Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

палю, але припнути до ясел було неможливо. Не згасити природженої волелюбності української душі. Якби ж до неї ще самоповаги, відчуття власної значущості й сили!

Як же треба трудитися кожному з нас над своєю душею! Пошли нам, Боже, стійкості!

(228 слів) (Із журналу).

5. У пошуках істини

Тернистий шлях людини. Ніщо так не зводить її на манівці, як самовпевненість, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите, щонелишеповажні, літнілюди, айщезовсіммолодівважають, щовониозброєніпротивсіхнещасть, іпереконані, що, якокуляриїхнім очам, їмнепотрібнічиїсьпоради, одвічнамудрістьлюдства. Ащо, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кільком словам із інших мов і побуває в знатних компаніях та в містах, десь покуштує геометрії та астрономії, переживе кілька десятків любовних та громадянських пригод? Тоді до нього й не підступися! Платони, Соломони, Сократи, Піфагори, Цицерониівся минувшина впорівнянні знашиморлом, щовизнає лише захмар’я й космос, — метелики, які літають біля землі. І тут з’являються хвалителі, які вітають палко нову премудрість, що народилася в його мозку, а досі була прихована від мудреців за сімома замками. Тоді ще дужче, ще заповзятіше великий Дій наш, уявивши себе суддею світу, переглядає скарби минувшини й, мов ювелір камінчики, на власний розсуд схвалює або знецінює. Для нього нікчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячілий розум.

Куди не глянь, самі вожді, філософи, які упевнені, що вже давно заткнули за пояс і Цезаря, і Македонського. Вони всезнаючі! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадає, що всі науки йому підвладні від альфи до омеги. Смішні! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистачає людського віку.

(228 слів) (В. Шевчук).

570

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

6. На схід сонця

На Федориному городі жоржини розквітли останніми. Поруч із ними ще тяглися їжакуватими голівками до нещедрого вересневого сонця блідо-рожеві айстри, паперово шелестіли під незримими пальцями вітру запечалені хризантеми. Хоч як кохалася у квітах Федора, та нелюбилаподовгупросиджуватибілянихбезділа— відливалосяїйвід незапашного цвіту журливістю осені.

ДивноюбулацяФедора— населіїїхтонедолюблював, ахтойпобоювався. Суха, рівна, як палиця, і по-чоловічому висока, жилава, зодягалася у щось вдовине, чорне, запиналась грубою хусткою по самі брови і ходила селом, що та мара, неговірка і сувора.

Здавалася Федора старішою за саме село, за ту чорну землю, на якій жила. Старішою й за той гай далекий, з-за якого ранками викочувалося сонце, і тоді дерева пломеніли щораз, ніби охоплені пожежею; старішоюзагетьпорослиймохом, покритийпліснявоюдавнійколодязь біля циганської могили — лисого піщаного пагорба, що ґулею вискочив серед рівного, як тарілка, степу. Усьому чорному, хмарному, прадавньому, що було у нашому селі, Федора доводилася немовби ріднею. А ще мала звичку, яка була об’єктом гострої цікавості сільських хлопчаків. У негоду чи заметіль, у днину погожу й теплу, як сон немовляти, у вітровій чи непролазну розталь виходила Федора в степ зустрічати сонце. Стояла, що та вогнепоклонниця, від першого промінчика до врочистого виходу з-за гаю вогненної велетенської кулі — і хилила ніколи й ні перед ким не схилену голову, і сиве пасмо вибивалося з-під чорної хустки. Колись давно, саме в такий ранковий час, фашисти розстріляли її сина, її єдину дитину. Тому й ходить зустрічати сонце. Наче хтось посилає — іди, Федоро, іди, може, побачиш сина…

(252 слова) (О. Ніколаєвська).

7. Тайга

Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканськийпраліс, стояланавколозачарована. Нешелеснелист, неворухнеться

571

Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

гілка. Сорокаметровікедри, випередившивсіхузмаганнідосонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, десь під небо, і заступили його кронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в’юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу— вчетвертому ярусі — суцільний хаос. Місцями густа, мовщітка, звичайналіщина, височеннітравиібур’яни. Поваленівздовжі впоперекдерева, моввелетнінаполібою, потрухлііщенепотрухлі, одні

зскрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другі вивернуті

зусієюсистемоюкоріння, щотрималийогоруба, якстіниабояквелетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею.

Внизу, по землі, слався мох, пообростав усе, що тільки можна. Внизу було півтемно і вогко. Лише де-не-де проривались яскраві сонячні пасма і стояли, як мечі, уткнуті лезами в землю.

Наповаленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий бурун- дук-звірок почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присідав і дивився вниз. Внизу, під кедриною, виходячи десь з бур’янів і вітролому і зникаючи знов у бу- р’янах та каміннім розсипу, вилась вузенька стежечка, звірина доріжка, утоптана за тисячоліття. Їх немало, таких стежечок. А серед них десь й такі, на яких одвіку ще не ступала нога людська.

(250 слів) (І. Багряний).

8. Стан невагомості

Нещодавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо цеможнатакназвати, йоготам, депануєстанневагомості. Тобтовипустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки

572

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й ґрунту, вони поповзли назад у зернини, а потім ізсередини розірвали їх.

Цей факт мимоволі спроектувався на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних прикладів мені постійностоїтьупам’яті. Це— гнанийдемонамистрахуйпереслідування поет Тодось Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого ґрунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об’єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор — суб’єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.

(181 слово) (М. Слабошпицький).

9. Мелодії літнього поля

Український степ… Райська місцина, бо тільки тут підпадьомкає перепел, різними голосами гомонять степові пташки, мелодійно бринять бджоли. Влітку поле, як добрий запорізький козак, одягається то в оксамитово-зелений жупан бурякової гички, то в сліпучо-білу сорочку гречаного цвіту, то в золоту пшеничну свитку, гаптовану голубими волошками та червоними пелюстками польового маку.

Падаєшзрозгонувцезолотемореілежиш, заклавширукизаголову. Мружишочівідблискучого проміннясонця, яке, якрозпечена золота діжа, пливе в чистому, лазуровому небі. Хоча хіба можна українське небоназватипростолазуровим? Ценасичено-синійколір, щоакумулює всобііпрозоріводинашихрічоктаозер, іглибинуголубихочейюнаків та дівчат, і блакить пелюсток незабудок, васильків, барвінку. Недарма ж і наш національний прапор синьо-жовтого кольору.

Десьувишинівиспівуєсвоюодноманітну, алетакугарнупісеньку жайворонок, а ще вище зі свистом розсікає повітря великими крильми

573