Підручник з політології (Семке Н.М

Другий етап: 1994 – 1999 р. Проходить накопичення капіталу у всіх трьох групах еліти – старої правлячої, нової правлячої і нової кримінальної. Розростається тіньова економіка, укореняється мафія, її верхівка вливається у правлячу еліту. Розгортається протиборство регіональних еліт. Сходять з політичної арени дисиденти.

Третій етап: 2000 – 2004 р. формуються потужні олігархічно-кланові угрупування, побудовані за принципом зрощення влади з власністю. Проходить перерозподіл владного ресурсу, формується нова контреліта, укріплюються позиції правої контреліти в парламенті.

Четвертий етап: з кінця 2004 р. Фактично розпочався після інавгурації президента В. Ющенко на початку 2005 р. Під час президентських виборів поглибився розкіл владної еліти, розпочалось протистояння регіональних еліт. Відбулася після виборна масова рекрутація еліти, яка не забезпечила повноцінної зміни еліти і в результаті призвела до різкого сплеску управлінської некомпетентності органів виконавчої влади. Ситуація ускладнюється перманентними виборами (2006 р., 2007р.) до парламенту, відновлюючи розкіл політичної еліти за регіональною ознакою.

На порядку денному – питання консолідації еліти.

Формування еліти дуже важлива справа, над її вирішенням повинні працювати школи, вузи, урядові інститути.

Питання й завдання

1.Назвіть фактори, що обумовлюють існування політичної еліти?

2.Які функції виконують політичні еліти в суспільстві?

3.Які рівні можна виділити в політичній еліті сучасних суспільств?

4.Розкрийте механізми рекрутування еліти (система гільдій та антрепренерська).

5.У чому позитивний сенс ціннісних теорій еліт?

6. Який взаємозв'язок між ціннісними теоріями еліт і концепцією їхньої плюралізму?

7. У чому суть теорії пануючої еліти?

8. Назвіть відомих вам представників національної, регіональної й місцевої політичної еліти України.

9. Які зміни відбулися в складі політичної еліти України за останні

роки?

Рекомендована література

1.Атаманюк З. М. Еліта як соціальний феномен //Перспективи. – 2003. – № 4. – С. 96 – 101.

2.Ашин Г. К., Охотский Е.В. Курс элитологии. – М., 2000.

3.Гаман-Голутвина О.В. Политическая элита – определение основных понятий // Полис. – 2000. – № 3.

4.Зоткин А. Роль региональных элит и столичного истеблишмента в формировании властной элиты Украины // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2004. – № 3. – С. 95 – 108.

5.Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // Соціальна психологія. – 2004. – № 2. – С. 39 – 48.

6.Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.

7.Роль еліт у трансформаційному суспільстві. – К., 2003.

8.Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. – 2006. № 1. – С. 27 – 36.

9.Формування політичної еліти в Україні. – К., 2004.

10.Шульга Н. Этапы становления политической элиты в Украине в годы независимости // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. – №

4.– С. 24 – 37.

Тема 17 Політика і етнонаціональні відносини

17.1 Сутність етносу та нації 17.2 Роль і місце етнонаціональних відносин у політичному житті

17.3Поняття та зміст етнонаціональної політики

17.4Особливості етнонаціональних відносин та етнонаціональної політики в сучасній Україні

У формуванні політичного життя суспільства величезну роль відіграють такі суб'єкти політики, як нації та етнічні групи. Етнонаціональні процеси в багатьох регіонах світу спричиняють глибокі конфлікти , соціальні струси з численними жертвами. Усе це обумовлює актуальність даної теми, її теоретичне і практичне значення. Питання сутності, характеру, форм життєдіяльності етносів і націй вивчає складова політології – етнополітологія. У багатьох вищих навчальних закладах сучасних держав етнополітологія є самостійною галуззю знань і навчальною дисципліною, оскільки проблеми міжетнічних, міжнаціональних відносин є дуже гострими для більшості багатонаціональних держав світу.

17.1 Сутність етносу та нації

Поняття "етнос" (від. гр..ethnos – народ, плем'я) увійшло в історикоетнографічну науку з Давньої Греції, де воно вживалося для позначення окремих племен, народів. Народи-етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Першим типом етнічної спільності був рід –кровно-родинна

спільність людей. З розвитком родових відносин виникло плем'я – етносоціальна спільність людей із власною назвою, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. В епоху розпаду родового устрою і формування класового суспільства племена поєднуються в союзи і виникає новий історичний тип етносу – народність.

Народність – етнічна спільність, котра займає на сходинках суспільного розвитку – місце між племенами і нацією. Народності виникають в епоху рабства і являють собою мовну, територіальну, економічну й культурну спільність. Народність по чисельності більша за плем'я, кровно родинні зв'язки не охоплюють всю народність.

Вирішальну роль в перетворенні союзу племен в народність відіграє держава. Вона об'єднує обширні території, встановлюючи більш тісні зв'язки між людьми і етнічними групами.

На базі народностей в епоху капіталізму формуються нації – вищий історичний тип етносу.

Нація – це найбільш розвинута етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті з'єднання, "змішування" представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв'язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку.

Процес етнічного розвитку це не ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т.д.), а деякі із сучасних народів виникли ще в Стародавньому світі (вірмени, грузини). Англійська нація склалася в ХVI ст., українська і російська у XVII – XVIII ст., німецька – у XIX ст. десятки націй сформувались у ХХ ст. І нині людство репрезентоване всім багатоцвіттям етносу – родом, племенем, народністю, нацією, що пов'язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває у розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси, що розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших каїнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації говорять різними мовами.

Усе більшає на землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних національностей), і вони мають право обирати собі

національність будь-кого з батьків. У більшості країн світу національність визначається не державними органами, а самою людиною – добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з власного бажання є невід'ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, – це ще одна ознака нації.

Слід зазначити, що в зарубіжній літературі склались дві абсолютно різні традиції в розумінні нації:

-етатистська, притаманна англо-романським державам;

-етнічна властива Німеччині і Росії.

В англо-романській трактовці поняттям "нація" визначаються всі громадяни держави незалежно від етнічної приналежності. Так, французом вважається любий громадянин Франції незалежно від етнічної приналежності. Те ж саме можна сказати і про американця чи канадця.

Завдяки тому, що англійська мова функціонує в сучасному світі як основна мова міжнародного спілкування, ототожнення нації і держави прийняло статус міжнародного еталону. Коли кажуть про Організацію Об'єднаних Націй, то під націями фактично мають на увазі держави.

Етнічну трактовку нації прийнято називати німецькою. Вона одержала практичне використання: для того, щоб приїхати до Німеччини на постійне місце проживання і одержати німецьке громадянство, претенденту необхідно доказати, що він німець по походженню, що у нього хоча б хтось із батьків – німець, незалежно від того, громадянами якої країни вони є чи були.

Упродовж усієї історії людства розвитку етносу притаманні дві тен-

денції:

1.Етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури.

2. Інтеграція, об'єднання націй, що сприяє розширенню зв'язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т.д. Обидві тенденції взаємопов'язані. Вони пояснюються об'єктивними економічними та соціально-культурними потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а друга сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру.

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а незалежних держав у світі близько 200. Отже, більшість народів проживає в багатонаціональних державах. В науковій літературі є різні класифікації держав за кількістю націй. Так, український вчений Ю. І. Римаренко виділяє:

-Етнічно вільні держави, населення яких складається практично з одного етносу. Їх 12 – Ісландія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Японія та ін.

-Моноетнічні, де кількість представників інших етнічних груп не перевищує так звану "критичну масу", якою вважається 5, інколи 10% від загальної кількості населення. Таких 33 країни – Бангладеш, Єгипет, Ірландія, Куба та ін.

-Поліетнічні або мультиетнічні, де кількість представників інших етнічних груп перевищує вже згадану "критичну масу" на 5- 10% від загальної кількості населення, але жодна з них не домагається державності. Таких держав більшість

17.2 Роль і місце етнонаціональних відносин у політичному житті

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини.

Етнонаціональні відносини – це відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами.

Проблема етнонаціональних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональних країн, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення.

Етнонаціональні відносини – складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова економічних, політичних та духовних відносин. У етнонаціональних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких зумовлена реальним існуванням національних спільностей.

У системі етнонаціональних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено в першу чергу тим, що держава є важливим чинником формування і розвитку націй, а також внутрішнім зв'язком національних і класових проблем.

До сфери державної політики належать такі питання етнонаціональних відносин:

-Національне самовизначення;

-Поєднання національних та загальнолюдських інтересів;

-Рівність прав націй;

-Створення умов для вільного розвитку національних мов та куль-

тур;

-Підготовка й представництво національних кадрів у структурах державної влади;

-Відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення.

Оскільки політика – це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин націй і народностей мають політичний характер.

Історія розвитку відносин між націями свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення, знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.

На жаль не тільки в минулому, а і в теперішній час є реальністю відносини національної нерівності, національної експлуатації та пригнічення. Проблема вирішення національного питання не залишилась в минулому, а має свої аспекти і в сьогоденні.

Національне питання – це відносини національної нерівності, поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному грунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять суто політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляються передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий,

ай фактичний характер.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в сукупності національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть складніші, що зумовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не може бути повного і остаточного розв'язання національного питання в усіх його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів суспільного розвитку для всіх країн.

Найбільш гостра форма вияву національного питання – міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують у різних регіонах світу. Причини виникнення і існування міжнаціональних конфліктів дуже різноманітні. Охарактеризуємо найбільш суттєві.

Історичне минуле – це об'єктивна причина, пов'язана із взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку. Існує чимало країн-сусідів, які довгі роки перебували між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, численніша нація) пригнічувала іншу тощо. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки "винних" та відновлюються минулі національні забобони.

Територіальні причини. Це перш за все конфлікти, в основі яких лежать домагання тії чи іншої держави на частку території сусідньої держави (прагнення Естонії і Латвії приєднати до себе ряд районів Псковської області, які були включені до складу цих двох держав при проголошенні незалежності, а в 40 – ві рр. перейшли до РРФСР); це конфлікти, пов'язані з відновленням територіальних прав депортованих народів (наприклад, кримськими татарами і іншими народами Криму); це конфлікти породжені незбігом етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав, окремих регіонів).

Соціально-економічні причини пов'язані з фактичною нерівністю у різних проявах життя націй, представництва в органах влади, престижних професіях тощо. За цих умов "скривджені" нації намагаються "зрівняти" відмінності шляхом звільнення від "чужих", "центру". Ці причини породжують сепаратистичні рухи.

Етнодемографічні причини, які спричиняються міграційними процесам, що особливо посилилися після Другої світової війни, а в Україні – після розпаду СРСР. У багатьох європейських країнах місцеве населення виявляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а останніми роками – з колишніх соціалістичних країн. У країнах, які входили до складу колишнього СРСР, цей процес пов'язаний із поверненням на батьківщину насильно виселених у воєнні роки, міграцією російськомовного населення зі знов створених національних держав до Росії та ін.

Національно-культурні, мовні причини. У виникненні етнополітичних конфліктів провокаційну роль можуть відіграти гіпертрофований страх за долю етносу, його мови, культури, традицій, хвороблива реакція з приводу всього, що відноситься до самопочуття "своєї" нації.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Різняться методи й шляхи їх подо-

лання. Проте існує загальний знаменник їх врегулювання – демократизм, повага і дотримання прав людини. На цих засадах і повинна реалізуватися етнонаціональна політика держави.

17.3 Поняття та зміст етнонаціональної політики

Науковий термін " етнонаціональна політика" з'явився у працях західних політологів у 60-х роках ХХ століття у зв'язку з етнічним відродженням, що охопило країни Європи та Америки, тепер поширився на колишні колоніальні континенти та постсоціалістичні країни.

Етнонаціональна політика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного суб'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою.

Об'єктом етнонаціональної політики виступає вся сукупність етнополітичних явищ:

розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

політичне життя етнічних груп до яких належать громадяни даної держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та державою;

стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави

зїхніми етнородичами в других державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес.

Етнічний інтерес –це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення нею власних потреб та з'ясування, пошуку засобів та умов їх задоволення. Цей інтерес пов'язаний з пошуком і усвідомленням найбільшої вигоди для себе у співпраці з державою, іншими етнічними спільностями, націями, класами тощо.

Етнічний інтерес виникає навколо різноманітних проблем суспільнополітичного життя: матеріальних (економічної діяльності, соціальної мобільності, проблеми демографічного розвитку тощо), політичних (участь у здійсненні владних рішень, правові гарантії від утисків), духовних (збереження ідентичності, розвиток мови та культури). Тому етнополітика тісно пов'язана з соціальною, демографічною, економічною, екологічною, культурною політикою.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного міжнаціонального порозуміння є однією з головних умов реалізації національного інтересу.

Зміст етнополітики – застосування системи державних засобів для створення оптимальної, з точки зору національних інтересів, системи етнонаціональних відносин. В цьому і полягає її основна мета.

Звичайно, етнополітика кожної держави має свої особливості – цілі, принципи, засоби тощо. Але можна виділити деякі загальновизнані принципи етнополітики, яких дотримуються більшість країн сучасного світу. До цих принципів можна віднести:

1.науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

2.рівноправність усіх націй, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

3.непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4.органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

5.цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

6.здійснення соціальних програм стосовно розвитку національних

меншин;

7.формування етики міжнаціональних відносин на основі взаємної довіри, виключення будь-яких форм насилля, несправедливості.

Етнополітика регулюється не лише нормативними актами окремих країн, але й нормами міжнародного права. Відповідні положення закріплені

вСтатуті ООН (1945 р.) та Гельсінських угодах.

17.4 Особливості етнонаціональних відносин та етнонаціональної політики в сучасній Україні

Стратегія етнонаціонального розвитку з проголошенням незалежності України знайшла своє відбиття в найголовніших державних актах – Декларації про державний суверенітет, Акті проголошення незалежності, Декларації прав національностей, Законі про національні меншини, Конституції України та ін.

Визначальний вплив на формування сьогочасної української етноструктуру справили демографічні, територіальні, економічні, соціальні, культурні, міграційні та інші чинники.

Згідно з Всеукраїнським переписом населення (послідній перепис 5 грудня 2001р.) в Україні проживають представники 130 націй та народностей. Домінуючим серед них є один із найчисельніших етносів в Європі – українці – корінна національність держави. За роки незалежності питома вага українців у загальному числі жителів збільшилася і складає 77,8 % (див. табл. 17.1).

Другою за кількістю жителів національною групою є росіяни (17.3 %). Наступну етногрупу складають етноси, кількість яких не досягає умовної межі в мільйон осіб, але перевищує стотисячну межу. Таких груп нараховується сім – білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки і євреї. Суттєві зміни в етноструктуру України за послідні десятиліття внесло масове повернення на історичну батьківщину депортованих комуністичним режимом кримських татар. В той же час більш ніж в чотири рази зменшилась чисельність євреїв в етноструктурі України, що зумовлено високим рівнем міграції цього етносу.

Таблиця 17.1 Етноструктура сучасної України*

		Абсолютне число у2001	Питома вага у загаль-
	Національність		ному числі жителів у %
		році, тис. осіб
			1989	2001
	Українці	37541,7	72.7	77,8
	Росіяни	8334,1	22,1	17.3
	Білоруси	275,8	0,9	0.6
	Молдавани	258, 6	0,6	0,5
	Кримські татари	248,2	0.0	0,5
	Болгари	204,6	0,5	0,3
	Угорці	156,6	0,4	0,3
	Румуни	151,0	0,3	0,3
	Поляки	144,1	0,4	0,3
	Євреї	103,6	0,9	0,2
	Вірмени	99.9	0,1	0,2
	Греки	91,5	0,2	0,2
	Татари	73,3	0,2	0,2
	Цигани	47,6	0,1	0,1
	Азербайджанці	45,2	0,0	0,1
	Грузини	34,2	0,0	0,1

(Див. Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення – 2001 р. – К., 2003. – С.14).