4. Зовнішньополітичне становище Литви у середині XVI ст. Люблінська унія

Люблінська унія - одна з найбільш важливих подій Східної Європи, яка змінила долю кількох народів і країн. Люблінський сейм 1569 р. остаточно реалізував політичну програму шляхти на з'єднання двох сусідніх держав - польської і литовсько-руської, до якої вона йшла майже два століття. За Н. Яковенко, протягом 1385-1501 рр. попередні спроби уній були обговорені і підписані сторонами вісім разів.

Чергове зближення Великого князівства Литовського і Польсь­кого королівства в середині XVI ст. зумовлене рядом нових зовніш­ньополітичних обставин. Зокрема, для Великого князівства Литовського серйозну небезпеку складала Московська держава. У тривалих війнах з Москвою упродовж 1487-1494, 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522, 1534-1537 рр. Литва втратила майже третину території, в тому числі Чернігово-Сіверщину і важливий стратегічно-торговий пункт Смоленськ. Чергова (Лівонська) війна з Московським царством тривала з перервами від 1558 до 1583 рр. Військові невдачі Литви, передовсім - втрата нею у 1563 р. Полоць­ка, викликали дезорганізацію русько-литовського війська, серйозні незгоди у верхах, економічне виснаження. Велике князівство Литов­ське було на грані катастрофи. Врятувати країну від краху, на думку литовської знаті, могло лише об'єднання з Польщею, в якій бачили надійного спільника для подальшої боротьби з Москвою.

Внутрішнє становище Великого князівства Литовського теж штовхало його на союз із Польщею. Напередодні Люблінської унії в Литві відбулися принципові зміни в структурах влади і управління, здійснені політико-адміністративними реформами 1564-1565 рр. і закріплені прийнятим у 1566 р. Другим («Волинським») Литовським Статутом. У впертій боротьбі боярсько-шляхетського загалу з магнатською верхівкою, яка передувала цим реформам, взірцем для литовсько-руського боярства служив бурхливий розвиток шляхетських вольностей (привілеїв) у сусідній Польщі. І якщо вища аристократія Великого князівства чинила опір унії, небезпідставно вбачаючи в ній акт політичного самогубства, то рядова шляхта сприймала таку перспективу прихильно, сподіваючись на зміцнення власного становища за польським зразком.

Цьому сприяв і тогочасний розквіт Польщі під час правління двох Жигмонтів, особливо Жигмонта II Августа, а це не могло не приваблювати шляхту сусідньої Литви. Зі свого боку Польське ко­ролівство бажало унії, розраховуючи на нові територіальні придбан­ня, нові землі для сільськогосподарського виробництва. На середину XVI ст. польська економіка переживала бурхливе піднесення, через війни у Європі стала головним експортером сільськогосподарської сировини, збіжжя і деревини на європейський ринок.

З середини XVI ст. у балтійську торгівлю, головною артерією котрої була Вісла і зв'язувала внутрішні регіони Польщі з Ґданськом (через який здійснювався зовнішній збут), активно втягується Во­линь. Звідси по Західному Бугу, а далі по Віслі вивозили на експорт збіжжя, поташ, смолу, напівфабрикати корабельного лісу. Невдачі ж Великого князівства Литовського у Лівонській війні могли обернутися утвердженням Московії на берегах Балтики, і тоді російський вивіз продуктів у Західну Європу склав би серйозну конкуренцію польському та волинському експорту. В торгівлю, крім купецтва втягувалася і шляхта. Україна відповідала уявленням шля­хти як багатющі землі, що потребують енергійного господаря (такий образ України зафіксований у популярному тогочасному творі Мацея Меховського «Трактат про дві Сарматії»). Не варто відкидати і того, що мали місце й великодержавні амбіції Польщі.

Розгляд питання про укладення чергової унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди) після кількарічних попередніх дебатів. На сеймі зіткну­лося два підходи до укладення унії: 1) литовський - як федеративне об'єднання двох держав, 2) польської сторони - як безумовна інкорпорація Великого князівства Литовського. Одним з лідерів опозиції, яка не підтримувала укладення унії за польським сценарієм став київський воєвода князь В.-К. Острозький. Він виступав за те, Щоб Україна увійшла на рівних правах з Польщею і Литвою до но­вого федеративного державного об'єднання - Речі Посполитої.

Українська політична еліта при укладенні унії відіграла швидше роль пасивного спостерігача, аніж активного учасника з вирішальним голосом. У березні 1569 р. великі литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окре­мого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих зе­млевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Жиґмунта II Авґуста про відторгнення і приєднання до Польщі Підляшшя, Волині, Брацлав-щини, Поділля і Київщини. Такий хід подій у поєднанні з тиском шляхти і прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів.

28.06.1569 р. Люблінська унія була підписана. 1.07.1569 р. її за­твердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Акт від 1 липня 1569 р. проголошував утворення нової федеративної держави двох народів - Речі Посполитої (слов'янський відповідник латинського Res Publica). При цьому, як зазначає Н. Яковенко, Велике князівство Йитрвське, як і Польська Корона, лишалося самостійним політичним організмом з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству, стали вищеназвані землі -території, що аж до самої унії зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави.

Згідно Люблінської унії, на чолі об'єднаної держави стояв мо­нарх, який титулувався королем польським і Великим князем Ли­товським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике кня­зівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Поділь­ське, Брацлавське і Київське воєводства.

Чим пояснюється пасивність українських представників, яку можна розцінити як мляву прихильність саме такому перебігу подій? Н. Яковенко зазначає, що ні українські князі, ні, тим більше, шляхта не противилися майбутнім змінам. Послів від шляхти на Люблінському сеймі взагалі не було чутно, а князі трималися «мінімалістичної програми» - відстоювали свободу віросповідання і недоторканість місцевих звичаїв, не висуваючи вимог політичного характеру. Такі гарантії русинам були надані. У привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини, приєднаних до Корони Польської як рівні до рівних, вільні до вільних, спеціально виділялися сюжети, спрямовані на охорону цілісності території і непорушності місцевих звичаїв. Так, окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь згаданих земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів.

Основним законодавчим кодексом залишався й надалі Литовсь­кий Статут, гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті. Усі місцеві уряди, почесні титули й посади, згідно з привілеями, могли надаватися лише мешканцям відповідної землі (волинцям, киянам чи брацлав'янам) без огляду на їх віросповідання, так само як і всі пільги, декларовані привілеями, поширювалися нарівно на католиків і православних.

За своєю суттю це була культурно-адміністративна автономія за колишніми литовськими володіннями в Україні. Передача українських земель Польській Короні українську еліту на сеймі не лякала, бо місцеві політичні інститути (що були втіленням реальної автономності в адміністративному устрої, звичаях і правовій системі) залишалися незмінними. Стрижнем цих інститутів і надалі залишалися власні князі - символ династичної окремішності.

Однак, на практиці польський уряд не втілив автономію для но­вопридбаних українських земель. І саме це, як реакція на порушення автономних прав Русі-України, згодом призвело до загострення між­національних відносин.