Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История книга 1.doc
Скачиваний:
254
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
5.76 Mб
Скачать

6. Суспільно-економічний розвиток

Політична і військова могутність Київської Русі тримались на міцному фундаменті - сільському господарстві. Землеробство і ско­тарство не тільки забезпечували населення країни, а й постачали продукти харчування і сировину за її межі. Промисли, насамперед мисливство і бортництво, давали можливість руським купцям по­стійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск.

Попри розвинену транзитну торгівлю, очевидно, саме сільське господарство було провідною галуззю давньоруської економіки і до-сягло високого для того часу рівня розвитку.

На східнослов'янських землях продовжують існувати різні сис­теми землеробства залежно від природних умов: перелогова система та вирубна, або як її ще називають, підсічно-вогнева система. Селя­ни вирощували усі відомі в ранньому середньовіччі зернові культу­ри: ячмінь, просо, жито, пшеницю, а також горох та інші.

Однак, у способі виробництва сільськогосподарських продуктів відбулися суттєві зміни. Якщо до X ст. основним знаряддям обро­бітку були соха, рало, то з Хет. на зміну їм приходить плуг. Плуг із лемешем вже не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту, що значно збільшувало врожайність. Застосування плуга потребувало наявності більшої кількості тяглової худоби - волів. У свою чергу, зростання поголів'я худоби дало можливість використовувати на полях органічні добрива. Почав відбуватися поступовий перехід від перелогової до двопільної парової та трипільної системи. Земля ді­лилася на три частини, три поля: на одній сіяли ярові культури, на другій - озимі, а третя - відпочивала (лежала під паром), завдяки чому частково відновлювалась родючість ґрунтів. Кожного року ді­лянки змінювали. Ці нововведення привели до підвищення врожай­ності. За підрахунками вчених, тепер селянин отримував урожай, що вдвічі перевищував потреби у зерні його родини. Таким чином, з'явився надлишок продуктів. У результаті - пожвавилась торгівля та швидкими темпами почало розвиватись ремісниче виробництво і міста.

Поряд із землеробством, розвивалось тваринництво. Для якіс­ного обробітку землі необхідна була тяглової худоба - коні й воли. Вирощувались також вівці і кози, які постачали селян м'ясом, хут­ром і вовною. Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях. На зиму для неї запасали сіно і зер­но. Зимою молодих тварин, щоб не замерзали, тримали у житлових приміщеннях.

Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська пра­вда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким зло­чином і немилосердно карала за неї.

Серед промислів особливо були розвинутими мисливство й ри­бальство. Для полювання в густому лісі лук був малоефективний, тому використовували ловецькі ями, пастки, сильця (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Бувало, що здобиччю ста­вали самі мисливці. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи.

Зміни у сільському господарстві стимулювали розвиток ремес­ла. Найважливішою його галуззю залишалась металургія. Залізо продовжували добувати з болотяної та озерної руди, яка не потребу­вала складних технологій при обробці. Ковалі виготовляли знаряддя праці - лопати, серпи, коси; побутові предмети - ножиці, ножі, цвя­хи; зброю та амуніцію - мечі, кольчуги, щити, шоломи, бойові соки­ри. Ці вироби цінувались не тільки на Русі, а й далеко за її межами. Замислуваті висячі замки з ключами складної форми мали великий попит у сусідніх країнах, де їх називали «руськими замками». Вод­ночас наявність замків і ключів, виявлених під час розкопок, засвід­чує панування приватної власності в місті і на селі протягом опису­ваного періоду.

Високою майстерністю славились руські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходились по всій серед­ньовічній Європі. Руські майстри володіли багатьма складними тех­ніками виготовлення прикрас. Як наприклад, скань - вироби з кру­ченого, срібного або золотого дроту, зернь - маленькі золоті чи срі­бні зерна накладалися на малюнок і припаювалися, перегородчата емаль - склоподібною масою різних кольорів покривали підготовле­ні ділянки, створюючи красиві й довговічні прикраси, що збереглися і до наших днів, хоча сама техніка втрачена назавжди.

Основними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева й кістки. У Київській Русі найпоширенішим був де­рев'яний і глиняний посуд, тому серед ремісників чи не найбільше було гончарів.

Глиняний посуд з XI ст. повсюдно виготовлявся на гончарному крузі. Перехід від ліпної кераміки до гончарного круга привів до по­мітного покращення якості глиняного посуду. Робота на гончарному крузі вимагала значних фізичних зусиль. У зв'язку з цим виготов­лення посуду перейшло із рук жінок до чоловіків-гончарів. Гончар­ний посуд цього періоду відзначається правильною формою й вели­кою різноманітністю. Виготовляли різні горшки, глеки, макітри, ми­ски, глиняні сковорідки тощо.. На дні гончарних виробів майстри ставили своє клеймо у вигляді кола, хреста, зірки і т. п. Дерев'яний посуд селяни виготовляли власноруч.

Найпоширенішими були так звані домашні ремесла - прядіння і ткацтво. Ними займались у кожній селянській родині. Адже одяг простих людей був із домотканих матеріалів. Писемні джерела зга­дують близько десяти ремісничих професій, а дані археології вказу­ють, що їх було понад шістдесят.

Продукція сільського господарства і ремісничі вироби вивози­лись купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним - до країн Кавказу й Арабського Сходу. Від Києва ішов Соляний шлях до Кримського узбережжя Чорного моря. Через Володимир - Волинсь­кий ішли торговельні шляхи на Захід - у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину.

Особливо тісні торговельні відносини підтримувались із найба-гатшою тоді країною - Візантійською імперією. В обмін на свої то­вари Русь отримувала звідти предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети це­рковного вжитку.

Із ростом торгівлі, збільшенням багатств у представників суспі­льної верхівки зростає роль грошей. Гроші є загальним мірилом ва­ртості товарів, засобом нагромадження багатств і засобом пла­тежу.

Гроші мали постійну вартість. Та найголовніше, що цей універ­сальний товар міг ділитися на однорідні частини, які не змінювали своєї купівельної спроможності, що особливо було зручно при здій­сненні дрібних торгових операцій.

У кінці VIII ст. на територію Європи, у тому числі й на землі су­часної України, хлинув потік арабських срібних монет - дирхемів (диргемів). На тонких та великих кружальцях подібних грошей не­має ніяких зображень, як того вимагала мусульманська релігія. Аверс і реверс монети покриті куфічними написами (куфі - стилізо­ваний арабський шрифт), де, окрім цитат з Корана, містилися імена правителів, роки та місяці карбування.

У ІХ-ХІ ст. основним грошовим металом як у Європі, так і в Ки­ївській Русі було монетне срібло азійського походження, що в ті ча­си цінувалося набагато дорожче, ніж тепер. У знайдених скарбах пе­ріоду Київської Русі виявлені також візантійські і західноєвропейсь­кі монети.

Карбування монет на території сучасної України розпочалося наприкінці X ст. Перші руські монети почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси.

Обсяг карбування був незначним (декілька тисяч штук), про що свідчать скарби, у яких на сьогодні знайдено лише 11 золотих та по­над 250 срібних давньоруських монет Х-ХІ ст. Тому стає зрозумі­лим, що для такої мізерної кількості примірників не варто було вла­штовувати стаціонарний монетний двір. Для виготовлення кількох десятків монет у день достатньо було праці одного майстра з парою штемпелів та ручним молотком. Чому ж тоді карбували ці монети, які аж ніяк не складали конкуренції арабським куфічним дирхемам чи візантійським солідам? Річ у тім, що, окрім економічного значен­ня, монета має ще й політичне. На ній обов'язково зазначається кра­їна та ім'я володаря, у період правління якого вона була виготовле­на. Монета є своєрідною візиткою, що говорить про незалежність правителя і могутність держави. На лицевій стороні Володимирових срібляників було поміщено зображення князя з усіма ознаками вла­ди, а на зворотній - княжий герб тризуб і напис: «Володимир на сто­лі, а се його срібло». Таким чином, з часів Володимира тризуб як знак князівської власності перетворився на державний символ.

Значну частину монет слов'яни вилучали з обігу і переплавляли в більш зручні для користування грошово-вагові злитки, що назива­лися гривнями. Меншими грошовими одиницями в Київській Русі були: ногата, куна, різана.

Власне руською грошовою одиницею була гривна. Монетна гри­вна відома з середини XI ст. Гривні були кількох видів: київські, че­рнігівські, новгородські і відрізнялись формою та вагою. Гривна срібла була значною сумою. За неї можна було придбати одного во­ла або десять телят.

Першими з'явились київські монетні гривні - ромбоподібні зли­тки срібла вагою близько 164 грамів. Майже одночасно з'явилися новгородські гривні - паличкоподібні злитки вагою близько 205 грамів і чернігівські - еліпсоподібні злитки з розплесканими кі­нцями вагою 197 грамів. Київська і новгородська гривні використо­вувались на всій території Київської Русі.

Оскільки на землях нинішньої України не існувало покладів срі­бла та золота, карбування власних монет було невигідним. Як гроші у щоденному побуті використовувались шкурки куниці. В Х-ХІ ст. лічильна гривна дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам або 50 різанам. Різана, на відміну від ногати, - шкурка з відрізаними ніжками. Ви­користання шкурок замість металевих грошей мало свої незручності. Вони швидко витирались і займали великий об'єм. Відомо, що Яро­слав Мудрий надіслав будівничим Георгіївської церкви платню за роботу на двох возах.

У часи Володимира і Ярослава Мудрого продовжували розвива­тись міста. У літописних повідомленнях про події середини - другої половини XI ст. згадуються 50 нових міст. Розростаються і старі «гради», перетворюючись на середньовічні міста.

Давньоруські міста відрізнялись господарською основою свого розвитку. Одні з них мали переважно сільськогосподарський, інші -ремісничий характер, ще інші - торговий, окремі - оборонний.

Тодішні міста складалися з двох нерівних частин: меншої -укріпленої, яка називалась дитинець, і більшої - посаду. В укріпле­ній частині проживали князь, бояри, дружинники та їхні слуги, там зосереджувались органи влади і управління. За межами укріплень виникала торгова площа та розросталось передмістя - посад. У ньо­му проживали ремісники, місцеві і приїжджі купці, їхня охорона та слуги. Після запровадження християнства у Києві розмістилась ре­зиденція глави Руської церкви - митрополита, у більших містах держави проживали керівники церковних провінцій - єпископи та їхнє оточення і слуги.

Руські міста відрізнялись від західноєвропейських не такою щільною забудовою. На Русі у містах великі ділянки займали сади і городи. Значна частина міщан займалась землеробством, утримувала худобу, яку щоранку через міські ворота виганяли на пасовища.

Повсякденне життя міщан відрізнялось у залежності від їхнього соціального стану. Міська верхівка - князі, бояри та вище духовенс­тво проживали у просторих садибах, де були поряд із житловими спорудами господарські приміщення, будинки дворових людей, дрі­бних ремісників, що обслуговували їхні потреби, і челяді. Князівські двори мали кам'яні палаци, оздоблені фресками, різьбою по каменю і дереву. Прості міщани проживали у дерев'яних будинках, обмаза­них білою глиною, що мали підсобні приміщення - льохи і комори. У ремісничих посадах у кожному домі була майстерня.