Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

7 Неореалістична основа малої прози Тютюнника

.doc
Скачиваний:
45
Добавлен:
19.02.2016
Размер:
166.91 Кб
Скачать

НЕОРЕАЛІСТИЧНА ОСНОВА МАЛОЇ ПРОЗИ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА. СПЕЦИФІКА ГЕРОЯ-ПЕРСОНАЖА

Григір Михайлович Тютюнник заявив себе на повен голос у 50-60-х роках XX століття, і те, що «надто глибоко корін­ням сягає в стихію рідної Полтавщини, щедрої традиція­ми... Панаса Мирного та інших класиків української прози», блискуче виявило себе в художніх творах письменни­ка. Але що відрізняє його як автора неореалістичних опо­відань і повістей від, скажімо, реаліста Панаса Мирного?

Перший твір Гр.Тютюнника «В сутінки» засвідчить ту визначальну психологічну (суб’єктивну) стилістику, що згодом визначить стильове обличчя письменника. «Ніколи не працював над темою, — зізнавався Гр.Тютюнник. – Завжди працював над почуттями, що живуть навколо мене і в мені». Митець відмовляється від об’єктивного і послідовного викладу історії, виділяючи психіч­но напружені фрагменти. Так, історія новели «В сутінки» — психологічна інтерпретація душевного конфлікту між дорослим сином і матір’ю, має глибоке коріння — гостро пережиту в дитинстві образу й зраду. Ретроспекція дає змогу зазирнути в першопричину конфлікту: хлопчик стає свідком того, як мати зраджує тата. Запам’ятовується зрада в зчужілому образі молодої матері, спраглої кохання й одурманеної пристрастю. Важливу роль у психології сприймання відіграє живописна деталь. Портрет матері в чорно-білому кольорі «Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються — хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці з парашутного шов­ку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здається, немов мати по пояс у чорному тумані...» разом із моторошною піснею «Та ось гнітю­чу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська... Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю» — так малий хлопчик запам’ятовує чужий і ворожий йому світ зради. В його душі накопичується ревнива чорна злість маленького зневаженого мужчини, але він змушений мовчки брати участь у ненависному йому вечірньому театрі: бачити, як боса, захмеліла від радості мати кидається назустріч коханцю, чути гучний, самовпевнений сміх чужого муж­чини, хоча йому несамовито хочеться кинутися на них із кулаками: заговорити мовою помсти. Дитячі незреалізовані фантазії формують психічну провокацію: розкол душі між зрадливим світом матері, що заперечується та осуджується, і нереальним, а тому романтично піднесеним, любовно-ніжним світом, адресова­ним коханому татові, що воює в цей час на фронті, із усвідомленої дитячої образи згодом сформується загострене почуття чоловічої честі та справедли­вості, бажання висловити свою травму любові — т.зв. творче поривання: «Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, це прислів’я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тата». Отже, на зруйнованій чужаком честі батьківського дому озвучується голос скривдженого сина, що встає на захист свого зневаже­ного батька. Очевидно, така тема (сили й слабкості) була особливо пекуча для українського «сина» в часи сталінського режиму.

Читаючи оповідання Григора Тютюнника «На згарищі», на згадку приходять слова дослідниці його творчості Лариси Мороз: «Сто­совно Григора Тютюнника недоречне навіть слово «небайдужість», – така глибока його чутливість до чиєїсь біди». Відповідаючи на запитання, очевид­но, когось із журналістів про «секрети» своєї творчості, пись­менник казав: «Вас не кольне в серце, коли побачите поби­ту життям людину і не відчуєте її стану». А про один із секретів сказав так: «Повна душа болю! Передаю секрет – біль...». Із щоденників Григора Тютюнника «видно головну особливість його зору: здатність помітити людину невлаштовану, чи скривджену, чи слабку – словом, таку, що зазнає якихось неприємностей, якогось дискомфорту. І друге – за­зирнути у причини та обставини, що зумовили такий стан, причому зазирнути не з метою когось звинуватити й припе­чатати, а щоб зрозуміти». Чи не є це одна з особливос­тей новореалістичного бачення життя, риса, що відрізняє його від власне реалізму попередників, в якому чулися зви­нувачення на адресу панів, поміщиків, кріпосників тощо? І ось оповідання «На згарищі»: хіба не пекельний сум і не пе­кельний біль пронизує людину, коли вона (вчитель Федір Нестерович), віддавши здоров’я і майже життя на Великій Вітчизняній війні, спостерігає, як за вікном видзвонює «ди­ка груша, розчахнута вітром», немов людська душа, розчахнута життям. Найуразливішим свідченням фізично­го й душевного болю є висловлене одним реченням «проникливе і страшне знання»: «А після дзвінка, грима­ючи залізними замками на протезі, пош­кандибав додому (Федір Нестерович)... В карій глибо­чині загусла давня розбуркана туга, притамована сплеском лагідної усмішки». Важливим є теоретичне уявлення художника про сюжет оповідання не як «виклад основних подій твору», а як «...простеження руху душі героя на яко­мусь короткому чи довгому відрізку його життя». Рух душі вчителя Федора Нестеровича в оповіданні «На згарищі» відбувається в бік психологічного відкриття автором у ній такої природної особливості своєї настроєвої гами, як сму­ток, що був для письменника «еліксиром творчості»: «І в то­му незлобивому шелесті лісу, і в димах, і в кожному нес­подіваному зламі стежки – вчувалася йому докора за те, що так довго сюди не навідувався». Федір Нестерович ледве впізнав свою колишню садибу серед інших згарищ – так вона заросла і здичавіла. Людину огорнули спогади ди­тинства. І враз «на якусь єдину мить між народженням і смертю блискавиці він уздрів на тлі хмари білі стіни своєї старенької хати, перехнябленої, з потрісканою низькою призьбою... А він з батьком вештався кругом копиці сіна, намагаючись удержати її вилами». Гр. Тютюнника зви­нувачували в надмірній увазі до сільського ідилічного бо­соногого дитинства, були нарікання, які переходили й у серйозні докори у вузьких особистих, та ще й замилуваних, спогадах про дитячу давнину, себто про той час, коли герой був маленьким хлопчиком. Тодішні ідеологи не хотіли уважно прочитати хоча б оповідання письменника «На зга­рищі», в якому від замилуваних спогадів і тим більше про ідилічне дитинство не залишилося й сліду, бо там є щось більше, а саме «уславлення-увічнення трудових под­вигів героїв» Великої Вітчизняної війни, чого й вима­гала країна, за словами ідеологічно налаштованих цензорів. У згаданій новелі вчитель Федір Нестерович згадує себе мо­лодого: «А він залишився посеред двору – міцний, дебелий, і вітер не міг похитнути його на дужих ногах, тільки чупри­ну рвав, аж викручував». Так то коли було! А тепер: «А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями, далеко вперед викидаючи ногу». Трагедії воєнних років у не­багатьох словах розкриваються на прикладі колись великої сім’ї Макарів, що складалася з дев’яти душ, колись, іще до війни, дружної, а потім «у сорок першому Макарових хлоп­ців забрали на війну, дівчат – у Германію, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розірвало снарядом у грядках». І тепер порожня Макарова хата здавалася непомірно вели­кою, а з кожного кутка зазирала в очі пустка.

Навіщо людині пам’ятати те, що було колись, те, що ста­лося навіть не з її вини? Мабуть, є щось загадкове, таємни­че в минулому, щось літописне, незнищенне: «...вже вкотре розповідав [Макар] Федорові Нестеровичу подробиці того, як у їхню хату влучила бомба на його очах..., а літак круж­ляв так низько, що навіть було видно... блискучу стрічку на [льотчиковім] комбінезоні. І не було в тій розповіді ні тра­гічних зворотів, ні зітхань, була лише стареча потуга прига­дати все таким, яким воно було насправді». «Важко щось перемінити в цьому світі. Тільки пам’ять людям, пам’ять лишається велика. Вона поволі-поволеньки вироб­ляє в народу мораль, ідеал. Пам’ять!» Цей запис зроблено Г. Тютюнником у 1972 році.

У своїй прозі письменник свідомо «руйнує героїчно-патетичну естетику», нав’язану соцреалізмом, стає на захист «маленької людини», скривдженої тоталітаризмом людськості (Н. Зборовська). Ця проблематика знайшла своє яскраве втілення в насиченому елементами автобіофафізму оповіданні «Смерть кавалера», яке було опубліковане в 1965 році, коли Україною прокотилася перша хвиля арештів інтелігенції, символізуючи завершення «хрущовської відлиги». За життя письменника твір більше не друкувався.

Герой оповідання, Ігорко Човновий - учень ремісничого училища, напівсирота (батько загинув на війні). Автор індивідуалізує свого героя, показує у критичні миті життя, «фіксуючи різні стани духовності», даючи читачеві можливість пізнати його істинну сутність: чесність, людську гідність, чуйність, чистоту душі. Прозаїк наголошує на холодному й голодному існуванні Ігорка, використовуючи художні деталі у портретуванні, які відтворюють фізично екстремальні умови його існування: зашкарублі черевики, які треба обмотувати онучами й обв'язувати мотузками, щоб дійти до училища; велика шапка з печаткою «БУ» на лобі, під яку треба запинати материну хустку; потерта сіра шинеля, підперезана брезентовою ременякою. І постійне відчуття голоду, тривожно подражнюване запахами чужої їжі. Григір Тютюнник наділяє підлітка субтильною статурою, вустами матері характеризує як «несміливого», але перипетії сюжету спростовують цю характеристичну деталь, констатуючи неабияку силу духу героя. З недавніх пір у жипі Ігорка вагоме місце посів новий замполіт училища, кавалер Золотої Зірки. Н.Заверталюк спостерегла, як майстерно Григір Тютюнник за допомогою різноманітних відтінків однієї художньої деталі портретної характеристики - усмішки - змальовує морально-етичну сутність «кавалера» очима Ігорка: «вони усміхалися», «посміхалися», «посміхаються» - сприймаючи посмішку як вияв доброти і порядності. У думках він постійно звертається до свого кумира, пригадує його слова, підсвідомо наділивши його батьківською іпостассю.

В оповіданні постають події одного дня з життя учня ремісничого училища, які несуть «правдиві і невтішні вісті про свій час». Відтворюючи життя навчального закладу, автор ніби створює мікромодель мілітаризованої тоталітарної держави з її атмосферою задушливого страху, з її ієрархічною структурою на чолі з директором Сахацьким. Дослідник О.Астаф'єв зазначає, «що зовнішність людини - одне з найінтенсивніших семіотичних явищ сучасної літератури... в жодних обставинах... не втрачає свого знакового характеру». Все, що пов'язане з портретом, можна трактувати як інформацію про суспільство, наголошує літературознавець. Аналіз тексту оповідання підтверджує цю тезу. В системі художніх образів автор застосовує принцип протиставлення. Щоб увиразнити незахищеність і злиденність існування простих українців по війні, він контрастно підкреслює вгодованість директора: «Шия в нього товста і коротка, щоки лежать на комірі - червоні, натерті сукном». А очі, які є, як відомо, дзеркалом душі, в нього «косі, розбігаються в усі боки, тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме на нього - і всім трохи не по собі». Наголосимо ще один штрих до портрета - «завжди наскакує зненацька». Його поява сіє страх серед присутніх. Відсиджування у тилу, бездушне ставлення до підлеглих, розкрадання голодних ремісницьких пайків, супроводжуване демагогією партійно-владної риторики, садистична насолода владою (намірено тихо подавав команди, щоб прислухалися), наслідування у манерах «батька народів» (одна рука – за борт шинелі, інша в кишені) - цей художній портрет міг би долучитися до галереї посібників «Жовтого князя» В. Барки. Типовою є картина муштри на плацу, майстерно виписана автором, що передає атмосферу хизування владою воєнруком Вітковським над ремісниками та їхню упослідженість: «губи урочисто замкнені, голову тримає високо, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордена на очах у всієї армії», хльоскав командами, а ремісники «крутили головами туди й сюди, з німою покорою реагуючи на кожний виляск команди».

«Достойним» продовжувачем справ сталініста Сахацького можна вважати Васюту Скорика - антипода Ігорка Човнового. Характеристичні деталі портретування підтверджують це: від нього пахло «риб'ячими консервами і пригорілою шкуркою з парного молока», бо батько - завферми, а мати в лавці торгує; на голові офіцерський кашкет без кокарди, у манерах наслідує директора. Фізично був дужим, але боягузливим. Глузував над Ігорком з-за його шапки, хизувався своїми перемогами над дівчатками. У конфліктній ситуації, керований бажанням вислужитися перед адміністрацією училища і помстою Ігоркові (той одного разу гідно відповів на його глузування і перестав заходити за ним по дорозі до училища), зробив на нього наклеп, що цілком відповідало духу тієї людиноненависницької епохи.

Як письменник-реаліст, Григір Тютюнник відтворює психологічно достовірний художній портрет психічно зламаного сталінською епохою українського чоловічого покоління (Н. Зборовська). Письменник дослідив риси національного характеру, його слабкість він означив словами, які вклав в уста «кавалера»: «Ми, українці, кажуть, усі потенціальні сержанти, бо любимо так, щоб і командувати трохи, і підчинятись».

Валерій Максимович, який мужньо пройшов дорогами війни, здобув нагороди за хоробрість, тобто поборов зовнішнього могутнього ворога, не зміг побороти внутрішнього ворога - комплексу «потенціального сержанта», ментальної риси колонізованого народу, набутої впродовж століть. Тоталітарна влада уміло використовувала цей садомазохістський комплекс, руками одних українців знищуючи інших українців.

Коли серед ремісників виник стихійний бунт проти обкрадання в харчуванні, Валерій Максимович спочатку відкинув демагогічну заяву директора Сахацького про політичну диверсію, але після засідання партбюро слухняно повторив усе, що той сказав. У контексті тієї епохи ми можемо домислити, що він, напевне, не витримав тиску директора - репрезентанта влади. А та влада звикла маніпулювати суспільною свідомістю у своїх інтересах, використовуючи всі важелі. І, звичайно, найвагоміший, який діяв беззастережно - наличка «ворога народу». Кавалер Золотої Зірки не витримав іспиту на порядність і людяність перед молодим поколінням, зрадив його, ставши на бік страшної тоталітарної сили, усвідомлено послуговуючись фальшем і облудою владної риторики. Той же страх перед системою детермінує вчинок майстра Полуляка, який затискує долонею рота Ігоркові, коли той у «стані психічного надриву» виказує розпач і зневагу щодо вчинку «кавалера». Ці події засвідчують стан суспільства, стероризованого страхом, коли інстинкт самозбереження його членів продукує підлість і зраду.

У розв'язці постає «разюча правда сталінської дійсності». Автор акцентує увагу на психологічній реакції Ігорка на несправедливе звинувачення, виписує психоемоційний стан переживання ним самотності: «Почувши своє прізвище, Ігорко швидко заозирався, ніби шукаючи захисту в когось позаду себе. Але там нікого не було». Григір Тютюнник особливо загострено виповідає важкий тягар потрясіння підлітка, коли той зіштовхується з жорстоким і зрадливим світом дорослих, втрачаючи душевну рівновагу. Прозаїк вдається до імпресіоністичної деталі, яка символізує розчахнутість світу, втрату його цілісності у свідомості героя; «Коли Ігорко озирнувся на замполіта, то йому здалося, що перед лінійкою їх стояло два - два Валерії Максимовичі...». До фізичних страждань - голоду й холоду - долучаються неймовірні душевні страждання. Цей процес надзвичайно болісний і небезпечний, бо «зумовлює смерть мрій і сподівань, віри і довір'я» підлітка. Трагічним акордом, випробуванням болем завершує письменник оповідання, бо власне повоєнне дитинство, сповнене дитячими стражданнями, безсумнівно, спонукало до цього.

Можна зауважити, що й дорослі герої письменника часто схожі на великих дітей своєю беззахисністю, почасти безпорадністю, навіть інфантильністю перед негараздами життя. Дослідники творчості Григора Тютюнника стверджують, що майже скрізь у його оповіданнях складний дорослий світ побачений зором дитини.

Сповідуючи «логіку фактів», письменник занурювався в життя та боління своїх героїв настільки глибоко, що здається, він страждав не так разом з ними, як замість них. Тютюнник прагнув зрозуміти - і розумів - кожного, про кого писав, може, християнські заповіді («не суди», «прости людям гріхи їхні», «люби ближнього свого»...) були природною суттю творів письменника. («Три зозулі з поклоном», «Бовкун», «Нюра», «Син приїхав», «Оддавали Катрю» та ін.).

С. Ткачук, досліджуючи мотив болю в прозі Гр. Тютюнника, надзвичайно влучно окреслила його життя метафорою: «Від народження і до самої смерті ангел страждань замкнув над його чолом свої крила і тримав так увесь час, поки не прийшла пора передати його ангелу смерті». В оповіданні «Перед грозою» письменникові вдалося на регістрах страждань виповісти світову тугу екзистенційної закиненості людини у світ, передати відчуття крихкості, нетривкості людського життя.

Автор використовує тип оповідної структури, в якій йдеться про трагічну подію - смерть маленького хлопчика Василька, означуються злиденні сторони життя українського повоєнного села і розкривається людська вдача маленького українця, який на свої дитячі плечі звалив цілком дорослу відповідальність - самовідданий порятунок мами й маленької сестрички від голоду.

Перед читачем розгортаються події одного дня з життя героя. Автор не відтворює події в хронологічній послідовності, а починає з розв'язки: Василько не повертається додому з рибалки, попри тужливе очікування його мамою і сестрою.

В цьому творі Гр. Тютюнник повертає нас до трагічного пласту нашої історії — післявоєнного голодного існування селянської родини, коли чоловік і батько загинув на війні, а осиротіла родина була кинута владою напризволяще - робота матері в колгоспі не давала можливості прогодувати двох малих дітей. З самого початку в оповіданні постає картина охлялості персонажів від недоїдання. Судячи з віку дітей, Мотря, Василькова мати, ще доволі молода жінка, але деталями портретної характеристики автор змальовує рано постарілу жінку, про що свідчить її хода: «<...> загрібаючи ногами торішнє сміття, човгала до хвіртки»; «Мотря злягла (на тин) в'ялими, давно порожніми грудьми». З глибоким сердечним щемом читач сприймає художні деталі портретування протагоніста: «важкі від латок штанці», «велику засмальцьовану гімнастерку - батьків подарунок з фронту». А рядок «Він приходив завжди смерком, по-старечому зморений, забрьоханий по плечі» психологічно доповнює картину голодного існування, яке так рано зістарює і дітей. У цьому селянському дворі - пустка - немає жодної домашньої тварини. У хліві залишилося тільки гніздо з ластів'ятами; навіть гній, де колись стояла корова, видихався. І тут доречно згадуються слова Олеся Гончара щодо майстерності у володінні художньою деталлю Гр. Тютюнником: «... як багато можна сказати про житття, про свій час навіть на кількох сторіночках, якщо все в них художньо доцільне, містке, значне, якщо явлений з-під пера рядок наснажений правдою, живою образністю, якщо мовлене слово дихає щирістю й силою почуття».

Як засіб зображення життя героя автор застосовує ретроспекцію. Засохле кубельце від коров'ячої ратиці спонукає Василька до спогадів, в яких просто й велично постає український рустикальний світ зрідні Шевченківському у творі «Садок вишневий коло хати». Щасливу картину втраченого раю, коли ще живим був батько, корова-годувальниця, автор відтворює за допомогою синестезійного методу: «молоко цвіркало в дійницю», «біла цівка... пурхала в піну або стьобала об вінця, висвистувала...» «Молоко шумувало, лоскотало ніс, на губах залишалися теплі бульбашки і лопались». Мати проціджувала молоко через чистий рушник... Жорсткими контрастними описами повертає письменник читача до суворої, жахної дійсності, коли маленька Поля прокинулася й «вилізла з-під мокрого пожовклого ганчір'я і подибала до столу» снідати. «На столі... стояла миска з учорашнім борщем. Борщ устоявся, зверху була тільки чиста вода, а насподі чорніло усяке зілля». Психологічно достовірно змальовує Григір Тютюнник ставлення старшого Василька до маленької сестрички, коли той грубувато, але турботливо наслідує матір у словах і поведінці. Нагодувавши сестричку, він йде на рибалку, бо це єдиний засіб здобути щось їстівне для родини.

Життєвий досвід Василька ще недостатній для розуміння, що марно докладати зусилля, аби спіймати рибу перед грозою - вона не клює. Певним градаційним паралелізмом у змалюванні стану природи (сонце сідає, вода темніє, надходить вечір) і поведінки героя, який апріорі вже нічого не впіймає вудкою (крючок і поплавок загублені), автор нагнітає напругу і наближає трагічність розв'язки. Прозаїк глибоко проникає в душевний світ героя, докладно описавши його психологічний стан, коли той усвідомлює весь драматизм ситуації від того, що нічого не вдалося спіймати: «Василько сидів біля сухої порожньої торбинки, уткнувшись головою в коліна. Йому думалося про те, що сьогодні у їхній хаті не світитиметься, бо немає риби, щоб чистити. А завтра на снідання не буде юшки. Поля плакатиме, мати піде на роботу не ївши і повернеться увечері з жовтими набряклими ногами» .

Ця сумна картина спонукає його ввійти в річку в надії спіймати руками щуку, наражаючись на небезпеку. Всі свої вчинки цей маленький мужчина скеровує на те, щоб досягти блага для своїх рідних жінок: «Ото мати зрадіють: «Ого, - скажуть, - яка щука!» А Поля буде сміятися і гуцатися на лаві, підкидаючи вгору бліде гузенце». Саме в епізоді перебування Василька у річці письменникові вдалося передати філософську глибину осягнення вибору героя. Тютюнниківська екзистенційна позиція нам видається співзвучною Сартрівській: приреченість людини бути вільною і самотньо нести на своїх плечах усю ношу світу.

Затягнутий в омут, на останній межі цього світу й потойбіччя, Василько розуміє, чому не ловилася риба. Останнім словом «мама», натуралістичною і глибоко трагічною картиною загибелі маленької людської істоти завершується цей шедевр малої прози Григора Тютюнника, залишаючи в читача розпачливий тугий клубок у горлі і розуміння того, що долучився до втаємничення людського буття / небуття. Ця таємниця дається до розкриття обраним майстрам художнього слова, яким у повній мірі був Григір Тютюнник.

Кожен з дитячих персонажів Григора Тютюнника - окрема неповторна особистість. Саме завдяки цьому автор - прекрасний зразок для всіх, хто хоче засвоїти майстерність писати без фальші й патетики.

Письменник належить до кола митців, які у буденності, звичайності життя бачили глибинну сутність, закономірність суспільних процесів.

Григір Тютюнник як один з найталановитіших прозаїків - шістдесятників, витворив власну художню філософію, задіявши естетику болю й страждання, щоб застерегти, вберегти від очерствіння людське існування, послабити згубний вплив антилюдської тоталітарної системи.

Дитяче світосприймання було для Григора Тютюнника важливим джерелом поглибленого аналізу дійсності, склад­них характерів сучасників, як зазначає дослідниця Лари­са Мороз. Услід за О.І. Герценом відзначимо, що справді ди­тинство і юність є чи не найважливішою частиною людсь­кого життя, бо «непомітно визначають усе майбутнє». І юні, малі герої Тютюнника виробляють свою життєву позицію. Рано приходить до них почуття відповідальності не лише за свої вчинки, а й за вчинки інших людей: малих і навіть до­рослих. Чому всі обзивають школяра Олеся диваком (од­нойменне оповідання)? Тому що дитина вміє слухати дере­во – лісового жителя, їй жаль помираючу сосну: «Олесь... притулився вухом до стовбура. Його (стовбур) ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами у Олеся ворушилось коріння – поми­рає сосна... Олесь нагріб чобітком снігу під окоренок, утрам­бував його гарненько...» і вирішив, що тепер сосна не впаде. Щира людська доброта, яка, за виразом М. Григоріва, дихала з кожного рядка оповідання «Дивак», притаманна Олесеві, який усіляко прагне зберегти й поба­чити життя в усьому в природі, прагне створити своєрідний оберег цього життя. Хлопчик живе одним життям з приро­дою, одухотвореною його живою уявою: «Олесь бі­жить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у піжмурки грають. Олесь зупиняється – і дерева завмирають». За що ж дражнять хлопчика дивакуватим? Навіть дід Прокіп називає Олеся невстріливим, дивним. За те, що хлопчик жаліє навантажених соломою коней, не дає Проко­пові хльоскати їх батогом, бо знає, що тваринам теж буває важко. А старий нібито цього не знає! На початку XIX століття Гете визначав новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію». Дос­лідниця К. Фролова вважає, що сучасна «новела будується не те що на одному епізоді, а на одній миті, в якій вира­жається парадоксальність явища буття». Нечуваність події і парадоксальність явищ буття виражаються в повчаль­ному одкровенні старого Прокопа, зверненому до чутливо­го Олеся: «Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна». Куца життєва «премудрість»! Вона буде пе­реможена уявою невстріливого українського хлопчика і са­мим життям, адже «вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день».

Затамування глибокої образи, фізичного і душевного бо­лю, породжених іще в дитинстві, є наслідком ницої кривди, заподіяної десяти-одинадцятирічному Павлентієві колишнім об’їждчиком Захарієм Шашлом (оповідання «На перекаті»). У Григора Тютюнника нема жодного випадкового чи не­суттєвого штриха. І не випадково герой оповідання «На перекаті» німий Павлушко «бігав на стернища по колос­ки». Зображений епізод нагадує ситуацію в Україні в 1932-1933 роках. Адже те, що змалював Григір Тютюнник одним штрихом у маленькому оповіданні, на повну силу розкрив у масштабному романі «Жовтий князь» Василь Бар­ка, списавши правдиву картину голодних років в Україні. Що їм, партійцям, лемент матерів, стогін батьків, у яких заб­рано зерно, ними ж зароблене? Вони, дозорці люципера, гидливо обминають трупи хліборобів, а живих селян скида­ють у глибокий яр. У них, виконавців диявольської програми, «вистачає людей», щоби не звертати увагу на мертвих. «Москва слезам не верит» – одразу згадається прислів’я, коли прочитаємо в романі Барки про те, як голосять голодні жінки, а варта видирає з їхніх рук зер­но, призначене для вмираючих дітей. Колгоспний об’їждчик Захарій Шашло без жалю бив батогом Павлушка за те, що той «похапцем вибирав з-поміж пожухлих стернин важкі, одсирілі на дощ колоски...». Колишній об’їждчик заслужено прочитує загрозу собі від лагідної і довірливої від при­роди дитини. Німий більше не усміхався до нього, а «зорив» на Шашла «дикими, недобрими очима». Ницість і жорстокість подібних Шашлові кривдників підтверджується ще й улесливістю виконавця, з якою він звертається до хлоп­ця: «Пойми, дурнику без’язикий: сказано мені було гнать – я й гнав... Усіх, пойми, всіх!» Нинішній лісник Захарій Шашло знущається з беззахисних дітей, лякаючи їх пострілом із дро­бовика, за те, що хлопчики виносили з лісу «в’язанки – по де­сятку хворостин». Отак «господар лісу» виказував свою владу.