1. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду

Запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія.

Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне розуміння світу і місце в ньому людини. Тобто основою світогляду є знання, які формуються всім життям, комплексом природничих та суспільних наук. Але світогляд не просто сума знань, а їхній «сплав», їхнє складне переплітіння. Для світогляду дуже важливе, щоб знання стали переконанням, способом життя і визначали норми поведінки. Тут світогляд стискається з мораллю.

В світогляді виділяються:

пізнавальний рівень; логічна послідовність; інтелект, сила аргументів; повсякденно-практичний рівень; теоритичний рівень.

Світогляд складається:

світовідчування; світостримання; світорозуміння.

Складові світогляду:

знання; цінності; програми дій.

Історичні типи світогляду:

міфологія; релігія; філософія.

2. Предмет та функції філософії

Предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі.

Німецький філософ 19 століття Гегель так визначав предмет філософії: Філософія є наукою про причини, або наукою про «чому?»

Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, із чим пов'язані особливості її предмету:

• історична змінність, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

• уся історія філософії фактично входить в окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості;

• філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

Функції філософії

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

• світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири;

• пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності;

• логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

• соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

• критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

• виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

3. Особливості та структура філософського знання.

Філософія як історичний тип світогляду виникає приблизно у VII-VI ст. до н. е. Термін «філософія» - грецького походження й означає «любов до мудрості».

Особливості філософського знання визначається:

1. змістом - філософія ставить питання максимально універсального, всеохоплюючого, фундаментального характеру про світ і ;

2. методом - філософія вирішує питання раціональним способом, тобто вона не обмежується емоційним сприйняттям, чуттєвим досвідом, інтуїтивним прозрінням, вірою, а прагне логічно аргументувати і довести свої знання;

3. метою - філософія прагне не просто отримати інформацію, а досягти істини як мудрості, тобто цілісного знання про світ в єдності його з внутрішнім духовним світом людини;

4. значенням і смислом - філософія є таким знанням, яке поєднує цінності істини, добра і краси і яке відповідає глибинним потребам людини в повноті духовного життя, в усвідомленні нею сенсу власного існування і свого призначення в світі.

Філософія вирішує ті ж самі світоглядні проблеми, що і міфологія, релігія тощо, але своїм, особливим шляхом, методом теоретичного пізнання.

Структура філософського знання, яка містить у собі:

- гносеологію (теорію пізнання, вчення про сутність, форми і закони пізнання і мислення);

- онтологію (вчення про буття);

-діалектику (вчення про джерела, сутність і закони розвитку);

-соціальну філософію (теорія суспільного життя);

-логіку (вчення про закони і форми правильного мислення);

-філософію історії (вчення про сутність та сенс історичного процесу);

історію філософії (теорія загальноісторичного філософського розвитку);

Сучасна філософія намагається подолати протиставлення матеріальної і духовної реальності, зосереджуючи увагу на проблемі людини. Адже саме людське існування є реальною єдністю матеріального і духовного. Філософія всім своїм проблемам надає людського виміру, тобто з'ясовує ,яким чином і в якій мірі вони зв'язані з людським існуванням

З усього кола філософської проблематики І. Кант виділяв чотири основних питання:

Що я можу знати?

Що я повинен робити?

На що я смію сподіватись?

Що таке людина?

4. Філософія і наука. Філософська рефлексія

Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її з такою формою суспільної свідомості, як наука, адже остання також відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та науки є те, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі.

Проте, попри всю близькість науки і філософії, вони є різними, або навіть альтернативними формами суспільної свідомості.

Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне.

На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світ містила елементи природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися. Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою явище сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова “наука”, яке застосовується щодо природознавства.

Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формування якого вже схарактеризовані вище, а по-друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює пізнання.

Рефлексія — філософський метод, при якому об'єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гносеологія) або знання, думка, вчинок (епістемологія).

Рефлексія — це унікальна здатність людської свідомості в процесі сприйняття діяльності сприймати й саму себе, внаслідок чого людська свідомість постає як самосвідомість (знаня про знання або думка про думку).

Філософська рефлексія сконцентрована на усвідомлені та осмисленні граничних основ буття, мислення та людської культури загалом.

5. Філософія Стародавньої Індії. Основні філософські школи та їх вчення

Зародки філософського мислення Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Світогляд у санкх’ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті і пуруша. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій.

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу.

Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві.

Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.

6. Філософські вчення Стародавнього Китаю

VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична.

Перший китайський філософ Кун Фу-цзи, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552 — 479 до н. е.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю.

Конфуцій вважав писемність, культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії.

Філософ Мен-цзи — один з найвідоміших послідовників Конфуція. Захищаючи, розвиваючи конфуціанство, Мен-цзи сформулював концепцію природи людини. її суть полягає в тому, що людині від народження, за природою, властиві добрі якості. Але в житті ці якості можуть втрачатися під впливом життєвих обставин. Необхідно знайти причини своїх невдач, пізнавати світ і себе, не вдаючись до ненависті до інших, хто тебе гнобить, зневажає. Ідеалістичну позицію Мен-цзи займає і в поглядах на навколишній світ. Мен-цзи вказує, що небо — ідеальна сила, що дає людині життя і наділяє якостями.

З ідеями конфуціанства тоді боровся філософ Моцзи (Мо Ди), який закликав людей самим володіти і управляти своєю долею, вважав, що доля людини залежить від втілення у житті принципу загальної любові. У вченні Моцзи є і елементи матеріалізму. Матерія вважається первинною, а джерело знань — у вивченні дійсності, реальності. У соціальних питаннях Моцзи гуманіст: виступав проти війн, закликав людей допомагати один одному, незалежно від походження, віросповідання.

7. Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії

Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилась у VІІ-VІ ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI ст. н. е. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.

У розвитку античної філософії можна виділити три етапи. Перший етап (УІІ-УІ ст до н. е.) визначається як досократівський. Другий етап (У-ІУ ст до н. е.) - класичний. Філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та мислення. Третій період (кінець ІУ ст до н е. - УІ ст н. е.) - елліністичний.

Антична філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розквіту досягає в Афінах. На першому етапі антична філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом.

Перші філософи поставили перед собою завдання відшукати єдиний початок всього різноманітного світу, який керує природою і є її сутністю. Цей крок в історії людства називають переходом від міфу до «логосу».

Мілетська школа відома як перша філософська школа античності, Фалес, Анаксімандр. Анаксімен - її найвідоміші представники.

Другим видатним центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції - місто Ефес.

Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.

В один час із Гераклітом створює своє філософське вчення Піфагор. Вершиною його творчості була відома містика чисел.

Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу - у Південній Італії, у місті Елея. Основні представники елейської школи - Парменід, Зенон.

Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта Демокріт своє вчення грунтує на протилежній щодо елеа-тів тезі - існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стає можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття - порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це нестворені, далі неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.

8. Класичний період розвитку Античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем космосу на проблему людини, її розуму і душі. Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим, а лише «філософом», таким, що любить мудрість. Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування

Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання.

Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н. е.). Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу.

Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона.

Теорія пізнання Платона тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати лише уявлення, припущення. Але виникає питання, яким чином людина, що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі. Душа як ідеальна сутність є вічною і досконалою, а звідси - вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Знання про «ідеї», таким чином, душа приносить з попереднього існування.

На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму.

9. Філософія елліністичного періоду античної філософії

Елліністична філософія — період, який став завершальним у розвитку філософії Стародавньої Греції та характеризується етичної спрямованістю і адаптацією східних релігійних течій.

Однією з найбільш відомих шкіл цієї епохи була школа, заснована послідовниками кінізма. Це вчення проголошувало зневагу і заперечення всього зовнішнього — починаючи з фізичних потреб і закінчуючи наукою. Кініки були переконані, всі блага приходять виключно зсередини людини і не мають відношення до зовнішнього, яке не тільки не сприяє прояву в людському житті цих благ, але навіть виявляє собою перешкоду на шляху до щастя.

Епікур (341 — 270 рр.. До н.е.) і його послідовники висували дещо інші життєві та філософські принципи, хоча в їх вченні щастя також є однією з головних філософських категорій. У вченні Епікура є своя гносеологія, онтологія, фізика, однак найбільш значущою в історії філософії стала його етика. В основі етики Епікура лежить принцип, згідно з яким, задоволення і насолода є благо, але Епікур не має на увазі розпуста, він розуміє під насолодами, перш за все, "відсутність тілесних страждань". Саме поняття насолоду у вченні Епікура набуло якусь інтелектуальну витонченість, і одним з компонентів такої насолоди Епікур вважав заняття філософією.

В кінці VI в. до н.е., трохи пізніше школи Епікура, елліністичний період античної філософії ознаменувався утворенням іншої відомої філософської школи — школи стоїків. Засновником цієї школи був Зенон. Основоположний принцип стоїків був у наступному: щастя полягає в тому, щоб у всьому слідувати природі. Варто відзначити, що ідеї стоїцизму стали досить популярні в Стародавньому Римі. А що стосується самої етики, то римські стоїки проголошували ідеї універсального братерства людей, поблажливості, любові до своїх ближніх і навіть до ворогів.

Ще одним відомим течією, яким знаменита елліністична філософія, є скептицизм. Засновником скептицизму є Піррон (360 — 280 рр.. До н.е.). Ідея його вчення полягала в тому, що саме філософ вважався, на думку Піррона, людина, що прагне до досягнення щастя. Щастя полягає, насамперед, у відсутності страждань і повному спокої. На думку скептиків, жоден спосіб пізнання не можна визначити як помилковий або справжній, філософське ставлення до речей полягає в утриманні від суджень про ці речі. Достовірними є тільки наші чуттєві враження, а судження призводять лише до блуду.

Мислителі періоду еллінізму основний наголос робили на вирішення проблем людської моралі, проблем поведінки особистості в суспільстві. Елліністична філософія ознаменувалася революційними для того часу ідеями про визнання за рабами їх людської гідності, деякі філософи навіть висловлювали думки про те, що раби можуть володіти вищими моральними якостями. У підсумку розвитку нових філософських поглядів на світ і на суспільство в цілому, дві старі школи, засновані Платоном і Аристотелем, поступово втратили свій авторитет, і відійшли на другий план.

10.Християнська апологетика та патристика. Схоластика

Апологетика (захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів і широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання. Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької мудрості: позитивний і негативний. Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський, Оріген- вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній. Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, вона взагалі зіпсувала й спотворила людину, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на його думку є і і наука, і занадто розніжене мистецтво, і розбещена мораль, і аморальна релігія. Патристика. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин (Августин Блаженний). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" він розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.Схоластика («схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.

11.Філософія доби Середньовіччя. Номіналізм та реалізм

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття - це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне - тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Фома Аквінський - один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви. Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" - це рослини. Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім'я "самосущого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум - це воля, що спрямована не на пізнання, а ла діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф.Аквінським розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.