5 Збірка Палімпсести

Збірка «Палімпсести» В.Стуса

План

1. Історія створення збірки, її назва.

2. Концепт «самособоюнаповнення».

3. Теми й мотиви збірки за Ю.Шерехом.

4. Мотиви неминучої загибелі й самотності ліричного героя.

5. Біблійні мотиви збірки.

6. Тема й ідея України. Амбівалентність образу.

7. Ю.Шерех про герметичність поезії В.Стуса.

Вже після смерти поета, 1986 року, у «Бібліотеці Прологу і Сучасности» вийшла найповніша на той час книжка віршів Василя Стуса «Палімисести», що містила твори 1971-1979 років, які старанно зібрала Надія Світлична, скрупульозно опрацювавши весь тоді доступний їй текстовий матеріал. Вступна стаття Юрія Шевельова (Шереха) до цієї збірки (під назвою «Трунок і трутиз­на») була найавторитетнішим і найглибшим словом про видатного поета й поставила його творчість у контекст сучасної європейської поезії та філо­софії. Патріарх української філософії знайшов у Василеві Стусі омріяну постать духовно потужного творця й вільну цілісну особистість, тож писав про нього з любов'ю й болем за його долю, з чутливим сприйняттям усіх йо­го поривань і розпук, а водночас на рівні своїх незрівнянних «шевельовських» ерудиції й артистизму.

«Палімпсести» - вершинна частина творчого доробку Ва­силя Стуса. Так називали в давнину пергаменти, на яких стерто первісний текст і по ньому написано новий. За словами М.Коцюбинської, "Палімпсести" збереглися в кількох автор­ських списках, тому маємо варіанти багатьох віршів, які часто суттєво відрізняються один від одного з огляду на умови, в яких доводилося творити (з листа поета з в’язниці: «Немає ні книжок, ні зошитів моїх з попередньою роботою. Починати завжди все спочатку - то сізіфова праця, яку я маю доконувати»)». Справді, праця в умовах, коли «щохвилини в вічко зазирає іскрадлива, як кицька, сатана», перетворюється на под­виг. Таким же подвигом було протиставлення Стусом себе масі, та, свого часу, з'єднання з нею Шевченка.

У поезії В.Стуса виразно окреслена тенденція, яку поет сформулював як «самособоюнаповнення»: «жити — то не є долання меж, а навикання і самособоюнаповнення». Дослідники називають її своєрідною духовною константою творчого світу поета. "Культивоване Стусом "самособоюнаповнення", — наголошує М.Коцюбинська, — було самопорятунком, запорукою духовної суверенності... Із "самособоюнаповненям" пов'язані основні константи поетики Стуса".

У «Палімпсестах» присутні всі мотиви попередніх збірок, хоча є багато нових. Розглядаючи цю збірку, необхідно сказати, що вона творилася за ґратами і мотиви екзистенційної драми особистості: самота, розіп’ятість, «жива труна», «квадрат неволі», прочуття власної трагічної долі є домінуючими.

Юрій Шерех, аналізуючи збірку у статті «Трунок і трутизна», визначає що лірика поета від образу баченого світу йде до поетового почуття, до внутрішнього. Хтось сказав про Прамса, що він усе життя писав одну симфонію (формаль­но він їх написав чотири). В певному сенсі Стус пише в більшості своїх поезій одну, свою, власну симфонію.

Не важко визначити коло повторюваних тем і моти­вів непрограмованої, інтенсивної поезії Стуса, тих тем і мотивів, що протягають нитку зв'язку між його поезією й зовнішнім світом. Неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, ґрати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, нори року, світ без світла, дві людські тіні, виття суки, бджола на кульбабі, дуже рідко — тюремні наглядачі, майже ніко­ли — товариші недолі («горстка нас... лише для молитов і сподівання»). Коротке побачення а дружиною й безко­нечна розлука. Мрія: кохана, дружина, мати, син, сон про них, глухі натяки на еротику, мрії. Україна за ґратами.

Найменшого вистачає для того, що є справжнім об'єктом Стусової творчости. Бо для нього теми й мотиви — тільки виходи в унутрішній світ, у щоденник душі, у невислані листи до інших про власне внутрішнє. І чим бідніший зовнішній світ, тим більше визначатиметься й виокремлюватиметься істотне, духове й душевне, динаміка народження психічних відрухів і рухів, багатство пере­втілень думок, настроїв і почувань. Звертаючися до своєї туги, Стус каже, що вона «в німоті гримить». Це стосує­ться й до його поезії. Вона теж, обмежена до мінімуму тематичного матеріалу, спрямована сама в себе, гримить тим дужче в цій своїй німоті.

Є в поезії Стуса кілька скупих самоокреслень. На них треба зважати, характеризуючи її. «Біда пише мною» цей вислів веде нас, з одного боку, до біографічних дже­рел Стусової поезії, з другого, вказує на залежність пое­та від своєї поезії, на внутрішній примус творити поезії, знаходити в них себе і світ. Іншими його таки словами -

Поезіє, красо моя, окрасо,

я перед тебе чи до тебе жив? —

де не твори виступають як дія творця, а творець самотвориться і як поет, і як людина власною поезією.

Усвідомлення неминучої загибелі не обійдеш, не оми­неш. «Обтято дорогу», «Богом послана Голгота», «попе­реду– твій край, твій крах, твій прах», «світ тебе пере­міг», «вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний», «сам падеш, і друзі — теж падуть», «нам ряд утрачено. В космічній стужі відігріває нас лише вогонь від самоспалення»,— таких цитат можна наводити без ліку. В цьому світі нема завтра («Помолися ще — вчо­рашньому, коли нема завтра») і час апокаліптично згор­нувся в безмайбутність, а власне, і в безтеперішність, коли ще є хіба тільки «проминуло», спогад, але й чи воно існує?

У поезії Стуса поет самотній, і його самотність страшна. В «поезії», бо біографічно це не зовсім точно. Були люди, що цінили й підтримували його, були співрозмовці на волі, були і в мордовських таборах. Але в поезії своїй Стус, крім згадок про Аллу Горську, майже цілковито сам. Згадки про товаришів долі й недолі виняткові і винятково скупі. Поза ними єдина супутниця поета — самота: «Безгоміння — геть туге, мов бич, обклало простір»; «Ми нібито обернені свічада — єдиновласну душу світлимо». Самота — не тільки факт поетичного життя, це також його свідома програма: «Горе вірить тільки самоті»; і правило життєвої поведінки: «Не зближуйся. На відстані спинись... Ні на крок не зближуйся. Бо відстань — іспит серця і феєричне марево душі».

В абсолютній більшості поезій «Палімпсестів» самота — не лише особисте пере­живання, а й групове і воднораз — загальнолюдська чи то філософська категорія. В поодиноких висловах це про-зраджується досить виразно, як от:

І зорі подвійні, і місяць подвійний блукає.

подвійного руху ми центри серцевих натуг,

у сонному леті мале товариство ширяє

і пильно вдивляється в смерть, що чигає, довкруг.

Не я, а ми. Це «ми» тут можна тлумачити як групу одно­думців або як усе людство, і одне тлумачення не виключає другого. І таке подвійне тлумачення прикладається просто.

Самота в Стусових поезіях — не запис переживань одного конкретного в'язня. Це екзистенціоналістичний мотив закинености людини в світ, поза людини волею й вибором, і це також вияв майже дитячої розгублености перед цим широким і незрозумілим світом:

З яєчка вийде світ.

Курчатко волохате,

жовтаве, наче жаль.

як кинеться шукати,

а сестри де, а мати,

а просо, а печаль.

Програмовий вірш «Гойдається вечора зламана віть...», яким починається збірка, однозначно є чи не найбільш концентрованим щодо змісту і водночас чи не найскладнішим щодо тлумачення. Всі дослідники сходяться на тому, що у творі міститься ключ до розуміння творчого доробку останнього періоду життя В.Стуса. М.Коцюбинська називає цю поезію герметичною, підкреслюючи необхідність глибинного занурення в образну і змістову структуру твору. Більше уваги приділила цій поезії дослідниця української філософської лірики Е.Соловей, яка стверджує: «У вірші "Гойдається вечора зламана віть..." дано весь овид змученої, але несхибної душі, весь обшир духов­ного єства людини, що виконує своє призначення, свідома його. Тут колосальна амплітуда почувань».

Ліричний герой поетичного твору "Гойдається вечо­ра зламана віть", (спостерігаємо оригінальний синтез психологізованої пей­зажної деталі, медитації та молитви), звертається із про­ханням: "О піддайся покуті самотності! (Господи, дай мені жить!)». Через динамічну зміну адресатів (спочатку — сам ліричний герой, потім — Бог) окреслюється своєрід­ний "діалог" людини і Творця. У цьому творі варіюється мотив звернення до Бога як вищого морального абсолюту (при цьому виникають додаткові відтінки): "Сподоб мене, Боже, високого краху", — і вступає у взаємодію із народжуваним мотивом "богоприсутності" у внутрішньому світі людини: "Луняться кроки, це, Господи, сяєво...".

Справді, насамперед вражає своєю емоційно-смисловою напругою образ зламаної віті, який начебто просто мислиться як образ несподівано перерваного лету життя. Цей образ ускладнений цілою палітрою додаткових відтінків-значень: віть гойдається, вона "туга" і "рудою налита", отже, ще жива; з дру­гого боку, питання смерті — це питання часу, а звідси виникає мотив туги, прощання з життям (адже віть — вечорова), приреченості, хай і не прийнятої серцем. Маємо численні приклади фіксування такого стану напівіснування у самій збірці у віршах "Як мо­торошний сон — ці дні і ночі...", "Сховатися од долі не судилось...", у поезії "На вітрі палає осика...".

Ліричний герой іншого поетичного твору "Як хочеть­ся — вмерти!", перебуваючи у тяжкому психологічному стані, що межує із відчаєм, апелює до Бога із не зовсім звичним для християнина: "Дай, Господи, — вмерти!". Повтор цього прохання є одним із важливих художніх прийомів передачі найвищої концентрації болю: "Як хочеться вмерти!", "Владико, піднось мене вгору, бо хочу — померти!", "Дай, Господи, вмерти".

Поезія "Немає Господа на цій землі" сповнена трагіч­ного пафосу. Окреслюється прийом контрасту: мотив "богоприсутності" змінюється мотивом "боговідсутності", але не у мікрокосмосі індивідуального буття, а в макрокосмосі буття національного: "...не стерпів Бог — сперед очей тікає, аби не бачити нелюдських кривд"...

На рівні підтексту "прочитується" біблійний мотив туги за втраченим союзом людини і Бога, що стає для неї джере­лом трагічного.

Цікавими в ракурсі біблійної проблематики є такі поетичні твори В.Стуса: «Місячне сяйво ллє», «Між загород відшукаємо рай", "Звелася длань Господня". Ліричний герой — поет милується навколишнім світом, природою, що є породжен­ням Бога — Творця:

Боже, царство твоє —

Наче бджолиний рій...

Між загород відшукуємо ран.

Цвітуть кульбаби, й бурштинові бджоли

Геть впокоїли простір надокола,

Що кращого у Бога й не питай

Голосить сніговиця.

Співучий хрипне дріт,

А світ нехай святиться...

Василь Стус контактую­чи зі світом Біблії, подає власну "художню версію" "вічного" (у контексті християнської традиції) образу Ісуса Христа. У поетичному світі збірки "Палімпсести" в художньому трактуванні цього біблійного образу наскрізною є парадиг­ма мучеництва. Відбувається "включення" у різні смислові площини образу хреста: "і плоть, мов знята із хреста", "моїх зотлілих доль хрести".

У контексті мотиву мучеництва можна сприймати рецеп­цію В. Стусом таких "знакових" образів, сюжетів, як Голгофа ("Знов Голгота осквернена"), суд над Христом ("Що перед вами, судді, не клонюся"), зрада Христа Іудою ("коли в усі сліди ступає тінь Іуди"), хресний шлях Ісуса Христа ("дорога болю", один із найтрагічніших образів поета, може виклика­ти і такі асоціації).

При цьому слід виокремити таку особливість інтерпре­тації. В.Стусом цього образу: екстраполяція трагічної долі розіп'ятого Христа на долю ліричного героя — в'язня. Пока­зовим у цьому відношенні є поетичний твір "Як добре те, що смерти не боюсь я": "...і не питаю, чи тяжкий мій хрест", "...перед вами, судді, не клонюся", "народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя". Ця тенденція наявна і в поезії "У Гефсиманському саду, віддавшись самоті". Ліричний герой виступає носієм євангельських при­нципів, які сприймаються ним як своєрідна домінанта мо­рально-етичного буття: "...жив, любив і не набрався сквер­ни, ненависті, прокльону, каяття", "обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям".

Не менш цікавим постає і уособлення "зорею — вістункою шляху" образ матері, який покликаний відобразити не тільки синівські почуття вічного боргу перед найріднішою людиною, але і передати одвічні національні цінності, що полягають у шануванні матері і рідної землі, пізніше транс­формовані християнським світоглядом в образ Богоматері, що береже Україну, але у В.Стуса він набагато складніший і змістовніший.

"У всесвіті чути — голісінький голос голосить

і нас подвигає - до злетів, ширянь і падінь.

Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі.

Чи то України огорнутий мороком дух.

Крило холодить полохке тріпотіння тополі.

Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух".

Тут, очевидно, слід звернути увагу на надзвичайну конденсованість, емоційну напруженість прочувань ліричного героя, передану за допомогою характерних для В.Стуса лек­сичних повторів. Подібні приклади: "...О рідний краю! /Десь ти тінню тіні тіні, /десь ти скраю всіх краєчків...", "Я — магма магми, голос болю болю".

Рецепція християнської традиції (і, зокрема, Біблії) простежується й на рівні мікроелементів поетичних творів Стуса: «О сопки, зойки скам’янілі: біблейський знак стовпотворінь», «Розп’яття неба – в два крила», «Вогні вечірні – наче шпичаки. Червоні шпичаки — з моєї крові" (виникають асоціації із терновим вінцем Христа), — традиційне при цьому набуває глибоко індивідуального забарвлення. На мікрорівні спостерігаємо також схрещення, інтерференцію різних традицій: "долі кривокрилий птах вертає душу нашу голу то проміж зір, то по тернах" (в основі метафори - взаємодія фольклорного образу долі, античного (через тернії — до зірок) та xристиянського (терновий вінець) начал; "Ці пригри відчаю горять, немов порфіри, коралями страждань мій обкипає світ (синтез християнської та фольклорної традицій).

Зазначимо, що християнська традиція (у тому числі й Біблія), є важливими складниками поетичного світу збірки "Палімпсести".

Тема і ідея України проходить крізь усі поезії збірки. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мор­довії чи сопки Колими, про життя і смерть,— завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать ут­раченої батьківщини,— і в плані особистому утраченої, і плані національному. Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбивав його тіло й дух і веде до загибелі —

За стодалями вітчизна,

перестрашене пташа,

то мій трунок і трутизна,

нею витліла душа,

— трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язень і засланець (Тарас Шевченко) називав московською блекотою –

Україно! Україно!

Оце твої діти.

Твої квіти молодії.

Московською блекотою

Заглушені.

(«Сон», 1844)

Світлий образ пресвятої Вітчизни, як трунок, наповнює душу ліричного героя незвіданою досі гармонією, щастям причетності до найсвятішого, нездоланною вірою у вищу справедливість. Так у поезії "Вельможний сон мене опав..." маємо такі рядки на підтвердження думки:

"Бо ти — це ти, це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна,

бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий народ,

його червонокрівці.

Не дай рукам лихих заброд

Вскубнуть пера жар-птиці".

Чи не найбільшою мірою про безодню страждань, роз­пачу, навіть жаху від усіх проявів нелюдського існування в Україні без українців, жорстокого і безжального винищення будь-якого прояву національної гідності свідчить вірш "Дякую, Господи, — чверть перейшла...". Реальність чинить неймовірний тиск на свідомість ліричного героя:

Скільки набралося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив на наругу.

Маму лишив на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

б'ється об мури грудьми.

Глипає оком в'язниця,

наче сова із пітьми.

Вона має колір запеченої крові і зафіксована в образах скажених псів, дротів, парканів, автоматних цівок. Але найгірше те, що вона легко асоціюється у його свідомості з образом понівеченої, але до того ж байдужої чи навіть жор­стокої Вітчизни.

"Обабіч — чужаниця-чужина.

Під кожним під крилом — чужа чужина.

І даленіє дальня Україна —

ошукана, оспала, навісна.

Дивлюсь — і мало очі не пірву:

невже тобі — ні племені, ні роду,

за сині за моря лети по воду

однаково — чи мертву чи живу"

За що ж може дякувати Господу чи то долі у такім ситуації ліричний герой твору? Відповідь очевидна: за те, що надлюдські випробування не призвели до його самоізоляції і певного абстрагування від дійсності ("Ось вона, легкість, і те забуття, що самостратою серце чарує"), а лише зміцнили його внутрішні переконання у правильності обраного шля­ху. І хоча герой і ставить питання про те, що ж є правди­вим образом вітчизни: "Образ Коханої чи Зненавиди?", його власна життєва позиція виступає цілком зрозумілою із вра­жаючих болем і сумом традиційних образів солов'їв і тополь, які набувають нового, свіжого звучання у стусівському ос­мисленні ("Очі притьмарює смертна запона, /в горлі солоні вищать солов'ї" або "До смертного дрожу / бачу — тополя до мене спішить"). Тому фінальне закликання-привітання смерті ("Здрастуй же, здрастуй же, / смерте моя!") виступає не останніми словами приреченого на страту і не є прагнен­ням остаточного вирішення нав'язливих проблем існування у наскрізь ворожому світі, а свідчить про готовність боротьби до переможного кінця. Прощання з минулим, якого вже не повернути і якого не зректися, перетікає у зустріч нового, якісно нового етапу життя, "всеспадної дороги проваль", що має стати його особистою Голгофою.

Таким чином, проаналізовані вище твори засвідчують домінування у Стусівській збірці "Палімпсести" виразних біблійних, екзистенційних мотивів щодо призначення людини і її приречення життям, страждання як необхідної передумови морального самовдоско­налення, розуміння смерті як визначальної категорії життя.

Поет стоїть на сторожі тих ідей, про які говорить К.Москалець: "Починаючи з найраніших поетичних спроб і закінчуючи "Палімпсестами", Стус невтомно розробляє той пласт ідей, що без­посередньо пов'язаний із культурно-етичними проблемами сьогодення. Поезія Василя Стуса — це насамперед філософія й етика у віршах, дослідження складних моральних колізій тоталітарного суспільства, драматичне осмислення екзистенційного й естетичного досвіду людини XX століття, яка стала об'єктом нечуваних раніше соціальних експериментів, і позбувшися своєї закоріненості, а відтак — і засадничих кри­теріїв та орієнтирів. Уся творчість Стуса є спробою виробити нові критерії і започаткувати нове сумління, підтвердивши їхню спроможність власним життям."

За Ю.Шерехом, згадаємо окрему групу Стусових поезій, що їх можна б назвати, за означенням Франческо Фльори, герметичними, напрям, що веде свої початки чи не від Стефана Малларме, а в нас найкраще репрезентований твор­чістю Олега Зуєвського. У Стуса таких поезій небагато, приблизно з дванадцять і вони знаменують собою новину в його поезії, свіже шукання, початок відходу від старих манер, чи явище з ними рівнобіжне. Вони заслуговують на читачеву увагу. Ось їх перелік: «Будинок той...», «Недовідомі закипають грози», «Горить сосна...», «Лискучі рури...», «Ту келію, котра над морем», «Вже вечір тіні склав...», «Чотири вітри...», «Тебе я все підно­сив...», «Ти тінь...», «Той спогад...», «Вся сцена полеті­ла...», «Як добре сіятись під небом».

Герметичні поезії, як музика (хоч їхній ефект передусім не музичний, а семантичний), не повідомляють ні про яку подію, не опо­відають жодної історії, вони діють співгрою нюансів значень, і враження від них не повинно розкриватися до логічного кінця, а радше впливати різними можливостями, закладеними в вірші.

Герметичність може бути різної сили й концентрації. Власне, на межі герметичности й відкритости одній кон­кретній інтерпретації лежать такі поезії, як —

Ти тінь, ти притінь, смерк і довгий гуд,

і зелень бань, і золото горішнє,

мертвіше тліну. Ти бажання грішне —

пірнути в темінь вікових огуд,

із хуторів, із виселків і сіл

ти, безголова дорога потворо,

гориш в віках, немов болід, як Тора.

Горіти бо — то вічний твій приділ.

Всеспалення. Твоє автодафе —

перепочинок перед пізнім святом,

як ворога назвешся рідним братом

і смерк розсуне лірою Орфей.

Тут перше враження герметичности породжується тільки переходами до різних шарів лексики — архітектурної, любовної (бажання грішне), горіння в різних значеннях, від світлового до самоспалювального, несподіваним ніби переходом до музики (ліра Орфея). У цілому, одначе, гер­метичність легко усувається, якщо під «ти» підставити поняття України, як її бачить Стус — у пейзажі, в конден­сації історії, України як реальности і як ідеї. І Орфей, що має усунути смерк лірою, тоді легко визначається як поезія і поет як носій національної духовости.

Справді герметичним читачеві видається вірш другий —

Будинок той, котрого жаль будив,

чи на який острішком зойку п'явся

таємний острах, млосно прихилявся

до сніжних спантеличених ґрунтів

і віддавався часу течії,

довірившись його бентежній хвилі.

Шукав опорятунку у знесиллі

і наслухав насторчені гаї,

що скрадно назирці горою брались.

Кульгавих сосон скорчена рука

до нього доторкнутися вагалась,

немов до пранцюватого. Із косм

осінніх хмар суха летіла мжичка,

щоб поріднити вголос суголос лісів, чия

розрада невеличка могла зарятувати од погроз.

Звісно, вірш цей можна читати просто як осінній пейзаж — будинок, ліс навколо, мжичка. Але наполегливе впрова­дження абстрактного словника, переважно в одному ключі похмурости й одчаю — жаль, острах, млосно, спантеличе­ний, знесилля, погрози...— робить таке розуміння неприйнятно-поверховим. Може хтось із читачів підставить у цю образність якийсь дуже конкретний образ, ба навіть події. Одначе, таке підставлення збіднюватиме поезію, як збіднює музику шукання за нею якихось програмових дій і подій. Суть герметичної поезії в тому, що вона викли­кає асоціації й переживання, які при всій їхній виразності не вкладаються в однозначне логічне окреслення. Найгір­ше, що можна зробити з герметичним твором,— розгаду­вати його як ребус, як зашифровану вістку. Їхнє спрямо­вання, їхня суть полягає в мерехтінні нерозшифрованого й непідлеглого розшифруванням.

Стильові особливості асоціативної лірики В.Стуса: герметизм, ускладнене метафоричне мислення, нагромадження образів, прагнення до смислової «надбудови» звичних слів і образів, творення неологізмів; префіксація як засіб експресивної напруги, повної розкутості почуттів; перевага національної проблематики, самопізнання національного характеру і національної історії.

7