Лекція 14. Галицько-Волинська держава наприкінці XIII - в першій половині XIV ст.

Наступники Данила Романовича. Особливості розвитку культури Галицько-Волинської держави. Історичне значення Галицько-Волинської держави в розвитку української державності

І. Наступники Данила Романовича

Після смерті Данила Романовича галицькі та волинські землі формально залишались однією державою. Та всередині держави від­бувалося гостре суперництво між князями. На Волині князював Ва­силько Романович, у Галичині сидів Лев Данилович, у Володимирі -Володимир Іван Василькович. Старійшиною серед Галицько-Волинських князів згідно родового права мав би бути Василько Романович (1203-1269), але, як свідчать джерела, наймогутнішим серед князів був енергійний та рішучий Лев Данилович.

Князь Лев (1264-1301 рр.), син Данила, успадкував від батька Львів і Перемишль, а пізніше Холм і Галич. Для зміцнення союзу з Угорським королівством Лев був одружений із дочкою короля Бе­ли IV — Констанцією. На політичну арену Лев виступив на почат­ку 50-х років ХНІ ст. У 1252 році він допомагав батькові воювати з монголо-татарськими ордами, очолюваними Куремсою. У 1254 році за наказом батька знищив міста Болохівської землі (нинішні північні райони Хмельницької обл.) Тутешні бояри служили татарам і не хоті­ли визнавати влади галицько-волинського князя.

Лев Данилович значно розширив батьківські володіння. Він при­єднав до своїх земель Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття з м. Мукачеве.

Лев став найсильнішим серед Романовичів. У 1272 році він пе­реніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, знову укрі­пив місто і відбудував ті фортеці, котрі за наказом татар знищив йо­го батько. Лев підтримував жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Він був могутнім вої­ном і талановитим полководцем. Правив Лев майже 40 років і по­мер у 1301 році.

Володимир Васильковий (1269-1288), який правив після смерті батька на Волині, «був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде». Літописець повідом­ляє, що після смерті «плакало над ним усе множество Володимира -мужі і жони; німці і сурожці, і новгородці, і жиди плакали»... Отже, у тогочасному Володимирі жили колоніями німці, сурожці (Сурож -сучасний Судак у Криму), купці з Новгорода Великого та євреї.

Після опису князювання Володимира Васильковича та початку княжіння його брата князя Мстислава у Володимирі обриваються записи (1292 роком) Галицько-Волинського літопису. Тому, як вка­зує І.Крип'якевич, хоч Галицько-Волинська держава переживала на­прикінці XIII - у першій половині XIV ст. «часи своєї світлості, іс­торія її виглядає сіро і блідо» за браком джерел.

На початку XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави від­новлюється. Владу бере у свої руки син Лева Даниловича князь Юрій І Львович (1301-1308).

Наскільки можна судити з уривчастих повідомлень, що зберег­лися, це був могутній і розумний правитель. Він дуже вдало корис-тався із внутрішніх заколотів, які відбувалися в той час у Золотій Орді. Юрій І знову пересуває південні кордони своєї держави аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.

Юрій І, як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іме­нуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володи­мири (Волині). Юрій переніс свою столицю зі Львова до Володими-ра-Волинського. Він уклав союз з мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився із його дочкою. Також він зійшовся з німе­цькими хрестоносцями з метою заручитись підтримкою і мати сою­зників у боротьбі проти Литви. Адже Литва на той час ставала силь­ною державою.

Одним із головних здобутків Юрія І було утворення в 1303 році окремої Галицької церковної митрополії. До неї увійшли кілька єпа­рхій: володимирська, луцька, перемишльська, турово-пінська. Назви єпархій вказують території, на які поширювалась влада Галицько-Волинського князя.

Раніше вся Русь входила до складу однієї митрополії-Київської. Однак у кінці XIII ст. київські митрополити перебралися зі зруйнованого татарами Києва на північний схід, у Суздаль, а зго­дом - у Москву. Тому заснування окремої митрополії мал* велике значення для розвитку галицько-волинських земель. Поставлення Константинопольським патріархом окремого митрополита для Га-лицько-Волинської держави демонструвало усьому православному світові її авторитет і могутність. Окрім того, це був захист політич­ної незалежності об'єднаного князівства. Утворення другої після ки­ївської митрополії давало великі можливості для розвитку правосла­вної церкви і традиційної культури. Один із галицьких митрополитів Петро Ратенський пізніше став першим московським митрополитом.

Після смерті Юрія І Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева II Юрієвича. Вони правили спільно в 1308-1323 рр. Ці князі проводили активну зовнішню полі­тику, боролися проти татар.

З іменами Андрія та Лева II пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 році на Закарпатті відбулося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта. Керівник повстан­ня їздив до Галицької землі, щоб запросити одного з князів на угор­ський престол. Повстання, хоча й охопило велику територію, зазна­ло поразки. Новий спалах повстання відбувся у 1320 році, але через два роки воно було придушене. Багато істориків вважають, що саме в той час Галицько-Волинська держава остаточно втратила Мукаче­ве і прилеглі землі.

Андрій і Лев II в оточенні багатьох завойовників намагалися вберегти землі своєї держави. З цією метою вони підтримували дру­жні відносини з Тевтонським орденом. До наших днів збереглася грамота Андрія і Лева з 1316 року про підтвердження союзу з Ор­деном. Натомість галицько-волинським князям обіцяли захист від Золотої Орди. Адже Галицько-Волинське князівство в той час тіль­ки формально визнавало залежність від Золотої Орди. Князі Анд­рій і Лев II зуміли в такі тяжкі часи вести самостійну зовнішню по­літику. Польський король називав своїх східних сусідів «непобор­ним щитом проти жорстокого племені татар». Брати Юрійовичі за­гинули одночасно, можливо, під час бою з татарською ордою.

Останнім галицько-волинським князем був у 1323-1340 рр. син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів, Бо-леслав. Він прийняв православну віру і взяв ім'я Юрій II. У зовні­шніх стосунках Юрій II Тройденович продовжував політику своїх попередників, зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишалися стосунки із Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-Волинську державу.

У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання німецького права місту Сянок. Спираю­чись на міщанство, у тому числі й іноземців, він прагнув обмежити владу боярської верхівки. Є повідомлення, що Юрій II мав намір повернутися до Римської церкви. Він титулувався «з Божої ласки уроджений князь» і користувався королівською печаттю Юрія II. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою серед місцевого боярства, і у квітні 1340 р. Юрія II Тройденовича було отруєно у Володимирі-Волинському.

Бояри посадили на престол литовського князя Дмитра-Любарта. Він був зятем Андрія Юрійовича. Любарт віддавна жив на Волині, був православним, знав українську мову і вважав себе законним спадкоємцем Романовичів.

Смертю Галицько-Волинського володаря скористався польсь­кий король Казимир III Великий. У 1340 р. він організував похід польсько-угорського війська на Львів, здобув Львівський замок і захопив коронаційні відзнаки галицьких князів і королів (корони, золотий престол та ін.). Пограбувавши Львів, Казимир змушений був швидко покинути Галичину. Влада перейшла до галицьких бо­яр на чолі з Дмитром Дедьком (у деяких джерелах - Детько). Він титулував себе «старостою й управителем Руської землі» й очолю­вав боярський уряд Галицького князівства аж до своєї смерті. Дми­тро Дедько спільно з татарами здійснив похід на польські землі і утримував незалежність Галичини протягом 40-х років XIV ст.

Після його смерті у 1349 р. Казимир III вдруге разом із союз­ними угорцями напав на Галицько-Волинські землі. Розпочалася майже півстолітня боротьба між Польщею та Угорщиною з одного боку і Литвою з другого за галицько-волинську спадщину. В ре­зультаті Галичина у 1387 р. остаточно відійшла до складу Польсь­кого королівства, Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського, а Буковина увійшла до складу Молдови.

Як бачимо, Галицько-Волинське князівство затримувало Золо­ту Орду в наступі на землі західних сусідів, але саме виснажува­лось у цій боротьбі. Послабленню князівства послужила і боротьба із зовнішніми ворогами на заході, постійні конфлікти та міжусоби­ці князів та місцевих бояр. Важким ударом для Галицько-Волинського князівства стало припинення правлячої династії Ро­мановичів. Цим і скористалися сусідні держави.

Галицько-Волинське князівство було одним із найбільших і найпотужніших державних утворень на землях роздробленої Київ­ської Русі. Воно успадкувало її державно-правові, культурні та економічні традиції. Водночас політичний, економічний і культур­ний розвиток Галицько-Волинського князівства мав свої специфіч­ні риси, що вирізняли його серед інших князівств, утворених на те­риторії Русі. Особливостями розвитку Галицько-Волинської дер­жави були такі:

• потужний вплив галицького боярства на державні та еко­номічні процеси. В окремі періоди історії Галицько-Волинської держави князь потрапляв у політичну залежність від бояр. Від їхньої волі нерідко залежала доля князівського престолу. Велике галицьке боярство привласнило собі право роздавати міста і волості, наділяти земельними ділянками менших бояр;

• Галицько-Волинське князівство не поділялося на уділи. За ча­сів Данила і Василька та їх нащадків тут існувала система співправління двох великих князів;

• значний вплив на внутрішньо- та зовнішньополітичний роз­виток Галицько-Волинського князівства мали західні сусіди. Під впливом сусідніх європейських держав тут формувалась суспільна верства, яка згодом одержала назву шляхти. У міс­та разом із німецькими колоністами приходить німецьке пра­во, яке отримало назву магдебурзького;

• віче в Галичині й на Волині, на відміну від деяких інших ру­ських земель, не мало істотного значення. Спроби князя Да­нила скликати його у 1231 р. і 1235 р. і знайти у нього під­тримку для боротьби з боярством не увінчалися успіхом;

• Галицько-Волинські землі були в стороні від торгового шля­ху «із варяг у греки». Тут роль торговельно-економічної осі відігравала інша водна магістраль - Дністер;

• міське населення Галичини й Волині після монгольської на­вали стає все більш етнічно неоднорідним. Міське життя ор­ганізовувалось за общинним принципом, який у подальшому переріс у цеховий;

• наслідки монгольської навали для Південно-Західної Русі були набагато меншими, ніж для Північно-Східної. Якщо для пів­нічно-східних руських земель (Володимиро-Суздальщини) «монгольське іго» тривало до 1480 року, то вплив Золотої Орди на Галицько-Волинське князівство обмежувався фор­мальним васалітетом та участю Галицько-Волинських князів у військових походах монголів. А битва, що поклала край сюзеренітету Орди над Південно-Західною Руссю, відбулась між русько-литовськими і татарськими військами у 1362 р. під Синіми Водами.