5. Гетьманська держава. Система влади, внутрішня і зовнішня політика. Передсмертні плани б.Хмельницького

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, вплинула на формування національно-державницької ідеї та її практичну реалізацію. Вже на початковому етапі війни на значній частині території України почала формува­тись нова військово-політична система і органи державного управ­ління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який ба­зувався на традиціях Запорозької Січі.

Ґенеза козацької державності «козацького панства» була значно старша за Б. Хмельницького. На думку деяких істориків (переважно державницької школи), українська козацька держава з'явилася ще в XVI ст. (Запорозька Січ). В. Липинський вважав, що козаччина «ста­вала поволі в національно чужій Речі Посполитій державою в дер­жаві». Але ці зародки козацької станової державності в XVII ст. до­росли до ідеї «козацького панства» на старих козацьких теренах Наддніпрянщини (включно з Києвом) і на землях нової української колонізації на Лівобережжі (зокрема на півдні його), які козацтво вважало за набуток своєї шаблі й свого плуга. Про такі настрої добре знали в Польщі і в Західній Європі, зокрема у Швеції й у Семигоро-ді, і вважали, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему Річ Посполиту... якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора» (слова семи-городського князя Бетлен-Габора 1628 p.). Про те, що козаки «abso-lutnie chc^ w Ukrainie dominowac» і що Хмельницький «novus formatur... ducatus», писали вже в 1648р. коронний гетьман Мико-лай Потоцький (березень 1648 p.), і знавець українських справ, бра-цлавський воєвода Адам Кисіль (травень 1648 p.).

В українських політичних колах того часу були різні концепції нового державного устрою України. Серед православної шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двовладдя: мит­рополита київського і гетьмана Війська Запорозького, відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбургу (Пруссії). Військові перемоги Хмельницького 1648-1649 pp. і тріумфальний прийом ге­тьмана в Києві в 1648 p., де його всі вітали, як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької... пресвіт­лого володаря й князя Руси», сприяли безперечній перемозі ідеї «ко­зацького панства». Під час переговорів з польським посольством на чолі з А. Киселем у Переяславі (лютий 1649р.) Б.Хмельницький сказав, що він «єдиновладний самодержець руський» і «досить має сил на Україні, Поділлі і Волині... в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». Для польських послів стало зрозуміло, що Хмельницький «Україну і всю Русь виповів ляхам». Віленський па­негірик 1650-1651 pp. на честь Хмельницького ствердив: «Когда ко­роль Казімір єсть в Польще Іоан, - в Русі єсть гетман Хмельницький Богдан».

Свідомість божественного походження своєї влади з'являється в Хмельницького ще раніше. В листі до московського воєводи 29.07.1648 р. він титулує себе: «Богдан Хмельницький, Божією ми-лостію Гетьман з Військом Запорозьким». Ця формула відтоді по­вторюється в усіх офіційних козацьких документах того часу: «Бо­жією милостію Великого Государя нашего, пана Богдана Хмельни­цького, Пана Гетьмана всего Войска Запорозького». У зверненнях чужинці титулували Хмельницького: «Illustrissimus Princeps» (або: «Dux»). Грецькі митрополити, що були на Україні 1650 p., поминали його під час служби Божої як «Государя і Гетьмана Великої Росії». Князем і монархом титулував Хмельницького турецький султан, «світлішим князем» («Illustrissimus dux») називали його інші інозем­ні правителі.

Історик О. Оглоблин вважає, що Переяславська угода 1654 р. не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною дер­жавою, «Руською державою» («Государство Російське», як називав її Б. Хмельницький у листі до московського царя 17.02.1654 p.; «Ма-лоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві), з вла­сним головою держави - гетьманом Війська Запорозького, обираним довічно; навіть з виразними тенденціями спадковості та династично-сті його титулу та влади, з власними урядом, військом, зовнішньою політикою (обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було за­проваджене в життя), суспільним та економічним устроєм, законо­давством і судочинством, фінансами (обов'язок доходи з міст пере­давати в «государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті, з власним церковно-культурним життям. Єдиною ознакою зверхності московського царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский й Черниговский») і наявність мос­ковської залоги в Києві. Вважаємо такий підхід дещо перебільшеним. Справжнє ставлення Москви ілюструє її ставлення до присяги Бутур-ліна після Переяслава, ставлення до покозачення Білорусі, тощо.

Сам Хмельницький, на відміну від царя, вважав свою владу су­веренною. В його руках залишилася вся повнота державної влади і Щодо внутрішніх справ країни, і щодо її зовнішньої політики, яку він провадив самостійно й незалежно. Гетьман і далі був «государем і гетьманом» держави, «зверхнілшим владцею і государем отчизни нашої», як його називають офіційні козацькі документи, «нашей зе­мли начальником і повелителем» (митрополит С. Косов, 1654) «гос­подарем усієї Руської землі» (сам Б. Хмельницький, 1655), «dementia divina Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium» (лист до господаря Валахії К. Щербана, 1657), «Як цар у своїй землі цар, так Гетьман в своїм краю князь або король» (слова гетьманського писаря І. Вигов-ського семигородському послові 1657 р.).

Державний устрій Держави Війська Запорозького (Гетьманщи­ни) на початковому етапі характеризувався наявністю власного вій­ськово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генера­льної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зно­син з іноземними державами тощо.

Українська козацька держава, яка складалась із земель колиш­нього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обі­ймала територію бл. 200 тис. кв. км. За умовами Зборівського мир­ного договору 1649 р., кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер - Ямпіль - Брацлав - Вінниця - По­гребище - Паволоч - Коростишів - Горностайпіль - Димер - Дніпро - Остер - Чернігів - Ніжин - Ромни. Східний кордон встановлював­ся по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р. Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р. Коломак і до Муравського шляху. Існували й спроби по­ширити владу держави Війська Запорозького (яку в Москві, зокрема, називали «Войска Запорожского Украйна») на «на всю стару Украї­ну, або Русь (Роксоланію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Віслу» (переговори зі Швецією й Семигородом). Однак, показово, що в межі держави Війська Запорозького фактично не входила За­порозька Січ.

На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б.Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію. Найближ­чими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина - генеральний писар, генеральні судді, генеральний оса­вул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд.

Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чи­гирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. У 1649 р. їх налічувалося 16 (9 на Лівобережжі і 7 на Право­бережній Україні): Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Біло­церківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальниць-кий (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Умансь­кий. В 1650 р. всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ у 1654-1655 рр. утвори­лись Волинський, Турово-Пінський, Білоруський (Чавський) і По­дільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який оби­рався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосе­реджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полко­вий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники. До складу сотні вхо­дило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найви­щим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких об­говорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину.

Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не отримали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управ­ління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник.

Дискусійним залишається і питання проведення грошового кар­бування Богданом Хмельницьким. Більшість дослідників не схильні підтримувати цієї думки, але дехто (зокрема академік І. П. Крип'яке-вич) її схвалює.

Соціально-економічне життя в Гетьманській державі було до­сить суперечливим. Кріпацтво і панщина стихійно скасовувалися зі знищенням шляхетського землеволодіння ще в ході Визвольної вій­ни. Та після закінчення визволення значної території України від шляхетського панування ситуація була не такою однозначною. На Роль польської шляхти в Гетьманщині стала претендувати козацька старшина, яка разом з гетьманом применшувала роль селянства в здобутті державності. Н. Полонська-Василенко пише: «Спочатку Хмельницький не дбав про селян; у договорах під Зборовом та Бі­лою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків». Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувша маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею маєтності із селянами з їх «звиклим послушенством». У державі Війська Запорозького за­кріплювалася панівна роль козацької старшини, яка масово отримує нобілітацію, шляхетські герби і посідає роль, яку мала в Речі Поспо­литій шляхта.

Зовнішня політика Гетьманщини реалізувалася у складних умо­вах. Традиційно значну увагу в зовнішній політиці Гетьманщини уряд Б. Хмельницького відводив білоруській проблемі. Вона цікави­ла козацтво ще з XVI ст. (походи Лободи й Наливайка), Б. Хмельни­цький присвячував їй увагу від самого початку революції. Він під­тримував козацький рух у Східній Білорусі під проводом К. Поклонського. У 1655-1657 рр. існував Білоруський полк під вла­дою Війська Запорозького. Білоруськими полковниками гетьман призначав своїх свояків І. Золотаренка, «гетьмана Сіверського» (1655), І. Нечая («полковник Білоруський, Могилівський, Гомельсь­кий і Чауський», 1656), Д. Виговського («полковник Биховський», 1655). У 1656 р. Хмельницький прийняв під свій протекторат Слу-цьке князівство, яке належало князю Б. Радзивілові, а 1657 р. - Ста­рий Бихов, якому він видав універсал на вільну торгівлю з Украї­ною; 28.06.(8.07.)1657 р. на прохання пінської шляхти прийняв під свій, своїх наступників і Війська Запорозького протекторат Пінсь­кий, Мозирський і Туровський повіти. Ці акції викликали велике за­непокоєння Москви, яка розпочала «боротьбу двох Русей за Русь третю» (В. Липинський). Смерть Б. Хмельницького припинила по­дальшу експансію козацької України на білоруські землі. На них свої давні претензії демонструвала Москва.

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького та її наслідки послабили військові можливості Польщі. Після Віденської угоди Московщини з Польщею Б. Хмельницький почав реалізовувати план створення антипольської коаліції (Військо Запорозьке, Швеція, Семигород, Бранденбург, Молдова і Волощина). В міру того, як від­носини гетьмана з Москвою стають усе більш натягнутими, його взаємини з новим шведським королем стають усе тіснішими. З пер­шими планами щодо створення коаліції шведський король і генера­лісимус шведської армії Карл X Ґустав мав змогу ознайомитися ще 30.10.1654 р., коли приймав перше посольство українського гетьма­на на чолі з Д. Греком.

У 1655-1660 рр. Карл X Ґустав вів війну з Польщею. Влітку 1655 р. шведські війська зайняли Познань і Варшаву, а на початку жовтня - Краків, а Ян Казимир втік у Сілезію. У боротьбі з Поль­щею Гетьманщина протягом 1655-1657 рр. фактично була союзни­ком Швеції. Однак, інтереси Росії в даному випадку не співпадали з інтересами Гетьманщини. У 1656 р. московський цар оголосив війну Карлу X Ґуставу, що призвело до тривалого протиборства Швеції та Московської держави. В листопаді 1655 р., побачивши, що в Порті сильно ростуть польські антиукраїнські впливи, Б. Хмельницький знову через отця Данила пропонує амбітному шведському королю новий план широкої військової коаліції у складі Швеції, Гетьман­щини, Москви, Англії, Венеції, Австрії і Прусії. За задумом Б. Хмельницького, ця коаліція держав мала на меті ліквідацію Туре­ччини і звільнення з мусульманської неволі всіх християн.

Передчасна смерть гетьмана не дозволила реалізувати плани коа­ліції та українсько-шведського воєнного союзу. Переговори з шведсь­ким послом Г. Лілієнкроною у Чигирині вів генеральний осавул Іван Ковалевський (Ковалівський). Поряд з ним значну участь у підготовці українсько-шведського союзного договору брали Ю. Немирич та І. Богун. Невдовзі після смерті Б. Хмельницького було укладено Кор-сунський союзний договір зі Швецією (6.10.1657 р.), що визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий».

Аналогічні стосунки дипломати Гетьманщини провадили й з іншими країнами. Генеральний осавул Іван Ковалевський очолював українські посольства до Валахії (осінь 1654), Трансільванії (1656, 1657) і навіть Речі Посполитої (1658), уклав українсько-семигородський договір з Дьєрдем II Ракоці (Юрієм II Ракочієм, 7.09.1656 р.). Цей трансільванський князь змінив своє ставлення до Гетьманщини. Він претендував на польський трон і тому нав'язав Дипломатичні зв'язки з українським гетьманом Б. Хмельницьким, з яким підписав договір про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. У 1657 р. на допомогу Ракоці у поході на Польщу Б. Хмельницький направив 20-тисячне козацьке військо на чолі з наказним гетьманом

Антоном Ждановичем (1657). Трансільванська армія за підтримки шведських загонів здобула Краків і Варшаву, однак у липні 1657 р/ була змушена капітулювати перед польськими військами під Чор­ним Островом на Поділлі.

Колишній суперник Т. Хмельницького і В. Лупула в Молдові Стефан Георгіцу згодом теж намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Б. Хмельницьким і отримати військову до­помогу у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. Його переговори в Яссах з українськими послами Д. Лисовцем та Іс-крицьким завершилися в липні-серпні 1654 р. відновленням дипло­матичних відносин між Молдовою і Україною.

Таким чином, державний статус України за Хмельниччини здо­був міжнародне визнання. Однак, через смерть Б. Хмельницького плани по організації антипольської коаліції не були завершені.

Залишається відкритим питання: чим була держава Війська За­порозького? Сучасні дослідники далеко не всі поділяють підхід до Козацької держави як до неповторного витвору козацького генія з його феноменальним «республіканським ладом». Натомість більш поширеним стає порівняльно-типологічне вивчення Козацької дер­жави, яке оцінює її (за Н. Яковенко) як неймовірно складний фено­мен станової військової диктатури, коли збройна корпорація (козац­тво) зуміла стати «політичним народом»: і дорівнюючи всій країні, і представляючи її, і ототожнюючись із нею. Звідси бере початок і са­моназва цієї держави - «Військо Запорозьке». Новостворене «пат­римоніальне» державне тіло мало архаїчні витоки, спробувавши ор­ганізувати навколишній простір за подобою збройних братств, тобто в канонах запорозьких стереотипів свідомості. Чи не тому ця спроба (в реаліях XVII ст. анахронічна) була від початків приречена на не­вдачу як своєрідний підсумок нежиттєвості укладу держави-війська.

Отже, Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельни­цького почалась як чергове козацьке повстання на Подніпров'ї, згодом охопила практично всю територію України і людність, що на ній про­живала. На території, визволеній від польської шляхти козаками і повс­талими масами, що до них приєдналися, постала Українська держава (Військо Запорозьке або Гетьманщина). То був складний державний організм, в якому були республіканські риси і зародок монархії, авто­ритаризм і військова диктатура козацького стану. Провідною соціаль­ною верствою в Гетьманщині було козацтво.

^ж