3. Берестейська унія та її вплив на духовне життя в Україні

Історичні передумови церковного поєднання української церкви із Римом. Флорентійська унія

Важливе місце в духовному житті України історія відвела Укра­їнській греко-католицькій церкві, яка протягом свого існування пройшла цікавий і нерівномірний розвиток. Історичним джерелом цієї конфесії стала Берестейська церковна унія 1596 р. у Галичині та Ужгородська унія 1646 р. на Закарпатті. До 1774 р. греко-католицьку церкву називали уніатською або унійною православною, а її вірних -греко-католиків - уніатами (назву Греко-католицька Церква запро­вадила імператриця Марія-Терезія у 1774 р. для того, щоб відрізнити її від Римо-католицької та Вірменської католицької Церков). В істо­рії церкви її дослідники виділяють два періоди - Київської право­славної митрополії (до кін. XVIII ст., до неї входили й білоруські зе­млі) і Галицької митрополії (з поч. XIX ст.).

Берестейська унія викликана необхідністю виправити наслідки Церковного розколу між Римським Престолом та Константинополь­ським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки, київські ієра­рхи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з Русі бра­ли участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії (1439).

Ще 1418 р. митрополит Григорій Цамблак на соборі в Констан­ці, де розглядалася справа Яна Гуса, висловив бажання об'єднання церков під проводом Папи. Реальних наслідків акція Цамблака не мала. Проте звернення до Папи важливе як прецедент до ширшої унійної акції. По смерті митрополита Фотія 1436 р. Константино­польський патріарх призначив на «митрополита всея Руси» грека (або болгарина) Ісидора, одного з найосвіченіших людей свого часу. На доручення Царгородського патріарха він 1439 р. брав участь у соборах у Феррарі й Флоренції, де розглядалося питання про з'єднання церков.

У зв'язку зі скрутним станом, в якому опинилася Візантійська держава, якій загрожували турки, імператор сам звернувся до Папи з пропозицією про злуку церков і допомогу з боку Заходу проти тур­ків. Митрополит Ісидор енергійно обстоював об'єднання церков. У липні 1439 р. підписано акт Флорентійської унії, який вирішував не тільки спірні догматичні відмінності між Сходом і Заходом, але й рі­зницю церковної практики та адміністрації на засаді повної рівності церков обох обрядів під проводом Папи. Ісидор розумів унію в на-йширшому значенні слова, до чого ні православні, ні римо-католики на сході Європи духовно не були готові. Православні не йшли до ка­толицьких костелів, коли він служив у них. Так само й латино-католицьке духівництво в Польщі та Литві не визнавало унії, бо її проголосив собор під проводом Папи Євгена IV, тоді як Польща ви­знавала за справжнього Папу базельського антипапу Фелікса V. Коли Ісидор у званні папського легата та кардинала приїхав в Україну, він не зустрів тут ні палких прихильників, ні твердого опору. Київський князь Олелько поставився до акції митрополита Ісидора позитивно, як і українські єпископи. Однак вороже поставилися до Ісидора в Москві, коли він прибув туди 1440 р. Його ув'язнили, і лише випад­ково він зумів утекти до Литовської держави, а звідти до Риму. На Україну він більше не повернувся. Ідея універсальної унії Правосла­вної церкви з Католицькою в Україні та Білорусі викликала сильну опозицію і з боку латино-католицького духівництва (на чолі з латин­ським архієпископом Вільна Матвієм). Нарешті, державна влада Ли­тви й Польщі домовилася з московським князем, в результаті чого митрополита Ісидора формально позбавлено влади над українсько-білоруською церквою (1449), і передано церковну юрисдикцію над нею московському православному митрополитові Йоні.

Кроки до виправлення наслідків церковного розколу між право­слав'ям та католицизмом робилися не один раз, але реальні можли­вості полагодження цього питання склалися лише в XVI ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, в якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кро­ки Константинопольського та інших східних патріархів тощо. Важ­ливу роль у цьому відіграв конфлікт вищих церковних ієрархів укра­їнської православної церкви з братствами, як наприклад у Львові (Г. Балабан).

Після зруйнування Києва монголо-татарами київські митропо­лити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це призвело до послаблення їхнього зв'язку з українськими землями та змусило галицько-волинських князів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії. В XIV-XV ст. на українські та біло­руські землі у складі Великого князівства Литовського поширюва­лась духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, про­довжували вживати титул «митрополит Київський і всієї Русі», їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це стало причиною того, що у 1458 р. утворилася Київська митро­полія, незалежна від Московських митрополитів.

Київські митрополити другої пол. XV ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 про об'єднання католицької та православ­ної церков і підтримували зв'язки з Римськими Папами. Згодом ці відносини були перервані, і Київська митрополія вступила в період глибокої кризи, яка привела до укладення Берестейської унії 1596 р. Водночас Київській Церкві був кинутий виклик з боку католицизму після Тридентського вселенського собору, який започатковував контрреформацію.

Особливість віровчення греко-католицизму (уніатства) полягала У поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439 р., при збереженні руської обрядової практики.

Одним з головних факторів, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також досяг­ти зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які розраховували, що за цим швидко відбудеться перехід уніатів у римо-католицизм. Однак, як показав дальший роз­виток подій, їхні сподівання не справдилися.

Важливу роль у реалізації ідеї унії відіграв відомий польський теолог, письменник-полеміст, проповідник, діяч контрреформацій-ного руху, єзуїт Петро Скарга (Скарга) (1536-1612). Він вів полемі­ку з кальвіністами і православними, а у 1577 р. видав адресовану князю К. Острозькому книгу «Про єдність церкви божої під одним пастирем...». В ній Скарга доводив необхідність об'єднання католи­цької і православної церков. Під час підготовки поїздки єпископів І. Потія і К. Терлецького до Рима П. Скарга неодноразово зустрічався з ними, дав їм рекомендаційні листи, допомагав матеріально. Згодом Скарга був учасником Берестейського собору 1596 р. як один із його секретарів, пізніше видав історичну хроніку Собору. Брав участь у полемічній боротьбі між противниками унії та її прихильниками. У 1610 р. написав «Пересторогу на трепи і лямент», що була відповід­дю на працю М. Смотрицького «Тренос».

Причини, підготовка та укладення Берестейської унії 1596 р.

Безпосередні причини Берестейської церковної унії 1596 р. тре­ба шукати у тогочасному церковному житті, зокрема у конфліктних відносинах єпископату з братствами. Ініціатором укладення церков­ної унії з Римом був львівський православний єпископ Гедеон Бала­бан (1569-1607), який протягом тривалого часу вів суперечки з Львівським Ставропігійським братством. За намовою єпископа кері­вники (старійшини) Львівського Успенського братства Іван та Дмит­ро Красовські у 1589 р. навіть були піддані церковному відлученню -анафемі, яке було зняте Константинопольським Патріархом Єремією.

До церковної унії безпосереднє відношення мав Константино­польський Патріарх Єремія II (1572-79, 1580-84, 1589-95). Протягом 1587-1589 рр. він двічі відвідав Україну. Під час перебування він провів тут ряд реформ: надав широкі права братствам, а Львівському

Успенському братству надав право ставропігії (грудень 1586); зо­бов'язав митрополитів щорічно скликати церковні собори; позбавив сану всіх багатоженців, в т. ч. київського митрополита Онисифора Дівочку, супрасльського архімандрита Т. Злобу; призначив Київсь­ким митрополитом М. Рогозу та патріаршим екзархом луцького єпи­скопа К. Терлецького (який сприймався як наглядач над київським митрополитом). Неоднозначні реформи патріарха, особливо надання широких прав братствам, обурили клір і штовхнули його до ідеї унії.

Іншою важливою причиною укладення унії був занепад право­славної церкви на землях католицької Речі Посполитої, що спонука­ло православних єпископів до пошуку шляхів зближення з католи­цькою церквою. Почався натиск польської римо-католицької церкви проти православної, який загрожував денаціоналізацією і втратою українською церквою самобутності. В цій ситуації заступництво Римського Папи виглядало б як можливість зберегти обрядово-національні права української унійної церкви.

У 1590 р. Г. Балабан став ініціатором наради єпископів холмсь-кого і белзького Діонісія Зборуйського, луцького Кирила Терлецько­го, пінського і турівського Леонтія Пельчинського, яка проходила у Белзі. Там вперше було піднято питання про об'єднання (унію) пра­вославної та католицької церков. Ідея Балабана знайшла підтримку присутніх, а з 1593 р. до задуму приєднався і нововисвячений воло-димирський єпископ Іпатій Потій (колишній берестейський каште­лян).

Ідею унії, особливо на етапі її підготовки, підтримував і най-впливовіший світський український магнат князь Василь-Костянтин Острозький. Для обговорення і вирішення даного питання протягом 1590-1595 рр. єпископи провели 5 синодів і, погодивши основні пи­тання, у червні 1595 р. доручили єпископам Потію та Терлецькому вести переговори у справі об'єднання церков у Римі, куди вони виї­хали у вересні того ж року.

Після тривалих переговорів, у грудні 1595 р. обидва єпископи були прийняті Папою Климентієм VIII і перейшли на католицьке ві­росповідання. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї уніатської церкви. Для офіційного урочистого проголошення унії київським митрополитом Михайлом Рогозою та польським королем Сиґізмундом III Вазою було скликано церковний ^собор у Бересті, який відбувся 16-20.10.1596 р.

Для участі у роботі собору до Берестя (тепер м. Брест у Білору­сі) прибули всі єпископи, багато архімандритів, ігуменів, священиків та представників мирян. Однак вже на початку собору його учасни­ки поділилися надвоє. До противників унії, яких очолювали князь К. Острозький та представник Константинопольського Патріарха протосинкел Никир, несподівано приєдналися єпископи львівський Г. Балабан та перемишльський М. Копистинський. Разом з частиною духовенства та мирян вони провели окремий православний собор, який засудив діяльність митрополита М. Рогози та єпископів, які прийняли унію.

Особливу роль у питаннях церковного поєднання відіграв спо­чатку щирий прихильник поєднання церков, а опісля ярий против­ник Берестейської унії князь В.-К. Острозький. Він як «некоронова-ний король Руси» завжди відігравав важливу роль у релігійному житті України, щоправда через свою впливовість розумів його спе­цифічно, втручаючись навіть у канонічні питання. Ще в 70-х роках XVI ст. він вперше висунув ідею перенести центр Константинополь­ського патріархату на територію України зі столицею в княжому Ос­трозі (щоправда пізніше погодився столицею патріархату зробити Київ). Будучи одним з ініціаторів унії української Церкви з Римом, князь навіть листувався з Папою. Не заперечуючи проти об'єднання католицької і православної церков, він виступав за те, щоб справа унії розглядалася на церковному соборі, а не вирішувалася тільки вищим духовенством.

У 1596 р. під час Берестейського церковного собору К. Острозький очолив опозицію і виступив проти укладення Берес­тейської унії, скликавши тоді ж альтернативний собор у своєму має­тку. Нез'ясованими є відомості про допомогу Острозького повстан­ню Северина Наливайка, від чого князь офіційно відхрещувався. Однак Наливайко добряче понищив володіння саме ініціаторів унії. На противагу ідеї унії К. Острозький навіть хотів об'єднати вселен­ське православ'я із протестантськими церквами.

Митрополит М. Рогоза та вірні йому 5 єпископів провели згідно з канонічним правом собор, який довершив справу унії з Римським Престолом. Крім них, у Соборі взяли участь частина духовенства та шляхти, а також представники католицької церкви. Собор (синод) затвердив акт унії, про що оповіщено окремим посланням митропо­лита.

Отже, Київська церква в особі митрополита і 5-ти українських єпископів прийняла рішення перейти під юрисдикцію Римського Престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної і етнокультурної самобутності.

Згідно з умовами Берестейської унії, модель церковної єдності української уніатської церкви передбачала збереження нею східного обряду, церковнослов'янської літургійної мови, права на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліансь­кого) календаря, а нижче духовенство і надалі зберігало право одру­жуватись. Одночасно визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми католицької церкви.

Внаслідок укладення унії те православне духовенство, яке ви­знало її рішення, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана урядом. Шляхта та міщани, що прийняли унію, також урі-внювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах.

Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом - відповідно у 1692 та 1700 рр. У результаті Берестейської унії митрополит М. Рогоза, який пере­йшов на бік унії, оголосив Київську митрополію унійною. З 1596 до 1620-х рр. (офіційно до 1633 р.) у Києві існувала лише уніатська ми­трополія.

Таким чином, Берестейська церковна унія 1596 р. проводилася як вимушений крок з метою збереження ідентичності української православної церкви. Укладення унії здійснювалося українською православною церковною верхівкою згори без опори на інші верстви суспільства. Це не забезпечило єдності українського суспільства, спричинивши всередині нього протистояння, в тому числі напередо­дні і під час національно-визвольної війни середини XVII ст.