3. Перший похід монголів на Русь. Вторгнення хана Ба-тия на українські землі. Утворення Золотої Орди

У степах Монголії в кінці XII на початку XIII ст. утворилася мо­гутня держава. На чолі держави став Темучин, якого у 1206р. обра­ли правителем усіх монгольських племен і проголосили Чингісханом (великим ханом). Ця держава майже від зародження розпочинає за­войовницькі війни проти інших народів.

Найперше військові сили, створені Чингізханом, були спрямо­вані на Китай. Для монголів похід проти династії Цінь був священ­ним актом помсти. Володар кочовиків мав помститися за ганебну страту свого діда Амбагай-хана. Продершись крізь Велику Китайсь­ку стіну, монголи увійшли в Пекін. Учені-історики вважають, що ця перемога була ключем до майбутнього володарювання. Китайці зба­гатили військове мистецтво монголів, навчили кочовиків користува­тися технікою для облоги міст, порохом, яким начиняли примітивні «гранати». До того ж у полон потрапили військові інженери передо­вого китайського вишколу, чимало чиновників держави Цінь.

Але найважливішим виявилося «придбання» Чингізханом моло­дого радника Елюй Чуцая - творця системи непрямого контролю підкорених земель, яка використовувалася монголами надалі. Загар­бників було занадто мало для окупації гігантських завойованих те­риторій, та й життя в містах було їм не притаманне. Продовжуючи кочувати, вони залишали безпосереднє управління завойованими народами місцевим володарям, за якими, у свою чергу, наглядали представники самого хана. Секрет полягав у тому, що за першою ознакою виникнення незадоволення монгольська армія була здатна миттєво покарати «нерозумних».

У цей час Київська Русь переживала період роздробленості. Ки­їв не раз змінював своїх князів і навіть проти половців не завжди міг організувати спільні дії. А загроза з боку монголо-татар була набага­то сильнішою і небезпечнішою. Першими потрапили під шалений натиск монголо-татар половці.

За словами літопису, монголо-татари йшли, як чорна хмара. По­переду мчала кіннота, спалюючи міста й грабуючи все на своєму шляху. Далі йшла головна орда - з возами, стадами худоби та верб­людів, табунами коней, з жінками й дітьми. За нею все горіло, зали­шалися тільки чорна спалена земля та руїни-згарища. Повсюди ле­жали трупи чоловіків, старих людей та немовлят. Молодих жінок, дівчат, а часом і малих дітей татари брали в полон. Завойовники гнали поперед себе зв'язаних бранців, немов отару, не знаючи мило­сердя.

Загарбавши країни Середньої Азії, монголо-татари посунули на захід. Дізнавшись про наближення 25-тисячної армії монголо-татар під керівництвом полководців Джебе і Субеде половці звернулися до колишніх своїх ворогів - руських князівств - за допомогою. Було створено оборонний союз християн і половців, який мав врятувати обидві сторони. Та навіть у такий складний час не всі південноруські князі змогли переступити через власні егоїстичні інтереси і спільно боротися проти ворога.

У лютому-березні 1223 року у Києві відбувся з'їзд князів. Укра­їнські князі вирішили підтримати половців у боротьбі проти монго-ло-татар. Похід очолили князі київський - Мстислав Романович, га­лицький - Мстислав Удатний і чернігівський - Мстислав Святосла-вич. Наприкінці квітня біля Зарубського броду руське військо пере­йшло Дніпро і з'єдналося з половецьким військом. Біля дніпровсь­ких порогів до них приєдналися галицькі і волинські полки під про­водом Данила Романовича. У той час Данилу було 20 років. Військо рушило на південь лівим берегом Дніпра.

У першій сутичці руські війська перемогли. Вирішальна битва відбулася у Приазов ї (нинішня Донецька область) на р. Калці 31 травня 1223 р. Проти монголо-татар виступили спільно руські полки і половці. Воїни на полі бою показали приклади сміливості і мужності. Та серед князів не було ні єдиного плану дій, ні єдності в керівництві боєм. Це і призвело до важкої поразки руських полків. Мстислав Галицький, не повідомивши інших князів, ударив на голо­вні сили ворога. З ним пішли половецькі полки. Проти них виступи­ла монгольська кіннота. Першими не витримали половці і почали ті­кати з поля бою. Втікаючи, вони зім'яли руські полки, що готували­ся до бою. Мстислав Галицький і волинський князь Данило змушені були теж відступати.

Київський князь стояв в укріпленому таборі на правому березі Калки і не брав участі в генеральній битві. Монголи після триденно­го штурму табору пообіцяли відпустити полки київського князя, як­що той добровільно капітулює. Проте, коли руське військо вийшло з табору монголи напали на дружинників і перебили їх. З київської дружини повернувся додому лише кожний десятий. Розгром був по­вний.

Пораненому Данилу і князю Мстиславу Удатному пощастило втекти. їхніх соратників татари виловили, пов'язали, поклали ряд­ком на землю, вкрили дошками і влаштували на них бенкет. Пили, їли і гуляли, доки князі не подушилися.

Монголо-татари переслідували руські полки аж до Дніпра, а по* тім повернули назад і в тому ж році відійшли знову до Азії.