Gospodarski_komplexi

Самобутнім, поширеним у XVI – першій половині XIX ст. етносоціальним явищем стало чумацтво (найвірогідніше по­ходить від слова «чума» – хвороба, яку завозили з Криму в Україну), яке також є одним із символів українського етнокуль­турного комплексу. В традиційних уявленнях воно постає у виг­ляді перевезення солі й риби (хоча доставляли й інший товар) на спеціальних возах (мажах), що рухаються валками (ка­раваном) у супроводі чумаків, які піснею повязують себе з важким і слав­ним минулим:

Ой хвортуно, хвортуно,

Послужи нам, як служила:

Служила в бурлацтві,

Служила в козацтві,

Послужи ще й у чумацтві.

Наявність ще у XIX ст. мало не в кожній селянській хаті руч­ної прялки – веретена засвідчує глибокі традиції прядіння и ткацтва в Україні, коріння яких сягає трипільської культури. Внаслідок нагромадженого протягом століть досвіду усталився традиційний цикл робіт, повязаний з обробкою волокна і вовни та виготовленням тканини. Він супроводжувався численними ритуальними дійствами, а також мав багато регіональних відмінностей. Цей промисел уважався суто жіночим заняттям, тож від майстерності та кмітливості дівчини часто залежала пер­спектива її одруження.

Зовнішньокультурні впливи та місцеві традиції тісно пере­плелися в розвитку металургії, яка завдяки своїй технологічній специфіці на межі старої та нової ер почала перша виокремлю­ватися в самостійну галузь ремесла. Основу для аналізу її еволюції дають технологія й асортимент виготовленої продукції, розвиток виробничих потужностей, професійні якості ковалів тощо. В кінці І тис. до Н. X. на території України широко засто­совувався метод залізодобування у сиродутних печах, де при температурі 1100-1300 градусів з болотних руд отримували кричне залізо. Під впливом різноетнічних культур в окремих місцевостях ця технологія мала свої особливості. В Середньо­му Подніпровї на початку нової ери побутували горни з назем­ною або частково заглибленою в землю шахтою, тому отрима­на в них продукція була невисокої якості. Західно-європейська традиція металообробки знайшла застосування серед племен українсь­кого Закарпаття, де ямні горни одноразового використання да­вали кращий метал. Такий же метод переважав у металургій­ному виробництві Верхнього Подніпровя та Полісся, де вико­ристовувалися високотехнологічні прийоми пластичної оброб­ки заліза, запозичені від германських племен.

Зростання рівня західно - європейського металургійного виробництва у III-IV ст. по­вязане з посиленням провінційно-римських та кельтських впливів. У технологічному відношенні це проявилося в поєднанні таких прийомів, як пакетування, гартування та цементування. Ковалі черняхівського суспільства продовжували працювати не на ринок, а на замовлення окремих общин, тож їхня продукція ще не була серійна, але вже доволі розмаїта: серед 60 її найменувань значну частину становили зна­ряддя праці, призначені для землероб­ства, мисливства, ремесла. Ковальство київської культури залишалося на нижчому рівні: тут із 40 найменувань виробів більшість становили предмети побуту.

У V-VIII ст. в східнословянському етнічному масиві використовувалися майже однакова сировина та схожі тех­нологічні прийоми металоливарництва. В ковальстві пеньківської та празької культур у цей час уже почали домінувати власні етнокультурні традиції, що проявилося у розширенні асортименту продукції передусім завдяки ювелірним прикрасам, торгівлі металевими напівфабрикатами, виникненні осередків виготовлення та обробки металу. Особливості ковальства на Лівобережжі зумовлювалися впливами алано-болгарських пле­мен салтівської культури, що входили до Хозарського каганату. Це засвідчили предмети, виготовлені сиродутним способом, а також техніка цілісного тришарового зварювання леза – в центрі смуга сталі, з боків – залізо.

Вагомі зрушення в металургійному виробництві у VIII-X ст. відбу­лися вже фактично без зовнішніх запозичень, а на основі вдоскона­лення власного досвіду. В цей час надалі зберігалися певні техно­логічні відмінності металоливарництва між різними частинами Украї­ни. На Правобережжі переважали кельтські, а на Лівобережжі – давні алано-болгарські традиції, що дозволяло отримувати більш високо­якісні сорти сталі в сиродутних горнах з подальшою термічною об­робкою виробів. Прогрес у ковальській справі проявляється також у стандартизації та збільшенні асортименту знарядь праці, який на­раховував близько трьох десятків зразків. Металургійне виробницт­во сприяло внутрішній консолідації східнословянського суперетнічного регіону.

Паралельно з розвитком металоливарництва вдосконалю­валася технологія обробки дерева та каменю. Під впливом ан­тичної цивілізації на початку І тис. після Н. X. серед черняхівців поширився «токарний верстат», який компенсовував нестачу глиняного столового посуду. Найвищого рівня розвитку оброб­ка каменю набула серед пізньоскіфської людності Причорно­моря. В пізньоримський час у побут населення України ввійшли спочатку вапнякові, потім туфові ручні жорна, які у другій поло­вині І тис. замінили ручні ротаційні млини. Здобутки праукраїнської камяної архітектури яскраво засвідчили зведені в Серед­ньому Подніпровї монументи язичницьких богів.

Цікаву етнокультурну еволюцію пройшло ювелірне ремесло, адже загальний обсяг прикрас збільшувався паралельно із роз­ширенням їхнього асортименту. На межі старої і нової ер вони переважно виготовлялися шляхом простого кування (фібули, кільця, каблучки, підвіски та ін.), рідше відливання. Самобутнім явищем стали т. зв. варварські (словянські) вироби гео­метричної форми з виїмчастої емалі, які, починаючи з II ст., по­ширювалися на східноєвропейському просторі від Прибалтики до Прикамя. Одним із головних центрів їхнього виробництва стала Середня Наддніпрянщина. Яскравим елементом цього ювелірного комплексу були пальчасті та зоо- й антропоморфні фібули, виготовлення яких приписують майстрам київської куль­тури. До нього входили прикрашені зерню і сканню (напаяний на пластинку орнамент із дроту) браслети, кільця, сережки, ор­наментовані поясні аксесуари тощо. В залізних виробах вираз­но проявилися різноетнічні культурні впливи. Свідченням цього є поширення на Русі S-подібних браслетів, фібул із латуні та срібла, в яких переважають скандинавські впливи (за іншими свідченнями, вони безпосередньо належали скандинавським жінкам). Чернігівські ритони ввібрали елементи скандинавсь­кого, угорського та середньоазійського мистецьких стилів. З аваро-балканськими традиціями повязують появу у VIII-IX ст. тис­нених зерню срібних речей на вбранні місцевої знаті. Елементи металообробки ісламської культури, імовірно через Хозарію та угорські й інші степові народи, знайшли відображення в одязі та озброєнні дружинників. До речі, саме під впливом культури ісламських країн серед києворуської знаті зростало прагнення до розкоші та поширювалися звичаї дарувати жінкам дорогі прикраси, тканини, посуд.

Підкреслімо, що руські майстри настільки глибоко переос­мислювали іноетнічні прототипи, що, набираючи якісно інших рис, вони перетворювалися на нові яскраво-самобутні куль­турні явища. Так, шляхом удосконалення запозиченої з Візантії техніки перегородчастої емалі, яка застосовувалася при ви­робництві елітарних коштовних прикрас, була винайдена уні­кальна т. зв. імітаційна технологія виготовлення прикрас. Назовні вони мало відрізнялися від золотих і срібних речей, тож передусім розраховувалися на широкі верстви населення. Акумулюючи в собі іноетнічні традиції та місцеві новації, асорти­мент залізних виробів у давньоруський період розширився до 150 назв. Удосконалення прийомів металообробки досягло своєї вершини у виготовленні руських мечів, які, за свідчен­ням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, являли унікальні, гідні подиву речі.

Порівняно з керамічними виробами, традиційним одягом, житлом та їжею, символічно-знакові характеристики господарсь­ко-культурного комплексу досліджені гірше. Але це не означає, що йому властива менша сакральна функціональність. Зокре­ма в українців був розвинутий культ Плуга, чого не зустрічаємо в інших народів. На думку вченого В. Крисаченка, він став обєд­нуючим первнем головних стихій та сил Універсуму, засобом переходу від хаосу до організованого світу природи і людини. Сакралізація металургійної справи проявилася у встановленні біля виробничих центрів камяних ідолів, що здебільшого пояс­нюється соціальним статусом словянського коваля як чаклуна та жерця язичницького бога Сварога (П. Толочко та ін.).

Вплив еволюції господарського комплексу, передусім знарядь праці, на культурний розвиток української, як і інших спільнот, важко переоцінити. Внаслідок міжетнічних контактів здобутки і винаходи в цій сфері ставали надбанням широкого кола на­родів, які, вдосконалюючи та пристосовуючи предмети практич­ної діяльності до своїх потреб, модернізували весь процес жит­тєзабезпечення, що відповідним чином позначалося на їхньо­му бутті.

Хліборобство

Розведення злакових рослин, як вказано вище, з'являється за часів неолі­ту на Україні. Крім численних зернотерок, що постійно знаходяться в роз­копках, не раз знаходили в землянках цілі запаси збіжжя, іноді в припале­ному стані. У знахідках залізного віку трапляються зерна пшениці, жита, проса, ячменю, сочевиці тощо. Єсть вказівки на те, що на початках князівсь­кого періоду хліборобство існувало вже навіть у таких малокультурних місцевостях, як земля Деревська; згадується також, що було вже й воло­діння орною землею. Але це навряд чи дає право для твердження, що Украї­на тих часів була вже країною цілком хліборобською і що розведення злаків було вже головною підвалиною існування її населення. Хліб, і навіть не стільки хліб, скільки каша та сочиво, цебто варені зерна пшениці, сочевиці тощо, – все це скоріше було сурогатом м'ясних харчів, бо ліпше забезпечува­ло регулярність споживи, ніж продукти мисливства, тим більше, що кращі «ловища» дедалі все частіше ставали власністю князів, бояр та духовенства. Способи користування землею були цілком примітивні (так звана підсічна господарка), ґрунт обробляли за допомогою рала, хоч у південних частинах тогочасної України був уже й плуг. Може, не без певного перебільшення, дехто з дослідників визнає, що плуг був більше поширений, ніж рало; інші, однак, гадають, що це було також рало, тільки назване по-книжному плугом. Орали кіньми й волами («рало воловоє»), і можливо, що відома фраза Мономаха про смерда, що орав конем, стосувалась головним чином до Сіверщини, що найбільше підлягала половецьким нападам. Незалежно від того чи іншого вирішення питання про те, чи плуг запозичили слов'яни у німців, чи німці у слов'ян, треба звернути увагу на те, що український плуг, який навряд чи дуже відрізняється від уживаного в старі часи, дуже по­дібний до старовинного колесного плуга (currus) римлян і складається майже з однакових з ним головних складових частин. Багато спільного з українським ралом має також римське рало (aratrum), що до нього також впрягали волів. Начебто посередньою формою між римським та українським плугом є плуг – орало –сучасних болгар: його окремі частини майже всі мають назви, дуже близькі до українських. Не треба забувати також, що порода українських сірих довгорогих волів майже ідентична з угорською та італійсь­кою породами. За козачий період етнографічні відміни в знаряддях та спосо­бах оброблення землі вже цілком визначились, дожили і донині і тепер зачинають нівелюватись через заведення нових, удосконалених господарських знарядь. В козацькі часи хліборобство на Україні вже починає цілком домінувати, а мисливське та рибальське господарство відходить до другого ряду, заховуючись більше на півдні, на дніпрових плавнях тощо. Хліборобсь­ка культура тоді вже грала дуже велику роль навіть на землях, чи «вольностях», Війська Запорозького, що йому російський уряд зовсім неспра­ведливо закидав, разом із парубоцьким життям, брак хліборобства. Запорозькі землі були вже вкриті хуторами, де процвітала хліборобська господарка.

В наші часи в хліборобському господарстві України довершується пере­хід од системи трьох піль до системи з багатьма полями; а щодо знарядь та способів обробляння землі, то вони до останнього часу змінялись дуже повільно на протязі багатьох століть. Рало вживають тепер тільки для того, щоб заорювати засів, а занесена з Білорусі литовська соха вживається тільки в північних повітах Волині, Київщини та головним чином на півночі Чернігівщини; соха-московка – у північно-східних повітах Чернігівщини, а в усіх інших частинах України цілком панує воловий плуг, дарма що дехто з русифікаторів-поміщиків пробував завести замість нього великоруську соху, як це, напр., змагались зробити, – звичайно, цілком безуспішно, – на Полтавщині. «На Україні, – каже один із спеціалістів з хліборобських знарядь п. Зеленін, – ішла своя історія, заходила зміна орних знарядь, і ця історія південних знарядь ішла зовсім незалежно від історії знаряддя північного».

Український плуг, що тепер уже зникає, не тільки цілком одна­ковий на цілому просторі України, але й його складові частини мають скрізь, починаючи від західних повітів Курщини та Воронежчини і до Карпатських долин включно, майже ті самі технічні назви; здається, єдину їх варіацію становить те, що київський кочетень у Велдижі (Карпати) звуть когутом... Рало також майже скрізь однакове, хоч, наприклад, на Поділлю наральник насаджують на нижній вигнутий кінець ручки, або чепіги, так само як у болгарському оралі, а на Київщині та Полтавщині його прикріплюють до окре­мого шматка дерева, вбитого в градку (дишло); цей шматок дерева звуть копистю, і до нього додають ще окреме пристосованця – жабку, що не пускає градку спускатися на нижню частину чепіги. Таким самим прикладом ідентичності технічних назв на цілій Україні може бути й конечна прина­лежність і плуга і рала – ярмо.

Ось, наприклад, назви частин цього знаряддя в різних місцевостях України:

Полтавщина:

1. Чашина.

2. Підгірлиця.

3. Занози.

4. Снизки.

5. Привій.

6. Колачик.

Київщина:

1. Ярмо.

2. Підгорле.

3. Занози.

4. Снизки.

5. Привій.

6. Каблучка.

Прикарпатська Галичина:

1. Ярмо.

2. Підгорлиця.

3. Залізки.

4. Снози.

5. Привій.

6. Облук.

Північно-волинське ярмо вже досить відрізняється од загальноукраїнсь­кого типу, передусім своєю довжиною (біля двох метрів), а потім ще й тим, що в ньому немає підгірлиці, а її заміняють нижніми загнутими кінцями кульбак, що заступають снизки та приймають до своїх дірок кінці заноз. Ці особливості, що близько нагадують південнослов'янське (болгарське та сербське) ярмо, як формою, так і назвою окремих частин, цілком тотожні з білоруськими; а разом із тим назви окремих частин сохи і на волинському, і на чернігівському Поліссі цілком інші, ніж на Мінщині. Це пояснюється, мабуть, тим, що ярмо – знаряддя дуже старовинне, тоді як соху запозичили і вона заступила старовинне рало білоруси від литовців та великоросів відповідно не так давно.

Для скородження на Україні вживають звичайно борону – чотирьохкутну чи трапецієвидну раму з перехресними перекладинами, що до їх на пе­рехрестях набивають дерев'яні, а тепер частіше залізні зуби. У північних частинах Волині, Київщини та Чернігівщини борона відзначається часто значно примітивнішим злагодженням. Раму борони там роблять з гнутого дерева, а поперечини – з міцних гілок; перехресні частини зв'язані звитими з дерева калачиками, цебто кільцями, а до простору між цільно стягнутими гілками вбивають дерев'яні зуби. Цей рід досить первісної борони пошире­ний головним чином на Білорусі, де переховалась ще старовинна вершалина, чи волокуша, що є просто дерев'яний пень з відрубаними на певній відстані від стовбура сучками; ця волокуша, певне, існувала й на Україні, але там вона вже зникла.

Загальновідоме вживання на Україні волів, щоб орати плугом, різко віддаляє її від Росії та наближає до південних та західних слов'янських країн – до Болгарії, Сербії, а також і Чехії. За останні часи, правда, на Україні майже скрізь волів починають заступати коні. Не слід, однак, дума­ти, що цю заміну викликало поширення легких плугів, – конструкція їх зовсім не перешкоджає глибоко орати, справжня причина цієї заміни – зубожіння населення України, для якого видаток на пару волів (200-300 карбованців, а то й більше) тепер уже не під силу, а звичайного селянсь­кого коня можна купити й за 50-60 карбованців. Багато селян вважають невиплатним тримати навіть і коней та орють коровами, іноді навіть бовку­ном, цебто одною скотиною замість двох, і для цього існує й особливо при­стосоване ярмо. Під час недороду в Єлисаветградському повіті на Херсонщині доходило до того, що самі селяни, – попарно, чоловік та жінка, – впрягались в борони та волочили їх полем. Поминаючи історичні перекази про обрів, про орання Литвою тощо, сама етнографія дає нам приклади такої оранки не тільки у китайців, але й навіть у гірських чехів, де також іноді впрягаються до плуга члени родини орача.

Одна з головних частин українського сільського господарства – це заго­товлення запасів сіна на зиму. Це заготовання, чи косовиця, починається після засіву поля звичайно десь у половині червня, але, в залежності від географічних умов, воно запізнюється або прискорюється. Характер самої косовиці також неоднаковий в різних місцевостях. На півночі Волині та на Чернігівщині сінокоси знаходяться на лісових полянах та головним чином на заливних луках, а в інших місцевостях України вони лежать майже виключ­но на степах. По течії Десни, по обох її боках, на заливних луках повно численних повіток, стоять вони на вищих місцях, що їх не заливає водою. Під час косовиці до цих повіток перекочовує мало не ціле населення з сіл; іде енергійна праця, і за кілька день луки вкриваються копицями сіна, що не встигло ще висохнути під яскравим промінням сонця. Потім ці копиці почи­нають волочити, цебто збирати до тих місць, де сіно буде складене в стоги, чи до повіток. Хазяї, що мають невеликі шматки сінокосу, вантажать сіно з копиць на вози та й везуть до села. На Західній Україні, а особливо в Гали­чині, сіно складають в обороги, цебто великі стоги з рухомою стріхою. На степах косовиця починається раніше та переводиться трохи інакше. На степ виходять самі тільки косарі, лагодять там собі обсяжний курінь з кабицею (грубкою надворі), бо косарям треба доброї страви, – це розуміють усі, з цим годяться навіть наймачі. Через деякий час з села прибувають підлітки та дівчата з граблями та вилами громадити сіно, і тоді робота йде повним ходом до кінця. Оригінальну й незвичайно гарну картину дає в степу попід стіною високої трави довгий шерег струнких, дужих косарів з їх плавкими та ритмічними рухами... Такий самий гарний і своєрідний концерт кіс, коли, перейшовши ручку, косарі спиняються та клепають їх дерев'яними мантачками. Головне знаряддя косаря – коса, на Україні, в залежності від кліматичних, а почасти й антропологічних умов, дуже відзначається від коси сусідніх народів, як своєю величиною, так і дов­жиною кісся, цебто держална. При відповідно високому зрості косарів та при гущині високої трави косити приходиться неспішними, дуже широкими махами, що під силу тільки високим та міцним українцям, які вважалися найкращими косарями в Росії. Майже щороку, під час косовиці, на Херсон­щину, Катеринославщину та на Кубань їдуть цілі ватаги косарів з Полтав­щини та Київщини, і день їхньої праці, при сприятливих умовах, оплачуєть­ся порівнюючи дуже дорого. Праця косаря, безперечно, одна з найтяжчих селянських праць. Вона вимагає не тільки значної фізичної сили, але й вели­кої витривалості та уваги, бо при найменшій необережності косар ризикує або поранити попереднього товариша, або самому дістати косою по ногах. Тому вираз: «він уже косар» – про молодого парубка – означає визнаного вже справжнього робітника. Жнуть на Україні серпами, що їх форма значно кругліша, ніж у сусідніх країнах; щодо давніх часів, то, як показують знахідки в розкопках, серпи мали тоді вигляд півкола, а скоріше півелліпса, поділеного по довгій вісі. Крім вівса, проса, гороху тощо, справжні злаки, як пшеницю, жито, ячмінь, завше жнуть, а коли й косять, то тільки у ви­падку великого неврожаю. Тоді ці злаки, так само як овес та гречку, косять, прив'язуючи до коси так звані грабки, рід грабель, що їх довгі зубці ступнево зменшуються в довжині. Зжаті чи скошені стебла збирають у снопи та перев'язують перевеслом, цебто джгутом з стеблин тої самої рослини, що її жнуть. Снопи потім складають у полукіпки та копиці, а потім, якщо їх не молотять тут-таки на полі молотарками, як це тепер все більше поширюється, то звозять до клунь, де вони й лежать до обмолоту. Взагалі, клімат України цілком дозволяє молотити без попереднього сушення снопів в осетях, що їх, з винятком північних частин Волині та Чернігівщини, на Україні зовсім немає, а як свідчить Шафонський, не було навіть і в таких повітах, як Ніжинський. Щодо вказаних північних місцевостей, то там осеть грає досить важливу роль у господарстві. Осеть будують чи в са­мій клуні всередині, чи окремо від неї, але й у цьому останньому випадку неодмінно під дахом; складається осеть з підземної грубки та з поставленого над нею зовнішнього зрубу для складання снопів. В цьому зрубі є також вікно, кудою й подають снопи.

Молотять на Україні звичайно ціпами на гладко вичищеному та міцно утрамбованому току. Інші способи молотіння зустрічаємо тільки на крайньому півдні України, де вони були запозичені в сусідніх народів. Це так званий гарман, цебто той самий тік, тільки більший; на гармані розкладають снопи та ганяють по них коней, що вимолочують зерно копитами, або тягнуть по них також кіньми коток, цебто кам'яний циліндр з глибокими поздовжніми холодками. В Бессарабії вживають так звані дикани, цебто болгарське, чи, краще сказати, загальносередземноморське (tribulum у старих римлян) знаряддя, що складається з загнутої догори на передньому кінці дошки, – щось подібне до дна саней; до нижнього боку цієї дошки вбивають кремневі уламки. На нижній Кубані молотять цим самим знаряддям, що його звуть там мялкою і де в ньому замість шматочків кременю повбивані невеликі шматочки заліза, що дроблять та м'ягчать солому для скотини. Дехто з ха­зяїв для годування скотини, особливо овець, молотить снопи в околот, цебто не розв'язуючи їх; тоді певна кількість зерна зостається в них та йде на споживу вівцям, замість того, щоб давати їм зерно окремо. Прочищене від полови, старанно перевіяне та трохи просушене на сонці зерно зсипають потім до сипників у коморі, чи, як вона зветься на Правобережжі, в шпіхлірі. Подекуди утримується ще й первісний спосіб переховування зерна в ямах, цебто в своєрідних льохах, більш-менш у формі груші, що викопані в землі, старанно обмащені глиною та чисто оббиті березовою корою. Такі ями з щільно приладженою лядою, охороненою ще до того від дощу невеличким у два схили дашком, можна ще й тепер побачити в багатьох глухих селах середньої частини Чернігівщини, по обох боках Десни, а не так уже давно, як каже Шафонський, вони існували значно далі на південь – на Полтавщи­ні і ще далі. Явна річ, що сільські громади та поміщики мають більші примі­щення для переховування зерна, як гамазеї, шпіхлірі. У деяких місцевостях, особливо на півдні, зерно, що переховується в коморі, приміщується не в сипниках, а в дуже великих, іноді понад зріст чоловіка, плетених з соломи чи з лози солом'яни­ках, довгувато-сферичної форми; а в лісових місцевостях зерно переховують у кадовбах, видовбаних у стовбурі дерева, теж дуже поважного обсягу. Такі кадовби особливо часто трапляються в Галичині, на Волині та на Чернігівщині.

Дроблення зерна, або здирання шкаралупини з нього, робиться в ступі, що буває ручна й ножна. Ручна ступа зроблена з дерев'яного пня, що стоїть вертикально та видовбаний у верхній частині; в ній товчуть зерно теж де­рев'яним товкачем, що часто буває подвійний; ці ступи навдивовижу подібні до таких самих ступ у африканських народів, особливо у негрів. Ножна ступа складається з пня, що лежить горизонтально, а частіше з обрубаного кореня дерева з видовбаною в ньому заглибиною; в цю заглибину входить досить товстий міцний товкач, приправлений до кінця коромисла, на другий кінець коромисла спирається нога того, хто товче, а точку опору між товкачем та серединою коромисла дає перекладина між двома продовжними брусами, що йдуть од ступи горизонтально.

Зрозуміла річ, що тепер зерно мелють вже на млинах, але ще й тепер у багатьох господарствах можна знайти одну з найпримітивніших форм млина – ручний млин, чи жорна, що про них згадується ще в житії препо­добного Феодосія Печерського. Іноді ці жорна є просто пень, що стоїть вертикально; вгорі в ньому видовбано заглибину, куди вставляють нижній камінь, а на нього кладуть верхній камінь, що крутиться на залізному верете­ні. Трохи удосконалені жорна приміщуються на пні, що лежить горизонталь­но на чотирьох ніжках. Ще досконаліші жорна виглядають, як чотирикутна скринька без верху, на чотирьох ніжках з перекладинами; у скриньці лежать камені, а з одного боку є жолобок для виходу муки. В такого роду жорнах камені майже завше плисковаті, дуже рідко заховують свою старовинну, трохи конічну форму; верхній камінь пускають в рух або просто невеликим патичком, що його вставляють в дірку ближче до краю каменя, або довгою палицею, що її один кінець нерухомо прикріплюють до стелі, а другий кінець також вставляють в згадану дірку в камені. Нарешті, в най­досконаліших жорнах буває пристосоване щось подібне до педалі, щоб пускати в рух жорна ногою. В наші часи жорна вживають головним чином, щоб молоти сіль, але зрідка на них мелють ще й муку, особливо коли мука потрібна спішно та в невеликій кількості. Іноді ще дружки молодої вико­нують на жорнах обряд мелення муки для весільного короваю, і це є дуже цікавий пережиток старовини в обряді.

Поминаючи питання про походження водяного млина, а також і про те, звідки він з'явився до нас, – відомо, що цей млин з'явився в Малій Азії раніше, ніж у римлян, – ми звернемось до українського водяного млина, що згадується вже в XIII столітті і переховався ще майже скрізь, маючи пристосування до того, щоб дерти крупи чи валяти сукно (валюхи). Тяжко було б тут давати опис цілого спорудження українського водяного млина; ми вважаємо потрібним тільки зауважити, що номенклатура окремих частин його майже скрізь цілком однакова; одміни мають чисто місцевий фонетичний характер, як кош, замість кіш, спренжина замість пружина тощо; або: кулаки замість пальці, шестерня замість восмерня чи барабан, пудло замість лубина, коритко замість коритце тощо. Пізнішою та практич­нішою формою водяних млинів треба вважати наплавні млини, що, звичай­но, можуть існувати тільки на багатоводних та бистрих річках, як Дніпро, Десна тощо; млини ці відзначаються тільки пристосуванням на кшталт порому, що лежить в основі млина, та особливими колесами з дуже довгими лопатями, що пускають колеса в рух не за допомогою води, коли вона спадає на них, а просто течією річки. Нарешті, пізнішим, вже значно удосконаленим млином є віт­ряк, чи машина. У простішій та давнішій формі вітряк стоїть на рухомому колі; за допомогою цього кола його можна повертати кругом та ставити в найвигіднішу позицію супроти вітру. У новіших вітряках (голландської системи) повертається не цілий вітряк, а тільки його дах з крилами, що, звичайно, значно полегшує працю та надає млинові більшої стійкості. Етнографічно вітряки на Україні майже скрізь цілком однакові: старші, що повертаються на своїй основі, в більшості мають форму не дуже високого чотирьохкутного зрубу, іноді з невеликим балко­ном, щоб підіймати через нього мішки з зерном за допомогою баранця; вітряки удосконаленішої конструкції значно вищі за перші, часто шестигран­ної чи восьмикутної форми та переважно з двома балконами. Крил звичайно буває чотири, але їх форма зовсім не скрізь однакова: на Полтавщині та Київщині крила, чи, краще сказати, їх лопаті, мають вигляд вузького довгу­ватого паралелограма, а на Чернігівщині вони мають найчастіше форму, майже трапецеїдальну.