Лекція 8. Українська козацька держава протягом 1657-1687 рр. Завершення Української національної революції та Руїни

Україна в роки правління І. Виговського. Початок Руїни. Ю. Хмельницький. Порушення територіальної цілісності України. Андрусівське перемир 'я. Гетьманування П. Дорошенка. Руїна на Правобережжі. Гетьманування І. Самойловича.

Період після смерті Б. Хмельницького аж до 60-80-х рр. XVII ст. увійшов в історіографію як доба Руїни - сутнісною його ознакою став загальний занепад і почасти розпад української державності. Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують Руїну із пра­влінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно -1663-1687 рр. - та територіально - Лівобережною Україною. Інші іс­торики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1657-1687 рр. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну. Гетьмани Лівобережної та Правобережної України ворогували між собою. А сусідні держави (Річ Посполита, Москов­ське царство, Оттоманська імперія) втручалися у внутрішні справи Лівобережної та Правобережної України, відповідно українські ге­тьмани намагалися підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою Державою. Українська православна церква в цей час була остаточно підпорядкована Московському патріархатові (1686). Українські лі­дери, в основному люди вузьких поглядів, не змогли свої особисті або групові інтереси підпорядкувати загальнонаціональним потре­бам, не здобули в народі широкої підтримки (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сір­ко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду, відновити її незалежність та єдність -1. Виговський, П. Дорошенко, - виявилися одинаками. /

1. Україна в роки правління і. Виговського. Початок Руїни.

Виконуючи волю хворого гетьмана Б. Хмельницького, у квітні 1657 р., на скликаній ним старшинській раді, гетьманом України проголошено його молодшого сина 16-річного Юрія Хмельниць­кого (бл. 1641-1685). Після смерті Б. Хмельницького козацька рада у Чигирині 23.08.1657 р. підтвердила це рішення. Оскільки ж Юрко Хмельницький (якого ще звали Юрась Хмельниченко) був ще моло­дим і не закінчив навчання у колегії, він за порадою старшини тим­часово склав владу. 25.10.1657 р. Генеральна Військова. Рада у Кор­суні обрала гетьманом генерального писаря Івана Остаповича Ви­говського (р. н. невід. - 16(26).03.1664), який увійщрв у історію як видатний український державний, політичний і військовий діяч.

Він походив з українського шляхетського роду Овруцького по­віту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив у міському суді в Луцьку, згодом - намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького служив у польському кварцяному війську.

І. Виговський як ротмістр брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків він потрапив у полон до татар. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував сам Б. Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Ґірея III за коня. Тоді І. Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити і дотримав її. В 1648 р. був призначе­ний генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібно­сті, Виговський став одним з найближчих дорадників гетьмана, ви­конував його найважливіші доручення, в т. ч. вів переговори з Польщею, Московією, Швецією, Кримським ханством та іншими державами.

Під час облоги Львова Б. Хмельницький послав І. Виговського до трансільванського князя Дьєрдя Ракрці для укладення союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, згодом справа таки дійшла до цього союзу (1656 р.). Як голова створеної ним же Генеральної канцелярії став другою особою в державі після гетьма­на і почувався доволі самостійно.

Після смерті Б. Хмельницького, на Корсунській Генеральній Військовій Раді 25.10.1657 р. Іван Виговський був обраний гетьма­ном України. На раді генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства в присутності послів Швеції, Речі Посполи­тої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигороду, Молдови і Волощини потвердили рішення попередніх козацьких рад (23.8. і 26.08.1657) про обрання І. Виговського гетьманом України. Підчас цієї було ратифіковано українсько-шведський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення незалежності і територіальної цілісності України (Корсунський договір 1657 р.). За умовами до­говору, шведський король Карл X Ґустав зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України; західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства, які знаходилися під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Умови Кор-сунського договору не дозволили реалізувати початок воєнних дій між Швецією і Данією та складна внутрішньополітична ситуація в Україні. Це згодом зумовило підписання гетьманом І. Виговським Гадяцького договору 1658 р.

Водночас на Корсунській раді було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та укласти пере­мир'я з Польщею. Корсунська рада остаточно вирішила питання пе­реорієнтації зовнішньополітичного курсу Української держави. Ге­тьманський уряд, шляхом укладення воєнно-політичних угод з кіль­кома європейськими країнами і одночасним припиненням союзни­цьких відносин з Московією, намагався досягти повної державної незалежності України. Варто сказати, що така політика була продо­вженням останніх прижиттєвих планів Б. Хмельницького, спрямова­них на досягнення повної державної незалежності України.

У зовнішній політиці І. Виговський мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час відновив союз з Кримським ханст­вом, що був розірваний з моменту укладання «Березневих статей» 1654 р., та розпочав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміц­нення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика І. Виговського, зо­рієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і се­лян, який очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і запоро­зький кошовий Яків Барабаш. Офіційною версією бунтівного Запо­рожжя була їх неучасть в обранні гетьмана.

Діяльність І. Виговського, спрямована на посилення ролі коза­цької старшини, постійне підбурювання селян і козаків агентами мо­сковського уряду, який намагався ще більше поглибити суперечнос­ті в українському суспільстві, та антидержавні дії групи козацької старшини спричинили заворушення серед частини козаків та селянс­тва на Полтавщині. Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись влас­ними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку і під­няв протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запо­рожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, що були не задоволені усу­ненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогіч­ними лозунгами, Пушкар також зумів залучити на свою сторону по­над 20 тисяч учасників селянського повстання (дейнеків), що значно посилило загони заколотників. Дейнеками називали селян, озброє­них дрючками (від турецького «дейнека» - дрючок). Загони дейнеків очолювали С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра, М. Зеленський. Повстання, центром якого стала Полтавщина, поча­лося восени 1657 р. Повсталі виступали з вимогами повернути т. зв. козацькі вольності - право вільно варити горілку, вести лови і риба­льство, вільно переходити на Запорожжя і вибирати гетьмана «Чор­ною радою». Цей народний рух використала незадоволена держав­ницькою політикою І. Виговського промосковськи настроєна части­на козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства.

26.01.(6.02.) загони Пушкаря і Барабаша, які нараховували бл. 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Бо-гуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершилася невдачею. В травні 1658 р. регулярні частини при підтримці загону кримських татар після боїв під Красним Лугом

(поблизу Говтви) і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 р. загони зако­лотників у бою під Полтавою були розбиті. М. Пушкар загинув у цьому бою, в цьому ж бою були розсіяні і загони дейнеків. Я. Барабаш намагався втекти до наступаючих на Лівобережжя мос­ковських військ, однак у серпні 1658 р. був схоплений козаками і страчений. Саме ця кровопролитна боротьба, в якій загинуло бл. 50 тис. осіб стала початком Руїни.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції зму­сили Виговського до союзу з Річчю Посполитою. 6(16).09Л658 р. пі­сля довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено Га­лицький договір (або трактат) 16.09.1658 р. у м. Гадячі.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Юрій Немирич (бл. 1612 - серпень 1659), якого вважають автором трактату, і П. Тетеря, а польську - К. Беньовський та К. Євлашевсь-кий. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визна­чені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Договір складався з чотирьох розділів.

Ю. Немирич походив з українського шляхетського роду, навча­вся в аріанській академії в Ракові та університетах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа, Парижа. Там написав кілька праць з філосо­фії й богослов'я. Був лідером українських протестантів-социніан, одним із засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ як генерал-полковник. З 1655 р. приєднався до шведського короля Карла X Ґус-тава як генерал кавалерії, брав участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На початку 1657 р. перейшов на українську службу і став щирим прихильником політичних планів Б. Хмельницького, був од­ним з авторів шведсько-українського союзу. Влітку 1657 р. прийняв православ'я і отримав звання полковника.

За умовами Гадяцького договору Україна як незалежна держава під назвою Велике князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення -Речі Посполитої. Територію Великого князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на ге­тьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства - козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися держав­ні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибу­нал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбу­вання власної монети. Українська армія мала складатися з ЗО тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам забороня­лося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетсь­кого стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католика­ми. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполи­тої мали надати право засідати православному митрополитові київ­ському і п'ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гадя-цького договору розглядав питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія отримує такі ж права, що й Краківський універси­тет. В іншому місті України мали заснувати другу академію або уні­верситет. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скіль­ки буде потрібно».

У ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких інших питаннях польська сторона виявляла непоступливість, чим виклика­ла незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польсь­кої влади. Умови Гадяцького договору не цілком задовольняли оби­дві сторони, насамперед, прихильників повної незалежності Украї­ни, і тому цей договір не міг бути довготривалим.

Дізнавшись про укладення договору І. Виговського з Польщею, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. У вересні 1658 р. спробу вибити з Києва московську залогу і здобути при під­тримці київських міщан місто здійснив Д. Виговський, брат гетьма­на. Однак, московський воєвода, князь Юрій Барятинський, який командував московською залогою в Києві, зумів вибити Виговсько­го, а для того, щоб помститися киянам, Барятинський зруйнував час­тину міста, знищивши при цьому кілька тисяч мирних жителів (за деякими даними - 15 тис. осіб). Ранньою весною 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя О. Трубецького і Г. Ромодановського розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Неподалік від Конотопа (тепер Сумська обл.) московське військо було на деякий час затримане козаками Ніжин­ського і Чернігівського полків. Однак, під натиском переважаючих сил противника українські частини відступили у місто. Наприкінці березня 1659 р. московська армія почала облогу Конотопа. Захисни­ки міста під командуванням ніжинського полковника Григорія Гу-ляницького протягом двох місяців відбили всі штурми противника. Московити втратили бл. 10 тис. вбитими, але здобути місто не змог­ли. Героїчна оборона міста скувала основні сили ворога і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генера­льного бою.

У червні 1659 р., зібравши всі можливі військові сили, Виговсь-кий вирушив назустріч загарбникам. 28-29.06(8-9.07) 1659 р. на р. Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна битва, в якій 100-тисячна московська армія була вщент розгромлена. На боці українських гетьманських військ воювали, за умовами Гадяцької угоди, поляки, а також німецькі найманці, татари. В ході битви мос­ковити втратили бл. 30 тис. вбитими і 5 тис полоненими (за іншими даними - 40 тис. вбитими і 15 тис. полоненими, серед яких було кі­лька бояр, зокрема Пожарський, Львов). Рештки ворожих військ від­ступили під Курськ.

Проте І. Виговський не зміг скористатися результатами блиску­чої перемоги. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній підтримці московського уряду організував І. Безпа­лий, а також Т. Цюцюра і В. Золотаренко. Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти геть­манської влади. В листопаді 1658 р. під Варвою (тепер Чернігівська обл.) Безпалий був обраний наказним гетьманом. Скориставшись новим протигетьманським виступом, новосформовані московські війська під командуванням Г. Ромодановського знову розпочали на­ступ на Лівобережжя. Свої загони до московських військ приєднав І. Безпалий. У вересні 1659 р., зрадивши гетьмана, до частини про-московськи налаштованої старшини, яка готувала змову проти І. Ви­говського, приєднався В. Золотаренко. Невдовзі він разом з Я. Сомком допоміг московським військам Трубецького захопити Лі­вобережну Україну і склав у Ніжині присягу на вірність царю Олек­сію Михайловичу.

Москва швидко оговталась, граючи ще й на незадоволенні наро­ду умовами Гадяцької угоди (союз із державою, довготривале пану­вання якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався ба­гатьма неможливим). Швидко це призвело до народного повстання проти Виговського. Сама Польща теж не спішила дотримуватися умов договору, хоча Гадяцька угода й була ратифікована сеймом Ре­чі Посполитої. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького -Юрія. За його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко та ін. Крім них, були і явні зрадники - І. Безпалий та В. Золотаренко. Війни на два фронти, та ще громадян­ської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопро­лиття, склав булаву. 20 вересня 1659 р. І. Виговський зрікся геть­манства на козацькій раді під Германівкою і виїхав Правобережжя.