5. Соціальна структура населення Київської Русі

У Київській Русі не проводились переписи населення, тому ви­значити точну кількість її мешканців, відсоток сільських та міських жителів та інші параметри суспільства сьогодні дуже непросто. За розрахунками демографів населення Київської Русі складало від 4,7 до 7,9 млн. осіб.

Згідно літописних матеріалів, видно, що із зростанням міст і мі­жнародної торгівлі, розвитком Руської держави та розширенням її міжнародних зв'язків поступово змінюється етнічний склад міського населення. До слов'янського середовища потрапляють варязькі вої-ни-найманці, вірменські та єврейські торговці. Після офіційного за­провадження християнства зростає прошарок грецького духовенства і грецьких ремісників.

Суспільну верхівку становили князі розгалуженої династії Рю-риковичів на чолі з великим князем Київським. Далі йшли бояри - на-щадки племінних вождів і князівських дружинників. За боярами, як і за князями, визнавалось право володіти землею. Із земельних прибу­тків вони зобов'язані були забезпечувати себе бойовим обладунком і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військо­вих походах. Князі і бояри у мирний час здійснювали управлінські (адміністративні) функції, а в час війни становили, так би мовити, офіцерський корпус війська. Усі вони були професійними воїнами, і військова доблесть та честь цінувались у їхньому середовищі понад усе.

Поряд з великими і дрібними боярами, значний вплив у Київсь­кій Русі мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи (управителі церковних округів), настоятелі великих монастирів.

Міське населення складалося з купців, ремісників, челяді (обслуги при князівських і боярських домах).

Основну масу населення Київської Русі складали селяни. Серед них виділялися вільні (їх літописці іменують «люди»), які прожива­ли у селах і об'єднувались у сусідські общини-громади. Кілька таких громад становили територіальний округ- «верв». Органом управ­ління верви було віче - загальні збори. Громади здійснювали само­управління і суд на своїй території, спільно володіли лісами, пасо­вищами, мисливськими угіддями. Громада відповідала за злочин, скоєний на її території, і несла спільну відповідальність за сплату данини феодалові.

Князі і бояри постійно намагались обмежити права громад, а ві­льних «людей» перетворити на залежних. Залежні від князів чи бояр селяни іменувались смердами. Вони проживали на землях, якими володіли князі і бояри.

Окрім смердів, існували інші категорії залежного та напіввіль-ного населення. До них належали закупи, які працювали за грошову позику (купу); рядовині, які працювали за договором (рядом); холо­пи, що не мали свого господарства і перебували у повній залежності від господаря; челядь - жителі господарського двору: слуги, стайни­чі, кухарі, пралі тощо.

Проблема землеволодіння на Русі перебуває у стані вивчення. Дослідники вважають, що землеволодіння було двох видів - умовне (помістя) і безумовне (вотчина). Термін «вотчина» походить від слова «отець» - батько і означає земельні володіння, що передава­лись у спадок. У ранній період історії Київської Русі, часи правління Володимира і Ярослава вотчинами володіли великі князі та їхні сини - удільні князі. Решта феодальної верхівки користувались помістя-ми, які князь міг відібрати. У вотчинах та помістях панувало натура­льне (природне) господарство, тобто продукція вироблялась перева­жно для власного споживання, а не для продажу. Селяни перебували в залежності від власника землі і тому змушені були сплачувати на­туральний або грошовий оброк (податок). Величина податків була значною. Відомо, що лише на десятину від своїх прибутків Володи­мир побудував і утримував один із найбільших храмів Русі - Деся­тинну церкву.