4. Антилитовські рухи в Україні: Федір Більський, Михайло Гпинський

Скасування Київського князівства Олельковичів (1470) викли­кало у 1471 р. опозицію українських князів, яких звинуватили у змо­ві проти великого князя литовського і польського короля Казимира IV Ягеллончика. Змову організували усунуті Казимиром київські Олельковичі, зокрема Михайло Олелькович, а також І. Гольшансь-кий, Ф. Більський та ін.

Православний правнук Великого князя литовського Ольґерда Ґедиміновича, останній київський удільний князь Семен (Симеон) Олелькович (р. н. невід. - 1470) був одружений з Марією, дочкою віленського воєводи І. Ґаштольда (фактичного керівника литовсько­го уряду). Як київський князь Семен Олелькович (з 1455 р.), прово­див незалежну політику: воював з татарами, підтримував тісні зв'язки з Молдовським князівством, генуезькими колоніями у Кри­му, кримським князівством Феодора. Свою дочку видав заміж за останнього великого тверського князя Михайла Борисовича, а сест­ру - за молдовського господаря Стефана III Великого. У 1458 р. за князя Семена православна церква в Україні відокремилась від Мос­ковської митрополії і було утворено самостійну Київську митропо­лію. Князь вів будівельні й реставраційні роботи у Києві, сприяв ро­звиткові культури в Київському князівстві. Та найбільш показовим було те, що литовські і руські князі висували кандидатуру Семена Олельковича на Великого князя литовського і щоразу у Вільно її від­хиляли. У 1461 р. депутація від Русько-Литовської держави заявила польському королеві Казимиру IV Ягеллончику: або він постійно перебуватиме в Литві, або має великим князем поставити Семена Олельковича.

Після смерті Семена Олельковича, похованого в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, його брат слуцький князь Михайло організував у 1481 р. змову з метою вбити польського ко­роля Казимира IV Ягеллончика і утворити незалежну українську державу, а за іншими даними, відділити ці землі по Березині й при­єднати їх до Москви. Змовники планували замість вбитого Казимира посадити на великокняжий престол Михайла або когось із гілки Олельковичів, яка була старшою в роді Ґедиміна. Це відповідало ін­тересам знаті України й Білорусі. Мабуть, змова мала бути відповід­дю на ліквідацію литовським урядом українських князівств, у першу чергу Київського. Іншими співучасниками змови були Іван Гольшан-ський (Голшанський) та Федір Більський (Бєльський) (р. н. невід. - бл. 1506). В останній чверті XV ст. цей український князь був одним з ке­рівників боротьби українців проти литовського панування.

Однак, змову князя Михайла Олельковича, Федора Більського та Івана Гольшанського проти короля Казимира IV Ягеллончика бу­ло викрито ще на підготовчому етапі київським воєводою Іваном Ходкевичем. Після викриття змови М. Олельковича та І. Гольшансь­кого було страчено бл. 30 серпня 1481 р. у Києві, або, можливо, тає­мно у Вільні. Ця страта остаточно поклала кінець Київському уділь­ному князівству, припинивши таким чином традицію княжого Києва.

Казимир IV Ягеллончик був сином Ягайла і української княжни Марії Гольшанської, тобто був родичем І. Гольшанського. Це на­штовхує на думку про можливі династичні мотиви змовників. Федір Більський з власного весілля втік до Москви, де перейшов на службу до московського князя Івана III Васильовича. Ф. Більський та його нащадки надалі відігравали значну роль у Московському князівстві.

Нове повстання, останнє антилитовське повстання української знаті, у 1508 р. підняв князь Михайло Глинський (р. н. невід. -15(24).09.1534). Походив зі старовинного князівського роду Глинсь-ких, який володів м. Глинськом, Полтавою і Глинницею. Виховував­ся при дворі німецького імператора Максиміліана, згодом служив Альбрехту Саксонському. Перебуваючи в Італії, прийняв католи­цизм. У 1490-х рр. повернувся в Україну, а у 1499-1507 рр. займав посаду маршалка великокнязівського литовського двору. Був наща­дком татарського роду хана Мамая, однак відзначився у боротьбі проти татар.

За життя Великого князя Олександра Яґеллона М. Глинський як маршалок мав значний вплив на його політику і підніс придворний вплив української шляхти. По смерті Олександра (1506) Глинський був запідозрений в отруєнні Великого князя, посяганні на князівську владу, усунутий з усіх державних посад. Формальним приводом до повстання став конфлікт М. Глинського із троцьким воєводою Яном Заберезинським. Повстання української і білоруської шляхти проти Сигізмунда (Жиґмонта) І Старого, яке Михайло Глинський очолив разом зі своїми братами Василем та Іваном у 1507-1508 рр. дехто ро­

зглядае як намагання відновити незалежну українську державу на українських землях, які входили до складу Литви. Швидше за все, це мало бути буферне державне утворення під протекторатом Москви. Намагаючись домогтися зміцнення свого впливу на українських зе­млях, московський князь Василь III, що був одружений з племінни­цею Глинського, у 1508 р. підтримав повстання князя проти литов­ців. Василь НІ надав Глинському незначні військові загони, >жі діяли на власний розсуд, здобуваючи для Москви білоруські міста, і жод­ної суттєвої допомоги повстанцям не надали. У повстанні М. Глинського брав участь, а згодом став ватажком козацтва канів­ський староста О. Дашкович та ін. Натомість руська шляхта майже не підтримала Глинського. Зазнавши поразки від гетьмана К. Острозького, М. Глинський з братами і прибічниками емігрував до Москви. Майбутня війна Московії з Литовським князівством теж не була реальною допомогою Глинському. Хоч Москва й зазнала розгрому під Оршею (1514), але захопила у Литви Смоленськ. Од­нак, М. Глинський міста не отримав, що дуже обурило князя, і він почав таємні переговори з королем Жиґимонтом. У Москві довіда­лись про це і посадили князя Глинського до в'язниці.

Племінниця князя М. Глинського Олена була матір'ю першого московського царя Івана IV Грозного і навіть очолювала московсь­кий уряд у роки його малолітства. Після її смерті на великокняжому дворі від імені Івана IV керували представники боярських придвор­них угруповань, серед яких і Бєльські та Глинські. У боротьбі бояр­ських угруповань за владу брав участь і сам М. Глинський. У 1534 р. він знову був ув'язнений, осліп і помер у тюрмі.

Таким чином, антилитовські повстання українських княжат на­очно продемонстрували реакцію на усунення родової князівсько-боярської еліти українського роду від державного управління у Ве­ликому князівстві Литовському і зближення цієї держави з Поль­щею. Московське князівство намагалося скористатися цією ситуаці­єю для посилення свого впливу на прикордонних теренах Великого князівства Литовського.