Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ТДП-Братасюк / ТДП - Тема 1 Право як антрополог. соціальне...

..docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
45.73 Кб
Скачать

Тема 1. Право як антропологічне та соціальне та культурно- історичне явище.

Проблема полісутності людини та багатомірності її буття. Навіть на початку третього тисячоліття, в добу великого антропологічно-персоналістичного перелому в історії людства, можна віднайти чимало юридичних публікацій, в яких їх автори-правознавці зовсім не звертаються до людинознавчої проблематики, до людської сутності, людського буття, людської природи. Складається враження, що правознавство – це не частина людинознавства, не людинознавча галузь знання. Як не дивно, але в переважної більшості українських правознавців і донині, не дивлячись на всі ті зміни, які відбулися в Україні за останні чи не два десятиліття, продовжує зберігатися уявдення про право як сукупність законів, і правника, як людину, що ними оперує. Отакий собі ремісник, та й годі. Уявлення ж про правника як фахівця, що працює з людьми, захищає їх права, стверджує і захищає справедливість і рівність у відносинах між ними при допомозі правових засобів і законів в т.ч., пробивається у правничу свідомість дуже повільно і важко. Але ж відомо, що право не існує поза людьми, поза середовищем їх життєдіяльності. Воно апелює систематично не до кого іншого, як до людини. То ж чи не настала необхідність переосмислити методологічні засади правознавства, юриспруденції, зробивши людину основним принципом подібних досліджень? Для сучасної України це дуже нагальна проблема, бо вона має найбезпосередніше відношення до правової реформи, без якої навряд чи появиться на українських теренах демократична і правова держава.

Зрозуміло, що досліджуючи взаємозв’язок людини і права, доцільно буде розпочати цей аналіз із вияснення сутності самої людини, а сутність ця така складна і багатогранна, і після цього спробувати пояснити право, як антропологічне явище, вивести з характеристик людини його характеристики. Це буде логічно, бо право, як і інші феномени людського світу, є продуктом людської творчості, втілює в собі всі ті характеристики, які властиві людині. Про це сьогодні пишуть філософи права і зарубіжні, і українські [18 ].

Проблема взаємозв’язку людини і права має дуже довготривалу історію. Уже древні мислителі розуміли, що для пізнання якихось людських речей, необхідно пізнати спочатку саму людину. Наприклад, Геракліт був переконаний в тім, що пізнати таємниці природи не пізнавши таємниць людського буття, неможливо. Сократ з Протагором оголосили людину мірою всіх речей. Сократ, великий антрополог античності, не залишив нам визначення поняття людини, бо зауважив, що людина є особливою істотою, досліджуючи яку, не можна використовувати ті ж емпіричні засоби, які використовуємо, досліджуючи природу. Він схилявся до думки, що розумність складає сутнісний зміст людини, але вже тоді мислитель помітив, що людина є істотою постійно змінюваною, яка шукає саму себе і в кожний момент свого існування випробовує себе і умови свого життя. Платон впритул підійшов до розуміння людини як істоти духовної. Арістотель мислив людину як політичну істоту. Загалом же заслуга античних мислителів у трактуванні людини полягала у визнанні її автономності та самодостатності.

В середні віки в християнізованій європейській культурі людина трактується як створена по образу і подобі Божій, як істота, найперше, духовна, пронизана вірою, і в той же час як істота гріховна, що дозволяє плоті виходити з-під контролю духа, тобто слабка і несамодостатня - до своєї першопочаткової суті без божої благодаті людині не повернутися.

Відродженницька доба формує нове уявлення про людину. Вона постає розумною, вольовою, творчою, з багатьма індивідуальними чеснотами, що дозволяє їй стати творцем власного щастя, людинобожеством. Відродженницький світогляд створює картину світу із двома рівноцінними центрами: один – Бог, другий - людина.

Доба Нового часу підходить до вивчення людини, як і до природи, – з емпіричними методами. І мислить людину відповідно: це природна істота, наділена розумом. Пройде немало часу, доки І. Кант, а слідом за ним Л. Фейєрбах частково зруйнують таке механістично-плоске бачення людини. І. Кант подивиться на людину як на істоту розумну і морально-почуттєву і напише: “Людина, як і загалом усяка розумна істота, існує як мета сама по собі, а не лише як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі” [1, 269]. Мислитель вважав, що лише людина є абсолютною цінністю, все інше довкола неї - цінності відносні, які набувають сенсу лише в залежності від інтересів та потреб людини. Він мислив людину насамперед моральною істотою. Найбільше його дивувало в людині - це моральний закон, який вона носить в собі.

XIX-XX ст. додадуть до розуміння людини нові штрихи. Ф.Ніцше, наприклад, мислить її усуціль вольовою істотою, “білобрисою бестією”, яка прагне до влади. Слідом за ним З. Фрейд сутнісним виміром людини оголосить біопсихічне несвідоме, “лібідо”, що вирішальним чином впливає на індивіда [6].

Марксизм абсолютизує соціальну природу людини. Його філософія людини пронизана ідеєю меншвартості людського індивідуума порівняно з соціумом, класом, партією, колективістським «ми». Ця філософія механістична, раціоцентрична, негуманістична, волюнтаристська. Невипадково в марксизмі вольове начало, груба фізична сила, втілена в ідеї класової боротьби, стає рушієм історії - це плід модерної епохи з її раціоцентричним, технократичним, негуманістичним мисленням і такою ж наукою.

В екзистенціальній філософії людина мислиться як безперервний процес духовного самоздійснення, в ній існування випереджує сутність. Екзистенціалісти вважають, що їхня теорія відрізняється від інших тим, що не робить із людини предмета. Найважливіше, сутнісне в людині - це її внутрішнє, суб’єктивне, духовно-душевне. Для визначення моєї людської сутності мені потрібен “інший”. В інтерсуб’єктивності людина вирішує, ким вона є, і чим являються для неї інші. Екзистенціалізм повністю перекладає на людину проблему її людської сутності - яким ти себе створиш, - таким ти і будеш.

Персоналістична філософія оголошує особистість цілісністю, що здатна утримувати в собі універсальне і тому є співвідносною Богові, природі, суспільству. Людина - це духовна монада, згусток духовної енергії, що сублімується в творчість, це “царство Духа”, але персоналісти не заперечують і приналежності людини до “царства Кесаря” (М. Бердяєв). Заслугою персоналістичної філософії, на відміну від механістично-натуралістичного розуміння людини мислителями Нового часу або технократичної-механістичним розумінням її як “продуктивної сили” марксизмом, є те, що в цій концепції проголошується причетність людини до космічного, абсолютного, божественного, вічного [16].

Навіть такий короткий огляд проблеми сутності людини дозволяє констатувати її полісутнісність, чим зумовлено те, що, не дивлячись на велетенський масив знань про людину, в сучасному людинознавстві не існує донині єдиної загальної теорії людини і усталеного погляду на її сутнісні характеристики. Нинішнє людинознавство подолало моносутнісний погляд на людину, що панував в епоху європейського модерну. Людина виявилася надзвичайно складною для науково-філософського осмислення, поскільки не є субстанцією, а постає феноменом.

Переважна більшість людинознавців сходиться на тому, що людину варто досліджувати як істоту, що належить одночасно декільком світам: божественному, надприродному, космічно-природному, соціальному та духовно-культурному. Справді, людина є тим фокусом, який дуже унікально відображає основні параметри цих вимірів.

Сучасній людині важко мислити себе поза космічним.Усвідомлюючи свою конечність, вона з усіх сил намагається продовжити себе у часі, а зробити це, не виходячи за межі самої себе, конечної, неможливо. Потрапляючи у різноманітні ситуації, людина вирішує їх, пам'ятаючи про те, що межі ситуацій - це не межі світу, що ще є Абсолют, Бог, моральний ідеал, космічно-досконале, що є протилежністю будь-якому людському припису. Те, що людина пов’язана з Богом своєю духовною сутністю, нині заперечується хіба атеїстами. Дві третини мешканців земної кулі вірять у свій зв’язок із Богом і свою особливу людську місію в предметно-матеріальному світі.

Плеядизація (утворення спільнот) - це закон космічної еволюції, який відображає ситуацію подолання неможливості реалізації себе індивідуально різними індивідуальними формами буття, включаючи індивіда людського, тобто людина приречена на соціальну якість, лише в суспільстві вона здатна реалізувати свій космічний потенціал, хоча її людські якості запрограмовані не лише її соціальним буттям. Людина - космо-природно-тварна істота, що має свої витоки людськості поза соціумом, але реалізовує їх у соціокультурному середовищі. Природа через соціумну людину виводить себе на якісно вищий рівень, і лише через природу ця людина може вижити і вдосконалити себе. Соціалізація, тобто процес навчання людини людському життю, і є тим засобом, який працює на відтворення і збереження засад цілісності суспільного буття. Цей процес пронизаний т.з. культурацією індивіда, тобто навчанням індивіда розпредметненню і освоєнню культурних цінностей, що є входженням, адаптацією його в культурному середовищі. Людина - це єдність, синтез двох начал космічно-природного та соціокультурного. Людська свідомість якраз і є першопричиною співіснування цих двох начал, що є взаємовиключними. Людина не може жити лише в природі. За час своєї еволюції вона вийшла уже за її межі у якісно інше середовище - соціокультурне. Культура - це винятково людське середовище, без нього людині уже також не обійтися. В соціокультурному середовищі людина знаходить засоби для подолання тих суперечностей, що виникають між природним і духовним, тварним і культурним. Чи не найефективнішим засобом людини в цій ситуації є її духовність, огорнуті, просякнуті нею почуття, воля, дія тощо, носієм і генератором яких завжди є людський індивід. Адже лише в ньому “одному-єдиному і неповторному, відбувається таємничий процес народження думки волі, переживання, в якому поєднуються, урівноважуються, виживають космічне, природне, тварне, технічне, соціумне, смислове разом узяті; здійснюється утворення єдиного начала з багатьох начал, що дає життя кожному з них зокрема”, слушно підкреслює Г. І. Горак [5,491].

Справді, складність людського існування полягає в тім, що воно відбувається одночасно у декількох вимірах: космічно-природному або вітальному, в соціумному і культурному. Природно-органічне існування поєднується з соціальним, тобто життям серед інших, подібних собі, у різних суспільних сферах і життям духовним, що є втіленням культури. Ні одна із цих сфер не може бути безболісно відірвана від людини. Десь у глибинах психіки воно живе своїм життям, час від часу пориваючись на поверхню культури, моральності, права, то, будучи безпечним, незначним для оточення, то у формах агресивно-немотивованих, загрожуючи оточенню руйнацією [6]. Якщо ж людина дозволяє собі агресивно-немотивовану поведінку свідомо, то у неї великою є ймовірність стати злочинцем. Щоб цього не сталося, на допомогу людині має прийти духовно-культурне.

Величезною цінністю для людини являється її духовність, що є результатом культурного розвитку. Саме культура стала сферою самореалізації, саморозвитку, самосвідомості людини. Культура стверджує людину як істоту духовну, що вивищується над обмеженістю матеріально-заземленого буття і прагне єднання з Абсолютом. Людина духовна горда за свою духовно-душевну унікальність і свідома своєї причетності до універсальних засад буття. Людина культурна або духовна - це вільний людський індивід, якому властиве високе сумління, почуття відповідальності за гармонійність буття, моральна та метафізична інтуїція. Такі люди прагнуть Краси, Творчості, Істини, Справедливості, Добра і готові стверджувати їх своєю життєдіяльністю. Людині як духовному суб'єкту властива надсвідомість, тобто здатність до трансцендування - саме через неї людина може здійснити вихід в надприродну реальність. Мудрість як синтез «логіки серця» та «логіки голови» дає людині здатність єднати себе зі світом свого буття, стверджувати гармонію зі світом. Духовне “я” людини не боїться фізичної смерті, бо вірить в духовне безсмертя.

Вся ця багатогранність і складність людського буття має безпосередній стосунок до права, яке є невід’ємним від людини, її природи та полісутності буття. Логічно припустити, що всі ті характеристики людини, що аналізувалися вище, тим чи іншим чином, в більшій чи меншій мірі втілюються та відображаються в праві. Вони зумовили його появу, формування, становлення, відобразилися в його полісутності, склали його змістовно-смислове наповнення, впливають на його розвиток, ствердження, захист або руйнацію, заперечення нині тощо.

Отже, право необхідне людині для гармонізації її відносин зі світом, іншими людьми. Воно постає засобом цієї гармонізації. Воно забезпечує усталеність людського існування, нормальну життєдіяльність людей. Оскільки людина є носієм підсвідомого, позасвідомого, що має свою логіку розвитку, оскільки людина, будучи частиною природи, час від часу виходить за межі культури, право покликане повертати її назад в культурне русло, воно засобом зобов’язань, заборон, велінь убезпечує людське буття від розпаду, дезорганізації тощо.

Оскільки людина є істотою соціальною, живе і взаємодіє з іншими в соціумі, право постає як соціальне явище, оскільки виникає в соціумі, розвивається в ньому, стверджується, порушується і захищається. Воно виконує соціальну місію – оберігає засади соціумного буття, регулює соціальні зв’язки та відносини. Воно несе на собі відбиток конкретного соціального буття (звичаєве право, мусульманське право, корпоративне право і т.д.).

Духовно-культурна сутність людини зумовлює духовно-культурну сутність права. Право не просто соціальне явище, а соціокультурне. Однієї соціальності для формування та розвитку права недостатньо. Потрібен культурний вимір чи рівень соціальності. Воно є формою буття духовних цінностей, духовного досвіду людей. Право задихається в бездуховному, обезкультуреному середивищі. Саме окультурені люди та суспільства є його творцями, стверджувачами та захисниками. Хто до них не належить, той руйнує, знищує право.

Право є втіленням такої характеристики людини як розумність. Саме вона є джерелом права як рівної міри справедливості, добра, свободи, поваги до людської гідності тощо. Втіленням розуму людини є конституції, нормативно-правові акти, правові договори, судові прецеденти тощо.

Проте право не виключає і ірраціонального як характеристики людського буття. Правові почуття, особливо почуття справедливості, свободи, людської гідності – це величезний капітал, який має примножуватися і оберігатися і кожною людиною зокрема, і державою, і народом. Кожна національна правова культура є втіленням і вираженням конкретного національного лібідо – психічної енергії народу, який її створив.

Право є результатом людської комунікації. Спілкування – це атрибут людського буття. Без спілкування людина не може відбутися як повноцінна людська особистість. Саме у спілкуванні формується та рівна міра добра, справедливості, поваги до людської гідності, свободи тощо, що складає суть права.

Зазначеним вище трактування антропологічного виміру в праві не вичерпується. Далі ми простежимо і інші прояви антропологізму права. Сказаного достатньо, щоб пересвідчитися, що право нерозривно пов’язане з людським буттям, є втіленням та вираженням його багатогранності.

Метасоціальні засади права. Отже, трактування людини як надскладної, багатогранної, суперечливої істоти дає підстави мислити право, що є невід'ємним від неї, як явище таке ж багатогранне і складне. Поскільки людина є однією із форм космічного буття, то логічно допустити, що саме через неї право має стає просякнутим, пронизаним космізмом, духовністю, трансцендентністю.

Уже античні греки по’язували право із божественною справедливістю, мислили полісні закони як відображення законів вищих, космічних, у вищій мірі справедливих. Слушно наголосити на тому, що античні греки, будучи носіями природноправової доктрини, вважали, що природне право - це принцип світового розуму, що є першопочатком позитивного (державного) права.

Особливістю природних імперативів є те, що вони носять надособистісний характер, але витоки цього лежать не в державній владі. Ця надособистісність метафізична, надфізична, тобто апелює до вищих першоначал буття, що є засадою правильності цих імперативів і необхідності її захищати. Дуже виразно в грецькій правовій свідомості античності простежується ідея божественного, космічного, природного походження справедливості, яку вважали невід’мною від права, його основоположною характеристикою.

В природно-правовій доктрині захищаються, найперше, такі цінності як: життя, людська гідність, свобода, справедливість, взаємоповага, добро і т.д.. Цю доктрину пронизує ідея невідчужуваності природних прав людини на життя, свободу, справедливе ставлення до себе, гідність, власність тощо. В цю ідею закладено констатацію того, що людина є невід'ємним елементом, формою буття і має право бути в космосі, як і всі інші форми - невід'ємні права її якраз і мають забезпечити право людини просто бути в космосі таким унікальним згустком життєвої енергії. В цій ідеї звучить відверте звертання до держави з констатацією факту, що не вона дає людині право бути і не їй його заберати у людини, в разі ж порушення цього права (і всіх інших, з ним пов'язаних), людина має право протестувати, як і все інше живе в природі, і це буде вираженням вищої справедливості.

Якщо визнається зв'язок людини з космосом, з божественним началом, тобто з безконечним, абсолютним, то маємо констатувати, що людина є “непримушуваною реальністю” (Ю.Пермяков). Держава не повинна приписувати собі право видавати особистості рецепт осягнення абсолютного, бо держава сама конечна. Отже, шлях до абсолютної істини - це виключне право особистості, отже, вона - автономна істота, здатна на власний вільний вибір. А тому захист особистісної автономії, свободи вибору, свободи совісті, що стала першопоштовхом до ствердження інституту прав людини, є основним завданням права.

Право, так само як і Космос, протистоїть хаосу. Право впорядковує, право - це низка засадничих принципів, що, будучи реалізованими, створюють своєрідний порядок, яким є і космос. Люди тривалий час сприймали і нині продовжують сприймати Космос як ієрархічно впорядковане буття багатьох-багатьох форм. Право є ніби втіленням цього універсального закону буття, це Закон буття, Закон Природи (С.Головатий, О.Костенко) Воно також існує як система норм, спрямована на утвердження фактичної нерівності. Воно є формою суспільних відносин, тобто втіленням принципу формальної рівності, а не змістовно-фактичної. Право, будучи формально-змістовним вираженням однакової міри добра, справедливості, свободи тощо, працюючи на увідповіднення інтересів та відносин, є засобом, який дозволяє унікально-неповторним, нерівним, неоднаковим, окремішнім, особистісним “я” зберегти і ствердити свою окремішність і унікальність.

Право вимагає покарання за правопорушення, і в цьому також є своєрідний зв'язок з космосом. Античні греки в часи Гомера і Гесіода серед багатьох богів намістили і богиню Евмонію, що карала за порушення світової справедливості. В різні часи в історії культури чимало покарань мали космічний сенс: вони очищали правопорушника від гріха, після покарання людина знову поверталася до життя уже очищеною.

В праві присутні вина і відповідальність - вони також несуть на собі відбиток космізму. Нинішній аж надто механістичний підхід до права багато що стер в цьому стані речей. Але щось залишилося, все-таки, від цих першопочаткових сенсів. Принаймні, людина, що вчинила злочин, в ньому може побачити правду про себе, жахнутись самої себе і здійснити моральними стражданнями відкуплення від гріха, вчиненого нею. Совість може перетворити життя людини в пекло. Право ж дозволяє людині бути - в міру власної неправедності. Покарання є засобом очищення людини від вчинених гріхів - після закінчення цього акту, право дозволяє далеко неправедній людині продовжувати жити.

Право, соціум, цивілізація, культура. Як зазначають дослідники, зокрема, філософи права, за поняттями цивілізації та культури стоять дві різні низки понять: за першим - такі поняття як: порядок, дисципліна, примус, обов’язок, відповідальність, держава, влада, необхідність, соціальність тощо; за другим - інша низка: людина, свобода, гармонія, духовність, досконалість, ідеали, творчість, істина, краса, моральність тощо[7]. Цивілізація зацікавлена у збереженні існуючого порядку, вона є сугубо регулятивно-нормативною. Культура ж не просто впорядковує соціальні стосунки як цивілізація, вона покликана їх гармонізовувати. Впорядкувати життя можна, послуговуючись силою, неправовими нормами тощо, але таке впорядкування буде далеким від ідеалів справедливості та гармонії. Культура орієнтована не лише на норми, в її арсеналі чимало засобів - духовність, творчість, ідеали, моральні цінності тощо , з допомогою яких вона здійснює свою місію. Культурний універсум має своє енергетичне поле і поволі через різні вимоги, заклики, пропозиції і т.п. воно втягує людей в себе, і вони підкоряють йому свою поведінку. Культура з її ідеалом гармонії постійно впливає на право, трансформовуючи його із явища суто соціального в явище культури. Людина витратила дуже багато зусиль на те, щоб піднятись на такий високий щабель розвитку, який дозволяє їй мислити себе істотою духовною, культурною. Право як культурне явище працює на те, щоб людина не втратила того, що такими важкими зусиллями за всю історію існування людського роду було нажито, щоб вона не знищила того, що вирізняє її з-поміж інших живих істот: здатності до діалогу з Богом, Абсолютом, вищою Істиною, Справедливістю, Добром, Красою, Сумлінням, Творчістю тощо.

По мірі розвитку людського суспільства правова реальність все більше і більше окультурюється разом із людиною, тобто наповнюється духовно-гуманістичним змістом. Якщо правова реальність тривалий час була засобом лише порядоку, тобто виступала, переважно, як явище цивілізаційне, то нині, на початку XXI ст., коли з'являються нові парадигми осмислення проблеми людина в світі, правова реальність не може залишатися незмінною, вона неминуче має пережити якісні зміни, олюднитися ще в більшій мірі, гуманізуватися, щоб дозволити людині стверджувати себе як унікально-неповторну істоту, що є найвищою цінністю, а не просто виступає “гвинтиком-нуликом”, “підданим” чи “громадянином”. Персоналістична революція, що відбувається в світі, не може не торкнутися правої реальності, вона також має набути якості персоналістичності, тобто людина-персона має стати її основним змістом і метою. А для цього космізм, метасоціальність або соціокультурність, що одне і те ж, духовність, що акумулює вищі духовні цінності, мають пронизати його від початку до кінця.

Аналіз питання космічних засад права був розпочатий ідеєю про те, що ці засади витікають із внутрішнього світу людини, що мислить себе причетною до вічності і веде діалог із собою самою. Право своєю метасоціальністю найбезпосередніше пов'язано з людською долею, проблемою життя і смерті, вини, каяття і прощення, сенсу життя - через право людина вслухається в себе саму і творить себе не лише як соціальну істоту, а й як істоту, що здатна до усвідомлення свого високого духовного покликання - гармонізувати буття всього у вічно-безконечному. Доти, доки люди навіть подібних собі, наприклад, кольорових, чорношкірих не завжди можуть мислити як рівноцінних істот по відношенню до себе, білошкірих, не кажучи вже про інші форми живого, у права ще довго буде доволі роботи і відмовлятися від нього у людей не буде підстав, мабуть, ніколи.

Безсумнівно, право створюється на засадах культури і носить історичний характер. Людська історія розвивається так, що люди прямують із несвободи в свободу, із хаосу - в упорядковане соціальне буття, розвиваються від несправедливих суспільних стосунків до більш справедливих, до формальної рівності у соціумі. Це і є шлях розвитку і вдосконалення права і людей як правових істот. Генеза права здійснюється в контексті загальнокультурного розвитку людського роду. Арістотель помітив ще в IV ст. до н. е. і підкреслив, що завершеного політичного і правового розвитку досягли лише античні греки, інші ж народи, на його думку, залишилися варварами, тобто народами, що в силу і розумової, і моральної нерозвиненості залишилися на допоміжному та доправовому рівнях розвитку [10].

Оскільки сутність права проявляється в його існуванні, то маємо підстави констатувати, що сутність права стверджувалася одночасно із появою розмаїтих форм буття права: правової свідомості, суб'єктів права, правової культури, правової поведінки, правових відносин, правових звичаїв, договорів, інституцій, правової держави, тобто із появою правової реальності.

Право виконує людинотворчу функцію. Поза оволодінням правовою реальністю, де живуть і здійснюються дуже серйозні речі, такі як: добро, справедливість, свобода, творчість, істина тощо, людина приречена на нездійсненність. Розвинена повноцінна людина-особистість можлива лише в умовах правової реальності.

Не всі люди готові жити в умовах правової реальності. Моральний і духовний прогрес людини сприяє розвитку людини як правової істоти і загалом ствердженню правової реальності. Невипадково у І.Канта моральний імператив і правовий принцип всезагальної формальної рівності співпадають: “Чини ззовні так, щоб вільний прояв твоєї сваволі був сумісний зі свободою кожного, відповідно до всезагального закону”, писав І.Кант [1, 140]. Мислитель, визначаючи поняття права, підкреслював, що “право - це сукупність умов, при яких сваволя особи сумісна зі свавіллям іншого з погляду всезагального закону свободи” [1, 239]. Філософ підкреслив у даному випадку лише те, що правовою істотою може бути лише окультурена людина, яка здатна сприймати іншого рівноцінним собі і відповідно поважати його волевиявлення, що здійснено в межах всезагального закону свободи. Поскільки людина живе в соціокультурному просторі, правова реальність не може формуватися поза ним і не нести на собі відбиток і культури, і соціальності. Правова реальність органічно включена в загальний, єдиний, анормативно/нормативно-ціннісний континуум “соціальність-культура”. Як соціокультурне явище в об'єктивній формі право існує в правових відносинах і соціальних інститутах, в суб'єктивній формі - в правосвідомості, що обслуговує правове життя. Право не лише забезпечує соціальну дисципліну, зобов'язує громадян виконувати належне, відстоює інтереси держави, воно також виражає і захищає права особистостей, їх інтереси. Воно виконує людинотврчу функцію, бо в умовах права людина відбувається як повноцінна особистість – про цю функцію легістсько-нормативістська теорія права не говорить нічого. Правові цінності: справедливість, добро, повага до людської гідності, свобода, рівність – це ідеали, які здатні виховувати людину в гуманістичному дусі. Норми права спрямовують індивідуальну енергію в конструктивне русло і забороняють громадянам всілякі руйнівні дії. Будучи регулятором соціокультурного життя, право, як зазначалось вище, доповнює дію релігійних норм, моральних, інших засобів впливу на індивідів.