Лекція № 1-2
Тема 1. Вступ до етнографії України.
План:
Предмет та об’єкт етнографії. Назва науки в історичному розвитку.
Основні поняття і терміни.
Методи та джерела народознавчих досліджень.
Течії, напрями, школи в українській етнографії.
Література:
Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу.-К., 2000.
Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. – М., 1973.
Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології.- К.,1995.
Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1993.
Итс Р.Ф. Введение в этнографию. – Ленинград, 1974.
Козлов В.И. Между этнографией, этнологией и жизнью. //Этнографическое обозрение. - № 3. – 1992.
Леви - Стросс К. Первобытное мышление. – М., 1994.
Нельга О.В. Теорія етносу. – К., 1997.
Пономарьов А.П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.
10.Проскурова С.В. Щодо особливостей теоретико – методичного забезпечення етнографічної практики студентів історичних факультетів.\\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІІІ. – К., 2007. – С. 515 – 521.
Предмет та об’єкт етнографії. Назва науки в історичному розвитку
Етноси належать до найдавніших соціальних організмів. Унікальна здатність їх до тривалого стабільного існування привертає до себе увагу в наші дні, коли людство переживає глибоку кризу, найочевидніший прояв якої – екологічний. Катастрофогенними виявились виробничий, військовий, політичний, світоглядний аспекти людської діяльності.
Ліміт насильства людство вичерпало. Стара світоглядна система принижувала етнос, докладала максимум зусиль до нівелювання етнічних відмінностей, а то й нищення етнічних цінностей.
Її реакційний, антигуманний характер на наших теренах проявився в запереченні “батьківського Дому” як специфічної організації життя. Це призвело до глибоких деформацій у житті як соціуму, так і конкретного індивіда. Ситуація виглядає таким чином, що, за О. Кульчицьким, до 1917 року український етнос має бути предметом вивчення етнопсихології, а після – психіатрії.
Сучасна гуманітарна наука, починаючи зі славнозвісної “Школи “Анналів” (школа французьких істориків, яких об’єднав науковий журнал “Аннали економічної і соціальної теорії”) зосереджує свою увагу на звичайній людині, представникові “мовчазної більшості”: “Історія - наука про Людину; вона, зазвичай, використовує факти, але це факти людського життя” (Л.Февр).
Осмислення етнічної культури як соціально мізерної, властиве тоталітаризмові, виявилося методологічно неспроможним.
Предметом етнографії як науки є етнос. Феномен етнічного потребує глибокого вивчення, оскільки він пронизав усі царини людського життя.
За О.В.Нельгою, етнос – це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, теперішньою або колишньою територією проживання (іноді й державністю), ментально-архетипальними та іншими ознаками.
За Р. Ітсом, етнос – це група людей, що розмовляють одною мовою, визнають єдність походження, володіють комплексом звичаїв, укладом життя, що зберігаються та освячені традицією і відмінні нею від інших подібних груп.
Із розумінням сутності етносу пов’язане уявлення про етногенезу, вплив на нього ландшафту та етнічних контактів.
У радянській етнографічній науці в 60-ті роки відбулася наукова дискусія з приводу сутності етносу. Представники радянської етнографічної школи (Ю. Бромлей, Р. Ітс) вважали етноси соціально-історичною категорією, а їхній опонент Л. М. Гумільов – передусім природно-географічним явищем.
Українська етнографія, за А. Пономарьовим, – галузь гуманітарних наук, що вивчає український народ, його походження, етнічну історію, традиційно-побутову культуру та характер міжетнічних відносин, базуючись переважно на даних польових досліджень.
Об’єктом вивчення етнографії є етногенеза і етнічна історія українського народу, комплекс матеріальної культури народу (виробничий досвід і матеріальні речі: знаряддя праці, засоби пересування, житло, одяг, їжа і т.д.), духовна культура народу (інформація, що існує в колективній пам’яті: знання, звичаї, традиції, обряди, ритуали, вірування та повір’я, мова (як чинник етнозбереження) ), соціонормативна культура (звичаєве право, соціонормативні взаємини, громадські форми організації життя, праці, дозвілля, громадські спільності), сімейний побут (форми шлюбу, сімейні взаємини тощо), етнопсихологія (ментальність, етнічні архетипи).
Основними завданнями етнографії є систематизація етнографічних матеріалів, зведення воєдино етнографічних даних про український народ й укладання капітальних монографій з використанням письмових, речових джерел і власне польових матеріалів, вивчення сучасної культури і побуту народу. Українське народознавство ставить і вирішує проблеми як пізнавального, теоретичного, так і практичного характеру (реконструкція стародавніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, вивчення сучасного стану етнічних традицій, оцінка його позитивної чи негативної ролі в житті людей, вивчення сучасних етнічних процесів і наукові прогнози розвитку міжнаціональних взаємин тощо).
Понад 20 років тому радянський етнограф Ю.В.Бромлей звернув увагу на те, що “якщо в нас етнографія традиційно об’єднує описовий та теоретичний рівні досліджень, то в західній науці заведено термінологічно їх розмежовувати, називаючи перший - етнографією, другий – етнологією” (Бромлей Ю. В. Предисловие. //Этнологические исследования за рубежом. Критические очерки. – М., 1973. – С. 3).
Таке розмежування, на думку сучасних українських учених, втратило свою актуальність вже на початку ХХ ст.
“Етнологія – наука, що народжується. Потреба в ній виникла лише в другій половині XX ст., коли стало очевидним, що просте накопичення етнографічних матеріалів і спостережень загрожує тим, що наука, яка не ставить проблем, перетвориться в беззмістовне колекціонерство”, і для етнографії як науки “є лише один шлях розвитку – перетворення в етнологію, де поряд зі збором і описом матеріалу йде інтерпретація його під тим кутом зору, який визначений постановкою проблеми” (Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1993. – С. 20.).
Л. Гумільов вважав етноси одночасно природними і соціальними категоріями: “У антропогенних процесах розрізняються прояви суспільної й комплексу природних (механічна, фізична, хімічна, біологічна) форм руху матерії” (там же, с.23).
“Феномен етносу” - явище, що лежить на кордоні біосфери і соціосфери і має досить специфічне призначення в будові біосфери Землі.
На думку Л. Гумільова, формування етносів почалося в епоху верхнього палеоліту. Відомі народи вже пізнього неоліту й бронзи, подібні історичним.
Етнографія, – ludoznawstwo у поляків, narodopis у словаків, народознавство в українців.
У Франції вчені, що належали до “Школи “Анналів” (Марк Блок, Люсьєн Февр), у 20-х роках XX ст. заявляли про необхідність комплексного дослідження соціальної історії, включаючи історичну етнологію. Французький етнолог Клод Леві-Стросс заснував школу структурної етнології, науковим кредо якої є системне вивчення етносів.
Виникнення етнології пов’язане з ім’ям А. Шаванна, який 1784 року ввів цей термін для позначення історії прогресу народів і цивілізацій. У Німеччині наука, що вивчає історію та культуру німецького народу, називається Volkskunde, на відміну від Volkerkunde - наукової дисципліни, що вивчає неєвропейські, неписьменні народи.
Засновником загального народознавства (Volkerkunde) був А. Шльоцер, який 1772 року дійшов висновку, що людство складається з багатьох народів, які є однією системою.
Поштовхом для становлення етнографії (чи етнології) були:
- по-перше, гуманістичні тенденції (Ж. Ж. Руссо), що виявилися в обстоюванні рівності всіх народів, незалежно від ступеню їх економічного та культурного розвитку (Руссо висунув ідею про співчуття як основну рису, що робить людину людиною; етнограф українського походження М. Миклухо-Маклай, який працював під егідою Російського географічного товариства на острові Папуа-Нова Гвінея, відстоював права папуасів;
- по-друге, потреба великих метрополій у пізнанні народів, які вони підкоряли, адже управляти легше, знаючи традиції, звичаї, культуру, побут. Британські та російські вчені виконували політичні замовлення.
Пізніше виникає інший напрям етнографічної науки, Volkskunde - опис власного народу в Німеччині на тлі національно-культурного піднесення, стимульований міфологічною школою епохи Романтизму (перша пол. XIX ст.). Провідниками міфологічної школи були брати Грімм, К. Брентано, Дж. Макферсон та ін. Основні риси: ідеалізація селянської культури, сільської общини.
В англомовних країнах набули розвитку антропологія (пізнання людини), культурна антропологія (у США) й соціальна антропологія, започаткована Дж. Фрезером (Великобританія). Характерною особливістю цих дисциплін є пізнання людини через осмислення культурного середовища, в якому вона перебуває. Об’єктом вивчення завжди є людина.
Теоретичне народознавство – етнологія – пов’язане з іменами В.Едвардса й А.М.Ампера (20-30-ті роки ХІХ ст.).
Отже, в більшості країн під терміном етнологія розуміється теоретична народознавча дисципліна, що стала логічним продовженням класичної етнографії.
Загальна схема її розвитку, накреслена К. Леві-Строссом, який присвятив цій проблемі ґрунтовне дослідження, є такою: етнографія - етнологія – антропологія.
Фундаментом і першим етапом розвитку народознавства виступає етнографія – описова дисципліна, вищим досягненням якої є класифікація й типологізація культурних явищ. Етнологія – це вже всеохоплююча народознавча дисципліна, покликана пізнати людину й людство в цілому, зрозуміти природу етнічного.
Започаткована М. Миклухою-Маклаєм гуманістична традиція була провідною для українського народознавства. Її витоки – не в географії, а у фольклористиці, народному мистецтві, літературі.
Більшість видатних етнографів були саме літераторами - І.Котляревський, І.Рудченко, Т.Шевченко, Леся Українка, М.Драгоманов, П.Куліш, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Г.Квітка-Основ’яненко, І.Франко. Виключенням із правила були біологи : М. Максимович, О. Воропай.
Головний акцент українська етнографія робила на вивченні духовної культури народу, фольклорних студіях. На першому етапі її становлення (XVIII-XIX ст.) відбувалося накопичення і систематизація етнографічних відомостей про українців, на кінець ХІХ ст. було сформульовано поняття про предмет та об’єкт дослідження, основні завдання; третій етап (друга половина ХХ ст.) характеризується зміщенням акцентів на рівень постановки глобальних проблем - націогенези, природи міжнаціональних взаємин, етнічної історії тощо. Склалися об’єктивні умови для трансформації етнографії в етнологію.
2. Основні поняття й терміни
Етнікос (з грецької) – форма існування етносу.
Етнофор (з грецької) – представник етносу.
Етногенеза (з грецької) – сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища, зумовлюють його подальший розвиток.
Етос – унікальна конфігурація культурних елементів, або культурних цінностей притаманних тій чи іншій етнічній культурі, об’днаних однією культурною темою. (Рут Бенедікт)
Раси людські (від фр. rase – першоджерело) – мегагрупи людей, що склалися історично та поєднані спільністю походження, яка виявляється в єдності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густина й особливості волосяногопокриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, розріз очей тощо) на відміну від життєво важливих ознак. Вчені – послідовники Ж.Кюв’є – виокремлюють чотири раси, а саме негроїдну, європеоїдну, монголоїдну, австралоїдну. Людство являє собою єдиний біологічний вид. Расові відмінності сформовані внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. З виникненням культури роль біологічного пристосування зменшується.
Культура (з лат.) – сукупність матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого і збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління. Культура умовно поділяється на матеріальну (виробничий досвід і матеріальні речі: знаряддя праці, житло, одяг, кераміка і т.д.) і духовну (інформація, що існує в колективній пам’яті: знання, види мистецтва і фольклору, звичаї та обряди і т.д.). Більшість продуктів праці є водночас результатом як духовної, так і фізичної діяльності.
Народ (від укр. рід) – культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенезу.
Етнонім (з грецької) – назва народу, причому екзоетнонім – назва, яку дають етносу інші народи, а ендоетнонім – самоназва народу.
Етнонім не завжди відповідає реальному етнічному складу етносу.
Наприклад, слово римляни (romani) спочатку означало громадян Риму, але не сусідів-італиків і навіть не латинів – мешканців сусідніх міст Лаціуму. В епоху Римської імпереї (І – ІІ ст. н.е.) кількість римлян зросла за рахунок включення до їхнього числа всіх італіків (етрусків, самнітів, лігурів, цизальпінських галів та ін.), а після “Едикту Каракалли” (212 р. н.е.) римлянами стали зватися всі вільні жителі імперії, в т.ч. елліни, каппадокійці, євреї, бербери, германці. Поняття римлянин втратило етнічний зміст. Замість єдності походження й мови постала єдність історичної долі.
В IV – V ст. сформувався візантійський етнос, який називав себе ромеями, хоча говорив грецькою до 1453 р. (падіння Константинополя).
Третя гілка етноніму римляни виникла за Дунаєм, де після завоювання римлянами Дакії утворилася римська провінція, жителі якої вважали себе нащадками римлян – румунами.
За Норманом Дейвісом, різні народи мають підстави по різному думати про назви, і ніхто не має права утверджувати тільки свої варіанти назв. Наприклад, для когось Східна Галичина, чи Східна Малопольща, а для когось – Західна Україна. За давнини Дніпро називали Бори сфеном; для англійців – Оксфорд, а для кельтів – Ридичен. “Англія”, “Франція”, “Польща”, “Росія”, “Іспанія” – більш-менш нові ярлики, які дуже легко вжити анахронічно. Вочевидь, неправильно казати Франція замість Галлії римської доби, і так само сумнівно вести мову про Росію часу Московії” (Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основи, 2000).
Вперше етнонім Украйна в літописних джерелах зустрічається 1187 року в Літописі Руському (за Іпатіївським списком). Мова йде про смерть князя Володимира Глібовича, за яким плакали всі переяславці, бо любив дружину, був доброчинним, “за ним Украйна стогнала” (Історія України в документах і матеріалах. – Т. 1. – Київ, 1946. – С. 148). В записах за 1213-1219 роки, згадуючи про боротьбу Данила Галицького з Мстиславом Удалим проти Польщі й Угорщини, літописець вказує: “Данило, вертаючись додому, прийняв ... всю Украйну” (с. 152).
Назва Малоросія була штучним екзоетнонімом. На це вказують фольклорні джерела, бо в жодній думі, пісні, переказі українці не називають свою країну Малоросією.
Нація (від лат. natio – народ). В сучасній етнології під нацією розуміють не всякий народ, а лише такий, який має власну державність і суверенність, може виступати як самодостатній суб’єкт зовнішніх стосунків. ООН – співтовариство таких народів. Ознаки нації – єдність економічного та політичного життя, наявність державної мови (іноді кількох).
Етнічна самосвідомість – самоідентифікація етнофора; може бути як колективною, так і індивідуальною. Має кілька рівнів – тверда, перехідного типу (етномаргінали), нульова (повна асиміляція). Може бути подвійною, а то й потрійною (на це впливає місце проживання, походження батьків тощо).
Етнічна батьківщина – природа загалом, сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори, фауни, які позначаються на формуванні етносу й на тлі яких відбувається етнічна історія.
Націоналізм – світоглядний принцип, притаманний еліті народу, що прагне створити націю.
Історія розвитку націоналізму нараховує кілька етапів:
- кінець XVIII – початок ХХ ст. – формування націй як держав-територій у Західній Європі;
- від закінчення Першої Світової війни до створення ООН - етноцентричний націоналізм, характерні риси якого – національна нетерпимість, расизм, перетворення одного з етносів на репресивне знаряддя (Німеччина 30 – 40-х років);
- від розпаду СРСР – гуманістичний націоналізм, характерними рисами якого є толерантність, етнічний плюралізм, відстоювання права на спільну державність як корінних, так і некорінних етносів.
Етнічна антипатія – негативне або напружене ставлення до етносів; етнічна взаємоантипатія – наслідок тривалого історичного протистояння.
Етноцентризм – світоглядний принцип, апологети якого ідеалізують свій етнос.
Етнічний плюралізм – світоглядна позиція, що визнає рівність і самоцінність кожного етносу, його права на збереження самобутності.
Інтернаціоналізм – принцип рівності й суверенності народів. Ідея “пролетарського” інтернаціоналізму, що відстоювала безнаціональність як пролетаріату, так і буржуазії, історично дискредитована.
Космополітизм (від гр. космополіт – громадянин світу) – засаднича ідея світового громадянства.
Міжетнічні взаємини – поняття про специфічні людські міжгрупові стосунки, про вживання етнічної мови, збереження пам’яток матеріальної етнічної культури, напрями розвитку етнічної культури тощо. Міжетнічні взаємини можуть бути як негативними, як-от етнічна дискримінація (утиски панівного етносу щодо інших), етнічна антипатія, етноцентризм, депортація (1944 р. – кримські татари, греки-понтійці, чеченці та інгуші), деетнізація, штучна асиміляція (поступове розчинення), етноцид (фізичне знищення етносу), так і позитивними – етнічна симпатія, плюралізм, інтеграція.
Найбільш стійка риса етнічності – етнічна самосвідомість.
Етнічні маргінали – люди, які втратили ознаки колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності не набули.
Денаціоналізація – процес насильницького позбавлення певного народу власної державності, втрата політичної та економічної незалежності, самостійної освітянської політики, розвитку культури (приєднання України до Росії 1654 року, розділи Польщі XVIII ст. між Прусією, Австро-Угорщиною і Російською імперією).
Акультурація – часткова асиміляція.
Етнічна консолідація – процес згуртування етносу.
Етнічна сепарація – набуття незалежності.
Етнічна інтеграція – процес зближення етносів-автохтонів і етнодисперсних груп, що підпорядковані створенню єдиної для всіх держави-нації.
Автохтонний (гр. autos – сам, chtones – земля) – місцевий, корінний.
Діаспора – розселення народів за межами етнічного масиву, політонім – назва мешканців, громадян країни.
Національні меншини – групи, що відрізняються національною належністю від титульного народу.
Субетноси – етнографічні групи.
Звичай – усталений спосіб людської діяльності, який передається з покоління в покоління.
Громада – об’єднання людей, пов’язаних спільними інтересами.
Господарсько-культурні типи – історико-типологічні спільності, що характеризуються традиційними комплексами господарства і культури.
Ініціація – посвячення.
Інновація – оновлення.
Історико-етнографічні райони – території з культурно-побутовими особливостями.
Конфесія – віросповідання.
Магія – обряди, покликані надприродним шляхом впливати на явища середовища.
Обряд – колективні символічні дії з нагоди важливої події.
Ритуал – сукупність обрядів.
Прото – “пра” – первісний (протоукраїнці).
Секта – релігійна група, що відокремилась від церкви.
Тотемізм (індіан. тотем – рід) – вірування, зв’язки між людиною і тваринною символікою роду.
Анімізм – релігійні уявлення про духів і душу.
Семантика (від латинського означальний) – значення слів.
Терміни, що стосуються сім’ї:
Система спорідненості – сукупність принципів групування родичів.
Шлюб і сім’я – соціальні інститути, які регулюють стосунки між чоловіком і жінкою та відношення до потомства.
Гендерні стосунки – міжстатеві стосунки у соціокультурному вимірі, роль жінки в суспільстві.
Левірат (лат. levir – девер, швагро, брат чоловіка) – шлюбний звичай, за яким місце померлого чоловіка заступає його брат.
Мала (нуклеарна) сім’я – родина, що складається з батьків і дітей.
Матріархат – домінуючий статус жінки в сім’ї та суспільстві.
Патріархат – домінуючий статус чоловіка в сім’ї та суспільстві.
Патрілінійний рід – родова спадкоємність по чоловічій лінії.
Матрілінійний рід – родова спадкоємність по жіночій лінії (євр.).
3. Методи та джерела народознавчих досліджень
Методика – способи дослідження явищ.
Методологія – сукупність методів, або способів осмислення явищ. Розробка проблеми етносу як одиниці дослідження можлива на таких методологічних засадах, як принципи стадійності, поліваріантності, цивілізаційної унікальності.
Методи етнографії:
- порівняльно-історичний (споріднені з ним кросс-культурний, компаративний) – метод, за яким шляхом порівняння виявляються загальне і особливе в розвитку народів, полягає в реконструкції минулих історичних епох на основі вивчення їхніх реліктів (пережитків, що збереглися в сучасній культурі). Існує кілька видів порівнянь – історико-типологічне, історико-генетичне, історико-дифузійне;
- метод компонентного аналізу – передбачає кількісну характеристику етносоціальних явищ;
- метод комплексного підходу до вивчення етнокультурних явищ – базується на ідеї сприйняття їх як органічних систем, що мають складну структуру.
Основоположним практичним методом в етнографії є метод польового дослідження, який базується на етнографічних програмах і етнографічних анкетах-запитальниках.
Автором першої в Україні етнографічної програми (1779 рік) був кореспондент Санкт-Петербурзької Академії Наук Федір Туманський. Програма охоплювала всі розділи етнології – мову, говірки, зовнішній вигляд, характер людей, особливості господарства та занять, землеробські знаряддя, поселення і житло, одяг, прикраси, громадський устрій, родові, весільні, поховальні звичаї та обряди, народні знання, народний календар, прикмети та повір’я – відповідно до всіх вимог тогочасної науки, випереджаючи час.
На основі результатів, здобутих етнографічно-статистичною експедицією, очолюваною П.П.Чубинським, було видано 7 томів досліджень, присвячених опису матеріальної культури, народної творчості, звичаєвого права, звичаїв та обрядів, фольклору.
З підготовки етнографічної програми починається експедиція - безпосереднє збирання фактичного матеріалу.
Типи експедицій:
- стаціонарна – розрахована на тривалий період і “повне занурення” в етнічну групу, що вивчається (наприклад, експедиція М. Миклухо-Маклая на о-ви Папуа - Нова Гвінея, що тривала 18 місяців);
- кущова – на основі вивчення кількох населених пунктів району робиться висновок про весь район;
- маршрутна – обстеження певної кількості респондентів, населених пунктів, в результаті якого складаються вибірки.
Етнографічна програма передбачає формулювання проблематики експедиції, визначення переліку її тем, визначення району та маршруту проведення експедиції, етапів роботи, складу експедиції, тем і обсягу роботи для кожного, формулювання методичних розробок та робочих гіпотез.
Види експедиційної роботи:
- особисті спостереження;
- опитування населення;
- фіксація речових матеріалів (замальовки, фотографії, креслення).
- збирання етнографічних колекцій.
До польових документів належать польові зошити, щоденник, анкети, запитальники, графічні матеріали.
Етнологія перетинається з іншими науками, зайнятими вивченням окремих аспектів людської діяльності.
Суміжні з етнографією дисципліни:
- антропологія (Хв. Вовк, С. Сегеда);
- археологія (В. Хвойка, Б. Мозолевський, Л. Залізняк);
- етнолінгвістика (В. Ілліч-Світич, Т. Гамкрелідзе, Г. Півторак);
- соціологія (М. Степико, Б. Попов);
- етнопсихологія (О. Кульчицький, В. Янів, О. Донченко, Ю. Романенко, Т. Воропаєва);
- етногеографія (С. Рудницький,Ф. Заставний);
- етнодемографія (В. Наулко, Е.Лібанова, І. Прибиткова);
етномузеєзнавство (В. Щербаківський, Г. Скрипник);
етнологія (А. Пономарьов, О. Нельга, Б.Савчук, Г. Касьянов);
історія (Я. Грицак, Н.Яковенко, О. Кульчицький…)
Джерела етнографії:
- архівні документи (актові, епістолярні, розповідні (наративні) пам’ятки);
- друковані архівні документи (в збірках документів);
- матеріали польових експедицій;
- музейні зібрання;
- графічні та образотворчі матеріали.
4. Течії, напрями та школи в українській етнографії
Процес пізнання (за С. Токарєвим) включає дві частини: накопичення фактичних знань про предмет дослідження та їх тлумачення.
Спосіб здобуття наукової істини є методологією пізнання. Система способів – науковий напрям, за умови набуття традиції – наукова школа.
Міфологічна школа – науковий напрям, в основі якого лежать уявлення про міфи, легенди, та інші форми фольклору як прояви національного духу, самосвідомості. На початку XIX ст. в Німеччині брати Я. І В. Грімм стали її засновниками.
Аналогом “міфологічної школи” в літературі була школа романтизму, якій були притаманні перебільшення значення історичних подій та національних явищ, ідеалізація та міфологізація національних героїв.
Представниками міфологічної школи в Україні були М. Маркевич, М. Костомаров, Г. Булашев, ранній М. Сумцов. Проте того ж М. Костомарова можна вважати засновником, або провісником психологічної школи в українській етнографіїі.
У кінці XIX століття українська етнографічна наука переорієнтовується на порівняльно-історичний метод етносоціальних досліджень. Першою науковою працею нового напряму була робота Хв. Вовка “Этнографические особенности украинского народа” (1916).
Школа еволюціонізму започаткована Е. Тайлором та Дж. Фрейзером. Представниками її в Україні були І. Франко, М. Зібер, Хв.. Вовк.
Здобутки школи еволюціонізму:
- технологія типологічного порівняння, що давала змогу моделювати культурні явища;
- метод пережитків;
- використання статистичних даних (в наш час – застосування компонентного аналізу).
У кінці XIX ст. еволюційна школа розпалась на різні напрями:
- географічний (Бахофен, Л. Морган, М. Ковалевський);
- культурно-історичний (Е. Тайлор, Дж. Леббок);
- соціологічний (О. Конт, Е. Дюркгейм, Мак-Леннан);
- біологічний (А. Бастіан) – порівняння з природними явищами.
Дифузіоністська школа базувалась на уявленнях про культуру завдяки контактам між народами (Ф. Ратцель “Антропогеографія”, Лео Фробеніус “Походження африканських культур”, Ф. Гребнер – теорія культурних кіл).
Здобутки школи дифузіонізму:
- метод картографування культурних явищ;
- зв’язок між географічним середовищем і культурою;
- уявлення про різні варіанти культур.
Структуралістська школа базувалась на уявленні про упорядкований взаємозв’язок між соціальними інститутами – структурами суспільства. (К. Леві-Стросс “Структурна антропологія”).
Психологічна школа – Зигмунд Фройд (“Тотем і табу”), К.Г.Юнг (“Психологічні типи”) – ідеї про колективну підсвідомість, етнічні архетипи. М. Костомаров – ідея про культурно - історичні типи українців і росіян, прототип ідеї К Г. Юнга про етнічні архетипи.
5. Висновки.
Вивчення української етнографії необхідне не лише для розширення знань про свій народ, повноти уявлень про цілісність його культури, а й для глибшого усвідомлення того, що у винятково складних умовах історичного буття український народ упродовж багатьох століть зберігав етнічну самобутність і самоідентифікацію, був повноцінним суб’єктом загальнолюдського цивілізаційного розвитку. Дослідження власного етносу вимагає залучення здобутків світової науки.