5. Утворення Золотої Орди

Батий, пройшовши зі своєю ордою через Галицько-Волинські землі, пішов на Польщу і спалив її тодішню столицю Краків, а відтак рушив на Угорщину, досяг Балкан і вийшов до берегів Адріатики. Звідти знесилені походом монголи через південноукраїнські степи повернулись на схід - до Волги. Там Батий заклав м.Сарай столицю величезної держави - Золотої Орди.

Золота Орда, яка проіснувала з 40-х рр. XIII ст. до 1502 р. за­ймала територію від гирла Дунаю на заході до р.Обі на сході. До її складу входили землі сучасної Молдови, Буковини, південноукраїн­ські степи і Крим, простори вздовж рік Дон, Волги, Яїк (Урал), Ір­тиш та Об у Західному Сибіру. Золота Орда вважалася частиною ве­личезної імперії нащадків Чингісхана і називалася улусом (вотчи­ною) Джучі, старшого сина Чингісхана. Управління улусом Джучі здійснював Батий - син Джучі та інші його прямі нащадки.

Лише терором, одержимістю ідеєю створення світової імперії і навіть бездоганною організацією армії перемоги монголів пояснити важко. Успіх забезпечувало поєднання найкращої у світі зброї, пере­дового військового мистецтва та суворого вишколу.

Степовики буквально обожнювали своїх скакунів. З вигляду не­показні монгольські коні були надзвичайно витривалими та невиба­гливими. Вони легко переносили морози і вміли видобути траву на­віть з-під снігу, що дозволило Батию напасти на Русь узимку. Верш­ників, одягнених у хутро й шкіряні чоботи з повстяними панчохами (прототип майбутніх валянок), зима й зовсім не лякала. Пересічний воїн мав трьох коней, на яких він почергово їхав у поході. За день монгольська армія проходила близько ста кілометрів, а руське війсь­ко рухалось із швидкістю 20-25 км. Обози монголів були мінімаль­ними: базою постачання вважалася територія ворога, що була попе­реду. Кожний вершник мав лише «недоторканий запас» - сухе мо­локо і сухе м'ясо. За потреби вершник-монгол пив кров одного з ко­ней, перев'язуючи потім розсічену судину жильною ниткою.

Іншою «диво-зброєю» монголів був так званий «складний лук». Кілька частин, виготовлених із різної деревини, кості й рогів, при­лаштовували одні до одних і склеювали тваринним клеєм. Це була зброя, що мало в чому поступалася за точністю і дальністю майбут­ній вогнепальній. Навіть пересічний монгольський воїн з відстані ста метрів міг пробити кольчугу противника. А стріляти на ходу мо­нголи вчилися з трьох років.

Після захоплення Хорезма монголи здобули досконалі кольчуги й шаблі мусульманських зброярів. Сполучення важкої і легкої кін­ноти було підґрунтям тактичної гнучкості монголів. Під час війни вони декількома колонами заходили на ворожу територію і поступо­во звужували кільце «облоги», доки в ньому не опинялися головні сили супротивника. Складні маневри, які проводили з надзвичайною точністю, закінчувалися гігантським «мішком», у якому гинули ки­тайські, хорезмські, руські, угорські, польсько-німецькі армії. Ото­чивши ворога, легка кіннота розстрілювала його здаля з луків. Ко­мандири спрямовували бій, використовуючи вимпели, а вночі - ліх­тарі. То налітаючи, то відступаючи, лучники вимотували ворога й підводили його під удари важкої кінноти, яка довершувала справу.

Потім обов'язково споряджалася погоня. Чингісхан завжди наголо­шував, що ворога потрібно знищити вщент. Невеликі загони монго­лів розсіювалися по країні, грабуючи села й зганяючи полонених для штурму фортець, де до справи долучалася найпередовіша на ті часи китайська техніка для облоги. Для неповоротких європейських армій така маневрена війна була суцільним жахом. Монголи ж воювали вмінням, злагодженістю, суворою дисципліною, а не «числом», і значно рідше гинули в рукопашних боях, яких намагалися уникати.

Військо монголів нагадувало сучасну армію, що опинилася в середньовіччі. Не випадково знаменитий британський військовий теоретик Ліддел Гарт писав, що «бронемашина чи легкий танк - це прямі нащадки монгольського вершника».

Під владу Золотої Орди потрапило багато народів у степовій зоні Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру. На пів­нічно-східних руських землях, що були на території нинішньої Росії встановилося принизливе ординське панування, що його історики називають- татаро-монгольське іго. (Іго - старослов'янською -ярмо). Північно-східні князівства (Владимиро-Суздальське, Рязансь­ке, Тверське та ін.) входили до складу Золотої Орди у якості підневі­льних конфедератів. Руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги і забезпечувати по­штовий зв'язок, надавати допоміжні війська. На їхній території були присутніми ханські намісники - баскаки з військовими гарнізонами.

Південно-західні руські князівства розташовані на землях ни­нішньої України до складу Золотої Орди не входили. Проте їхні кня­зі змушені були визнати васальну залежність від монгольських ханів і брати участь у їхніх військових походах.

Вплив золотоординських ханів на руські землі зменшувався в міру віддаленості останніх від столиці - Сараю.

Монгольська навала та її наслідки для руських земель досі є предметом наукових дискусій учених. Останнім часом вони пожва­вились у зв'язку із публікаціями російського дослідника Л.Гумільова. Він переконаний, що монгольське нашестя відіграло позитивну роль в історії руських князівств (терміни «Русь» і «Росія» вживаються ним як синоніми), а наслідки зіткнень з монголами зна­чно перебільшені літописцями. У своїх поглядах на проблему мон­гольської навали Л.Гумільов продовжив традицію частини російських учених, так званих євразійців, які дистанціювались від Заходу і наго­лошували на східному характері Російської держави.

Ці дослідники не лише підкреслювали позитивні впливи мон­голів на Русь у сферах організації фінансової системи та збору пода­тків, поштового зв'язку (ямська служба), організації надійних шля­хів сполучення та забезпечення охорони купецьких караванів, важ­ливих нововведень в організацію військової справи та управлінський апарат, що, в цілому, дійсно мало місце. Вони наголошували на ду­ховній спадкоємності: «Своєю роллю покарання Божого татари очи­стили і освятили Русь, своїм прикладом прищепили їй навички мо­гутності... Без татарщини не було б Росії». Євразійці вважають, що росіяни від монголів навчились нехтувати життям і добробутом окремої людини заради величі держави: «Особиста доля - справа мала. Тільки б жила і йшла вгору Росія».

Щодо втрат мирного населення під час монгольської навали, М.Грушевський також відзначає випадки перебільшень у повідом­леннях руських літописів. За літописом, під час походу монголів че­рез Волинь і Галичину загинуло близько тринадцяти тисяч людей. «Число розуміється велике, - вказує М.Грушевський, - але не дорів­нює далеко тому враженню, яке дає оповідання самого літописця про татарське спустошення». Про наслідки руйнувань, - говорить М.Грушевський, - в джерелах ми маємо лише загальні фрази або го­лі звістки про взяття міст. Крім того, не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені (за словами місцевих літописців) татарами, відживають зразу по татарськім погромі, зістаються далі княжими столицями й показують інтенсивне життя, а й Київ вів далі закор­донну торгівлю, певно, не попелом від татарських згарищ.

М.Грушевський вказує, що монгольська навала не була неспо­діванкою. Люди могли тікати і ховатися у безпечних місцях. «Ста­роруська погранична людність взагалі була дуже рухлива, до таких переполохів призвичаєна і мобілізувалася дуже швидко».

«Монголо-татарське іго», як називає частина істориків систему монгольського панування на Русі, М.Грушевський оцінює з точки зору простого люду: «Сим нижчим верствам не жилося дуже солод­ко і під князівсько-дружинним режимом, і татарський режим міг не даватися їм дуже взнаки, по звісній приповідці, що голий розбою не боїться, тим більше, що татари мали охоту опікуватися в своїх інте­ресах цією людністю. Тож життя на Подніпров'ї для людності се­лянської, може і маломіської, під татарською зверхністю могло бути де в чому ліпше, ніж де інде».

Натомість академік П.Толочко, говорячи про монгольську на­валу, вказує, що мова йде не лише про великі матеріальні і людські втрати, які при певних обставинах відновлюються, а про духовно-інтелектуальні: «Тероризуючи князівсько-боярські і вищі церковні кола руського суспільства і фактично винищивши їх, монголи, по суті, відсікли голову народу». Однак, ця теза надто загальна. Адже на південному заході Русі, у Галицько-Волинському князівстві, ні князів, ні вищого духовенства монголи не винищували. Тому вида­ється більш аргументованим положення сучасного дослідника Р.Бабенка про те, що характер дій монгольських завойовників у Пів-нічно-Східній Русі і Південно-Західній був різним. На основі широ­кої джерельної бази Р.Бабенко дійшов висновку, що, на відміну від Північно-Східної Русі, на території нинішньої України монголи не застосовували тактику загального винищення населення. Територі­єю Швденно-Західної Русі монгольські війська пройшли двома ко­лонами, не вдаючись до масштабних пограбувань і захоплюючи ли­ше княжі центри, щоб запобігти антимонгольським повстанням.

Інші дослідники відзначають, що Русь займала особливе стано­вище в системі монгольського державного устрою. В ній збереглась попередня політична інфраструктура, залишилась правляча місцева князівська династія і асиміляція руського населення не відбувалась. Це було спричинено тим, що руські землі знаходились на периферії монгольських інтересів, вдалині від основних шляхів караванної то­ргівлі, що проходили південніше і східніше Сараю. А податки, що збиралися з руських земель, не йшли в жодне порівняння з тими, які монголи стягували з багатого Хорезму, Волзької Болгарії та інших східних областей.

Таким чином, безпосередні наслідки, які мало монгольське на­шестя для Русі, зумовлені не спільною історичною долею народів Євразії, а політичними й економічними інтересами монгольських правителів щодо підкорених територій.

Різними за своїм політичним значенням були й віддалені істо­ричні наслідки монгольської навали для Північно-Східної Русі та Південно-Західної. У Північно-Східній Русі, що становила частину імперії кочівників у процесі її розпаду зміцнилось й унезалежнилось Велике князівство Московське, яке розпочало боротьбу з іншими частинами колишньої імперії за володіння територією Золотої Орди.

Південно-Західна Русь і Галицько-Волинська держава як найбі­льше політичне утворення на її території зберегла обмежений суве­ренітет, однак ослаблена у боротьбі з кочовиками згодом стала жер­твою експансії сусідніх держав.

_ж