Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тільки картоплею та соняшниками, а й жовтим та білим космаччям, еге ж, наче десь там у темному її глибу народжуються звірі, там живуть, там помирають, а вженабілийсвітприходятьосьтакимкостомаччям, щогородьбоювляглось на городній межі. А ще в тій городьбі й кутасте каміння, яке чи в землі саме натесалось, бо ж земля таки вміє й тесати, чи в якихось древніх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, — ось дід Гордій, баба Килина й ти з матір’ю знаходили й знаходите повсякчас, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще поміж каменів і кісток якого залізяччя тільки немає, й не зовсім спите іржею: уламки всякої потрощеної зброї, рваний метал осколків, якісь снаряди, якісь патрони, якісь міни-тарелі, якісь бойові замки із зотлілими пружинами, якісь стволи, якісь ободи залізні — земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зі свого лона, й хто відає, скільки його ще зосталось у темному глибу, де минулі віки не сплять, а зібрались у гурт і посилають у білий світ свої дарунки…

(284 слова) (Є. Гуцало).

15. Гроза

Стежкав’єтьсяпопідкрутимсхилом, удубахтаграбах, в’єтьсяпонад урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає на дніурвища, йколинасхилілунаєпередзвінптахів, тозглухоманіурвища лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, щозатоплюєурвищейліснасхилігори, небозаверхамидерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізьлистя, — йраптомрясназливарушитьсяназемлю. Ген тисячолітній дуб над стежкою сіріє в стовбурі дуплавиною завбільшки в людський зріст, і ти притьмом ховаєшся від грози в затишній дуплавині, виглядаючиметкоокоюбілкоювсвітбурі, якащенеосатаніла, та скоро осатаніє, бо вже не ллє, а періщить, бо вже грім навіть не ірже

578

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

внебесах, ареветабуномсхарапудженихконей, боблискавкипропалюють у небесах страшні розверсті яри, і з тих розверстих небесних ярів падає додолу хвилями мертве світло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залітають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобі здається, що зрісся з дубом, і, чуючи шелест і сплески його гілля, бачиш самого себе дубом, що росте з землі в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурі, змагаючи блискавки й грім!

(216 слів) (Є. Гуцало).

16. Славні зими

Сніг ллється і ллється з неба, вже не перший день лине борошно найтоншого помолу, наче в невидних хмарах велетенський вітряк не стомлюється молоти на могутніх жорнових каменях зерно минулорічноговрожаю. Ледьущухнесвятковалагідна, якасьпо-дівочомуошатна хуртовина, ледь осміхнеться земля сріблястим усміхом, що затремтить від обрію до обрію, як знову крутнулись крила вітряка, як знову в засікипосипалосязерно, якзновуборошнопосіялосязгори, вивершуючи кучугури в полях і лісах, на обійстях, на дорогах, кладучи покосами замет за заметом.

Скорозанесеношляхийстежки, їхрозгрібаютьзаступамийтракторами, тільки й балачок, що про зиму. Еге ж, давно такої зими не було, як сьогорічна, ото раніше зими вдавались на славу, з морозами

йхуртечами, село так замітало, що через двері надвір не виберешся, а мусиш дертись через комин, як чорт, а коли не через комин, то на горище лізеш — і здираєш сніпки в стрісі, а зі стріхи — шубовсть прямісінько всніг, загруз попахви, нетак ідеш углибокому снігу, як пливеш, бовтаєшся, доплив-добовтався до воріт і завертай голоблі назад, бо скрізь неходжено-неїжджено, де-не-де з комина дим сотається, а то

йзовсім поглухли комини, не димлять, і лиш снігурі над морем снігів цвітутьжаристим живим квітом, зимуєсело, вилежується напечах під кожухами чи в угрітому просі. Здається, отак до самої весни зимувало б, якби худоба не ревла по хлівах та не просила їсти, якби до криниці

579

Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

по воду не треба йти, якби по сірники чи гас до лавки не добиватись, але ж худоба сама себе не погодує, вода в хату сама не притече, сірники й гас не вродяться самі, отож маєш, народе, видобуватися з хатів надвір, маєш вигрібатися зі снігу, протоптувати стежки й дороги, маєш якось жити в морі снігу.

Славнізимистояливстаровину, єщозгадатийрозказати, таякото баба не стане дівкою, так і справжнім зимам уже не бувати.

(306 слів) (Є. Гуцало).

17. Каштани

Війнув вітер — і каштани, відірвавшись від гілля, впали на тротуар. Поки вони в рогатих своїх кожушках-їжачках, то схожі на мініатюрніморськіміни, якимиїхмалюютьнамалюнкахіпоказуютьукіно. Відскочивши від тротуару, вони вже в повітрі звільняються від кожушків, роздягаються — і врізнобіч розкочуються лискучі коричневі ядра.

Цепершіопалікаштани, якіяпобачилавцьомуроці. Наказуюсобі зупинитись і не миттєвим, а пильним поглядом окинути зелені крони дерев, що поцятковані безліччю отаких мініатюрних рогатих мін. Кожна з них очікує своєї миті, щоб відірватись від гілля, впасти додолу з сухим, раптовим тріском. Той тріск — сигнал осені. Завершується ще однаосіньумоємужитті. Думаюпроцеззумисним бадьорим смутком. Нагинаюсь, беру в долоню один каштан, другий, вловлюю їхню ароматну прохолоду.

Незнайомий чоловік, що квапився до тролейбуса, спинився, дивлячись на мене, далі підняв блискучий каштан із гнідими відполірованими боками, простягнув мені з доброю й водночас іронічною усмішкою. Мимохіть я взяла той дарунок, а незнайомий чоловік подався хутенько, на ходу рухаючи могутніми плечима. «Від цієї хвилини мій настрій — це фонтан, у якому б’ють тільки джерела радості, — сказала я сама собі. — Чи багато для цього треба? Просто хай випадковий стрічний подарує осінній каштан».

580

ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

… Каштан і досі в кишені моєї мохерової кофти. Я торкаюсь до нього пучками пальців майже з дитячою втіхою і, усміхнена, ступаю в під’їзд свого будинку.

(218 слів) (Є. Гуцало).

18. Весняний ліс

Весняний ліс стояв обіч дороги. Схлипуючи, я ступила поміж кущів розквітлої черемхи. Білі кетяги здавались мереживом на зеленому листі, десь неподалік озвався соловей, гострими посвистами своєї пісні перекриваючи пташиний передзвін у старому лісі. Фіалка синіми пелюстками сміялася з трави, і я зірвала фіалку, тулячи до вуст і цілуючи, як щось найрідніше, найдорожче. В дубовому лісі було пустельно, тількиптахитая, протевідчуттянебезпекичомусьнеполишало, іящулилась, розглядаючись далеко поміж дерев. Поміж темних дубів де-не- дебілілиберези, і, натрапляючинаних, ячомусьраділаберезам, якітій фіалці, яку несла в руці і яка так дивно вселяла в мене певність.

Ішла через ліс, залитий сонцем, розбуялий ранніми квітами і гомінкийвідзакоханогоптаства, ізострахомприслухалась додороги, що зрідка озивалась моторами автомобілів та автобусів.

Здавалось, що так і додому дійду, аби тільки цей весняний та добрий ліс не закінчувався, дзвенів птахами до самого Києва…

(150 слів) (Є. Гуцало).

19. Спогад далекої юності

Коли все це було? Та й чи було взагалі? Тепер, коли минуло стількичасу(аскільки жйогоминуло?), здається, щотакинебуло. Здається, що в ріці забуття не пощастить на піщаному дні познаходити барвисті, відточеніпроточноюводоюрізноїформикамінчики, азтихрізнокольорових камінчиків по химерній своїй пам’яті викласти мозаїчну картину минулого так, наче мозаїчна картина й замінить саме оте минуле!

581

Ковтюх С. Л.

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

Верба купала довге молоде гілля поміж брижуватих хвиль, а коли налітав пружний вітер, вербові коси поривчасто виринали з води, тріпотіли над голубувато-зеленою поверхнею, струшуючи донизу миготливі іскристі краплі. Пір’їстий поплавець моєї вудки погойдувався неподаліквідсмарагдовихвербовихкіс, якітопірналивдрібнеряботиння хвильок, то злітали над їхніми полохливими жмурами. Протилежний недалекий берег темнів нерівною стіною осоки й очерету, над якими в’юнились ластівки. Раз і вдруге з-поміж розвихреної на вітрі осоки випливала дика качка, виводок дрібних каченяток шнурочком тягнувся за качкою, та вмить вона повертала назад у захисні прибережні зарості, й виводокдрібнихкаченяток, навітьневстигнувшидокінцявишнуркуватись на чисте плесо, прожогом шугав за обережливою качкою-матір’ю.

Сидячи на оберемку нарваного лугового різнотрав’я, що пахло ромашкою, м’ятоюітатарськимзіллям, ямилувавсявільнимпросторомнеширокої річечки, яка плавно текла в пласких берегах, милувався густими хлібами в полях, що простилались від протилежного берега до обрію, хвилюючись, вируючи, закипаючи там і сям від несподіваних вихорів, і прислухався до умиротвореного ладу в своїй душі, наче душа нарешті знайшла те, що довго шукала, а тепер-от щасливо вмовкла, зачаїлась.

(240 слів) (За Є. Гуцалом).

20. Київ

Чолом тобі, Києве! Києве наш молодий! Батьку наш сивий! Доле наша світла!

Пісне наша вічна!

Мільйони нас пройшли через твої Золоті ворота. Мільйони нас лягли в твою священну землю. Мільйони нас ідуть і будуть йти віками.

Бо є ти! Бо є ім’я твоє, овіяне легендами!

БоєДніпро, древняслов’янськаріка, одназвеликихусвіті. Сином Слави — Славутичем — величали його наші предки. І ми кажемо так.

582