Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История книга 1.doc
Скачиваний:
258
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
5.76 Mб
Скачать

2. Входження Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Брацлавщини до складу Великого князівства Литовського. Їх адміністративний устрій. Ліквідація автономії Київщини і Волині

У другій половині XIV - першій половині XVI ст. більша части­на українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жомоїтського (Жемайтійського). В тра­диційній українській історіографії прийнято виділяти окремий ли­товський період, а Велике князівство Литовське ще називають Ли-товсько-Руською або й Русько-Литовською державою. Відома до­слідниця, автор одного з перших синтетичних викладів історії Укра­їни, О. Єфименко вважає, що за складом населення Литовсько-Руська держава з повним правом може бути названа Західнорусь-кою. Період приналежності українських земель до складу Великого князівства Литовського співпадає з добою класичного і пізнього Сере­дньовіччя і не може розглядатися окремо, поза контекстом тієї доби.

Передумови входження українських земель до складу Великого князівства Литовського треба шукати з часів Київської Русі. Так, розширюючи територію Київської держави, у 983 р. князь Володи­мир Великий здобув землю ятвягів, войовничого литовського пле­мені між Бугом і Німаном. Роман Мстиславич примушував перемо­жених литовців розчищати ліси і привчав до мирних занять, звідки залишилася приказка: «Романе! Романе! Литвою ореш» (щоправда по смерті Романа Волинського литва і ятвяги воювали Волинь). На ятвягів, спільно із мазовецькими князями та німецькими лицарями, успішно ходив і галицько-волинський король Данило, наклавши на них данину. Згодом, за часів Мендовга, Данило воював уже із щойно утвореною Литовською державою. На деякий час Мендовг капіту­лював, відступив синові Данила, Романові городи Новгородок, Сло-нім, Вовковийськ та інші, а свою дочку обіцяв віддати за другого Даниловича, Шварна (1254). Успішно з литовцями воював Василько Романович. Після смерті Мендовга його наступник, Войшелк, від­ступив литовський престол синові Данила Шварнові, галицькому і холмському князеві. Будучи князем Литви, Шварно (Шварн, Своро-мир) Данилович протягом бл. 1266-1269 рр. фактично об'єднав її із західноукраїнськими землями під владою однієї династії. Він також приєднав до Литви білоруські землі. Однак, княжіння Своромира-Шварна було нетривалим, оскільки в боротьбі за владу перемогла партія бояр-язичників, противників християнізації Литви (її прова­дили Мендовг і Войшелк). З литовським князем Тройденом воював інший син Данила - Лев. Він же убив Войшелка, але Литвою не за­володів. На думку деяких істориків, у боротьбі з литовцями, оборо­няючи від них Підляшшя (на думку інших, - з монголо-татарами), загинули останні Романовичі Андрій і Лев II Юрієвичі (бл. 1323 р.).

Ще під час існування Київської держави були слов'янізовані де­які литовські племена, як наприклад голяди. А наприкінці XIII ст. один з литовських князів, на ім'я Довмонт, після прийняття хрещен­ня, вперше посаджений на престолі в Пскові під іменем Тимофія. Це вперше руське місто закликало до себе князем литвина замість Рю-риковича. В полоцькій землі правив інший литовець - Тевтивил. Це цікаве явище не лише пояснює нам тодішні відносини, закликання самого Рюрика тощо, а й з'ясовує ту легкість, з якою й інші західно-руські міста в цей час і опісля підпорядковувалися династії литовсь­ких князів.

Неоднозначним залишається трактування назви «литвини». Можливо це одна із самоназв білорусів. М. І. Костомаров зазначає, що Русь - властива назва саме українців. Однак, згодом, ця назва від українського народу перейшла й до чужинців. Аналогічно, «коли литовське плем'я, удруге втрутившись в долю слов'янських народів усієї західної частини руського суходолу, з'єднало їх в одне полі­тичне тіло й надало нову спільну назву - Литва, то ця назва перейш­ла до білоруського краю й до білоруської народності, а українська залишилася при своїй старій назві - Русь». Як зазначає відомий ро­сійський історик С М. Соловйов в «Історії Росії з найдавніших ча­сів», литовське плем'я перебувало у тісному зв'язку із слов'янськими племенами. До литовського племені належали давні прусси, голядь, судени, корсь і теперішні литовці й латиші. З дослі­джень про литовський етнос і мову, їх спорідненість із сусідами до­стеменним є те, що слов'яни й литовці зі всіх індоєвропейських племен є між собою найближчими і що литовці є осілими автохто­нами своєї території. Це давнє перебування на одних місцях, усаміт­нення, і пов'язаність із природою своєї важкодоступної країни дали литвинам можливість розвинути свою особливу релігійну систему і чітко підпорядкувати їй свій побут. Цим литовці різняться від спорі­днених груп - слов'янської й германської (з якими разом формували­ся на території нинішньої України в середині II тисячоліття до н. е.). Християнство в Литві зустріло впертий опір.

Загадковим в історії залишається народ ятвягів, який ототож­нюють з литовцями. Ятвяги спершу жили в західній частині Полісся, потім - у всьому Підляшші, в частині Мазовії між річками Валпу-шею, що впадає в Нарву, і Бугом; нарешті, в древній Судавії. Про походження ятвягів давні письменники суперечать: одні кажуть, що ятвяги мовою, релігією й звичаями були схожі з Литвою, пруссами й самогитами, інші же, що ятвяги цілком відрізнялися мовою від слов'ян і литви. Пізніші дослідники визнають їх нащадками сармат­ських язиґів. Поза тим, цей народ в історію ввійшов диким, розбій­ним і таким, що дуже довго зберігав язичництво. Вірячи в пересе­лення душ, ятвяги в битвах не втікали й не здавалися в полон, але гинули разом з жінками; спосіб життя вели напівосілий, напівкочо­вий. Залишки ятвягів мешкали на лівому березі р. Пеляси і Котри в Скидельській окрузі і різко відрізнялися від білорусів і литовців сма­глявим видом, чорною одежею, вдачею і звичаями, хоч уже всі роз­мовляли білоруською мовою з литовською вимовою. У білорусів у Підляшші існує приповідка: «Дивиться ятвягом» у значенні: дивить­ся розбійником (вовком). Загалом же, у литвинів і русинів-українців знаходимо чимало спільного: слов'янському Перунові відповідав Перкунас, низка календарно-обрядових свят була схожою (напри­клад, Івана Купала), звичай роззувати чоловіка молодою жоною (та­кож за жінку платилося віно) тощо.

Протягом 1340-1349 рр. волинсько-литовський князь Любарт-Дмитро Ґедимінович (Волинський), який сидів у м. Луцьку, вів бо­ротьбу з польською експансією Галичини. Любарт володів Волинню і намагався сам, за підтримки українців-русинів, заволодіти Галичи­ною.

Розглянемо основні моменти цього протистояння, оскільки від них почалося просування литовських князів на українські землі. То­му ці події можна розглядати як свого роду прелюдію. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава (Юрія II) у 1340 р. обрано князем Волині та Галичини Любарта-Дмитра, сина Ґедиміна, одруженого з дочкою Юрія-Болеслава. Це формально да­вало йому право виступати як месникові за смерть тестя та обстою­вати свої права на спадщину. Обидва князівства в особах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий ус­піх, бо через сина Галицько-Волинське князівство входило б у зале­жність від Литви.

Однак, отримати ще й Галичину Любарту Ґедиміновичу не вда­лося. Ще під час загострення конфлікту між Юрієм-Болеславом та боярами, сусіди - Людовик Угорський та Казимир Великий Польсь­кий - уклали угоду, на підставі якої Казимир отримав Галичину по-життєво, а в разі його смерті без сина, Галичина мала перейти до Людвика. Одразу після смерті Юрія-Болеслава обидва королі руши­ли на Галичину під приводом помсти за католиків, вбитих разом з князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько (Дедко, Дедько). Варто зазначити, що Д. Дедько, цей «правдивий галичанин», був визнаний правите­лем Галичини всіма сторонами конфлікту, аж поки після походу на Галичину у 1349 р. та зруйнування Львова Казимир III сам не почав іменувати себе «паном Руської землі». Любарт з місцевими волинсь­кими князями, не отримавши допомоги Литви, не здобув Галичини. Разом з нею під владою Польщі опинилися Холмщина та Белзька земля, західна Волинь та Кременеччина. У Любарта залишилася тільки Луцька земля. За його князювання у Луцьку збудовано фор­тецю - замок Любарта.

Утворення поліетнічної литовсько-українсько-білоруської дер­жави з елементами федеративного устрою і автономії пов'язується із особами великих князів Ґедиміна і Ольґерда. її також неможливо збагнути, не розглянувши тогочасні династичні стосунки як базові в

обґрунтуванні державної приналежності земель. У роки правління Великого литовського князя Ґедиміна (1316-1341) почався наступ Великого князівства Литовського на українські терени. Ґедимін за­йняв Берестейщину (1320), Дорогичинську землю, частину Волині, Турово-Пінську землю, Північну Київщину. Ґедимін називав себе спадкоємцем руських князів і офіційно титулувався у зносинах з іноземними державами «Король литовський та руський». Своїх ді­тей - 7 синів та 5 дочок - частково охрестив, а решту залишив язич­никами. Християнами були: Ольгерд, Явнут-Іван Заславський, Корі-ят-Михаїл - Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро - Волинсь­кий. Всі доньки Ґедиміна були християнками, бо були одружені: Марія - з князем Тверським, Єлизавета - з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казимиром, королем Польським, Офка - з Юрієм-Болеславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія - з великим князем Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княж­ною, Любарт - з Волинською. Ґедимін заснував нову столицю Вели­кого князівства Литовського - Вільно над р. Вілією. Тут були язич­ницькі капища та християнські (католицький і православний) храми. Перед Вільном, першою столицею держави був Новогородок (Ново-грудек) у Чорній Русі. Саме в роки князювання Ґедиміна розпочала­ся активна боротьба Литви за Галичину спільно з українськими кня­зями проти польського Казимира Великого, а також угорського Лю-довика (Анжуйського). Вже в період правління Ґедиміна в Литві по­чинається поширення руської культури.