Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История книга 1.doc
Скачиваний:
254
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
5.76 Mб
Скачать

2. Ю. Хмельницький. Порушення територіальної цілісності України

Протягом 1659-1663 рр. гетьманом України вдруге став Юрій Хмельницький, випускник Києво-Могилянської колегії. Отже, со­юз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою полі­тикою І. Виговського та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення від влади І. Виговського.

На раді у Білій Церкві за підтримкою промосковськи налашто­ваної частини старшини Юрася Хмельниченка знову було обрано гетьманом (згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості). Сла­бовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хис­ту, Ю. Хмельницький постійно потрапляв у залежність від Москов­щини, Польщі або Туреччини.

У жовтні 1659 р. московський князь Олексій Трубецькой, захо­пивши значну частину Лівобережжя, оточив своїми військами коза­цьку раду в Переяславі й примусив новообраного гетьмана Ю.Хмельницького підписати т. зв. «Переяславські статті» 1659р., які значно обмежували державні права України.

Після другого обрання на гетьманський престол Ю. Хмельни­цького козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжста-ршинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відно­сини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком запропонувало проект договору (т. зв. «Жердевські статті»), в осно­ву якого була покладена українська версія «Березневих статей» 1654 р. з деякими змінами. Умови запропонованого договору перед­бачали приєднання до Гетьманщини Північної Чернігівщини; забо­рону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; пра­во гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак князь Трубецькой настояв на тому, щоб сам геть­ман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.10.1659 р. на неповній Генеральній Військовій Раді (були повніс­тю відсутні правобережні полковники), в оточенні 40-тисячного мо­сковського війська Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом та вимушений підписати нав'язаний українській стороні новий дого­вір між Гетьманщиною і Московською державою:

В основу було покладено сфальсифікований московською сто­роною текст «Березневих статей» 1654 р. Договір складався з 19 статей, зміст яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні. За «Переяславськими статтями» гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорозьким не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митропо­лит повинен був визнати зверхність Московського Патріарха, і но­вообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту від Конс­тантинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діяльніс­тю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами роз­ташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.

«Переяславські статті» викликали величезне обурення серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 р.

Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою. Цьому сприяли обставини нової війни між Польщею і Московщиною за українські землі, що розпочалась 1660 р. Українські війська на чолі з Ю. Хмельницьким були змушені брати участь у війні на боці Мос-ковії. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметьєва на Волині, до яких приєднався за наказом Ю. Хмельницького козацький корпус під проводом Т. Цецюри, за­вершилася нищівною поразкою під Чудновом на Житомирщині.

Скориставшись ситуацією, в ході переговорів із польською сто­роною Ю.Хмельницький 17(27). 10.1660р. уклав з нею Слободи-щенський трактат, за яким Україна відновила союз з Річчю Поспо­литою на дещо погіршених умовах Гадяцького договору 1658 р. Слободищенський (або Чуднівський) трактат укладений гетьманом України Ю. Хмельницьким з Польщею у містечку Слободища біля м. Чуднова (тепер Житомирська обл.). Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відігравали козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький, С. Богданович-Зарудний, митропо­лит Д. Балабан; з польської - коронний гетьман С. Потоцький і поль-ний гетьман Ю. Любомирський.

Слободищенський трактат скасував невигідні для України Пере­яславські статті 1659 р. Згідно з умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору. Зали­шаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королів­ським урядом, польська сторона не погодилась на створення Вели­кого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення - Речі По­сполитої. За умовами Слободищенського трактату, Україна одержу­вала тільки автономію з гетьманом на чолі; українські війська зо­бов'язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства і не нападати на Кримське ханство.

Козацька рада у Корсуні схвалила Слободищенські статті, але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погоди­лись з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

Проти політики Ю. Хмельницького виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661-1662 рр. кілька походів Ю. Хмельницького на Лівобережжя за­вершилися невдачею. Весною 1662 р. на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України обрано переяславського полковника, рідного дядька Ю.Хмельницького Яки-ма Сомка. Після цього почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опану­вати ситуацією, Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона (про цей намір він оголосив ще восени 1662 р.). Жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли і Чигирина. А у 1664-1667 рр. він був ув'язнений польським урядом у Марієнбурзькій тюрмі.

У січні 1663 р., після зречення від влади Ю. Хмельницького, на раді у Чигирині був обраний гетьманом досвідчений дипломат, про­довжувач політики І. Виговського Павло Іванович Тетеря (Морж-ковський-Тетеря; бл. 1620-1622 - квітень 1671). Спираючись на під­тримку Речі Посполитої і Запорожжя, П. Тетеря намагався об'єднати під своєю булавою Правобережну і Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, домагався підтвердження польським урядом привілеїв ко­зацької старшини, вимагав вирішити церковне питання (скасувати залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами), дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою і Волощиною, розпочати мир­ні переговори з Московією тощо.

Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади П. Тетері. А тим часом Я. Сомко, будучи наказним гетьманом Ліво­бережної України, намагався розширити привілеї старшини, що при­звело до зростання соціальних протиріч серед козацтва і наростання незадоволення козацької бідноти. У відносинах з Московською дер­жавою домагався дотримання «Березневих статей» 1654 р., збере­ження самостійності та неподільності Гетьманщини, чим викликав невдоволення московського уряду. У боротьбі за гетьманську булаву вступив у конфлікт з частиною лівобережної старшини на чолі з В. Золотаренком та ніжинським протопопом М. Филимоновичем, яка беззастережно орієнтувалася на Москву. В. Золотаренко з М. Филимоновичем посилав доноси до Москви на Я. Сомка. В опо­зицію до Сомка як представника інтересів козацької старшини пере­

йшов і кошовий отаман Запорозької Січі І. Брюховецький. Весною 1662 р. на старшинській раді в Козельці Я. Сомка обрано гетьманом усієї України, але цар не затвердив його.

У червні 1663 р. під час остаточного обрання гетьмана на «Чор­ній раді» у Ніжині Я. Сомко разом з В. Золотаренком та І. Брюхове-цьким був одним із реальних кандидатів на гетьманську владу. Ця загальна козацька рада, участь у якій взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани - «чернь» (звідси й назва ради), які також мали право голосу, відбулася 17-18(27-28).06.1663 р. на околицях Ніжина для обрання гетьмана Лівобережної України. Кошовий І. Брюхове­цький, вдаючись до соціальної демагогії та видаючи себе за захис­ника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час «Чорної ради» І. Брюховець­кий, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду при­було московське посольство і 8-тисячне військо Д. Великоганіна), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, до­мігся обрання його гетьманом. Після «Чорної ради» за наказом но­вообраного гетьмана Я. Сомка і В. Золотаренка було схоплено, зви­нувачено у таємних зносинах з П. Тетерею, Річчю Посполитою та Кримським ханством і у вересні 1663 р. страчено у м. Борзні (тепер Чернігівська обл.).

Претенденти на булаву з лівого і правого берегів Дніпра намага­лися оволодіти іншою половиною України. Однак, це відбувалося в обозі польської та російської армій. Так, П. Тетеря вступив у боро­тьбу з лівобережним гетьманом Я. Сомком, потім - з його наступни­ком І. Брюховецьким, які робили спроби об'єднати всі українські землі під верховністю московського царя. У липні 1653 р. за наказом П. Тетері генеральний осавул П. Дорошенко придушив заворушення у Паволоцькому полку, яке очолив наказний полковник Іван Попо-вич-Ходорковський. У жовтні 1663 р. Тетеря на чолі козацьких військ (бл. 24 тис. осіб) приєднався в Білій Церкві до армії (20 тис. осіб) польського короля Яна II Казимира і татарських загонів (40 тис. осіб). Союзники планували, захопивши Лівобережжя та встановивши тут владу Тетері, зайняти і Смоленщину, яка відійшла до Московської держави за Поляновським миром 1634 р. Протягом листопада 1663 р. - січня 1664 р. польсько-українські війська і та­тарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України (за винятком окремих міст, зокрема Прилук, Гадяча, Глухова).

Однак селянські виступи проти польської шляхти змусили Тете­рю незабаром повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московських військ під командуванням Г. Ромодановського та полків І. Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу. Після відступу коронних військ і з появою у Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком становище П. Тетері значно ускладнилося. Водночас влас­ні плани пробували реалізувати і кримські татари, які намагалися за­володіти Правобережною Україною по Горинь і підпорядкувати її ханові Мухамеду Ґірею IV. Весною 1664 р. Тетері вдалося з допомо­гою польських військ під командуванням С. Чарнецького примусити І. Брюховецького разом з московськими військами відступити у Лі­вобережжя.

Гетьман Тетеря намагався стабілізувати становище і політични­ми засобами - вимагав від короля переговорів з Москвою, усунути кількох представників польської адміністрації у Правобережжі, зві­льнити з ув'язнення Ю. Хмельницького і митрополита И. Тукальсь-кого-Нелюбовича (заарештовані під час походу Яна Казимира).

Протягом 1664-1665 рр. П. Тетеря пробував опанувати ситуа­цію, поборюючи своїх противників, зокрема полковників І. Сербина, В. Дрозденка, С. Опару. Ведучи постійну боротьбу з противниками, Тетеря не міг розраховувати на широку підтримку українського на­роду, оскільки частина населення неприхильно ставилася до нього (бачила в ньому ставленика Польщі). У липні 1665-го, зневірившись у дальшій боротьбі, Тетеря призначив наказним гетьманом Михай­ла Ханенка і з невеликим почтом виїхав до Польщі (гетьманства Тетеря ніколи не зрікся). Жив у Варшаві, Яссах. Згодом намагався почати війну проти Польщі за допомогою султана. Не останню роль у виїзді П. Тетері відіграла поразка його війська від повстанців В. Дрозденка під Брацлавом весною 1665 р.

Чи не найбільш характерною постаттю Руїни став гетьман Ліво­бережної України (1663-68) Іван Брюховецький (Бруховецький) (? - 8(18).06.1668). Цей колишній старший слуга (конюший) у резиде­нції Б. Хмельницького у 1659 р. під час гетьманських виборів їздив на Запорожжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Ю. Хмельницького. Залишившись на Січі, був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659-63). Як вмілий оратор-демагог Брюховецький висунув утопічні соціальні лозунги

(зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став поряд з Я. Сомком та І. Золотаренком кандидатом на гетьманство, а потім, після перемоги на «Чорній раді» став гетьманом Лівобереж­ної України.

І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою «Батуринські статті» 1663 р. Підтверджуючи «Березневі статті» 1654 р., вони містили додаткові пункти, за якими гетьманська адмі­ністрація зобов'язувалась забезпечувати харчами московське військо в Україні; повернути московським поміщикам селян-втікачів; украї­нським купцям заборонялось ввезення та продаж горілки і тютюну у Московській державі. Брюховецький став першим з українських ге­тьманів, який поїхав до Москви. Під час перебування у вересні-жовтні 1665 р. у Москві йому було надано титул боярина і передано у володіння Шептаківську волость на Чернігівщині.

У грудні 1665 р. І. Брюховецький підписав «Московські стат­ті», які ще більше обмежили державні права Гетьманщини, посили­ли її адміністративну і фінансову залежність від Московського царс­тва. За «Московськими статтями», українські міста і землі переходи­ли під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними дер­жавами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності москов­ських послів (гетьманські клейноди забирались у війська аж до інве­ститури нового гетьмана). Збільшувалась кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався постача­ти їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запорожжі (у фортеці Кодак). Зби­рання податків з українського населення (за винятком козаків) по­кладалося на московських воєвод, і всі збори мали йти у царську ка­зну. Українська церква переходила у підпорядкування Московсько­му патріарху.

Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. «Московські статті» забороняли використання в Гетьманщині фаль­шивих грошей, якими насильно розплачувались на українських зем­лях московські військові, та повідомляли про повернення королівсь­ких грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Черні­гову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.

На початку 1666 р. І. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Р. Ракушки-Романовського впо­рядкував фінансові справи держави. Дуже швидко промосковська політика Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські га­рнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад, зби­рання податків у царську казну, заготівля хліба для утримання мос­ковських військ, грошові збори з українських купців тощо). В 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.

Всі ці кроки, а особливо «Московські статті», викликали величе­зне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали го­ловною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького. Навіть частина православного духовенства, яка раніше підтримувала промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито протестувала проти зростання мос­ковського впливу. Незадоволення досягло свого апогею після укла­дення між Польщею і Московською державою Андрусівського пе­ремир'я 1667 р.