Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ТДП-Братасюк / ТДП -Тема Сутність права - КУП

.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
35.92 Кб
Скачать

Тема: Онтологія права.

1.Лібертарний підхід до розуміння права В.С.Нерсесянца.

2. Свобода як ціль, умова та онтологічна характеристика права.

3.Формальна рівність та всезагальна справедливість як сутнісні характеристики права.

4.Добро, істина, спільне благо тощо як смисли права.

Узагальнюючи найрізноманітніші концепції природного права, можна визначити природне право як універсальне, об’єктивне, первинне стосовно закону та держави явище, що є втіленням об’єктивних цінностей та потреб людського буття і абсолютним критерієм правності всіх людських настанов. Поширеним визначенням природного права є трактування його як сукупності загальних принципів, що мають витоки в людській природі, світі людського буття, втілюють і відображають найважливіші життєві цінності, інтереси та потреби людей, і є визначальними стосовно позитивного (державного) права.

Лібертарний підхід до розуміння права В.С.Нерсесянца. Розглянемо основні риси юридично-лібертарного праворозуміння, запропонованого В.Нерсесянцом, який акцентує на проблемі розмежування права та закону, що є основним предметом дослідження філософії права. В контексті цієї проблеми цим автором розглянуто низку аспектів, які складають для нас певний інтерес. Осмислюючи онтологію права, автор підкреслює, що право втілює і виражає низку цінностей. Право – це принцип формальної рівності, форма фактичних відносин; право – це всезагальна справедливість. Рівність, свобода, справедливість як онтологічні характеристики права, вважає цей науковець, є правовими формальностями, це формально-змістовні, а не фактично-змістовні риси права. Тут доречно нагадати, що позитивісти мали претензії до природно-правових концепцій в плані змішування в них емпіричних, фактично-змістовних характеристик з формальними. З позицій юридично-лібертарного праворозуміння рівність, свобода і справедливість можуть увійти в єдине, несуперечливе визначення права лише в якості особливих, формальних властивостей.

На відміну від легістського типу праворозуміння, в юридично-лібертарному робиться наголос не на владно-імперативній, вольовій сутності права, а на його формально-змістовному наповненні свободою, рівністю і справедливістю. Право з цієї точки зору виконує насамперед. людинотворчу функцію. Людина, наділена максимумом формальної свободи, є істотою, що здатна ствердити, зреалізувати свою самість, стати продуктивним, творчим суб’єктом історії. З погляду гносеології пізнанню в праві підлягає не стільки його логічна форма вираження, скільки його зміст, тобто формально-змістовне наповнення.

Далі варто наголосити на наступному моменті: всі вище наведені визначення права конструюють вцілому природу, сутність і специфіку права у його відмінностях із законом. Право – це об’єктивне, незалежне від законодавця, історично і логічно передуюче закону явище [23; 56].

Наступним важливим моментом при аналізі юридично-лібертарного типу праворозуміння є осмислення проблеми позитивації права, тобто вираження його в законі. Тут треба звернути увагу на ще одну рису, що додається до трьох вищезазначених в процесі позитивації права, а саме – владну загальнообов’язковість закону у визначеному місці та просторі. Наголосимо, що, лише будучи формою вираження права, закон являє собою правове явище. Відомо ж, що закони бувають правові і неправові, тобто такі, що не вбирають в себе вищезазначених рис: формальної рівності, необхідної і загальнозначимої свободи та всезагальної справедливості. Правовий закон – це право, що отримало законну силу, набуло офіційної форми визнання. Лише у випадку правового закону необхідна та загальнозначима свобода і всезагальна справедливість отримують офіційний захист, загальнообов’язкове визнання, державно-владне ствердження. Звернімо увагу, що лише у випадку правового закону право і закон співпадають, закон набуває об’єктивних рис права. Отже, лише правовий закон – це позитивне право, що володіє його (права) об’єктивними характеристиками. Будь-який закон не може називатися правом, бо він може бути усуціль свавільним приписом держави, і не мати нічого спільного з правом. Детальніше на цій проблемі ми зупинимося в наступних розділах.

Заслуговує на увагу при дальшому аналізі проблеми позитивації права такий аспект як прояснення витоків загальнообов’язковості закону. Для легіста загальнообов’язковим є будь-який закон, оскільки він є вираженням волі державної влади. В.Нерсесянц акцентує, що в загальнообов’язковості закону є два моменти: офіційно-владний і правовий. Загальнообов’язковість закону зумовлена не тим, що він є установленням влади, як це дуже часто подається, а тим, що він є саме правом, а не чим-небудь іншим. Лише правовий закон може володіти такою властивістю як загальнообов’язковість. Отже, загальнообов’язковою силою наділяти належить правовий закон, а не будь-який. Цінність закону належить вимірювати цінністю права, а не тим, що його виписано державою.

Наголосимо, що закон є загальнозначимим, бо таким є право. “Всі люди народжуються рівними і вільними у своїй людській гідності та правах”, - наголошено в ст.1 “Згальної Декларації прав людини”. Тут виразно сказано, що правова рівність та повага до людської гідності – це природне буття для кожного представника виду homo sapiens, винятків в цьому плані ніяких немає. Без права ніхто не може здійснитися як повноцінна людська особистість. Отже, право не є наслідком офіційно-владної загальнообов’язковості, навпаки – офіційно-владна загальнообов’язковість зумовлена загальнозначимістю права. Людині, як хліб та повітря, потрібні справедливе ставлення до себе з боку інших, безпека, можливість бути самою собою, свобода, вільний вибір, самовизначення тощо – все це вона має як право. Якщо ж людина безправна, без-права, то це означає, що вільного вибору зробити на засадах права вона не може, вищезазначених благ та цінностей в неї бути не може, а, отже, стати повноцінною особистістю вона теж не може. З огляду на це, право і набуває статусу загальнозначимого – воно необхідне для всіх, хто належить до виду homo sapiens, про що і мовиться в ст.1 Загальної Декларації прав людини.

Процес позитивації права залежить від багатьох чинників: від політичного режиму, від певних культурних обставин, від соціальної структури суспільства, від загального рівня розвитку суспільства, від зрілості в конкретному суспільстві особистісного “я” тощо. Від волі законодавця не можуть залежати такі об’єктивні смислові властивості права як: необхідна загальнозначима свобода, всезагальна справедливість, формальна рівність, добро, спрямованість на спільне благо тощо. А от загальнообов’язковість як риса правового закону від волі законодавця може залежати (від владних оцінок, рішень, від форми вираження тощо).

Отже, відповідно до юридично-лібертарної концепції, позитивне (державне) право – це загальнообов’язкова формальна рівність, це загальна міра необхідної та загальнозначимої свободи, що має законну силу, та всезагальна справедливість, що офіційно визнана і захищена. Можна визначення спростити: позитивне право – це загальнообов’язкова форма рівності, свободи та справедливості.

Далі варто наголосити на наступному: з позицій юридично-лібертарного типу праворозуміння в гносеологічній площині належить пізнавати юридичний зміст права, здійснювати перехід від звичайної думки про право як деякої суб’єктивно-владної його данності у виді закону до поняття права, до теоретичного знання про сутність права, його об’єктивну природу та властивості.

Позитивація права, з огляду на все вищезазначене, виступає як творчий процес нормативної конкретизації правового принципу формальної рівності. В цьому випадку законодавство і законотворчість співпадають, виступаючи творчим вираженням начал та вимог права в конкретних нормах загальнообов’язкового закону.

В межах юридично-лібертарного типу праворозуміння насильство правомірне лише у формі державної санкції правового закону, а не будь-якого, з довільним змістом, державно-владного припису.

Звернемо увагу на ціннісно-правовий імператив, який відображає ціль права як належного по відношенню до закону і держави: закон (позитивне право) і держава мають бути правовими.

Для права, на противагу твердженням легістів, не є самоціллю ні могутність держави, ні соціальний порядок, ні добрі закони, ні ефективний механізм їх функціонування. Для нього визначальна мета всіх зусиль – це живе життя, повноцінне, повнокровне, що дозволяє розгорнутися і зреалізуватися всім можливостям і потенціям, що містяться в ньому. В кінцевому підсумку, все це повинно в своєму розгортанні дійти до того, що Арістотель називає вищим благом, – ні держава, ні будь-яка із її підсистем не може переживати блажества. Вони можуть створювати лише передумови для цього. Переживати блажество може лише людина, бо лише вона здатна жити одночасно і органічним, і піднесено-духовним життям. Право виконує в цьому плані дуже почесну і відповідальну місію – воно покликане оберігати суб’єктів і процес життєтворчості від всього того, що може загрожувати їм із соціальної сфери, захищаючи тим самим людину-творця, культуру, цивілізацію від руйнації, дисгармонії. Щоб це відбулося, нинішньому українському суспільству необхідно відмовитися від легістських (законницько-нормативістських) ідей та принципів, кодів мислення та поведінки, оскільки вони не здатні працювати на людину нового типу, що почала масово появлятися, і на її майбутнє, і звернутися до сучасного гуманістичного правового мислення, що здатне стати чинником поступу українського суспільства по шляху прогресу.

Надалі, розкриваючи онтологію, гносеологію, аксіологію права, ми звертатимемося і до інших концепцій права з метою якнайповнішого висвітлення його багатомірності і, найперше, виявлення його антропологічного виміру.

Свобода як ціль, умова та онтологічна характеристика права.

Право, маючи витоки в людині, теж є духовним феноменом, утримує в собі духовну сутність. Воля без свободи – це порожнє місце, так само, як і свобода дійсна лише як воля, як суб’єкт, – наголошував мислитель. Кожна людина – це “я”, що прагне перейти від позбавленої відмінностей невизначеності до розрізнення, відмінності, визначеності стосовно всього іншого. Суб’єктивна воля - це повернена до загальності одиничність, особливість самовизначення “я”. Кожна людина це і є одиничність, самовизначеність, що водночас залишається в своїй тотожності з собою й у загальності. Свобода полягає в тому, щоб хотіти визначення, але в цій визначеності бути в собі й знову повертатися в загальне.

Людина не може бути, існувати, не спілкуючись зі світом, не виходячи систематично за власні межі, не перебуваючи поза собою. Виходячи за межі самої себе і “уловлюючи” у зв’язку з цим певні об’єкти, людина перебуває весь час у центрі цього виходу поза себе [5, 319-344]. Отже, людина перебуває у ситуації самотворення. Її буття взагалі – це “буття вільної волі”, а в цьому, – писав Гегель, – “якраз і полягає право. Отже, право це взагалі свобода у формі ідеї” [4, 43].

Прагнучи свободи, людина пересвідчується, що її свобода повністю залежить від свободи інших людей, і що свобода інших залежить від її свободи. В зв’язку із цим, слушно буде закцентувати на проблемі сваволі. Людина – істота суперечлива: з одного боку, вона схильна до прояву розумної волі, а з іншого, вона в такій же мірі схильна до прояву ірраціональної, грубої волі, необмеженої нічим. “Маючи можливість визначити себе в тому чи іншому напрямі, тобто маючи можливість вибору, – писав Гегель, – я володію сваволею, яку, звичайно, називають свободою. (...) Звичайна людина вважає себе вільною, якщо їй дозволено діяти свавільно, тимчасом як саме в сваволі криється причина несвободи” [4, 38]. Отже, свобода – це не просто вільний вибір в будь-якому напрямку, а розумний вибір, моральний вибір, який здійснюється людиною як культурною істотою, здійснений на засадах рівної міри справедливості, добра, істини, спільного блага тощо. Людська свобода не може бути безмежною, вона має бути розумною, моральною, тобто обмеженою в ім’я загального блага. А тому В. С. Нерсесянц підкреслює, що свобода не приходить до людей оголеною, такою нам вона лише видається, а “насправді свобода приходить в світ і стверджується в ньому в невидимому, але міцному одязі права. Це, звичайно, більш нудна матерія – правопорядок, дозволи і заборони, правопорушення, відповідальність і т. п. Але такою є дійсність свободи” [6, 24].

Іншої форми буття і вираження свободи люди не придумали. Право – це простір свободи індивідів, але це не свобода взагалі від усього, негативна свобода, як сказав би Гегель. Це свобода конструктивна, свобода “в ім’я” чогось, а цим “чимось” є саме людина і загальне, спільне благо. Право – це рівна міра свободи, однаковий масштаб свободи для кожного представника виду homo sapiens. Свободи як можливості здійснити себе, самореалізуватися у кожного має бути однаково багато, тобто можливий максимум. Кожна людина має мати максимум свободи для того, щоб створити саму себе, якнайповніше збутися, а тому право і є тією єдиною, рівною мірою свободи для всіх. Право – це форма суспільних відносин, це таке коло відносин, де кожний його учасник має однакову можливість з іншими до продуктивної життєдіяльності – вони однаково підкорені принципу правової рівності, який впорядковує використання свободи. Звичайно, в межах цього кола впорядкованих правом відносин кожний суб’єкт є незалежною, автономною особистістю. В “Загальній Декларації прав людини” записано, що право на необхідний максимум свободи мають всі люди без винятку, безвідносно до їх походження, расових, національних, професійних, релігійних, вікових тощо відмінностей. Цей максимум, хоч і обмежений (безмежним бути не може) є необхідним для людини, без нього вона як повноцінна людська істота не відбудеться. Право як форма буття і вираження свободи не є статикою, це безконечний процес розгортання і ствердження свободи як його сутнісної властивості. Правова форма людських стосунків, впорядкована свобода, правове життя протистоїть хаотичному, неправовому життю людей, таким стосункам, де свобода невпорядкована, тобто існує без міри і масштабу, є безмежною, а, отже, свавіллям. Історія людства розвивається так, що свободи у людей стає все більше, а це означає, що сфера правового життя розширюється, захоплюючи в себе все більше і більше людей.

Окремо варто наголосити на тому, що прогрес права як форми буття свободи безпосередньо залежить від стану розвитку особистісного начала в історії – там, де є вільні, незалежні індивіди, тобто суб’єкти права, там і стверджено свободу у формі права. І навпаки, якщо таких індивідів в суспільстві небагато, або взагалі немає, то й немає підстав говорити про правове життя, бо воно там неможливе.

Власність безпосередньо впливає на становлення і розвиток особистісного “я”, його відчуття свободи, потреби в свободі, готовності її захистити в разі необхідності. І навпаки, у невласника свобода дуже часто є другорядною цінністю, а не маючи її, він стає жертвою цієї ситуації, не суб’єктом права, а лише об’єктом законницького впливу. Сама можливість наявності начал свободи, права, рівності людей в сфері економічного життя суспільства з необхідністю пов’язана з визнанням правоздатності (а, отже, і свободи, незалежності, самостійності) індивіда у відносинах власності, тобто визнання за індивідом здатності бути суб’єктом права власності на засоби виробництва. Якщо в сфері економічних відносин стверджено принцип правової рівності, то неминуче і інші об’єкти (невиробничого призначення) будуть втягнені у цю сферу. Отже, власність – це, так би мовити, ланка що витягує весь ланцюг, це ключ до розширення принципу права на всі суспільні відносини. Щоб людина стала суб’єктом права, вона має стати суб’єктом відносин власності. Власність, - підкреслює В. С. Нерсесянц, - це не лише форма буття свободи, вона створює “загалом цивілізаційне підгрунтя для свободи і права. Де повністю заперечується право індивідуальної власності на засоби виробництва, там не тільки немає, але й в принципі неможливі свобода і право” [6, 28].

Зважаючи на зазначене вище, доцільно наголосити на наступному: для того, щоб принцип права було утверджено в масштабах всього суспільства, щоб права і свободи особистості і їх найповніша реалізація стали метою суспільства, необхідно, щоб суспільство складалося із громадян-власників – вони і будуть повноцінними суб’єктами права, без них правової держави створити неможливо, а саме про неї і мовиться. Іншими словами, лише громадянське суспільство як суспільство власників є суб’єктом творення правової держави.

Підсумовуючи, підкреслимо, що свобода є одночасно ціллю права, метою – право є засобом самотворення, самоздійснення людини, а вона така можлива лише як вільна істота, істота, що перебуває в стані свободи, вільного вибору своєї власної здійсненності. Право покликане захищати вільну людину, воно є засобом, за допомогою якого стверджується вільна особистість.

Право – це феномен, що можливий лише в суспільстві, яке складається з вільних громадян-власників, що є повноцінними суб’єктами права. Отже, свобода – це умова існування права. В деспотичній державі право неможливе. Духовно зріле суспільство – необхідна передумова права. Співзвучними думкам В. Гумбольдта є ідеї іншого відомого правознавця ХХ ст. Б.Чічєріна. Він писав, що істинно вільною (свобідною) особистість є там, де в основу суспільного життя покладено принцип гуманізму. Чимало народів пронизали цим принципом свій громадянський порядок. “У нас цей великий крок здійснено пізніше, – наголошував Б. Чічєрін, – ніж у інших європейських народів, і це служить безсумнівним свідченням нашої відсталості не тільки в розумовому, але й у громадянському відношенні; а так як визнання в людині людської особистості є також і моральною вимогою, то і з цього боку нам нічого величатися перед іншими” [8, 107].

Право – це форма буття і вираження свободи. Де стверджено вільне суспільство, що неминуче складається з вільних громадян, особистостей, там стверджено, отже, право, правове життя. Право – це простір свободи як обмеженої волі, рівного її масштабу і міри. І навпаки, неправо – це заперечення вільної волі, відсутність рівної міри свободи у суспільних стосунках. Отже, свобода складає сутнісну рису права, в умовах її відсутності право руйнується як таке.

Формальна рівність та всезагальна справедливість як сутнісні характеристики права. Людина є моральною істотою. Вище наголошувалося, що уже античні греки намагалися жити відповідно до принципу природної справедливості. Ідея зв”язку права та справедливості пронизує всю європейську правову культуру. Для людей, які є однойменними суб”єктами права, принципово важливо, щоб у них була однакова міра свободи та справедливості. Відступ від цієї однакової міри прийнято розцінювати як несправедливе ставлення до людини. В.С.Нерсесянц наголошує, що право, будучи формою буття і вираження свободи, є формою буття рівної міри, однакового масштабу свободи для всіх суб’єктів даного кола правовідносин. Правова рівність – це рівність вільних і незалежних один стосовно іншого суб’єктів права по єдиному спільному для всіх них масштабу, єдиній мірі, єдиному критерію. Таким критерієм, основою правового урівнювання різних фактично людей є їх свобода. Право тому і цінне для членів суспільства, що воно не ліквідовує фактичної рівності індивідів. Вони залишаються кожний унікально-неповторним, окремішньо-інакшим один стосовно іншого: багатшими і біднішими, високими і низькими, освіченими і не дуже, різними у професійній підготовці, за походженням, за релігійною приналежністю, віком тощо. Право урівнює цих фактично нерівних людей у свободі, яка їм необхідна для самоствердження, самотворення, самовизначення – можливості свободи, необхідної для цього, і вони мають отримати всі однакову міру. Якщо вона буде видана комусь у подвійній, наприклад, “порції”, а комусь дістанеться лише одна така “порція”, буде порушено принцип правової рівності, це вже буде правова нерівність, тобто не-право, свавілля. Правова рівність в свободі як рівна міра свободи означає вимогу еквівалентності, співрозмірності у відносинах між рівними індивідами як суб’єктами права.

Уже Арістотель бачив зв’язок рівності і справедливості. Він писав, що “поняття “справедливість” означає одночасно як законне, так і рівномірне, а несправедливість – протизаконне і нерівномірне (відношення до людей)” (Этика. V, 2). Нерівномірне і протизаконне – не одне і те ж, відмінність між ними в тому, що вони відрізняються одне від іншого, як частина від цілого: “бо все нерівномірне – протизаконне, але не все протизаконне - нерівномірне”(підкр. авт.), (Этика. V, 5). Мислитель виділяв поряд із справедливістю розподільчою так звану справедливість урівнюючу, тобто правову, вона проявляється в урівнюванні того, що обмінюється, і застосовується вона в сфері цивільно-правових стосунків, відшкодування збитків, злочинів і покарання. В загальному вигляді рівномірність трактується Арістотелем як середнє між надлишком і нестачею.

Ціцерон, акцентуючи на ідеї рівної міри справедливості як смислової характеристика права, наголошував: “під дію закону повинні підпадати всі” [9, 227]. Винятку ні для кого мислитель не робить. Треба, - наголошував мислитель, - встановити “не тільки для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх підлеглості. Бо ж і той, хто розумно управляє, рано чи пізно буде підкорятися, а той, хто покірно підкоряється, вартує того, щоб рано чи пізно почати управляти” (Про закони. ІІІ, 5). В цих думках мовиться про принцип урівнювання громадян по єдиному критерію, єдиному масштабу свободи, що має відобразитись у законі.

Отже, право – це не роздавання благ, як мислить іноді буденна свідомість. Право – це рівність по формі, формально-змістовна рівність, а не фактично-змістовна [10]. Змішування понять “фактична” рівність і “формальна” в філософії права траплялося не раз і сьогодні зустрічаються випадки такого змішування як наслідок соціалістичного минулого, коли формальну рівність як принцип суспільного життя було підмінено фактичною рівністю, тобто зрівнялівкою. Фактична рівність якраз і можлива як заперечення рівності формальної, тобто правової. “Рівність” має сенс як принцип життєдіяльності лише в умовах фактичної нерівності, лише в контексті розрізнення рівності формальної та фактичної. “Формальна” рівність можлива лише як абстраговане від фактичного. Завдяки цьому право і можливе як формалізований вимірювач фактично-дійсного. В праві свобода людини нормована, виміряна і розвиток людської історії засвідчує, що право, втілене в принципі формальної рівності, є доволі ефективним регулятором суспільного життя поряд з якісно іншими засобами його регуляції. Люди надзвичайно різні, і право лише впорядковує їх відмінності по єдиній основі. Принцип формальнної рівності передбачає, що фактично реалізовані людьми реальні суб’єктивні права будуть нерівні. Формальне право – це лише абстрактна вільна правоздатність набути відповідно до однакового масштабу, спільної основи, рівної міри, своє право на щось, якесь конкретне благо: освіту, житло, роботу, зарплату тощо.

Спробуймо собі уявити, що громадяни стали реалізовувати своє право на житло поза принципом формальної рівності: без квартирного обліку, без черги, без купівлі-продажу житла, без нотаріального посвідчення цього акту, тобто поза певним порядком, хто як може, по принципу “хто сильніший”. Краще цього не уявляти, картина буде жахлива. Право протистоїть суспільному хаосу, оберігає людей від соціальних потрясінь, які поглинули б суспільне життя в умовах здійснення його поза принципом правової рівності. Фактична нерівність – це наслідок розподілу благ по принципу формальної рівності.

Видатним прикладом правової нерівності є Закон України «Про статус народного депутата України», який фактично закріпив низку привілеїв як безпідставних, необгрунтованих пільг для такої соціальної групи як українські народні депутати. Цей закон порушує всі смислові ознаки права – він несправедливий, неправовий, неморальний, оскільки вивищує невеличку групу людей, які цей Закон створили для себе, над всіма іншими громадянами України, робить їх свободу необмеженою, узаконює, по суті, свавілля групи людей, які самі себе оголосили чомусь винятковими, особливими. Праву це невластиво. Цей Закон України не є юридичним явищем, не є формою права, хоча і продовжує бути чинним, що є характерним для неправової державі.

Принцип формально-правової рівності мав різний масштаб дії в різні історичні періоди розвитку людства. Він поширювався в минулому лише на окремі верстви населення і окремих людей. В сучасному світі, який все більше демократизується, дія цього принципу поширюється на все більший і ширший загал. В умовах правової держави цей принцип поширюється на всіх без винятку громадян.

Дослідники наголошують, що скрізь, де діє принцип формальної рівності, там діє правове начало. Де немає принципу формальної рівності, де він порушується, там і права як такого також не існує [6, 22].

Визначаючи право як форму буття і відображення свободи по принципу формальної рівності, звернемося ще раз до такого аспекту цієї проблеми як зв’язок права як принципу формальної рівності зі справедливістю.

Римський юрист Ульпіан писав наступне: “Тому, хто займається правом, необхідно спочатку вияснити, звідки прийшла назва права (jus). Її витоки у справедливості (justitia): бо, як елегантно визначає Цельс, “право є мистецтво добра і еквіваленту” (Д. 1. 1. 1.). В цьому висловлюванні вживається слово “еквівалент” (еквівалентність) у значенні специфічної властивості правової рівності (відповідності, рівномірності), що, власне, і виражає зміст справедливості права. Римські юристи користувалися поняттями aequum jus (еквівалентне, рівне право) і jus iniquum (право нееквівалентне, нерівне). Правовий еквівалент означав у них рівну справедливість або справедливу рівність, що є одним і тим же. Згаданий вище римський юрист Ульпіан, наголошував, що “справедливість є незмінною і усталеною волею надавати кожному його право. Приписи права наступні: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому належить. Справедливість є пізнання божествених і людських справ, наука про справедливе і несправедливе” (Д. 1. 1. 10). В. І. Сінайський, оцінюючи внесок римських юристів у розвиток юриспруденції, підкреслював, що саме під впливом ідеї справедливості відбулося розмежування старого римського права і права справедливого. Ідея справедливості означала відповідність права вимогам життя. В цій відповідності і полягала сила права юристів, яке ніколи для них не було законом [11, 59].

Загалом ідея справедливості як сутнісної ознаки права звучить уже в часи Гомера і Гесіода. Геракліт вважав, що справедливість полягає в тому, щоб жити відповідно до божественного логосу. Демокріт акцентував, що справедливим є все те, що відповідає законам природи і навпаки – несправедливе є те, що суперчить їм [12, 152]. Аналогічно мислили всі прихильники природно-правової традиції від античності до сучасності. Якщо грецькі мислителі трактують справедливість як природно-космічний принцип з незмінюваним змістом, якому мають відповідати полісні закони, то в добу еллінізму звучить ідея справедливості зі змінюваним змістом. Епікур, наприклад, наголошував на договірній природі справедливості. Одначе, підкреслював цей мислитель, при всій змінюваності змісту справедливості в залежності від країни, обставин тощо, сам принцип справедливості залишається незмінним: “загалом справедливість для всіх одна і та ж, тому що вона є дещо корисне у стосунках людей між собою” [12, 217].