4. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р

«Ординація Війська Запорозького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» (польс. Огсіупасіа, від лат. огсііпо - порядкую, призначаю) - це постанова польського сейму, що була ухвалена в сі­чні 1638 р. (за іншими даними - навесні) після придушення повс­тання 1637-1638 рр. під проводом П. Павлюка і К. Скидана і підсу­мувала 45-річний період козацьких війн. Наприкінці листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасної Миронівки на Ки­ївщині) відбулися заключні переговори з козаками. Козацтво прийн­яло нові умови свого буття в Речі Посполитій, що й було зафіксова­но в «Ординації Війська Запорозького».

«Ординація» ліквідувала на вічні часи усі пільги, прибутки ко­заків, право на козацький суд, вибір старшини. Відповідно до «Ор­динації», козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, і серед зареє­строваних могли бути тільки козаки, які не брали участь у повстанні. Ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось ко­зацьке судочинство. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти польський комісар, якого призначав сейм за ре­комендацією коронного гетьмана. На посади полковників і осавулів могли призначатися виключно представники польської або полоні­зованої шляхти. Лише сотники та отамани могли бути обрані з коза­ків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Резиденцією коміса­ра було місто Трахтемирів. Козакам дозволялося поселятися тільки в прикордонних містах - Черкасах, Корсуні.

Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешко­джати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запорожжя козак міг потрапити тільки при наявності паспорта, затвердженого комісаром. «Ординацією» передбачалося відбудувати Кодак і розмістити у фортеці сильний гарнізон з польських піхотинців і 100 найманих драгунів.

Таким чином, козацькі війни (козацько-селянські повстання) кін. XV - поч. XVI ст. зазнали поразки. Щоб розібратися, чому це сталося, звернемося до досліджень сучасних фахівців з даної про­блеми, їхні висновки іноді йдуть урозріз із традиційними уявлення­ми. Так, С. Леп'явко ставить питання: «Чим можна пояснити полі­тичну безпорадність під час перших козацьких війн аж до Визволь­ної війни Б. Хмельницького?» і доходить досить несподіваних ви­сновків з цих повстань.

«Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право... служити котромусь із сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт змусило володарів навколишніх держав рахуватись із собою, хоча заплачена за це ціна була неспівмірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військо­вої корпорації воно так і не піднялося. Козацтво не змогло (за винят­ками окремих осіб з його середовища) усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою. Очевидно, що саме це було однією з головних причин трагедії козацької України».

Глибокі внутрішні суперечності козацтва, і, як наслідок, його політичні прорахунки і поразки не можна списувати на зовнішні об­ставини. Не можна вслід за П. Кулішем розглядати козацтво тільки як руйнівну антикультурну силу. Навіть у хронологічних межах 1569-1648 рр., руйнівний щодо існуючої системи суспільних відно­син потенціал козацтва проявлявся тільки у відповідь на сильні зов­нішні подразники. Адже колонізація магнатами і шляхтою традицій­но вільних українських земель, тенденція до покріпачення, поступо­вий перехід місцевої влади до рук етнічно польського елементу - все це мало щодо населення Придніпров'я характер зовнішніх, приму­сово привнесених чинників. На відміну від Галичини, Волині і За­хідного Поділля, на Придніпров'ї не визріли внутрішні регіональні умови для покріпачення, ополячення тощо. Соціальна обстановка у цьому краю була зовсім іншою. Найяскравішим проявом цих від­мінностей і реальним господарем Придніпров'я було козацтво. Воно змогло організувати ефективну систему оборони Придніпров'я від татар. Під козацьким патронатом проводилося швидке економічне освоєння великих земельних просторів. Вже на початку XVII ст. су­часники відзначали, що тут, поза межами традиційної волості, коза­ки «у великій державі свою удільну державу творять». Тому будь-яке втручання у внутрішні справи цієї умовної «держави» викликало рішучий спротив. Водночас козацтво майже не покидало меж свого звичного поширення (єдиний виняток - події кінця XVI ст.), і тому його «руйнівна» діяльність щодо шляхти зводилася до неприйняття нав'язуваних йому форм суспільних відносин на своїй давній тери­торії.

Польські політики не врахували цих особливостей Придніпров'я і значення козацтва у місцевому житті. Вони так і не змогли вироби­ти щодо козацтва адекватної соціальної політики і обмежувалися півзаходами або потребами поточного моменту. У перші десятиріч­чя після Солониці з таким завданням досить успішно справлялися діячі, які мали великий досвід спілкування з козацтвом, насамперед Я. Замойський і С. Жолкевський. їм вдавалося балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникати небажаних конфліктів і навіть іноді використовувати його для своїх потреб. З козацького боку таку політичну гру підтримувала старшинська верхівка на чолі з П. Сагайдачним, яка, врахувавши досвід минулого, будь-яким чином уникала відкритого збройного протистояння з урядом. Однак насту­пні покоління польських політиків втратили властиву поколінню Жолкевського обережність, чутливість і гнучкість щодо козаків. А це, поряд з об'єктивними факторами, призвело до загострення конф­лікту і, в результаті, замість потенційного союзника уряд отримав все більш озлобленого і агресивного противника.

Нерозв'язаність соціальних проблем козацтва робила ситуацію безвихідною. Бурхлива колонізація Придніпров'я дала в розпоря­дження козацтва цілу армію готових на все заради землі і волі селян. Разом із вільним населенням Придніпров'я ще нещодавно чисельно невелике козацтво у першій половині XVII ст. перетворилося на «ко­зацький народ», перемогти який Річ Посполита виявилася безсилою. Про колосальний внутрішній потенціал цієї нової спільноти свідчить хоча б те, що для її знищення під час Руїни були потрібні спільні ба­гаторічні зусилля всіх сусідніх країн - Польщі, Московії, Криму і Туреччини, а також братовбивча війна всередині самого козацтва. Наполегливість усіх противників козацької України свідчить, що у цій боротьбі йшлося не тільки про політику, а про ще одну тонку матерію - принципову несумісність пропонованих козацтвом форм

громадського життя (дивного переплетіння архаїчного військово-політичного устрою і ранньобуржуазних економічних відносин) і внутрішньої динаміки його розвитку - з одного боку, з суспільства­ми навколишніх держав - з іншого. Тому останніми зроблено все можливе, щоб знищити неспокійного сусіда, який підривав усталену систему стосунків у Східній Європі.

Козацькі війни 1620-1630-х років вперше висунули гасла нена­висті й помсти у відповідь на спроби уряду Речі Посполитої «піді­брати хлопству такий мундштук, у якому воно надалі не брикати­меться». За висловом повстанського гетьмана Дмитра Гуні в 1638 р., «невинно пролита кров волає до Бога про помсту». Ці козацькі повс­тання продемонстрували наочно і загострення класових протиріч, і конфлікти в середовищі козацтва, і появу релігійної риторики і в ко­зацько-шляхетських конфліктах тощо. Завдяки цьому маємо можли­вість більш чітко подивитися на наступні проблеми української іс­торії кінця XVI - початку XVII століть.