Конспект лекцій з дисципліни «Гроші та кредит»

Тема 1: Необхідність і суть грошей

1. Походження та необхідність грошей. 1

2. Розвиток форм грошей. 1

3. Функції грошей.

4. Роль грошей в ринковій економіці.

1. Походження та необхідність грошей.

Гроші з’явились як результат еволюційного розвитку товарного виробництва і обміну. Обмін за допомогою грошей має істотні переваги перед натуральним обміном: 1) прискорює та гарантує здійснення обмінних операцій;

2) розширює можливості вибору;

3) знімає часові та територіальні обмеження;

4) сприяє прискоренню суспільного відтворення.

Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство немає остаточної відповіді на питання, що ж таке гроші. Уявлення які не викликали сумніву в одних суспільних умовах, зі зміною останніх піддавались нищівній критиці.

В економічній літературі розглядають 2 концепції походження грошей: раціоналістичну та еволюційну.

Раціоналістична концепція походження грошей виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціоналістичної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу і підвищення ефективності його функціонування. Конкретна грошова форма з’являється тоді, коли люди усвідомлюють її необхідність і організаційно забезпечують її впровадження у господарський оборот.

Суб’єктивно-психологічний підхід до походження грошей був присутній в поглядах багатьох сучасних західних економістів. В кінці 18 століття, досягнення в галузі археології суттєво похитнули раціоналістичну теорію.

Еволюційна концепція походження грошей виходить з того, що гроші виникли в результаті еволюційного процесу, який незалежно від волі людей привів до того, що деякі речі відокремились із загальної маси і зайняли особливе місце. Найбільш послідовним прихильником еволюційної концепції був К.Маркс. Необхідно зазначити, що ні одна із концепцій не дає відповіді на запитання, що ж таке гроші? Теорія К.Маркса задовільно пояснила суть грошей в епоху повноцінних грошей. Золото і срібло дійсно були товарами, на їх видобуток була витрачена праця і ця праця є об’єктивною основою, що дозволяє вимірювати вартість всіх інших товарів. В наш час повноцінні гроші не функціонують, їх місце зайняли паперові та кредитні гроші, які не мають власної вартості. Їх функціонування є підтвердженням раціоналістичної теорії.

2. Форми грошей, що знаходяться в обігу

В обігу гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм необхідну довіру з боку суб'єктів ринку та необхідні зручності і вигоди останнім. У міру розвитку ринку, розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювалися вимоги з боку ринку до грошей. У відповідь на це гроші змінювали свою форму.

Монета. На початку розвитку товарно-грошових відносин у ролі грошей виступали найбільш ходові товари (худоба, сіль, риба тощо), і форма грошей тоді збігалася з формою (споживною вартістю) цих товарів. Згодом на роль грошей були висунуті метали, і гроші набули форми зливків металів, яка мала величезні переваги перед попередньою їх формою.

Разом з тим форма зливків мала ряд незручностей, які незабаром стали стримувати розвиток грошових відносин. У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати пробу і, що найгірше, ділити їх на частини. Щоб уникнути цих незручностей, зливки робили різної ваги. Найбільш відомі купці ставили на них своє тавро, яке засвідчувало вагу і пробу металу. Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро могло задовольнити вузьке коло суб'єктів ринку. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування зливків більш відомою й авторитетною особою, і ця функція перейшла до держави. Держави стали виготовляти за встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм штемпелем. Такі зливки одержали назву монети *\* Назва “монета” походить від першого монетного двору, що був відкритий у Римі при храмі Юнони - Монети в III ст. до н. е.

Монета виявилася найдосконалішою формою дійсних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною субстанціональною вартістю. Найбільшого розвитку вона досягла в період золотого монометалізму, формою існування якого був золотомонетний стандарт. Монета як форма дійсних грошей обслуговувала економічні відносини людей протягом майже трьох тисячоліть. За цей час вона теж розвивалась і змінювалась.

На початку створення монет суб'єкти ринку не завжди довіряли державному тавру і нерідко вимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги ставилися, коли монета використовувалася для розрахунків з іноземними контрагентами. Лише зростання економічної могутності і стабільності держави, посилення довіри до державної влади з боку суб'єктів ринку, вдосконалення техніки карбування, що ускладнювала підробку монет, підвищили довіру до монети, яка стала прийматися за рахунком, без зважування. Змінювалася сама форма монети: відомі монети квадратні, неправильної форми, овальні, проте найбільшого поширення набули круглі.

Білонна монета. Новий етап у розвитку монети як форми дійсних грошей пов'язаний з виникненням білонної монети, тобто розмінної, з дрібною вартістю. Вона призначена для забезпечення нормального виконання грошових функцій основною (валютною) монетою. Головна відмінність її полягає в тому, що вона карбується не з дорогоцінного металу, тому є неповноцінною, причому такою розмінна монета стала не одразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу.

Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було першою реакцією грошей на нову вимогу обігу — вимогу економічності, що ставала дедалі відчутнішою у міру розвитку товарно-грошових відносин. Розмінна монета найактивніше використовується в обігу і тому найшвидше стирається. Більше того, висока вартість дорогоцінного металу робить необхідним карбування розмінної монети надто малих розмірів. Тому вона була незручною у користуванні і легко губилася, що призводило до додаткових витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її із звичайного дешевого металу було об'єктивною необхідністю, а успішне функціонування поряд з повноцінною монетою сприяло пошукам людством альтернативи грошам з власною субстанціональною вартістю.

Переваги білонної монети допомогли їй залишитися в обігу і після того, коли монета як форма дійсних грошей “зійшла зі сцени”. І сьогодні вона широко використовується в усіх країнах, навіть у тих, які досягли великих успіхів у розвитку безготівкових розрахунків і високого рівня технізації грошового обігу.

Неповноцінні гроші. Перехід до якісно нового типу грошей без власної субстанціональної вартості спричинив виникнення і нових форм грошей. Із старих форм залишилася білонна монета як адекватна новій суті грошей. З нових форм спочатку досить поширені були готівкові гроші, трохи пізніше — депозитні. У сучасних умовах почала розвиватися нова форма — “електронні” гроші.

Крім різноманітності форм існування, неповноцінні гроші розрізняються за характером випуску та закономірностями обігу. За цими ознаками всі форми неповноцінних грошей поділяються на два види: бюджетні, або паперові (у вузькому розумінні), та кредитні. Розглянемо спочатку неповноцінні гроші за їх формами.

Готівкові гроші — це виготовлені з паперу або іншого малоцінного матеріалу (шкіра, тканина, метал тощо) знаки вартості. Всі вони речово представлені в процесі обігу у вигляді певних документів, їх можна потримати в руках, порахувати, передати з рук у руки, перевезти з собою, негайно використати як купівельний чи платіжний засіб. Виготовляються вони у вигляді купюр різної вартості та розмінних монет.

Залежно від того, хто випускає готівкові грошові знаки, вони називаються: казначейські білети (випускають державні казначейства), банківські білети (емісійні банки), векселі (один з учасників кредитної операції), чеки (випускає власник вкладу в банк).

Переважна більшість готівкових грошей виготовлені з паперу, тому їх часто називають паперовими, розуміючи під ними всі форми неповноцінних грошових знаків. Проте таке широке тлумачення виразу “паперові гроші” методично не виправдано, оскільки воно суперечить тому специфічному змісту, якого набувають паперові гроші як знаки державного казначейства, що випускаються для покриття бюджетних видатків.

Депозитні гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, але на відміну від готівкових вони зовсім не мають речового виразу й існують лише у вигляді певних сум на рахунках у банках. Виникнення цієї форми грошей стало можливим лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб'єкт грошового обігу може вільно покласти свої гроші в банк, взяти їх звідти, швидко перевести в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх збереження. За таких умов власник грошей на рахунку в банку може дати доручення останньому перерахувати всю їх суму чи частину її своєму кредитору і таким чином погасити борг. Переміщуючись по рахунку у банках, абстрактні грошові суми успішно виконують функції купівельного та платіжного засобів і тим самим включаються в загальний грошовий обіг. Потреба в такій формі грошей об'єктивно зумовлена посиленням вимог щодо економічності та зручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і суми окремих платежів досягли величезних розмірів.

Електронні гроші — це різновид депозитних грошей, які означають, що переведення грошових сум по рахунках в банках здійснюється автоматично з допомогою ЕОМ за безпосереднім розпорядженням власника поточних рахунків. Ця форма органічно поєднує у собі всі переваги депозитної та готівкових форм грошей: немає потреби переносити чи перевозити великі маси готівкових знаків; досягається значна економія витрат на їх виготовлення, збереження, перерахування, перевезення тощо; кожний платник має можливість вмить виконати платіж, попередньо перевіривши всі його умови і здійснивши відповідні розрахунки, як і в платежах готівкою.

Носієм електронних грошей є кредитна картка—іменний грошовий документ, що видається банком власнику поточного рахунку і дає йому можливість оплатити через ЕОМ свої покупки і погасити борги переказом грошей по рахунку без використання готівки. Впровадження кредитної картки в розрахунково-платіжну практику значно розширило сферу функціонування депозитних грошей, прискорило їх обіг, створило великі зручності для платників, зменшило витрати обігу. Все це надало депозитним грошам нової якості, що знайшло відображення в новій назві — “електронні гроші”.

Складнішою і важливішою для теорії і практики грошового обігу є характеристика неповноцінних грошей за характером їх випуску.

Паперові гроші. Паперові (у вузькому розумінні), або бюджетні, гроші — це нерозмінні на метал знаки вартості, що випускаються державою (казначейством) для покриття своїх витрат і наділяються нею примусовим курсом (визнаються обов'язковими до приймання в усі види платежів). По суті це — завершена форма знака вартості, яка відірвалася не тільки від субстанціональної вартості грошей, а й від реальних потреб обігу.

Виникнення паперових грошей об'єктивно зумовлене тими ж причинами, які призвели в кінцевому підсумку до заміни дійсних грошей номінальними знаками вартості, на що вже вказувалося в главі 1. Це, зокрема, об'єктивна неможливість забезпечити потреби обігу дійсними грошима;

необхідність мінімізації витрат обігу; зростання економічної могутності держави до рівня, що забезпечує їй високий авторитет як суб'єкта економічних відносин. Саме ці фактори підготовляють ту базу, на якій тільки й можуть виникнути паперові гроші, які сприймаються суб'єктами ринку як засоби обігу чи платежу. У кожному конкретному випадку до випуску паперових грошей державу спонукають більш “прозаїчні” причини. Передусім це—необхідність покрити дефіцит державного бюджету, оскільки уряд неспроможний це зробити збільшенням надходжень грошових коштів з інших джерел.

Об'єктивні умови створення паперових грошей в окремих країнах остаточно визріли на початку переходу до капіталістичного способу виробництва. У попередніх формаціях таких передумов не було, тому окремі спроби випустити там паперові гроші закінчувалися невдачею. Населення сприймало їх як гроші і погоджувалося одержувати їх у платежі лише доти, доки держава підтримувала надію обміняти їх на благородний метал. Як тільки така надія зникла, паперові гроші вилучалися з обігу і будь-які каральні заходи держави не могли змусити населення брати їх як гроші.

Отже, паперові гроші — це не “витвір” держави, а об'єктивний продукт розвитку економічних відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим, що, використовуючи об'єктивно обумовлені можливості заміни дійсних грошей неповноцінними знаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови випуску їх в обіг. І поки випуск паперових грошей не буде перевищувати об'єктивні потреби обігу в грошах, доти вони будуть виконувати функції засобів обігу і платежу.

На чому ж базується довіра суб'єктів обігу до простих клаптиків паперу як до дійсних грошей? На початку їх випуску, коли паперові гроші тільки входять в обіг, така довіра може забезпечуватися державою двома способами:

1. обіцянкою розмінювати нові гроші в майбутньому на золото, як це було в Радянській Росії в 1922 р. при випуску нових грошей — червінців *\* Для підтримання віри людей у цю обіцянку держава може навіть в обмеженій формі допускати такий обмін, проте він не може бути регулярним, оскільки це суперечило б самій суті паперових грошей. Якби держава забезпечила їх розмін, то вони перестали б бути самими собою і перетворилися б в іншу форму — кредитні гроші.

2. “прив'язуванням” випуску паперових грошей до кредитних грошей чи будь-яких кредитних зобов'язань, які до цього були в обігу в даній чи сусідній країні і до них сформувалася довіра суб'єктів ринку. В більшості країн у XIX—XX ст. паперові гроші виникли на основі банкноти, яка була в обігу. У певний момент розмін банкнот припинявся і без будь-якої зміни зовнішнього вигляду вони починали випускатись для покриття бюджетного дефіциту, тобто ставали паперовими грошима. Проте суб'єкти ринку не одразу помічали таку зміну їх суті.

Після впровадження паперових грошей в обіг довіру до них може підтримувати певний час держава методами економічної політики. В умовах розвинутої ринкової економіки держава є наймогутнішим і найактивнішим суб'єктом економічних, у тому числі грошових, відносин. Вона має широкі податкові зв'язки з усіма суб'єктами грошового обігу; є одним з найбільших виробників товарів і продавцем їх на ринку, а також одним з найактивніших суб'єктів на грошовому ринку, зокрема на ринку цінних паперів. У всіх цих випадках держава одержує гроші у великих розмірах від інших суб'єктів сфери обігу. І якщо вона погоджується одержувати платежі в паперових грошах, то інші суб'єкти обігу приймають їх у платежі і між собою.

Тут діє фактор довіри до наймогутнішого в економічному відношенні партнера, який істотно впливає на поведінку всіх інших суб'єктів, внаслідок чого вони сприймають паперові знаки як дійсні гроші. Ця дія базується не на суб'єктивній, а на об'єктивній економічній основі, на якій розвивається кредит взагалі. Поки суб'єкти сфери обігу мають можливість купити за свої паперові знаки товари чи послуги, вони віритимуть у кредитоспроможність держави і прийматимуть паперові гроші в платежі за свої товари, в тому числі й від держави. Держава нерідко намагається продовжити дію фактора довіри навіть за наявності бюджетного дефіциту. В колишньому СРСР, зокрема, тривалий час з цією метою дефіцит просто заперечувався, а випуск грошових знаків для його покриття старанно приховувався.

Крім фактора довіри до держави-емітента, обіг паперових грошей, навіть за умови їх знецінення, підтримується й іншими факторами. Для багатьох суб'єктів обігу немає вибору, і вони можуть обміняти свій товар, лише продавши його за паперові гроші. Передусім держава забороняє обіг іноземної валюти на внутрішньому ринку, і населення як один з найчисленніших його суб'єктів змушене продавати свою робочу силу за національні грошові знаки, що відкриває їм шлях в обіг. Ті ж суб'єкти, які мають можливість продати свій товар за іноземну валюту чи по бартеру (зокрема підприємства), як правило, використовують цю можливість, обмежуючи сферу обігу національних знаків.

Крім того, більшість суб'єктів ринку мають певні запаси нагромаджених паперових грошей. Будучи неспроможними обміняти їх на товари чи іноземну валюту, вони змушені підтримувати їх обіг, щоб остаточно не втратити грошові нагромадження. Тому паперові гроші хоч і мають спільні риси з кредитними, суттєво від них відрізняються, є самостійним видом сучасних грошей.

Отже, визначальною ознакою паперових грошей є випуск їх для покриття бюджетного дефіциту; всі інші ознаки таких грошей випливають з цієї основної. Зокрема нерозмінність на золото, яка внутрішньо властива паперовим грошам, безпосередньо спричиняється тим, що вони випускаються для покриття бюджетного дефіциту. Якщо економіка країни не дає можливості державі збалансувати свої грошові доходи і витрати, то спроба ввести розмін паперових грошей на золото лише призведе до швидкого вичерпання золотого запасу країни.

Присвоєння державою права випускати паперові гроші (як і розмінну монету) теж визначається їх цільовим призначенням. Різниця між номінальною вартістю всього випуску паперових грошей і витратами на їх виготовлення становить прямий доход держави, який вона використовує для покриття бюджетних витрат.

Важливою ознакою паперових грошей є несталість їх вартості та поступове знецінення. Вона зумовлена тим, що розміри їх емісії визначаються не реальними потребами обігу, а масштабами бюджетного дефіциту. Тому держава може випускати в обіг будь-яку кількість грошей. Це призводить до зменшення мінової вартості всієї маси паперових грошей і кожної їх одиниці.

Примусовість курсу паперових грошей встановлюється державою для того, щоб утримати їх в обігу, незважаючи на знецінення, тобто теж визначається в кінцевому підсумку їх бюджетним призначенням.

Кредитні гроші. Кредитні гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредитних відносин. Будучи завершеною формою знака вартості, відірваного від субстанціональної вартості грошей, вони не відірвалися від реальних потреб обігу. В цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно з паперовими грошима.

Кредитні гроші, як і повноцінні, виникли стихійно з ринкових відносин, але на значно вищому ступені їх розвитку, на якому кредит став їх іманентною складовою частиною. Коли ринкові зв'язки, а разом з ними і взаємна довіра суб'єктів ринку досягли такого рівня, що один з суб'єктів наважився передати другому товар чи іншу вартість під зобов'язання заплатити в майбутньому, була відкрита можливість виникнення принципово нових грошей — кредитних. Сам торговий оборот породив так звані торгові гроші у формі боргової розписки, або комерційного векселя. Використаний як платіжний засіб, він став обертатися. З простої розписки боржника вексель стихійно перетворився в платіжний і купівельний засіб, тобто в носія важливих функцій грошей.

З розвитком банківського кредиту і банківської справи взагалі банки стали випускати замість комерційних векселів свої зобов'язання — банкноти, які поступово перетворилися в універсальний платіжний і купівельний засіб і стали основною формою кредитних грошей.

Спочатку банкноти знаходилися в обігу поряд з повноцінною монетою і розмінювалися на неї. Вони являли собою лише знак золота, були його представником в обігу, оскільки мали ту ж саму вартість, що й золоті монети, які вони заміщали. Коли розвиток економічних відносин висунув перед грошима вимоги, що виявилися за межами можливостей дійсних грошей, банкноти остаточно почали виконувати роль загального купівельного і платіжного засобів, витіснивши з обігу повноцінну монету.

Банкноти виявилися не тільки зручнішими й економічнішими в обігу, а й таким носієм мінової вартості, який відповідав потребам відірвати її від внутрішньої, субстанціональної вартості самого носія. При цьому зберігалася можливість підтримувати вартість нових грошей на відносно сталому рівні, чого не мали паперові гроші. Тому функціонування їх почало виходити за межі суто обігу і поширилося на потреби нагромадження вартості (крім нагромадження скарбу), її вимірювання, а також у міжнародних відносинах.

Ці обставини призвели до абсолютизації кредитних грошей у науковій думці. Ще в другій половині XIX ст. виникла кредитна теорія грошей, в якій природа їх зводилася виключно до кредитного знака, а обіг—до перенесення боргу з одного суб'єкта на інший. При цьому зовсім не мала значення сама субстанція грошей — повноцінні вони чи паперові знаки. І ті й інші — лише знаки боргу. Найбільш повно ця теорія була розвинута англійським економістом М. Маклеодом (1821—1902 рр.).

У сучасній літературі кредитна природа визнається тільки за неповноцінними грошима, які прийшли на зміну повноцінним. Кредитною вважається природа будь-яких знаків вартості незалежно від їх походження і закономірностей обігу. У вітчизняній літературі ці погляди захищають прихильники концепції повної демонетизації золота. Під кредитними грошима вони розуміють будь-які сучасні неповноцінні гроші, що прийшли на зміну золоту. Сюди включаються всі види паперових знаків, білонна монета, депозитні та електронні гроші.

Для такої абсолютизації кредитної природи сучасних грошей немає достатніх підстав. У реальній дійсності не зникли грошові знаки з усіма ознаками паперових грошей та закономірностями їх обігу. Такими, зокрема, протягом 70—80-х років були грошові знаки колишнього СРСР, які в широкому масштабі випускалися для покриття дефіциту державного бюджету. Якщо ж не враховувати цю їх специфіку і вважати, що вони були кредитними грошима, такими ж, як наприклад, американські долари, то можна втратити надзвичайно важливу рису в природі неповноцінних грошей взагалі і кредитних зокрема. Таке розмивання відмінностей між паперовими та кредитними грошима закриває шлях для розробки науково обгрунтованої політики регулювання грошового обігу.

Кредитний характер може бути властивий усім формам неповноцінних грошей — готівковим, безготівковим, електронним. В історичному процесі розвитку кредитних грошей першою виникла форма векселя. Ще в XII ст. він почав використовуватися купцями в розрахунках з іноземними контрагентами, а найбільшого розвитку набув у період домонополістичного капіталізму.

Суть і характер обігу векселя. Вексель — це письмове боргове зобов'язання, яке дає його власнику (векселедержателю) незаперечне право вимагати від боржника (векселедавця чи акцептанта) вказану в ньому суму платежу після закінчення встановленого строку.

Вексель має ряд специфічних ознак, які відрізняють його від інших боргових зобов'язань: строго встановлена форма, абстрактність і беззаперечність, конкретність строку платежу.

Строго встановлена форма робить вексель універсальним, легко зрозумілим і доступним для використання широким колом суб'єктів грошових відносин.

Абстрактність векселя означає, що в ньому не пояснюються конкретні причини виникнення боргу, а вказується лише сума платежу.

Беззаперечність векселя означає, що суб'єкт, який його виписав чи акцептував, не має ніякого права відмовитися від сплати боргу. Беззаперечність передбачається законами країни і плата за векселем забезпечується примусово через судові органи.

Конкретність строку платежу вносить конкретність у взаємовідносини між позичальником і боржником, робить вексель зручним для використання в економічних розрахунках на перспективу. Видається він на три місяці.

Завдяки цим ознакам вексель набуває важливої властивості оборотності, що проявляється у використанні його як засобу обігу і платежу, а також як об'єкта застави чи дисконту в банках.

Векселі бувають двох видів — простий і переказний (тратта). Простий вексель виписується боржником на ім'я кредитора із зобов'язанням виплатити йому в зазначений строк вказану суму. Зустрічається він рідко і тільки у внутрішній торгівлі. Переказний вексель (тратта) виписується . кредитором як наказ боржнику виплатити в зазначений ' строк йому чи вказаній ним третій особі певну суму грошей. Третьою особою може бути пред'явник, якщо вексель Е- не іменний: Переказний вексель повинен бути акцептований боржником, без чого він не має юридичної сили. Цей вид векселя використовується частіше і не тільки у внутрішній торгівлі, а й у зовнішній. Векселедержатель може запропонувати вексель своїм “кредиторам для оплати їм боргів чи купівлі товарів. Ймовірність прийняття векселя тим вища, чим більше довіри до економічного становища боржника по векселю. Передача векселя іншій особі оформляється передаточним надписом, що називається індосаментом. З кожним індосаментом підвищується гарантія оплати векселя і його здатність до оборотності, оскільки вимога оплати буде пред'являтися до кожного наступного індосата, якщо" попередній виявився неспроможним оплатити вексель. Створюється солідарна відповідальність усіх осіб, які поставили свої підписи на ньому. Кількість передаточних надписів на векселі виражає кількість його оборотів, тобто ту “роботу”, яку він виконав в обігу як гроші, та характеризує рівень його ліквідності.

Кредитор по векселю може використати його також для одержання позички в банку, якщо йому потрібні гроші для платежів, по яких він не може розрахуватися векселем, а також для одержання від боржника грошей по векселю у зазначений у ньому строк.

Векселі також поділяються на комерційні та фінансові. Комерційні векселі виникають на основі реальної торгової операції по продажу товарів у кредит. Такий вексель е знаком реальної вартості, що надійшла в обіг і забезпечує йому певну мінову вартість, з якою він сам здійснює обіг. Фінансові векселі виникають без реальних торгових операцій, фіктивно, їх призначення — залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання позички ї банках. Якщо фінансові векселі виписуються на підставі взаємної домовленості двох осіб про обмін фіктивними векселями, вони називаються приятельськими. Коли вони випускаються некредитоспроможними підприємствами, щоб уникнути банкрутства, вони називаються бронзовими. Різновидністю фінансових є казначейські векселі, які випускає держава (казначейство) для покриття своїх витрат за рахунок продажу їх центральному банку.

Випуск фінансових векселів не пов'язаний з реальними товарними операціями, тому надмірне зростання його веде до виникнення в обігу зайвих грошей в інших формах, зокрема банкнот чи депозитних грошей, що підриває сталість їх вартості.

Вексель, що виник в умовах обігу повноцінних грошей, не міг скільки-небудь відчутно замінити їх в обігу. Цьому заважала сама специфіка векселя як приватного боргового знака, його виникнення, номінал, емітент тощо мали стохастичний і обмежений характер і не відповідали потребам обігу в загальновизнаних засобах обігу і платежу. З розвитком капіталізму дедалі гостріше відчувалася потреба в універсальному кредитному засобі обігу, у відповідь на яку виникла банкнота.

Суть і характер обігу банкноти. Банкнота в самому загальному трактуванні є простим векселем емісійного банку. Особливо чітко виявлялася спорідненість її з векселем на першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої “класичної” банкноти.

Історично “класична” банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів про взяття на збереження від купців золота та про зобов'язання повернути його за першою вимогою. У міру зростання багатств банків їхні розписки (банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули строго встановленої форми й абстрактності як важливих ознак векселя і стали подовгу затримуватися в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина дозволила банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти від повного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу (кінець XVII ст.) починається власне історія “класичної” банкноти.

Характерними ознаками “класичної” банкноти є: 1) випуск її емісійним банком замість комерційних векселів;

2) обов'язковий обмін на золото за першою вимогою власників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що знаходяться в портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізняється від комерційного векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота — суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках. Банкнота на відміну від векселя є безстроковим зобов'язанням, не пов'язаним з конкретною торговою операцією. Бони можуть випускатися в будь-яких купюрах і знаходи­тися в обігу будь-який строк, що дає можливість розраху­ватися ними по всіх можливих платежах. Це зняло ті об­меження, які стримували розвиток обігу векселів. Вказані переваги надали банкноті особливої якості — загальної оборотності, якої не має вексель.

Подвійне забезпечення “класичної” банкноти гаранту­вало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та ви­соку еластичність в обігу. Через забезпечення комерційни­ми векселями досягалося саморегулювання обігу банкнот. При видачі позик під заставу чи дисконт векселів банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і беззаперечністю комерційного векселя.

Випуск векселів у тісному зв'язку з торговими опера­ціями забезпечував погодженість випуску банкнот з реаль­ними потребами обігу—в міру зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався і навпаки. Проте випуск банк­нот під комерційні векселі не завжди забезпечував авто­матичне пристосування до потреб обігу. Це зумовлювалося цілим рядом обставин: дисконтом фінансових векселів, у тому числі казначейських, зниженням цін на товари та при­скоренням обігу банкнот, внаслідок чого зменшувалася по­треба в грошах до настання строків погашення векселів та ін. У всіх-цих випадках виникає загроза появи зайвих банкнот в обігу та їх знецінення. Запобігти цьому може вільний розмін банкнот на золото: зайві для обігу пред'являються в банк для обміну на золото.

Період “класичної” банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото, що настало після світової економічної кризи 1929—1933 рр. У нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості—розмін на золото. Це значно зблизило сучасні кредитні гроші з паперовими, оскільки зняло внутрішнє гальмо їх знецінення.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. На етапі державно-монополістичного капіталізму зазнав деформації і механізм автоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного забезпечення. Передусім поряд з комерційними векселями стали значно ширше використовуватися казначейські та облігації державних позик для забезпечення випуску банкнот. Оскільки зобов'язання держави не є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком значно ускладнило зв'язок емісії з реальними потребами обігу. Різке зниження частки комерційних векселів і збільшення казначейських векселів та облігацій держави в забезпеченні емісії банкнот по суті означає переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного казначейства. Лише через задоволення останніх банкноти потрапляють у сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обігу. У цьому відношенні механізм емісії банкнот стає подібним до механізму емісії паперових грошей. Це також зближує сучасну банкноту з казначейськими білетами.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак кредитних грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і перевага полягають у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові зобов'язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як економічно самостійний суб'єкт грошового обігу може брати участь в емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового господарства і виявиться здатною своєчасно погашати свої борги емісійному банку. В зв'язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обгрунтованому рівні, встановлення широкого демократичного контролю за його формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного джерела, не стали “двома кишенями на одному й тому ж державному піджаку”, якими розпоряджається “одна рука”. У такому випадку гроші завжди будуть безперешкодно “перекочовувати” з емісійної “кишені” в казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн законодавче встановили чітке розмежування між центральним емісійним банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду і передавши його в підпорядкування вищого законодавчого органу державної влади.

Зважена політика щодо державного боргу та виплата доходу по облігаціях державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це дає можливість центральному банку через регулювання свого портфеля цих паперів впливати на масу банкнот в обігу, продаючи їх на фондовому ринку — зменшувати, а купуючи — збільшувати їх кількість в обігу.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в обігу, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Суть і характер обігу чека. Чек — це письмовий наказ банку володільця поточного рахунку про виплату певній особі вказаної в ньому суми грошей.

Чек у своєму історичному розвитку виник, як і банкнота, із депозиту, тобто вкладу власника грошей у банк. Володілець вкладу міг двояко реалізувати своє право на ці гроші: 1) взяти розписку банку і використати її для платежу по своїх зобов'язаннях, при цьому розписка перетворювалася в банкноту; 2) домовитися з банком, що він даватиме йому письмові накази про видачу всієї чи частини суми вкладу певній особі, а банк виконуватиме їх. З таких наказів розвинувся чек.

Незважаючи на спільність походження, чек має багато істотних відмінностей від банкноти як за формою, так і за роллю в обігу. Він виписується не банком, а його клієнтом і, отже, не повністю гарантує те, що чекодавець, дійсно, має вклад у банку і що банк обов'язково виконає його наказ про видачу грошей. Тому чек не став загальним засобом платежу, і участь його в грошовому обігу виявилась обмеженою.

Чек може бути використаний кількома способами:

1) сам чекодавець може одержати по ньому в банку гроші готівкою;

2) чекодавець може передати чек другій особі в оплату товарів чи послуг або погашення своїх боргів, і ця друга особа (чекодержатель) подає чек у банк для одержання грошей готівкою чи зарахування його суми на її рахунок;

3) чекодержатель передає чек третій особі в оплату товарів чи послуг або погашення своїх боргів їй, а ця особа пред'являє чек у банк для одержання грошей готівкою чи зарахування грошей на її рахунок, або ж передає чек четвертій особі з тих же причин, з яких вона сама його одержала.

Такі передачі чека істотно відрізняються між собою за їх роллю і місцем у грошовому обігу. В першій і другій операціях чек є лише технічним засобом, за допомогою якого приводяться в рух готівкові чи безготівкові гроші як засіб обігу або платежу. Сам чек цих функцій грошей не виконує і не збільшує їх маси в обігу. Тільки в третій операції чек безпосередньо включається в обіг, виконує функції засобу обігу чи платежу і збільшує масу грошей в обігу.

Отже, далеко не всі чекові операції означають участь чеків у грошовому обігу. Зокрема, в колишньому СРСР законодавство забороняло держателю чека передавати його третій особі та зобов'язувало здавати в банк для зарахування суми чека на його рахунок, тобто він взагалі не брав участь у грошовому обігу і використовувався як технічний засіб безготівкових розрахунків.

Коли чек безпосередньо здійснює обіг, виконуючи функції грошей, він не має ніяких переваг перед банкнотою і навіть багато в чому поступається їй. Тому чек не набув широкого застосування, але як технічний засіб обслуговування обігу депозитних грошей (безготівкових розрахунків) має певні переваги перед іншими технічними засобами і в зв'язку з цим широко використовується в банківській практиці. В країнах з ринковою економікою розрахунки чеками — найпоширеніша форма безготівкових розрахунків.

Зведення ролі чека переважно до технічної функції обcлуговування поточних рахунків визначило обмеженість перспектив його використання. Чекові операції пов'язані з такими незручностями, як їх виписка, акцептування в банку, доставка в банк для сплати тощо. Тому з кінця 50-х років у країнах з високо розвинутим грошовим господарcтвом розпочалися пошуки досконаліших інструментів обслуговування депозитних грошей на банківських рахунках. Альтернативою чекової книжки стала кредитна картка.

Крім розглянутих трьох готівкових форм кредитних грошей, носієм їх можуть бути депозитні та електронні гроші. Кредитна природа їх визначається виключно економічними, кредитно-фінансовими умовами їх функціонування, як і банкнот. Якщо економічне та фінансове становище країни дає можливість дотримуватися закономірностей обігу банкноти, що визначаються її кредитною природою, то це означає, що й депозитні та електронні гроші є формою кредитних грошей. Адже вони функціонують в обігу в нерозривній єдності, що й забезпечує тотожність їх внутрішньої природи.