конспект философия

71

неподільні. Твердження ці відпадають, оскільки світ у ролі безумовного цілого є непізнана „річ в собі”.

Аналізуючи антиномію, Кант робить висновок, що буття Бога, безсмертя душі та свободу волі не можна ані довести, ані заперечити засобами науки, а тому на місце науки він ставить віру, переводячи вирішення цих проблем у русло етики. Відносно ж суперечності між необхідністю і свободою, то вона не є справжньою суперечністю: людина чинить, необхідно з одного боку і вільно – з іншого. Вона чинить необхідно, бо людина зі своїми думками, відчуттями і бажаннями є „явищем” серед інших „явищ” природи і з цього боку підпорядкована необхідності, що є головною у світі явищ. Але та ж людини є також і моральною істотою, суб’єктом моральної свідомості. Як моральна істота людина належить вже до світу „речей у собі”, що осягаються розумом. Моральний закон Кант розумів як „категоричний імператив”. Цей закон вимагає, щоб кожний індивід діяв так, аби правила його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Вчинок буде моральним тільки у тому випадку, коли він здійснюється з поваги до морального закону.

Хоча Кант і обмежував знання на користь віри, він водночас намагався послабити залежність етики від віри. Громадянська свобода, як її розуміє Кант, - це право особи підкорятися тільки тим законам, на які сама ця особа дала згоду. Кант визнав рівність перед законом. Ідеальним станом суспільства Кант вважав злагоду між окремими особами і між державами.

Суперечності історичного процесу – необхідна умова вдосконалення людського роду. Суть суперечностей історичного процесу полягає в тому, що люди водночас схильні також об’єднуватися в суспільство, і через властиву їм недоброзичливість чинити один одному протидію, що загрожує суспільству розпадом.

Оцінюючи філософські надбання Канта, слід зазначити, що його теорія пізнання стає ядром раціональної метафізики і дає нам фундаментальні передумови знання, без яких неможливо в тому числі й емпіричне знання. Це система апріорних знань своєрідна максимальна межа, і в цій іпостасі вона є метою, до якої прагне людське пізнання.

5.3 Структура і зміст філософської системи Гегеля.

Філософія Георга Вільгельма Гегеля суперечливо поєднала в собі обґрунтування „істинності” релігійної ідеології з теоретичним узагальненням розвитком науки, створенням системи „абсолютного ідеалізму” з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення. На думку Гегеля, а ні свідомість, а ні матерія не є первинними. Головним поняттям його філософії є поняття абсолютної ідеї.

72

Розробляючи основні принципи своєї філософської системи, Гегель мав не меті створити універсальну „науку про абсолютну ідею”, науку, яка б включала пояснення сутності Бога як буття абсолютної ідеї у сфері чистої думки („Наука логіки”), пояснення природи як втілення і продукту несвідомої творчої абсолютної ідеї, її „інобуття” („Філософія природи”) і, нарешті, пояснення суспільного життя як вияву свідомості творчої абсолютної ідеї та процесу її само пізнавання суспільній свідомості („Філософія духу”). Мислення, згідно з Гегелем, „відчужує” своє буття і вигляді матерії природи, яка є „інобуттям” нібито об’єктивно існуючого мислення.

Таким чином, мислення, розум Гегель розглядає як незалежну від людини і людства абсолютну основу всього, що існує: природи, людини, світової історії. Гегель прагнув довести, що мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а власне у ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись у всій багатогранності явищ дійсності. З цієї точки зору розум – це не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого робиться висновок: світ за своєю природою розумний і ідеальний.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і мислення, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першооснову, а як процес пізнання, що безперервно розвивається і йде однієї сходинки до другої, більш високої. Через це абсолютне мислення є не тільки початок, але і зміст усього, що існує.

Розумність, за вченням Гегеля, зрештою притаманна всьому існуючому; світ розумний, логічний існує і розвивається за законами, що внутрішньо притаманні мисленню, розумові.

Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є одному лише мисленню притаманний зміст; його не отримано ззовні, він породжений мисленням. Мислення, наука пізнають свій особистий зміст, і пізнання виявляється, з точки зору Гегеля, самосвідомістю духу.

Дійсним Гегель називав не все, що існує, а лише найбільш важливе, суттєве, історичне необхідне. Тому було б неправильно розглядати положення Гегеля про розумність дійсності як справдовування абсолютно всього, що існує. Тільки дійсність (необхідність) розумна, та й лише доти, доки зберігаються обставини, за яких обумовлюється її необхідність. Стверджуючи, що не тільки дійсне – розумне, але й розумне – дійсне, Гегель довів, що розумні людські ідеали є не недосяжні мрії, а щось таке, що існує в дійсності. Звідси випливає одна із найважливіших тез філософії Гегеля: все дійсне – розумне, все розумне дійсне.

Основні частини філософської системи Гегеля – логіка, філософія природи і філософія духу, до яких безпосередньо приєднується філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Логіка, як це випливає з початкового положення гегелівської філософії, є важливою частиною його системи, оскільки тотожність буття і мислення означає,

73

що закони мислення, якими займається логіка, є дійсними законами і буття, і природи, і людської історії, і пізнання. До Гегеля логіка розглядалась як наука про суб’єктивні (людські) форми мислення. Не заперечуючи необхідність такої наукової дисципліни, як формальна логіка – наука про елементарні форми і закони правильного мислення. Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку пізнання.

Таким чином, початковий пункт філософської системи Гегеля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Дійсна історія зводиться до історії пізнання, а зростання і глибина знань про світ розглядаються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за божественне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим самим самого себе. Практична, матеріальна діяльність людей також зводиться до пізнання самопізнання.

У праці „Наука логіки” Гегель розглядає загальні поняття, що були історично виробленні у процесі розвитку людського пізнання, - такі, як буття,

ніщо, якість, кількість, міра, сутність, тотожність, різниця, суперечність, необхідність і випадковість, можливість і дійсність і т. ін., - і показує, що всі вони пов’язані одне з одним і відображують різні ступені пізнання, все глибше проникаючи у сутність усього, що існує.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель вказує, що до неї слід віднести і те, що відрізняє явище одне від одного, і те, що є в них однакове, тотожне. Але на противагу метафізиці Гегель стверджує, що тотожність і різниця і не існують одна окремо від одної, а є суперечностями, пов’язаними одна з одною з елементами сутності. Говорячи про тотожність, завжди маємо на увазі різницю; говорячи про різницю, здогадуємось про існування тотожності. За вченням Гегеля, пізнаючи відносини тотожності й різниці, знаходимо суперечності, що лежать у їх основі. Положення про суперечності як внутрішнє джерело руху, розвитку становить у гегелівському вченні сутність діалектики.

Досліджуючи логічний склад мислення, Гегель зосередив увагу на логічних категоріях як формах мислення, що є аналогом форм буття, і побудував їх систему, у якій логічний рух думки починається із визначення „буття” (якість – кількість – міра), поті переходить до визначення „сутності” як „істинного буття” (сутність – явище – дійсність) і, нарешті, завершується визначенням „поняття” (суб’єктивне поняття – об’єктивне поняття – ідея).

Щоб розкрити зміст категорій, Гегель застосовує діалектичні принципи: сходження від абстрактного до конкретного, діалектичне заперечення – єдність логічного і історичного, необхідність зв’язку. Це дало йому змогу розкрити діалектику понять і в цій діалектиці – вгадати діалектику речей. Гегель уперше в історії філософії сформулював положення про перехід кількісних змін у якісні, про взаємопроникнення протилежностей, про суперечності як джерело руху і розвитку, закон заперечення та інше. Проте ці положення Гегель сформулював не

74

як закони матерій, а як принципи саморуху містичної абсолютної ідеї. Врешті решт метод Гегеля, його діалектика – це містифікована діалектика понять.

Логічний процес розвитку закінчується поняттям „абсолютної ідеї”, яка, за вченням Гегеля, спочатку „відмовляється” від свого буття, передає йому рух, через який буття стає змістовним. Потім вона знаходить себе як сутність, як поняття і нарешті, внаслідок розвитку поняття, як „абсолютна ідея”, що виступає як систематична різноманітна єдність усіх сторін, логічних означень, котрі характеризують світ як ціле і його пізнання.

Абсолютна ідея, згідно з Гегелем, - це духовний деміург, творець світу в його становленні й діяльному саморозвитку.

Ступенями її саморозвитку є логіка („у собі буття”), природа – інобуття абсолютної ідеї, тобто її буття в матеріальній діяльності й дух (для себе – буття абсолютної ідеї, її буття як суспільної свідомості й самосвідомості).

Якщо логіка, на думку Гегеля, є наука про ідею в собі і для себе, то

філософію природи він характеризує як „науку про ідею в її інобутті”. Гегель не пояснює, як здійснюється перехід від „чистої” логічної ідеї до природи, просто декларує, що „абсолютна ідея”, пізнавши свій особистий зміст, „вирішує із самої себе вільно відпустити себе як природу”. Таким чином, ідеалістичне розуміння природи, згідно з яким матерія є щось інертне, похідне від духу, призвело Гегеля до заперечення розвитку, незважаючи на діалектику, що підіймала його над метафізичними матеріалістами.

Основними проявами „абсолютної ідеї” в природі є механіка, фізика, органіка. Характеризуючи механіку, Гегель розглядає простір, час, матерію, рух, світове тяжіння. У фізиці він розглядає небесні тіла: світло, теплоту, хімічний процес і т. ін., намагаючись розкрити зв’язок між цими процесами і показати, що всі корені є послідовним знаходженням духовної чутності, що її породжує. Розглядаючи органіку, Гегель торкається питань геології, ботаніки і зоології. Тут він намагається показати, що перехід від неживого до живого є закінченням природного процесу. Але ж Гегель не визнає реального процесу розвитку органічної матерії і живих організмів: усі ці природні форми не виникають, на його думку, одна з одної, оскільки джерелом кожної з них є „абсолютна ідея”.

Через початкові ідеалістичні засади своєї філософії Гегель повинен був розглядати природу як „кінцеву” сферу існування „абсолютної ідеї”, приписуючи їй ту обмеженість, що була притаманна лише тодішнім природничо-науковим уявленням. Тому Гегель не зміг перемогти і метафізичного, механістичного розуміння, хоча в деяких питаннях він стояв вище, ніж сучасні йому природодослідники, і піддав глибокій критиці їх вузький емпіризм і метафізичномеханістичний підхід до явищ природи.

Третя частина філософської частини Гегеля – філософія духу – присвячена розгляду „абсолютної ідеї” на останньому етапі її розвитку, коли вона залишає природу, „повертається” до самої себе як „абсолютний дух” або „абсолютна

75

ідея”, що переборола своє „відчуження”, зняла своє заперечення (природу) і розвивається як свідомість людства протягом світової історії. У природі згідно з Гегелем духовний зміст перебуває у постійному конфлікті з обмеженою інертною матеріальною формою. Зовсім інше в історії людства: тут „ця ж ідея є суща для себе і постає в собі і для себе”.

Таким чином, філософія духу Гегеля – це ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, про розумовий розвиток людства взагалі. Тому історія людства, що зведена до історії його духовного розвитку, стає, врештірешт, історією пізнання і самопізнання:

суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія);

об’єктивний дух (право, мораль, держава);

абсолютний дух як вищій ступінь самопізнання „абсолютної ідеї” (мистецтво, релігія, філософія).

Усю світову історію Гегель розподіляв на три основні епохи: східну, античну та німецьку. У східному світі людина ще не зрозуміла, що свобода є її суть, тому тут, за твердженням Гегеля, усі раби. В античному світі (Стародавня Греція і Рим) деякі вже зрозуміли, що свобода становить їх сутність: якраз вони і є вільними, на відмінно від тих, котрі не зрозуміли цього і тому залишаються рабами. Як ідеаліст Гегель фактично ігнорує зв’язок рабства і економічними умовами. Він виводить рабство зі свідомості людей, стверджуючі, що самосвідомість, яка віддає перевагу життю, волі, вступає у відношення рабства. Державу Гегель вважає вищім втіленням свободи, подорожі Бога („абсолютної ідеї”) по землі.

Розгляд основних положень філософії Гегеля показує, що у його вченні необхідно відокремлювати діалектичний метод, що є прогресивним, від системи (вчення про природу і суспільство як форми існування „абсолютної ідеї”), що є консервативною. Хоч метод і система у гегелівській філософії органічно пов’язані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки система Гегеля, на противагу його діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства і мислення.

Якщо гегелівська діалектика – це вчення про розвиток взагалі, то гегелівська філософська система заперечує загальність розвитку, бо природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі. Так, значною мірою метафізичне розуміння природи виходило з початкових ідеалістичних положень Гегеля, його філософської системи.

Якщо діалектика стверджує, що розвиток не має меж, то гегелівська філософська система обмежує розвиток мислення (форми якого вичерпуються у праці „наука логіки”), розвиток пізнання взагалі (що ніби закінчується створенням гегелівської філософії), розвиток суспільства.

76

Межею розвитку останнього Гегель вважав встановлення конституційної монархії і пов’язане з нею обмежене перетворення суспільства, особливо його політичних закладів, у буржуазному дусі.

У ньому полягає глибока суперечність меж філософською системою Гегеля та його діалектичним методом, між консервативним і прогресивним у його філософському вченні. Ця суперечність – це, на сам перед, суперечність між догматичними і по суті метафізичними висновками гегелівської філософії і діалектичними принципами, з яких виходить гегелівський метод. Але справа не тільки в цьому. Сама діалектика Гегеля була досить непослідовна через свій ідеалістичний характер.

Що є раціональним у гегелівській ідеалістичній діалектиці? Раціональним її зерном є геніальні здогадки про взаємозв’язок, рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які воно здійснюється.

Дуже важливим є обґрунтування Гегелем розуміння методу науки. Гегель виступив проти метафізичного уявлення про метод як сукупність штучних, нібито винайденнях людиною засобів. З точки зору Гегеля, метод не є „справою нашого свавілля”, бо характер нашого підходу до явища, що вивчається, залежить „від форм самого предмету, що підлягає вивченню.

В супереч своїм догматичним претензіям на абсолютну істину в останній інстанції Гегель, що правда, в ідеалістично перекрученій формі все ж таки показав, що пізнання – це історичний процес і тому істина не є раз і назавжди даним, готовим наслідком пізнання, вона теж розвивається, змінюється.

Раціональною у „філософській історії” Гегеля є ідея діалектичного розвитку суспільного життя. Проте вона не проведена послідовно і поєднана з реакційними твердженнями про „історичні” та „неісторичні” народи, про необхідність воєн. Завершальний ступень розвитку містичної абсолютної ідеї у системі філософії Гегеля становлять мистецтво, релігія, філософія.

5.4 Ідеалістична філософія Фіхте та Шеллінга.

Імануїл Готліб Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість, „Я”, а її головною властивістю – діяльність. Однак розуміння активності суб’єкта у Фіхте має суб’єктивно-ідеалістичний характер, оскільки він заперечує об’єктивну основу людської діяльності, зовнішній світ.

„Я” – це єдина реальність, самобутня творча сила, що зрештою співпадає із самосвідомістю всього людства. Фіхтеанське „Я” є не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання , але і дія. „Діяльність” у Фіхте не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.

77

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте має волюнтаристський характер, оскільки філософ ототожнює розум і волю. Суб’єкт, за Фіхте, створює весь об’єктивний світ. Ніщо інше, незалежне від суб’єкта не існує.

Три положення є основними у філософії Фіхте: „Я покладає Я” (само творення, самоствердження); „Я покладає не - Я” (творення всього, що оточує); „Я покладає самого себе”, тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. „Я” за Фіхте – це все, що може мислитися. „Я” – абсолютно творча засада, що покладає основу всього сущого й самого „Я” як „не Я”.

Найвищу властивість розуму Фіхте називає інтелектуальним спогляданням, або інтелектуальною інтуїцією. Тільки коли ми починаємо розглядати думку як початок діяльний, практичний, виникає протилежність суб’єкта і об’єкта. Таким чином, нетеоретична властивість робить можливою практичну, а навпаки, практична властивість – теоретична.

„У практичній” філософії – в етиці, вченні про право і державу, про виховання центральним поняттям у Фіхте є поняття свободи. Під впливом Б.Спінози він вважає, що воля людини і вся її духовна діяльність взагалі детерміновані, як і фізична природа людини. Усе ж таки загальний характер необхідності, що дії в історії, не виключає можливості свободи.

Свобода складається не з усунення природної та історичної необхідності, а з добровільного підпорядкування індивіда законом і меті розвитку людського роду. Це підпорядкування ґрунтується на пізнання самої необхідності. Ступінь людської свободи Фіхте ставить у залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

Умовою свободи може бути не скасування необхідності, а тільки дія, що ґрунтується на пізнанні необхідності. Пізнання необхідності і, як наслідок, свободи за Фіхте невіддільне від творчої активної діяльності „Я”. Однак ця діяльність мислиться ідеалістично, як свобода лише „у світі чистої думки”.

На думку Фіхте право ґрунтується не на моральному законі, а на відносинах взаємності. Гарантією взаємної згоди є добровільне підпорядкування кожного встановленому в суспільстві закону, що передбачає договір про громадське співіснування. Держава може вимагати від кожного громадянина визнання прав іншого тільки за умови, що сам державний устрій у змозі сприяти досягненню того, щоб у кожного громадянина була власність.

Людство, за твердженням Фіхте розпадається на власників і не власників, держава – це організація власників. Якщо буде досягнуто повного панування морального закону, право і держава стануть непотрібними і відімруть.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг створив об’єктивно-ідеалістичну

„філософію тотожності”. Він вважав, що першоосновою всього існуючого є абсолютна тотожність буття та мислення, матерії та духу, об’єкта та суб’єкта. Ця першооснова не містить жодних розрізнень, не має не яких джерел руху та змін, але має несвідоме хотіння та діяння.

78

Ця абсолютна тотожність відрізняє себе від самої себе, внаслідок чого і народжується природа. Усі якості природи зображаються Шеллінгом як відчуття світового духу, що переходить від несвідомого стану до самосвідомості.

Усі тіла природи стають просто спогляданням світового духу, а природа в цілому – це „усього лише незріла розумність”. Історія природи виявляється, таким чином, історією духу. Погляд Шеллінга ідеалістичний, сама матерія за Шеллінгом духовна. Але разом с тим Шеллінг вносить у вчення про природу ідею розвідку: природа передує виникненню людської свідомості. Перехід до свідомості відбувається через низку прогресивних ступенів розвитку.

Ідеалістичні в основі погляди Шеллінга на природу мали і позитивний зміст. Він відкинув пануючий у природознавстві ХVІІІ ст. механіцизм і ввів поняття про загальний зв’язок речей і явищ природи.

Найважливішим досягненням філософії природи Шеллінга було застосування діалектики розгляду природи та її явищ. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це філософія природи Шеллінга перетворюється на

ідеалістичну діалектику природи.

5.5Основні принципи антропологічного матеріалізму Фейєрбаха.

Усвоїй головній праці „Сутність християнства” Людвіг Фейєрбах

розглядає свою філософію як закінчений і разом с тим переборення вчення Гегеля та його попередників. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттів

іпотреб, „нова філософія”, або „філософія майбутнього”, - так називав Фейєрбах своє вчення – виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є тільки людина, а вона, у свою чергу, є продукт природи. Самосвідомість розуму – це самосвідомість Бога, тому що Бог, за Шеллінгом, і є розум. Різниця між богом і людиною у тому, що в Бога його особливість і свобода безмежні, а в людині – обмежені.

Філософія повинна затвердити союз з природознавством; цей „шлюб геолюбові”, за образним висловом Фейєрбаха буде більш плідним, ніж мезальянс між філософією та теологією, що існує потягом століть. Релігія обіцяє людині порятунок після смерті. Філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія, але зробити це на землі, бо жодного потойбічного не існує. Філософія змінює релігію, даючи людям замість розради усвідомлення своїх реальних можливостей у досягненні щастя.

Фейєрбах стверджує, що питання про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини. Філософія, що вирішує основне питання філософії, повинна бути антропологією (вченням про людину). Характерною особливістю антропологічного матеріалізму Фейєрбаха є заперечення дуалізму

79

тіла і душі, визначення і доведення матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовного, об’єктивного психічного мислення та буття.

Антропологізм Фейєрбаха поєднує в собі започатковане матеріалістичне розуміння, спроби матеріалістичного обґрунтування суспільної свідомості буття. Проте Фейєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов’язуючи її з історичними суспільними відносинами.

Зі своєї критики ідеалізму Фейєрбах робить висновок про те, що ідеалістична філософія є раціональною, або спекулятивною, теологією. Цій критиці притаманний серйозний недолік: вона провадиться з позиції метафізичного матеріалізму, внаслідок чого з ідеалізмом заперечується і діалектика, що була властивою найбільш видатним його представникам, особливо Гегелю. Фейєрбах не зміг знайти „раціональне зерно” у гегелівській діалектиці, не побачив необхідності створення матеріалістичної діалектики.

Місце народження Бога, - говорить Фейєрбах, - виключно у людських стражданнях. Тільки в людині бере Бог всі свої ознаки: Бог – це те, чим людина хоче бути. Саме тому релігія володіє реальним життєвим змістом, а не є просто ілюзією. Суть релігії – людське серце; воно тим і відрізняється від твердого і холодного розуму, що хоче вірити і любити. Але суть релігії, на думку Фейєрбаха, не зводиться до якої-несуть окремої можливості людини: у релігії потворно відбивається вся людина – до цього зводиться головне положення антропологічного атеїзму.

Суть людини, до якої Фейєрбах зводить зміст релігії, він розуміє абстрактно,

антропологічне. Суть людини, за Фейєрбахом, - це розум, воля, серце; у нього йдеться про незмінну природу індивіда.

За вченням Фейєрбаха, любов людини до людини, особливо ж статева любов, - це релігійне почуття. Фейєрбах не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується відношенням релігійних уявлень до її земного світу. Найважливіше завдання наукової критики релігії є аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.

Основною філософією антропології Фейєрбаха є матеріалістичне вчення про природу. На відміну від ідеалізму і релігії, Фейєрбах вчить, що природа – це єдина реальність, а людина – її зовнішній продукт, відбиття, закінчення. У людині й завдяки їй природа відчуває себе, мислить про себе. Природа вічна: виникає в часі відносно лише окремих явищ. Природа нескінченна і в просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності.

Фейєрбах відстоює положення про безперервний зв’язок матеріалізму та руху. Але ж він не вказує на якісну багатоманітність форм руху матерії, на її взаємо перехід, внаслідок чого теза про саморозвиток матерії є лише позитивним висновком із заперечення божественного першопочатку. Заперечуючи механічне розуміння життя, Фейєрбах рішуче заперечує і віталізм. Його розуміння життя як вищої форми буття природи спрямовано логічним чином проти вульгарного

80

матеріалізму, що фактично заперечує існування свідомості. Свідомість у всіх її формах розглядається Фейєрбахом як безпосереднє відчуття суб’єкта і об’єкта.

Таким чином, вчення Фейєрбаха про природу незважаючи на окремі діалектичні здогадки, більш глибоке, ніж у попередніх матеріалістів, розуміння єдності і багатоманітності природи в цілому ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму.

Релігійно-ідеалістичному тлумаченню всесвітньої історії Фейєрбах протиставляє натуралістичну концепцію, початком якої є антропологічна характеристика людських відчуттів як головної і визначної сили поведінки кожного індивіда та суспільства в цілому.

Фейєрбах категорично заперечує існування об’єктів, що принципово не сприймаються відчуттями. Він виступає проти скептичної агностичної критики відчуттєвих сприймань, стверджуючи, що останні через свій безпосередній зв’язок з речами ніколи нас не обманюють. Не обмежуючись характеристикою ролі зору, слуху та інших органів чуття у пізнанні зовнішнього світу, Фейєрбах вказує на пізнавальне, значення всього емоційного життя і діяльності людини. Але він не вкладає у своє розуміння чуттєвої діяльності найголовнішого – змінення людиною природи, матеріального виробництва.

Ідеалізм Фейєрбаха у розумінні суспільного життя особливо проявляється у тому, що він хоче побудувати свої соціальні гуманістичні передумови на суто етичній основі. Природа щастя така, що робить щасливим всіх: вона не потребує жодної відмови або протиставлення обов’язку почуття. Усі труднощі, що, на думку Канта і Гегеля, постають на шляху здійснення вимог моралі, з точки зору Фейєрбаха, зрештою не існують. Оскільки любов розглядається як суть і мета людського життя, саме в любові вбачає Фейєрбах вирішальну силу суспільства і, зокрема, морального процесу.

Заслуга філософії Фейєрбаха полягає у тому, що єдиним, універсальним і найвищім предметом філософії вона вважає людину і природу як основу. Матеріалізму Фейєрбаха властивий антропологізм, однак Фейєрбах не зміг подолати споглядального характеру метафізичного матеріалізму й усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики, відкинувши її разом з ідеалістичною системою.

Соціально-політичні погляди Фейєрбаха не виходять за межі буржуазної свідомості. Той „єдиний” і „нормальний” індивід, про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людську індивідуальність, цей абстрактний суб’єкт зрештою залишається ідеалістичною людиною буржуазного суспільства.

5.6 Основні напрямки у філософії ХХ століття.