Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

1. Мові — державний захист

ЯкісторичнийактрозцінюєгромадськістьУкраїниприйняттяВерховноюРадоюЗаконупромови. Згіднозцимзакономукраїнськамоваз 1 січня 1990 року одержала державний захист, тобто офіційно визнана державною мовою України. Отже, створені передумови для того, щоб українська мова перестала бути служницею, за словами Дмитра Павличка, у власному домі, а стала в ньому господинею. Є всі підстави сподіватися, що для нашої мови пройшла пора безмовна, що на цьому закінчилася довготривала історія її приниження й зневаги.

Петровськіукази, валуєвськіциркуляри, емськіакти, сталінськізаборони, сусловські постанови довели наш український народ до оніміння, а нашу страдницю-мову — до повільного вмирання. Антинаукова сталінсько-сусловська теорія злиття націй, а точніше денаціоналізація всього національного, завершила чорну справу русифікації значної частини України, якщо не сказати — цілої. У результаті цієї політики зникалиукраїнськішколи, театри, дошкільнізаклади, переходилинаросійськумовувикладаннятехнікумийвузи. Віднародуприховуваласяйого історія або подавалась у спотвореному вигляді. Національні мови вважалися неперспективними і всюди замінялися російською; велася спеціальна демографічна політика — переселення, перемішування людей різних національностей з тим, щоб одержати нову сіру людську масу під назвою «єдиний радянський народ» з єдиною суржиковою мовою.

566

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

Після кількох років активної боротьби, яку розпочала українська інтелігенція і в яку влилися найширші верстви населення, українська мова, нарешті, виборола собі місце під сонцем, вона все-таки одержала бажаний статус державної мови України. Кожна небайдужа до своєї мови людина має право сподіватися й вимагати, щоб українській мові були повернуті її втрачені права.

(234 слова) (З газети).

2. На олтар нашої пам’яті

Жертви голоду 1933-го… За цією до канцеляризму сухою фразою постають мільйони наших батьків і матерів, братів і сестер, безневинно підтятих косою голоду. Моторошний парадокс: вмирали саме на всеплодючих чорноземах шанованої всім світом житниці, на довірливій нашій Україні, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на космічних протягах промерзлих вокзалів, помирали поодинці і сім’ями, вилягали роди і села.

Голод забрав кращих з нашого народу. Тих, що за шмат насущного не стежили і не доносили на брата, хто не пішов виривати останній окраєць з голодних дитячих ротів, хто не вмів торгувати святинями, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити самому.

Голод 33-го на Україні став однією чи не з найжорстокіших ланок у сув’язі подій, які вилаштовуються в систему канібальської селекції, коли все талановитіше, мудріше, відважніше, чесніше, гуманніше і моральніше винищувалося в концтаборах, зацьковувалося і, нарешті, виморювалося голодом. То були цілеспрямовані удари по генетичному фонду нашого народу. І ми маємо до глибу усвідомити, яких невідшкодованих втрат завдали вони нашій культурі, науці, економіці, як викривили історичний розвій народу, яке тавро поклали на його психологію.

Голодне виття смерті трагічно відлунилось у чорнобильській трагедії, упонівеченні Дніпраізамуленнімалихрік, упонищенніпам’яток історії і культури, у притлумленні почуття національної гідності.

567

Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

Та радіація опромінила і мораль безбатченків, які, колінкуючи перед апологетами освистування національних святинь, віддали в наймичку рідну мову, зденаціоналізували школу і вуз, театр і кіно…

Але народ несмертний. Настає урочий час — і стирає з очей полуду ляку, скидає із свідомості дрантя безмовної покори, пробуджує Па- м’ять. Тоді народ бачить далеко: і в минувшину, і в грядуще. І — все знає, і все розуміє.

(261 слово) (За Б. Олійником).

3. Живи, Україно!

У всі часи передові уми людства були переконані, що без минулого немає майбутнього. Це насамперед стосується України, яка пройшла тернистийшляхдосвоєїнезалежності. Змарнілаізмучиласьвонаусвоїй боротьбі, стомилася відстоювати право жити своїм життям, користуватися своєю мовою, стомилася від спогадів про свою історію. «Це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій; до того боляче, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів…» — писав Володимир Винниченко.

Але час — річ невпинна. Здається, недавно минув той тривожний серпень дев’яносто першого, коли одні впали в сум’яття і невизначеність, інші відверто налякалися, а ще інші — пройнялися оптимізмом, надією і навіть ейфорією… І неначе вчора в напруженій тиші залу засідань Верховної Ради прозвучали такі незвичні для багатьох рядки Акта про незалежність…

Кожного серпня ми відзначаємо роковини своєї державної незалежності з особливим піднесенням, згадуючи враження від засідання парламенту, де була прийнята Конституція незалежної України, якою узаконено державні символи — Герб, Прапор, Гімн, що уособлюють історію країни, її сутність. Державного статусу набула українська мова.

568

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

Незважаючи на те, що самостійні кроки нашої держави не мають зараз достатньої твердості і, можливо, не скоро в кожен наш дім прийдуть достаток і благополуччя, але є надія, що часи ці реально наближаються і поступово, крок за кроком, прийде впевненість, яку підхопить прийдешнє покоління, котре сьогодні входить до шкільних класів, майстерень профтехосвіти, аудиторій вищих навчальних закладів.

(237 слів) (Із журналу).

4. Українська душа

Трьохсотлітнєпоневоленнянемоглоневплинутинащируйніжну душу українця. Брутальне заперечення самого існування народу нашого не могло не позначитися на формуванні національного характеру.

У душі українця співіснує лицар та раб. Це гірка правда, та знати її необхідно, щоб знищити в собі двоїстість і щоб лицар переміг.

Довго і вперто українця зображували як «хитрого малороса», такого собі неосвіченого шахраюватого селюка. Хто не чув анекдотів про зрадливість українця? Наліплювали і ярлик «хохлацької галушки», що дуже співзвучне з прізвиськом «нігер» у США.

Робилося це послідовно й цілеспрямовано. Вироблення комплексу неповноцінності в пригнобленого — класична колонізаторська стратегія.

Людину, що не поважає сама себе, вже не треба заковувати в кайдани. Якщо втрачено самоповагу й гідність, за що боротись і що обстоювати? Натомість вкорінюється як приниженість і слухняність, так і підлабузництво й холопство, а далі й звичка до ярма. Інтереси звужуються до гарантованого сіна й більш-менш комфортабельного стійла.

Та три століття принижень не вбили в українській душі лицарства. Забитості й захланності́ протистоїть усвідомлення себе нащадками запорозького козацтва. Адже кожен з нас — праправнук якщо не кошового Сірка чи полковника Кривоноса, то мужнього й нездоланного Голоти чи Нетяги. Такого можна було спалити або посадити на

569