51

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

Токарева Валентина Іванівна

Островська Людмила Станіславівна

Осипова Ганна Миколаївна

Світлична Влада Юріївна

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчальний посібник

Затверджено на засіданні

вченої ради ДонДУУ

Протокол № від

Донецьк – 2011

ББК 63.3(4Укр)я7

І 90

Історія української культури: навчальний посібник для студентів І курсу всіх галузей знань усіх форм навчання / уклад.: В.І. Токарева, Л.С. Островська, Г.М. Осипова, В.Ю. Світлична. – Донецьк: ДонДУУ, 2011. – 263 с.

Висвітлює основні аспекти розвитку української культури протягом значного історичного періоду. Містить список рекомендованої літератури, термінологічний словник, які відтворюють зміст теми, тематику повідомлень і рефератів, а також тести, розв’язання яких забезпечить краще засвоєння студентами навчального матеріалу.

Призначений студентам 1-го курсу всіх галузей знань усіх форм навчання.

Рецензенти:

І.Я. Тодоров – д.і.н., професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету

М.В. Балко – к. філол. н, доцент кафедри українознавства Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Усова О.О. – к.філол.н., доцент кафедри українознавства ДонДУУ

ЗМІСТ

Передмова 5

Змістовий модуль 1. Генеза української культури 6

1.1. Історія культури як наука, її сутність та структура 7

1.2. Періодизація розвитку української культури 17

1.3. Культурно-історична своєрідність регіонів України 23

Запитання та завдання для самоконтролю 25

Тестові завдання 26

Теми рефератів 26

Термінологічний словник 27

Змістовий модуль 2. 29

Витоки української культури. Культура протослов’янських і слов’янських племен 29

2.1. Періодизація та загальна характеристика первісного періоду розвитку української культури 29

2.2. Культурні засади перших скотарів і землеробів 33

2.3. Культура раннього залізного віку 36

Запитання та завдання для самоконтролю 49

Теми рефератів 50

Тестові завдання 50

Термінологічний словник 52

Змістовий модуль 3 53

Культура Київської Русі 53

3.1. Значення християнства для розвитку культури Київської Русі 54

3.2. Архітектура Київської Русі 59

3.3. Живопис Київської Русі 63

3.4. Розвиток літератури Київської Русі 67

Запитання та завдання для самоконтролю 75

Тестові завдання 75

Теми рефератів 78

Термінологічний словник 78

Змістовий модуль 4. 80

Культурні процеси за литовсько-польської і польсько-козацької доби 80

4.1. Соціально-політична і культурна ситуація XIV — початку XVII ст. Загальна характеристика епохи Відродження 81

4.2. Ренесансна архітектура в Україні 84

4.3. Ренесансні тенденції в українському живописі 91

4.4. Розвиток освіти і книгодрукування 96

Запитання та завдання для самоконтролю 104

Тестові завдання 104

Теми рефератів 106

Термінологічний словник 106

Змістовий модуль 5. Культура українського бароко 109

5.1. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво 110

5.2. Архітектура українського бароко 114

5.3. Бароковий український живопис 120

5.4. Розвиток музики, театру і літератури в бароковий період 127

Запитання та завдання для самоконтролю 135

Тестові завдання 135

Теми рефератів 137

Термінологічний словник 138

Змістовий модуль 6. 140

Культурологічні процеси та здобутки української культури ХІХ століття. 140

6.1.Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури національно-культурного відродження ХІХ ст. 141

6.2. Національні культурні організації та рухи в умовах реакційної урядової політики 145

6.3. Освіта і наука 149

Запитання та завдання для самоконтролю 161

Теми рефератів 161

Тестові завдання для перевірки знянь студентів 162

Термінологічний словник 165

Змістовий модуль 7. 167

Художня культура України ХІХ ст. 167

7.1.Розвиток театру ХІХ ст. 167

7.2.Музична культура ХІХ ст. 173

7.3.Розвиток архітектури та скульптури ХІХ ст. 180

7.4.Український живопис ХІХ ст. 185

Запитання та завдання для самоконтролю 191

Теми рефератів 191

Тестові завдання 192

Термінологічний словник 194

Змістовий модуль 8 194

Культура України перша половина ХХ століття 194

8.1. Культура України на початку XX сторіччя 195

8.2. Основні тенденції культурного розвитку в 20-і роки 198

8.3. Трагедія української культури в період сталінізму 206

Запитання та завдання для самоконтролю 211

Тестові завдання 211

Теми рефератів 213

Термінологічний словник 213

Змістовий модуль 9. 216

Культура України другій половині роках XX ст. 216

9.1. Культурне життя в Україні в другій половині 40-х - на початку 50-х років. Культурні надбання української діаспори 217

9.2. Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської «відлиги» 226

9.3. Українська культура в 70-80-х роках. Тенденції сучасного національно-культурного відродження 229

Запитання та завдання для самоконтролю 237

Тестові завдання 238

Теми рефератів 239

Термінологічний словник 239

Список літератури 241

Післямова 243

Передмова

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства та формування національної самосвідомості. Переоцінювання системи власних інтересів суспільства, формування нової свідомості, що базується на національній українській культурі, визначення сутності, змісту та визначальних етапів еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки.

Для вирішення цих завдань запропоновано навчальний «Історія української культури». Навчальний посібник ознайомлює студентську молодь з найвагомішими культурними здобутками українського народу від первісних часів до наших днів, з’ясовує закономірності та основні етапи історичного шляху української культури, її загальнолюдське та світове значення.

Складений з огляду на особливості викладання дисципліни «Історія української культури», навчальний посібник представляє українську культуру як систему, що формувалася на основі соціальних, етнокультурних та економічних чинників, висвітлюють соціально-історичну та економічну зумовленість художньо-культурологічних процесів в Україні з найдавніших часів до початку XXI ст. досліджують зв’язки та контакти із зарубіжними країнами, які позначилися на культурно-мистецьких процесах в Україні. Окрім цього, пропонований навчальний посібник покликаний допомогти студентам у підготовці до семінарських занять із основних тем, передбачених програмою, зокрема «Витоки української культури. Культура протослов’янських та слов’янських племен», «Культура Київської Русі», «Культурні процеси за литовсько-польської і польсько-козацької доби» тощо.Крім того, до кожної теми представлено список рекомендованої літератури, термінологічний словник, які відтворюють зміст теми, тематику повідомлень і рефератів, а також тести, розв’язання яких забезпечить краще засвоєння студентами навчального матеріалу.

Змістовий модуль 1. Генеза української культури

1. Історія культури як наука, її сутність та структура

2. Періодизація розвитку української культури

3. Культурно-історична своєрідність регіонів України

Рекомендована література

1. Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. К.: МАУП, 2000. – С. 68-79.

2.Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М.М.Закович, І.Я.Зязюн, О.М.Семашко та ін..-К.: Знання, 2007. – 567 с.

3. Європейська та українська культура в нарисах: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 320 с.

4. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. 3-є видання. – Київ: Центр учбової літератури, 2010. – 584 с.

5. Культурология. История мировой культуры / Под ред. Г.В.Драча. –Ростов н/Д.: Феникс, 2000. –С. 5-117.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури/ За ред.. А.В.Яртися. – Львів: Світ, 1994. – 170 с.

7.Чорненький Я.Я. Культурологія: теоретико-практичний курс. Навчально-методичний посібник – К.: ВД "Професіонал", 2007. - 416 с.

1.1. Історія культури як наука, її сутність та структура

Культура – це штучне явище, створене людиною, тобто її «друга природа», вона перевищує природу, хоча, її джерелом, матеріалом і місцем дії є природа. Без людини культура не існує, бо вона живе і розвивається тільки разом з людиною і тільки з тих пір, поки існує людина. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і діюча особа, реалізується особистість, людське «я». Людина – і творець, і споживач культури. Немає сенсу шукати людину до культури, бо поява її на історичній арені належить розглядати як феномен культури.

Вже в античні часи людина і суспільство виділяються в особливу сферу, створену людською діяльністю, спрямованою на виправлення «первинного» матеріалу. У Давньому Римі в латинській мові вперше з’являється слово «культура», що означає обробку, удосконалення ґрунту. Згодом це поняття набуло більш поширеного тлумачення, оскільки удосконалювати і перетворювати, обробляти та покращувати можна не тільки землю, а й внутрішній світ людини, її фізичний стан, інтелект. Недарма римський риторик Цицерон у своєму творі “Тускуланські диспути” (45 р. до н. е.) відзначав: «Як плодюче поле без обробки не дасть врожаю, так і душа ...». В античні часи задачею культури став розвиток в людині свідомої здібності, мислення та естетичного почуття, що дозволяло отримати почуття міри й справедливості і в громадських, і в приватних справах.

В епоху Середньовіччя більше поширюється слово «культ» (поклоніння Богу), а «культура» (під якою розуміли мистецтво, літературу, театр) виконує роль розваг знаті, коли та не займалась своїми «основними справами» – правлінням та війнами. Культура посідає в цей час несамостійне, підвладне місце.

В епоху Відродження слово «культура» асоціюється з ознаками особистого удосконалення, під яким розуміли відповідність людини гуманістичному ідеалу.

У сучасному багатогранному значенні поняття «культура» затвердилось у Німеччині в кінці XVII ст., виділяючи два змістових відтінки:

1. панування людини над природою за допомогою знань;

2. духовне багатство особистості.

З точки зору французьких просвітителів XVIII ст. (Вольтера, Кондорсе) культура означала «розумність». Культурність і цивілізованість народу, держави протиставляється «дикості, варварству». Культура вимірюється досягненнями у науці; мистецтві. Її мета співпадає з вищим призначенням розуму – зробити людину щасливою.

У кінці XIX-ХХ ст. під культурою почали бачити специфічну систему цінностей та ідей, яка співпадає з визначеним типом суспільства. З’являються різноманітні моделі культури, розробляються численні культурологічні теорії та концепції.

Зараз слово «культура» є у лексиконі практично кожної людини. Але в це поняття вкладається різний зміст. Під культурою розуміють і «ступінь людяності в людині», і «стиль життя народу», і «узагальнення всього, що зроблено людиною», і «духовне виробництво», і «спосіб діяльності людини з оволодіння світом».

Поняття «культура» надзвичайно багате й різноманітне. Неви- падково культурологи ще не дійшли згоди щодо його визначення. У сучасній науці існує понад 500 визначень. Але всі вони зводяться до декількох основних характеристик культури: 1) сфера життєдіяльності людей (культура побуту, культура управління, культура праці), особливо виділяючи сферу духовної діяльності (релігійна культура, художня культура); 2) результат людської діяльності (споруди, твори мистецтва); 3) вміння й здатності людей, що реалізуються в результаті діяльності (навички, мова, смаки);рівень досягнень суспільства, цивілізації, народів (культура буржуазного суспільства, східна культура, українська культура); 4) ступінь історичного розвитку (антична культура).

Отже, культура (в широкому значенні) містить усі досягнення людства, все створене людиною. Це, в першу чергу, оточуючий нас світ речей, що увібрали в себе працю, розум, талант людини. Предметом культури є будь-який продукт людської діяльності, але культурною цінністю може бути визнане лише те, що пройшло перевірку часом і має не тільки суто ужиткове призначення, а й важливіший, ідеальний сенс.

Культура – це штучне явище, створене людиною, тобто її «друга природа». Вона перевищує природу, хоча її джерелом, матеріалом і місцем дії є природа. Без людини культура не існує, бо вона живе та розвивається тільки разом з людиною і тільки поки існує людина. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота й діюча особа, реалізується особистість, людське «я». Людина – і творець, і споживач культури. Немає сенсу шукати людину до культури, бо її появу на історичній арені належить розглядати як феномен культури. Культура найглибшим чином пов’язана з сутністю людини і виступає як її частина. Людина і культура, як відзначив А. де Бенуа, нерозривні, як рослина і земля, на якій вона росте. Культура може бути різною, тільки не наївною, бо вона завжди виступає як свідома, навмисна робота людини над удосконаленням себе і того, що дано безпосередньо природою, орієнтуючись на певний ідеал та цінність.

Культура виявляє себе:

а) через завершені, матеріалізовані результати діяльності людини;

б) творців і носіїв культури;

в) зв’язки, досвід та передачу інформації.

Отже, для себе ми визначимо культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також як універсальне ставлення людини до природи, до світу, через яке людина створює і світ, і саму себе.

Оскільки культура виступає як системний людський спосіб буття, який охоплює всю сукупність суспільних зв’язків і взаємовідносин між людьми, на будь-якому рівні свого існування вона не просто перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає у всі сфери, виявляючи себе у художній і побутовій культурі, науці, релігії, політиці, філософії, праві та моралі. Розглянемо ці сфери.

Головною ознакою релігії визначається віра в надприродне, надчуттєве. Завдяки цьому релігія має сильний вплив і на людину, і на суспільство. Образ мислення, мовні звороти, моральні переконання, ставлення до життя та смерті, уявлення про зло і добро, про права й обов’язки були б абсолютно іншими у різних народів, якби не релігія та не її втручання або «невтручання» в культуру суспільства. Релігія обов’язково пов’язана тією чи іншою мірою і з регуляцією повсякденної поведінки людей, створюючи сакральний фонд культури. Цей фонд знаходить відображення в творах мистецтва, літератури, правових і моральних кодексах, філософських теоріях тощо.

Наука і культура мають подвійний характер взаємодії. Наука, впливаючи на культуру, може привести як до позитивних, так і до негативних результатів. Наука може існувати тільки в культурному суспільстві, до того ж тільки в культурі, де культивуються пошук істини, знання, наукова діяльність. Самостійність наука отримала в епоху Нового часу. Саме з цього періоду під наукою розуміли «мудрість», що допомагає стати людині сильною, оволодіти природою.

Культура без науки теж неможлива, особливо в наш час. Надзвичайно швидкий розвиток науки і техніки в ХХ ст. призвів, з одного боку, до механізації, робототехніки, нових життєво необхідних технологій, з другого – до позбавлення індивідуальності, знеособлення. Людина перетворюється в деяких випадках у додаток машини, стаючи жертвою свого ж творіння. Тому дуже важливо, щоб не справдилися слова Питирима Сорокіна: «Наука, замість того, щоб служити богу творчості, служить дияволу руйнування».

Культура і політика взаємопроникаючі явища. Культура реалізується в суспільстві, яке впливає на її зміст, на її зміни. Політика, в свою чергу, формується під впливом діючої в суспільстві культури.

Деякі політики схильні перебільшувати свою роль у суспільстві. Втручання політики в культурну діяльність переважно обертається залежністю останньої від влади і може закінчитися деформацією культурних цінностей. Але доля держави та політика не співпадають з долею культури. Конфлікт між ними справа досить звична. Політика і держава навіть можуть одержати перемогу, але тільки на деякий час. Культура більш міцна, тривка та довговічна.

Важливе місце у складі культури посідають мораль і право. Вони виконують роль нормативної регуляції дій людини у суспільстві. Ці два нормативні критерії тісно взаємопов’язані з культурою. Чим вище суспільство розвинуте, тим більша питома вага в ньому загальнолюдських цінностей, які і мають знаходити відбиток у моральних та правових нормах, традиціях, законах. Процес становлення загальнолюдських цінностей – це головне, що має бути простеженим в історії культури. Сучасна культура стає більш поверховою, спрощеною, позбавленою справжньої духовності. Тобто існує реальна небезпека культурної катастрофи.

Побутовий пласт опиняється за межами уваги дослідників культури. Але абсолютно неможливо зрозуміти й об’єктивно оцінити всі досягнення людини (художні, релігійні, наукові), якщо не зважати на побут.

Побутова культура, на відміну від інших сфер, більш доступна, зрозуміла і помітна, а також знаходиться в постійному зв’язку з іншими сферами.

Основним і єдиним носієм культури є людина, тому за конкретними носіями, що мають свій особливий світогляд та ідеали, погляди і смаки; традиції, звичаї, мову, літературу, музику й мистецтво, релігію і філософію, культура поділяється на світову та національну, міську і сільську, класову й етнічну, професійну і молодіжну, культуру сім’ї та окремої людини.

Найбільш значущими з поданого переліку є світова і національна культури. Світова культура – це сукупність кращих досягнень всіх національних культур різних народів. Національна є продуктом праці одного народу. Вона відбиває світогляд народу, його націо- нальну свідомість, своєрідність мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно кон- кретної частини людства.

За видом людської діяльності культура поділяється на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура є результатом матеріального виробництва. Під матеріальною культурою розуміють обробку природних матеріалів засобами техніки і створення штучного середовища, де мешкає людина. До матеріальної культури належать засоби виробництва, знаряддя праці, житло, одяг, побутові предмети, архітектура, засоби комунікації, транспорт. Саме матеріальна культура створює рівень життя суспільства, характер його матеріального попиту і можливості їх задоволення. Але не слід плутати матеріальну культуру з матеріальним виробництвом. На відміну від останнього, вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи та реалізацію творчих здібностей і талантів людей.

Духовна культура – це продукт інтелектуальної духовної творчості. Вона включає в себе науку, освіту, філософію, мораль, мис- тецтво, право, педагогіку, релігію, політику, міфологію, літературу, естетику тощо. Духовна культура пояснює ставлення людини до себе, до інших людей, до світу.

Культурологи виділяють три категорії духовної культури, що пронизують всю її систему. Це істина, краса і справедливість. Завдяки цим категоріям духовна культура через дії митця виховує особистість, розвиває образне мислення, передбачає майбутнє.

Зрозуміло, що поділ на матеріальну і духовну культуру доволі умовний, оскільки в реальному житті вони тісно взаємопов’язані і діють спільно й одночасно. Але матеріальні та духовні цінності культури можна поділити за такими ознаками:

1) форма існування (матеріальні існують у предметній формі, а духовні – і в предметній формі, як акти діяльності);

2) термін існування (матеріальні існують довше, але духовні не зазнають морального старіння);

3) межі споживання (матеріальні мають межі споживання, а потреба в духовних – безмежна);

4) втілення особистості автора (духовні відбивають особливості особистості їх творця, а матеріальні – ні).

За змістом і впливом на людину виділяють культуру:

1. прогресивну та реакційну ;

2) офіційну (домінуючу) і контркультуру;

3) актуальну;

4) елітарну й масову.

Оскільки культура має універсальну здатність акумулювати все, що створено людиною: позитивне і негативне, прекрасне та потворне, трагічне і комічне, вона може виховувати особистість як моральну, так і аморальну. Звідси поділ на прогресивну та реакційну культуру.

Домінуюча (офіційна) культура – це культура, якою керується більшість членів певного суспільства. На відміну від офіційної, контркультура знаходиться в гострому конфлікті; в опозиції із за- гальнолюдськими цінностями і формує власний культурний світ.

Актуальною культурою є культура найпопулярніша та найпоширеніша в даний час. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Актуальність культури – це безпосередній і живий процес, який пояснює наявність моди не лише в одязі але й щодо культури (поведінка, професія).

Ще дві форми культури надзвичайно поширені в суспільстві. Це елітарна і масова культури.

Елітарна – це культура, яка обслуговує потреби привілейованої верстви населення – еліти. Визначення еліти у різних авторів неоднозначне. Але найпоширенішим є розуміння еліти як особливої верстви суспільства, обдарованої специфічними духовними здібностями. Створюється елітарна культура професіоналами, тому, як правило, спирається на високі класичні зразки і випереджає рівень, доступний сприйняттю людини із середньою освітою. Елітарна культура вимагає наявності спеціальної освіти, високих моральних здібностей, витонченості естетичного смаку. Вона характеризується оригінальністю, новизною, відходом від традиційного, тяжінням до експерименту, складністю, неординарністю, епатажем. Усі ці риси, в певний період, роблять елітарну культуру зрозумілою переважно обраним. Але проблема її доступності – це проблема часу.

Масовою культурою називають такий вид культурної продукції, який щоденно виробляється у великому обсязі. Масова – це культура, що має численну аудиторію, низький рівень художньої цінності та короткочасність існування. Вона задовольняє актуальний попит людей, оперативно реагує на всі нововведення, відображає будь-які зміни, глибоко не оцінюючи їх, тому зразки такої культури швидко втрачають актуальність і виходять з моди. Масова культура створюється для народу, але не народом. Її створюють професіонали, які виступають не стільки як художники, скільки як ремісники. Їх «витвори» часто називають «кітчем», під яким мають на увазі яскраву, але позбавлену смаку масову продукцію. Масова культура розважає, надає насолоду та задоволення, викликає гострі почуття й інтерес до таємничого, фантастичного, екстравагантного. Вона розрахована на людей будь-якого віку, професії, місця проживання, освіти, є зрозумілою і доступною.

Отже, як бачимо, культура – це всеосяжна, багатопланова та складна система. Вона постійно здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Як правило, культура має власні закони розвитку і функціонування.

Культура виконує декілька важливих функцій, без яких саме існування людини і суспільства неможливе. Серед них виділяються такі, як гуманістична, пізнавальна, комунікативна, інформативна, регулятивна, аксіологічна, виховна, компенсаторна.

1. Головною функцією культури є гуманістична. Мета культури – всебічний розвиток людини. Жодне досягнення техніки, науки, мистецтва само по собі не визначає рівня культури суспільства, якщо в ньому нема людяності, якщо воно не спрямоване на удосконалення людини, на гуманізацію.

2. Культура концентрує в собі кращий соціальний досвід ба- гатьох поколінь, накопичує найбагатші знання про світ, а відтак створює сприятливі умови для його пізнання й освоєння. Можна стверджувати, що суспільство настільки є інтелектуальним, культурним і цивілізованим, наскільки вміє використовувати найцінніші знання культурного генофонду людства.

3. Комунікативна здійснюється за допомогою спілкування як природною, так і специфічними мовами (формули, поняття, жести, ритуали). Спілкування буває безпосереднім (прямим) і опосередкованим (непрямим).

4. Інформативна функція полягає в передачі, трансляції со- ціального досвіду за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових) та «горизонталлю» (між народами і окремими людьми). Цю функцію іноді називають функцією історичної спадкоємності, бо саме культура містить у виді знакових систем (літературна мова, ноти, фольклор, наукова термінологія) історичну пам’ять людства.

5. Регулятивна (нормативна) функція встановлює, організує й регулює взаємовідносини між людьми. Вона здійснюється насамперед через системи норм і законів моралі та права. Регулятивна функція включає надзвичайно широке коло вимог, які висуваються до духовного світу людини, без яких неможливе нормальне існування суспільства. Ці норми яскраво виявляються у звичаях, образах, традиціях, зразках поведінки тощо.

6. Аксіологічна функція (оціночна) виражає якісний стан культури, яка формує у людини певні цінності та потреби, моральні установи, погляди і смаки. За їх рівнем та якістю судять про ступінь інтелігентності й культури конкретної особи чи всього суспільства.

7. Виховна знаходить відображення в створенні нових цінностей і знань, у розвитку й задоволенні нових потреб, здійсненні нових мрій та бажань, постановці нових цілей, а також у критичному переосмисленні, реформуванні й оновленні існуючої культури. Виховна функція допомагає саморозвитку людини і людства, виступаючи універ- сальним фактором культурної творчості.

8. Компенсаторна функція пов’язана з поновленням фізичних і духовних сил людини, проведенням дозвілля, психологічною розрядкою, а також з встановленням гармонії між потребами і можливостями їх задоволення.

Усі функції культури тісно й нерозривно пов’язані між собою, утворюючи єдине ціле культури як форми існування й розвитку людської природи.