3. Перехід Чернігово-Сіверщини під владу Москви

Новим претендентом на спадщину Київської Русі ставала Мос­ковщина або Московське князівство, колишня периферія володінь Великого київського князя. Ростово-Суздальська земля швидше була в номінальному підпорядкуванні Руської держави, на ній практично не існувало слов'янського населення, а між Києвом і Суздалем у XII ст. практично не було доріг. Ці та інші факти дозволяють декому із дослідників стверджувати, що землі майбутньої Московії-Росії, за винятком Новгорода (який був підкорений Московією щойно на­прикінці XV ст.), фактично не входили до складу Київської Русі.

У своїх великодержавних прагненнях у зазначений період Мос­ковщина вперше намагається вживати ідеологічні обґрунтування та­кої політики, а діючи практично, втручатися у справи Великого кня­зівства Литовського та інших сусідніх слов'янських держав. З цією метою з XV ст. Московія активно вживає назви «Русь», «Руська зе­мля», «Росія» (остання - грецьке прочитання назви «Русь»). Внаслі­док монголо-татарської навали у XIII ст. Володимиро-Суздальське та інші князівства майбутньої Росії потрапили у політичну залеж­ність від Золотої Орди. Місцеві князі мусили одержувати від золо-тоординського хана грамоту - ярлик, що надавав право на управлін­ня їхніми землями. В кін. XIII ст. Володимиро-Суздальське князівс­тво почало занепадати. Провідну роль поступово починає відіграва­ти Московське князівство (в ньому правили нащадки прийомного сина Батия Олександра Невського). Один із них, Іван Калита в пер­шій половині XIV ст. заклав основи могутності Москви, приєднав до неї ряд сусідніх князівств, почавши таким чином процес «збирання земель». Його наступники Дмитрій Донской, Василій І і Василій II значно розширили кордони Московської держави за рахунок приєд­нання інших удільних князівств. За правління Івана III Васильовича (1462-1505) та його сина Василія III Івановича (1505-1533) до Мос­ковської держави приєднано низку князівств, зокрема демократич­но-вічеві Новгородську і Псковську республіки, що супроводжува­лося винищенням місцевого населення (новгородські словени) і за­вершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. В кін. XV - на поч. XVI ст. Москва остаточно позбулася залежності від монголо-татар. Зрос­тання могутності Москви супроводжувалось посиленням самодер­жавної влади великого князя в напрямку східної деспотії. Після па­діння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування по­літичної ролі Константинополя, і в зв'язку з цим сформувалась полі­тично-ідеологічна доктрина Москви як «Третього Риму».

За Івана III почалось оформлення повного титулу великого кня­зя, і в деяких документах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав «і государ всея Русі», що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Ки­ївської держави. У 1547 р. Іван IV Васильович (Грозний, 1533-1584) офіційно прийняв царський титул. Паралельно зростали великодер­жавні апетити московських правителів. Скориставшись процесами, які відбувалися у Великому князівстві Литовському, його зближення з Польщею тощо, Москва намагалася захопити прикордонні землі князівства. Так, об'єктом зацікавлень Московщини стають Смолен-щина, Чернігово-Сіверщина і навіть Волинь.

Впливи Московського князівства на землях Чернігово-Сіверщини зростали паралельно до посилення опозиційних настроїв української княжо-боярської еліти у Великому князівстві Литовсь­кому по мірі об'єднання із польською короною. Великий Московсь­кий князь давав підданство опозиційним українським князям ще з часів Жигмонта (1435-1440). До нього втекли князі й після невдалої змови 1481 р. Початок XVI ст. характеризується московсько-литовськими війнами, дії яких відбувалися зокрема на Чернігівщині та в Білорусі. А протягом XV ст. спостерігається перехід дрібних княжінь північної Чернігово-Сіверщини під васальну зверхність Мо­скви. Князі Мезецького, Трубецького, Одоєвського, Воротинського

та інших княжінь переходять на службу до Москви разом із отчина-ми, тобто з територіями власних князівств. У збройних конфліктах протягом 1492-1503 рр. Велике князівство Литовське втрачає прак­тично все давнє Чернігівське князівство із 319 містами і 70 волостями, включно з Черніговом, Брянськом, Путивлем, Старо-дубом, Новгородом-Сіверським.

За часів князювання в Литві Олександра активізується наступ Москви на Волинь і Полісся. У 1500 р. під час московського походу литовське військо було розбите і до Москви приєднано Чернігово-Сіверщину. Остаточно Новгород-Сіверське князівство було відвойо­ване від Великого князівства Литовського у 1503 р. Вже у 1522 р. великий московський князь Василь III ліквідував це удільне князівс­тво, як і решту удільних князівств північно-східної Русі. Поглиблен­ня польського впливу на Велике князівство Литовське призвело до того, що давні українські князівські роди переважно Чернігово-Сіверщини самі переходили у підданство московського князя (зго­дом царя). З Москвою пов'язували вони свої надії на підтримку ан-типольських планів.

Після невдалого повстання М. Глинського (див. далі) розпочала­ся нова війна між Московським та Великим литовським князівства­ми. Москва не стільки «опікувалася» долею планів Глинського, скі­льки хотіла заволодіти Смоленщиною. 8.09.1514 р. - київський воє­вода, великий гетьман литовський, князь Костянтин Іванович Остро­зький (бл. 1460-1530), який у 1500 р. сам потрапляв у московський полон, наніс поразку чисельно вдвічі переважаючому московському війську під Оршею. У цій битві загін кінноти очолював майбутній засновник Тернополя і коронний гетьман Ян Тарновський. Князь К. Острозький був похований у Києво-Печерській лаврі (його над­гробок зруйновано у 1941 р.). Тим не менше, на зламі ХУ-ХУІ ст. Московська держава проголосила себе оборонцем скривджених хри­стиян грецького обряду і активізувала будівництво своєї імперії за рахунок чужих земель, у т. ч. українських північно-східних.