх старих університетах і взагалі по вищих школах засновано кафедри української мови, історії, права, історії письменства; на­решті, в кінці 1918 року заложено в Києві Українську Ака­демію наук по дуже широкій програмі. Засновано державну Українську археологічну комісію, Державний архів, Ар­хеологічний комітет та інші наукові установи. Одначе руїна самостійної Української держави знівечила всі ці широкі початки. Після тяжкого періоду громадянської війни, голоду й окупації України більшови­ками наукове життя вже під окупаційною вла­дою почало відроджуватися лише з кінця 1922 року, але вже в зовсім інших умовах і на інших основах, як було раніше. Радянська влада зберегла Українську Академію наук і почала помалу давати їй кошти для існування. Незважа­ючи на велике зменшення культурних сил, з яких одні загинули, а другі опинилися в еміграції, незважаючи на голод та злидні, українські вчені об'єдналися біля Академії і за короткий час розвинули гідну подиву широку діяль­ність, яка становить одну з найблискучіших сторінок в іс­торії української культурної праці. Історично-філологічний відділ Академії почав видавати свої «Записки» (всього вий­шло 26 томів) і цілий ряд наукових публікацій з обсягу історії, археології, мови, письменства, історії мистецтва, всього понад 100 томів праць старших учених, таких як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, Ів. Каманін, С. Тимченко, В. Рєзанов (6-томовий корпус текстів ста­рої української драми), В. Модзалевський, В. Данилевич й інші та цілого ряду молодших сил. Проф. М. Грушевський, повернувшись у 1924 р. з еміграції, став на чолі історичної секції і розвернув блискучу діяльність, яка нагадувала колишні часи його праці у Львові. Він відновив з 1924 р. видання «України», видав ще кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів), цілий ряд наукових збірників; він продовжував видання своєї «Історії України-Руси», випустивши в 1929-30-х роках IX том, де історію доведено до смерті Б. Хмельницького; про­довжував видання високоцінної історії української літератури, яку розпочав був за кордоном; у 1926 р. вийшов 5-й том, доведений до кінця XVI віку. Відділ соціальних наук Академії так само скупчив біля себе старших і молодших дослідників, і видані ним кілька десятків томів «Записок», «Праць» Комісії для виучування українського права та Комісії для виучування звичаєвого права України, «Матеріалів до історії українського права» та інші публікації принесли цілий ряд дуже важливих сту­дій і матеріалів з історії українського права й соціально-економічних відносин. Особливу увагу мають монографії М. Василенка, Л. Окиншевича, М. Слабченка – з історії пра­ва й державного устрою Гетьманщини й Запорожжя; М. Максимейка, С. Борисенка, М. Товстоліса – про «Руську Правду» та Литовський статут; Ір. Черкаського – про копні суди; О. Малиновського, К. Воблого, А. Ярошевича, Л. Яснопольського – про різні питання правового й економічного життя в Україні.

Разом із тим внесено дуже цінний вклад в дослідження антропології й етно­логії.

Хоча під радянською владою наукову діяльність було сконцентровано й централізовано в Академії наук, а всі університети закрито та виділено з них спеціальні «ін­ститути народної освіти», але по головних культурних осе­редках було засновано – науково-дослідні кафедри як місцеві філії Академії наук. З таких кафедр найбільше зна­чення мала кафедра української історії в Харкові під керу­ванням проф. Дм. Багалія. Опубліковані нею біля десятка томів «Записок» принесли ряд дуже цінних студій з історії України як самого Баталія, так і його учнів. У видаваних при інститутах народної освіти «Записках» у Києві, Пол­таві, Кам'янці та Ніжині також містилося чимало по­важних праць з обсягу українознавства. Спеціально треба відзначити праці ніжинського професора М. Петровського з поля української історії. Для дослідження творчості Т. Шевченка мали велике значення різні «Шевченківські збірники», видавані в Києві й у Харкові спеціальним Ін­ститутом Т. Шевченка. Взагалі, треба сказати, діяльність українських учених за час 1922-30 років була дуже ши­рока й високоцінна по своїх досягненнях. З тим більшим жалем доводиться констатувати, що цій роботі покладено край в 1930-31 роках з боку совітської влади на українську науку. Вся діяльність Української Академії наук була визнана за «буржуазно-націоналістичну» й «контрреволюційну», саму Академію реорганізовано: скасовано зовсім Історично-філологічний відділ, усунуто від участі і позбавлено зовсім змоги працю­вати на науковому полі цілий ряд визначних учених, починаючи з М. Грушевського; виключено з Академії цілі сотні її співробітників і впроваджено натомість людей, які не мають нічого спільного з наукою, – тому лишень, що вони заявили себе надійними прихильниками пануючої комуністичної доктрини; цілій роботі Академії та іншим науковим установам надано вузькопартійний характер. Все це мало наслідком, що наукова діяльність на полі укра­їнознавства зменшилась до мінімуму. В розвитку української науки, як уже не раз бувало й за старого режиму, знову настав антракт.

На українських землях, що опинилися під Польщею, внаслідок несприятливих обставин повоєнного часу науко­ва діяльність зменшилась, але не припинилась зовсім. На­укове товариство імені Шевченка, позбавлене державної підтримки, яку воно мало за Австрії, позбавлене багатьох своїх активних співробітників, які емігрували з краю, одірване від зв'язку з Великою Україною, не могло роз­вивати такої інтенсивної діяльності, як перед війною. Та все-таки воно продовжує видавати свої «Записки» (які по­являються в числі 1-2 томів на рік, замість 6, як було раніше), а також випускає зрідка й інші свої публікації. Колишні українські кафедри у Львівському університеті ска­совано, натомість заложено кафедри української мови (проф. Ів. Зілинський) і літератури (проф. В. Лепкий) у Кракові та української мови (проф. С. Смаль-Стоцький) й української історії (проф. М. Кордуба) у Варшаві. В 1930 р. заложено у Варшаві Український науковий інститут, який під керуван­ням проф. Ол. Лотоцького розвинув дуже інтенсивну працю й видав понад 20 томів наукових публікацій.

В зв'язку з упадком української державності й розгро­мом українського національного життя постало явище, в таких широких розмірах в нашій історії небувале: масова еміграція української інтелігенції. Серед цієї ін­телігенції знайшлося багато професорів і взагалі діячів на­уки, і тисячі молодих людей студентського віку. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословацької Республіки зало­жено було ряд українських високих шкіл: Вільний універ­ситет і Високий педагогічний інститут у Празі й Госпо­дарську академію в Подєбрадах. Внаслідок цього Прага з Подєбрадами стали осередком української наукової праці як в обсягу загальних та спеціальних наук, так і особливо в обсягу українознавства. Біля українських високих шкіл заложено цілий ряд українських наукових товариств, з яких спеціально для українознавства мало значення Укра­їнське Історико-філологічне товариство у Празі. Було ви­пущено сотні публікацій і високошкільних підручників, які збагатили українську науку й сприяли виробленню науко­вої термінології. Заложений у Празі Громадський видав­ничий фонд випустив кілька десятків цінних наукових праць, серед яких особливо велику вагу має збірник праць з української антропології і етнографії проф. Ф. Вовка. Так само дуже цінним здобутком української науки на еміграції є видані ще на початку еміграції історичні праці М.Грушевського (VIII том «Історії України», 1922) і В. Липинського («Україна на переломі»), а також праці з історії українського права В. Лащенка, А. Яковліва, з історії філософії в Україні Д. Чижевського, з історії пластичного мистецтва та театру Д. Антоновича.

Праця українських учених на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але також і в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та з її культурним життям. Праці українських учених про Україну, про її історію та культуру почали з'я­влятися в наукових виданнях чеських, німецьких, англій­ських, французьких та інших. Як одно з великих досяг­нень науки про Україну серед чужинного світу треба вва­жати заснування в 1926 році в Карловому університеті (Прага) кафедр української історії та української мови і письменства. В тім же 1926 році засновано Укра­їнський науковий інститут у Берліні.

Етнографічні дослідження проводилися під егідою новостворених у рамках Української Академії Наук народознавчих закладів: Етнографічної комісії (спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців, зокрема фольклору), Музею антропології та етнології ім. Ф. Вовка під керівництвом А. Онищука (досліджував матеріальну культуру), Кабінету примітивної культури кафедри історії України під головуванням М. Грушевського (досліджував нашарування реліктових культур), Етнографічних секцій Комісії Краєзнавства в університетських центрах (Харкові та Одесі) тощо.

Етнографічну комісію при Академії Наук було створено в 1921 році на базі етнографічної секції Українського наукового товариства. Вона спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців, зокрема фольклору, і стала методичним центром для новостворюваних етнографічних товариств, гуртків та музеїв, забезпечуючи їх програмами наукової діяльності.

Етнографічна комісія, виконуючи координуючу роль, розгорнула широку діяльність по систематизації фольклорних джерел, відомостей про традиційні народні вірування та обряди, про народні промисли. Спираючись на 30 постійних членів, мережу постійних кореспондентів (понад 600 осіб) та кілька тисяч ентузіастів-збирачів на місцях, комісія за короткий час створила фольклорно-етнографічний архів, який став “золотим фондом” україністики. Результати досліджень публікувалися в “Етнографічному віснику” під редакцією А. Лободи та В. Петрова (з 1925 по 1930 рік вийшли 10 випусків).

Одним з напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об’єднань – дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені І та ІІ випуски “Вісника” (1928 р.).

Слід вказати на те, що вчені ВУАН в 20-х - на початку 30-х років при вивченні традиційної культури українців спиралися на досягнення європейських історичних шкіл. Більшість з них були прибічниками “соціологічної” школи, відповідно до принципів та методів якої намагалися знайти основу сучасних культури та побуту українців у первісному суспільстві та в так званих “культурних переживаннях”.

В 20-х роках в Європі складається “Школа Анналів”, основоположниками якої стали М. Блок та Л. Февр, які відмовилися від концепції “історизуючої історії”. Л. Февр виступав “проти історії, яка, мов шляхетна пані, гребує економікою, що поряд виглядає жалюгідною черницею, проти історії, яка не розуміється ні на грошах, ні на кредиті, ні на сільському господарстві та промисловості, ні на торгівлі – все це для неї чиста абстракція”.

Цілий ряд відомих українських істориків – академіки М. Грушевський, Й. Гермайзе, М. Яворський, Д. Багалій, професори Р. Волков та М. Слабченко – поділяли теоретичні засади європейських учених.

Заслугою Етнографічної комісії була координація науково-пошукової роботи на місцях колективами музеїв, завдяки якій з’явився цілий ряд регіональних досліджень – В. Кравченка по Житомирщині “З побуту й обрядів Північно-Західної України”, С. Таранущенко по Слобожанщині “Старі хати Харкова”, “Пам’ятки мистецтва старої Слобожанщини”, “Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.” тощо

Накопичення фактичного матеріалу з локальних питань української етнографії сприяло дослідженням Полтавського, Черкаського, Уманського, Чернігівського, Ізюмського та іншого музеїв

Широкий спектр дослідницьких інтересів Етнографічної комісії відображає тематика статей, опублікованих на сторінках її друкованих органів – “Етнографічного вісника” (вийшли 10 випусків) та “Бюлетеня”: “Міфологема Сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-геліністичний культурний цикл” В. Петрова, “Вірування у вихорі та “чорна хвороба” С. Терещенко, “Про зільницький обряд і сполучені з ним пісні” М. Гайдая, “Посвяти в народній практиці” В. Білого тощо.

Комісія зробила значний внесок у вивчення звичаєвого права українців, здійснивши систематизацію та обробку результатів польових досліджень та матеріалів з архівів волосних судів.

Була розроблена програма для збирання відомостей про звичаєве право в Україні (1925). Вийшли друком три випуски “Праць комісії для вивчення звичаєвого права в Україні” (1925, 1928, 1929).

Серед досліджень цього часу слід відзначити статтю К. Копержинського “Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку”, яка містить цікаві порівняльні матеріали про звичаї трудової взаємодопомоги в українців. Висвітлювалися також проблеми традиційного молодіжного побуту, господарської діяльності та пов’язаної з нею обрядовості українців. Цим проблемам були присвячені праці Ф. Савченко “Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні”, автор якої генетично пов’язує традиційні українські вечорниці, досвітки, складки з аналогічними явищами первісності; К. Копержинського “Господарські сезони у слов’ян”.

Узагальнюючі нариси про календарні та сімейно-побутові обряди українців підготував також В. Петров. Ним зроблено висновки про зв’язок традиційної побутової культури українців з нормами родового устрою та уявленнями, характерними для первісного суспільства.

Корифей української етнології Федір Вовк вказував на серйозні лакуни у вивченні матеріальної культури українців.

Саме тому одним з основних напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об’єднань – дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені перший (вийшов друком 1928 року) та другий (вийшов друком 1931 року) випуски “Вісника”.

Другий випуск “Вісника” – “Чумаки” – був колективною працею членів комісії Н. Букатевича, В. Білого, С. Терещенко, А. Димінського, Я. Риженка, І. Галюна та Н. Малечі. Матеріали випуску висвітлювали аспекти історичного та матеріального буття одного з найвідоміших професійних об’єднань українців - чумацького промислу.

Достоїнствами колективної праці членів Етнографічної комісії, порівняно з попередніми дослідженнями, стали професіоналізм, використання широкої джерельної бази, надання переваги матеріалам, здобутим під час польових поїздок.

Українські вчені використовували надбання й методику сучасних їм історичних шкіл, насамперед “соціологічної”, економічний інструментарій. Вони змогли значно глибше, ніж раніше, коли чумацтво розглядалося насамперед через призму фольклору, осмислити його роль і місце в історії України, в становленні на її території єдиного економічного простору.

Проте цілій плеяді українських етнологів не судилося завершити розпочатої праці, і результати їхньої кількарічної праці було вилучено з наукового обігу на десятиріччя.

Серед провідних українських етнографів – співробітників Етнографічної комісії не був репресований лише В. Петров. Трагічною виявилася доля Н. Заглади, П. Курінного, Л. Шульгіної, А. Онищука, К. Червяка, С. Таранущенко, В. Кравченка.

У 1933 році в зв’язку з реорганізацією Академії Наук етнографічні заклади фактично були ліквідовані.

Деяким репресованим вченим вдалося повернутися з заслання з підірваним здоров’ям, але більшість безслідно зникли на просторах “Архіпелагу ГУЛАГ”. З тих, хто вижив, ніхто не повернувся до етнографічних досліджень. Українську етнологію на довгі роки було знекровлено.

Напередодні здобуття Україною незалежності етнологія як наука існувала лише в одному дисциплінарному прояві, а саме етнографічному. У радянські часи в цій науковій галузі працювали два-три десятки дослідників (переважно в Києві і Львові) у двох класичних етнографічних напрямах: матеріальна та духовна культура українців. Варто визнати, що тут було зроблено чимало, проте усі серйозні теоретичні аспекти етнології (теорія етносу й етнічних процесів, проблеми етнічної історії, міжетнічної конфліктології тощо) зосереджувалися в установах Москви та Ленінграда.

Після проголошення в Україні незалежності перед дослідниками різних поколінь і дисциплін гуманітарного напрямку постала серйозна проблема переорієнтації наукових досліджень, зміни методологічних та методичних принципів наукового пізнання світу, оновлення джерельної бази тощо. За розв'язання цих проблем в етнології взявся Київський національний університет імені Тараса Шевченка. На історичному факультеті у червні 1995 р. була створена кафедра етнології та краєзнавства. Вирішальна роль у розбудові кафедри належить доктору історичних наук, проф. В. К. Борисенко, що завідувала нею з 1995 до 2002 р.

Окрім величезної навчально-методичної роботи, зокрема з розробки нових нормативних та спеціальних курсів, доктор історичних наук В. К. Борисенко розпочала широку наукову та організаційну роботу по створенню нової етнологічної школи в Україні на нових методологічних засадах. На той час вона була вже досвідченим науковцем, зокрема в галузі весільної обрядовості, і почала активно гуртувати навколо себе молодих талановитих дослідників, навчати їх принципам наукової роботи з першоджерелами та методикою польових досліджень. Паралельно вона продовжувала свої наукові дослідження з таких напрямів: весільна обрядовість, історія української етнології, регіональна етнологія¹, усна історія народу тощо.

Так, зокрема, в колективній монографії "Холмщина та Підляшшя" завідувач кафедри етнології та краєзнавства виступила керівником проекту, упорядником і автором кількох наукових розвідок з проблем етнографічного вивчення українців Холмщини та Підляшшя, господарської діяльності холмщан та підляшан, народного харчування та обрядів життєвого циклу.

Вивчення українознавства на кафедрі народознавства та історії культури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка розпочалося 1991 року з відкриттям спеціальності “історія та народознавство”. На історичному факультеті були введені нові історичні дисципліни, спецкурси та семінари – “Етнографія народів світу”, “Етнографія України”, “Етнопедагогіка”, “Етнопсихологія”, “Етнолінгвістика”, “Етногеографія”, “Етномузеєзнавство”, “Історичне краєзнавство та історія рідного краю”, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія української літератури”, “Фольклор України”.

При викладанні дисциплін українознавчого циклу неминучим було дублювання окремих тем. Тому основною проблемою для викладацького складу кафедри стала оптимізація навчальних курсів з суміжних дисциплін з метою уникнення повторів, налагодження міжпредметних зв’язків. Її подоланню сприяло запровадження постійно діючих теоретико-методологічного та науково-методичного семінарів.

З 1992 р. на семи факультетах університету розпочалося викладання курсу «Народознавство» в обсязі 62 годин. Зокрема, на музично-педагогічному факультеті було введено спеціальність “музика та народознавство”. Навчально-методичне забезпечення здійснювалося кафедрою спеціальних історичних дисциплін і народознавства. В основу було покладено навчальну програму з курсу “Етнографія України”, розроблену авторським колективом на чолі з професором В.І.Наулком (1991 р.). З дисциплін “Етнографія”, “Етнопедагогіка”, “Етнопсихологія”, “Етнолінгвістика” та ін. були розроблені авторські програми.

Однак у 1996 р. Міносвіти України здійснило досить дивний крок (у причинах і подальших наслідках якого слід було б розібратися ретельніше) – українознавство було вилучене з переліку обов’язкових компонентів середньої освіти. Після відповідної вказівки обласного управління освіти історичний факультет КДПУ припинив набір студентів за спеціальністю “історія та народознавство”.

На ході становлення кафедри певною мірою відбилися явища, характерні для вищої школи періоду перебудови національної системи освіти.

Так, починаючи з 1992 р., кафедра тричі реорганізовувалася. Спершу вона мала назву “спеціальних історичних дисциплін та народознавства”, згодом “народознавства та історії культури”. 1998 – 2000 рр. узагалі були періодом невизначеності, оскільки в структурі кафедри спеціальних історичних дисциплін і правознавства існувала лише секція народознавства. Відповідно до організаційних змін неодноразово переглядалися навчальні плани та програми.

На початку 90-х років більшість викладацького складу кафедри складали колишні викладачі історії КПРС. Лише в 1997-1998 рр. ряд молодих викладачів кафедри здійснили захист дисертаційних досліджень на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, теми яких стосувалися українознавчих аспектів. Перше дисертаційне дослідження за спеціальністю “українознавство” було захищене 2001 року.

Завдяки ентузіазмові молодих викладачів та за активної участі студентів пожвавилася науково-методична робота. Щорічно організовується етнографічна практика. Створено кабінет народознавства. При ньому діє музей, експозицію якого складають знахідки, привезені студентами та викладачами з польових поїздок. На історичному факультеті стали традиційними “Вечорниці на Андрія”, які збиралистудентів і молодих викладачів усіх факультетів.

Змінилося сприйняття студентами предмету українознавства. Так, якщо в 1992-1995 рр. більшості студентів-істориків незрозуміла була навіть сама необхідність його вивчення (зокрема через українофобські стереотипи, закладені радянською школою), то зараз до університету приходить молодь, яка отримала українознавчі знання на шкільній лаві й упевнилася в актуальності та перспективності вивчення цієї наукової дисципліни.

Ще кілька років тому студентів більше цікавили суто етнографічні аспекти (традиційні матеріальна та духовна культура українців). Нині ж їх приваблюють насамперед проблеми теорії етносу, нації, націоналізму, міжетнічних взаємин. Це призвело до зміни пріоритетів у викладанні українознавства з вивчення суто етнографічних явищ на вивчення етнонаціональних. Так, з 2002 року для студентів історичного факультету зі спеціалізацією “українознавство” введено нову навчальну дисципліну – “Українська етнологія”, на вивчення якої передбачено виділити 50 аудиторних годин.