Лекц_релігія

Лекція Історія релігії та церкви в Україні

1. Міфологічні уявлення та дохристиянські вірування на українських землях. українського народу

2. Християнська церква на українських землях (православна, католицька, греко-католицька, протестантська).

3. Релігійні вірування етнічних меншин в Україні.

Досить важливим історико-культурним феноменом, без вивчення якого неможливо отримати повного уявлення про розвиток матеріальної і духовної культури будь-якого народу є релігія. Під цим поняттям розуміють віру, особливий погляд на світ, сукупність кульово-обрядових дій, що випливають із переконаності в існуванні того, або іншого різновиду надприродного, а також об’єднання віруючих людей у певну організацію¹. Велика кількість пам’яток матеріальної і духовної культури мають релігійне спрямування, до них можемо віднести і пам’ятки культової архітектури, скульптури, живопису, літератури, ювелірного мистецтва тощо. Особливості релігійних вірувань на українських землях і розглянемо у цій лекції.

1. Міфологічні уявлення та вірування українського народу

Одним із найдавніших способів осягнення світу є міф. Міфотоворчість була важливим явищем у культурній історії людства, давня людина фактично не виділяла себе із природного і соціального середовища, і тому оточуючий світ, в усіх його різноманітних проявах, набував людських рис. В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір'ями.

Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні), про виникнення Всесвіту (космогонічні), про неминучу загибель світу (есхатологічні), про місце жінки в суспільстві та ін.

Ще однією особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму (віри в душу і духів), фетишизму (наділення матеріальних предметів надприродними властивостями), тотемізму (вірувань в існування надприродних зв'язків між певною родовою групою людей і певним видом рослин чи тварин зокрема в обрядах водіння кози, тополі тощо) та первісної магії. До давньослов'янських вірувань, що пов'язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культів (вогню, води, грози тощо).

Взагалі, аналізуючи духовне життя українського народу, необхідно відзначити його характерну особливість – синкретичну єдність місцевих язичницьких вірувань та канонів візантійського православ‘я.

Дослідник М.М. Козлов слушно зауважує, що християнські уявлення про смерть, рай та пекло містили в собі насамперед теоретичні поняття, які не мали особистого життєвого осмислення, тому цілком закономірним виглядає процес синкретизму на початку ІІ тисячоліття живих народних язичницьких вірувань, з християнськими філософсько-богословськими догматами та виникнення на цьому ґрунті київського православ‘я. На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями.

У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Це знайшло своє яскраве відображення в літературі („Вій”, „Вечер накануне Ивана Купала”, „Майская ночь, или Утопленница”, „Пропавшая грамота”, „Ночь перед Рождеством”, „Страшная месть”, „Заколдованное место” М. Гоголя, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ'яненка, „Лісова пісня” Лесі Українки тощо).

Народний світогляд українців містив віру в існування цілої низки надприродних істот. Це і духи домашнього вогнища (домовики); духи природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки, земляні духи, польовики, чугайстри); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти, перелесники, лісниці, мамуни, дикі баби, песиголовці, вихор вій,); примари (злидні, блуд, мара, нічниця, туга, трясця, завійна, доля та ін.).

Одним із найдавніших демонічних образів у багатьох народів є домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник), який був, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв'язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цурабо Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування — під порогом (там, де, за повір'ям, розміщувалися пращури) або під піччю — головною святинею дому. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше домовик змальовувався як невеличкий оброслий волоссям дідок. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить. При переїзді до нової оселі домовика запрошували з собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.

Побутувало повір'я, що дідька може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Крім домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша.

Другими за значеннями демонами є надзвичайно різноманітні божки природи. Існує легенда про їхнє походження: Бог, розсердившись на ангелів, вигнав їх з небес; попадавши на землю, одні з них потрапили у поле і стали польовиками, інші — у ліс і стали лісовиками, ще інші — у болото і стали болотяниками і т. д. Крім цих духів виділяли ще бузничих; водяників та водяниць, очеретників, криничників, русалок (берегинь) — водяних богинь, що поділяються на мавок, навок, лоскотух, повітруль, бісиць, потерчат тощо; лісовиків (полісунів), із котрих виділяються ще гайовики.

Наприклад лісовик — міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний дід. На відміну від людей лісовик не має тіні, він пригне заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину, звабити жінок, збивати людей з дороги тощо. Водночас існували версії, згідно з якими лісови був "пастухом звірів".

Цікавим образом є також мавки  (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Слово нявка походить від давньослов. слова «навь», що перекладається як «покійник». Їх ще називали потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мали довге лляне волосся. Згадувалося також, що на відміну від живих дівчат у мавок не було спини, там проглядали нутрощі.

У народі вірили, що на Троїцькі святки потерчата літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: "Христу, Христу!" Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: "Хрещу тебе". Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від М. слугували часник, цибуля, полин.

Одним із найпопулярніших персонажів української демонології був образ чорта (біс, диявол, дідько, люципер, сатана, осинавець, щезник, злий), що уособлював ворожі людині сили. Виступає одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Мав хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собачу морду чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерними прикметами був довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Звичайне місце проживання чорта — млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції чорта досить різноманітні: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для похрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти договір та найняти його на службу, заклавши йому, втім, свою душу. Такі договори, як правило, треба укладати вночі на перехресті доріг і затверджувати кров'ю з мізинця.

Для традиційної народної свідомості чорт — уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів: Бодай тебе чорт узяв; Іди під три чорти. За повір'ями, він боїться хреста, громових стріл святого Іллі і взагалі всього свяченого; захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола.

Найбільшою містичною силою наділялися ті істоти, котрі були причетні до культу померлих, — це вовкулаки, упирі, заложні мерці.

Вовкулака (вовкун) — надзвичайна напівфантастична істота, які могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим вовкулакою ставала людина, що народилася під певною планетою, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін.

Одним із найдавніших уособлень злих сил був упир; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров. Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків). Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим у ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по свіжому яскраво-червоному обличчю. Щоб знешкодити упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці) ставали заложними мерцями, котрі вважалися нечистими. Ховали їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Їх душі набирають різного вигляду і тинялися по світі, доки не спокутували своїх гріхів, при цьому вони нерідко знущаються з живих людей. До заложних мерців належали й діти, що померли нехрещеними (мавки, потерчата). Під час посухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або льоном. Робити це слід було до обіду, бо по обіді вже мрець починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі заложних мерців не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять.

Крім того українці вірили в існування людей, наділених надприродними властивостями – відьом, чаклунів. Відьми могли бути  родимі та вчені. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта. Зовні відьма могла бути бабою і дівчиною, красивою і потворною, набувати вигляду тварин або речей. Для розпізнання відьом застосовувалися спеціальні магічні прийоми та засоби. (Вважалося, наприклад, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти з них багаття, то відьма сама прийде і попросить вогню. Побутували уявлення про те, що відьму можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев'ятьма застромленими шпильками тощо.) Відьми могли накликати неврожай, псувати корів, накликати на людей хвороби, робити різні привороти.

Важливе місце у світосприйнятті українців займали численні забобони, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись: В добрий час сказати, а в лихий промовчати; чи: В добру годину будь сказано. Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком: Якщо в новий місяць робота не вдається — то не вдаватиметься весь місяць.

Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння, бо не зійде; на Іллю не можна було іти в поле, бо Ілля спалить урожай тощо. Цілий комплекс З. приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати, бо інакше добрі духи зникнуть із оселі.

Давню релігію, що сповідували слов’яни, і зокрема українці, до прийняття християнства прийнято називати язичництвом. Це поняття фактично увібрало в себе усю сукупність анімістичних, тотемістичних вірувань, проявів тотемізму та первісної магії, культу предків, політеїстичні культи.

Історична пам'ять донесла до нас низку імен язичницьких богів. Род – творець всесвіту, той, хто подарував життя людям, звірам, птахам, давав людям долю, цей образ також поєднував померлих предків, живих, та ще ненароджені покоління. Рожаниці – жіночі божества, пов’язані з народженням і мали зв'язок з зірками. Сварог - бог вогню, світла, небесного вогню, бог-коваль, один з головних богів у слов'янському пантеоні. Його ім’я традиційно пов’язують із словом «сварга», що в перекладі з санскриту означає «небо» та словом «var» — вогонь, жар. Сварожичем звався і священний вогонь. Вшанування вогню залишилося в деяких українських весняних і літніх ритуалах, зокрема пов’язаних з очищенням. Дажбог (Даждьбог) – бог сонця, податель добра, багатства, хорошого врожаю. В «Слові о полку Ігоревім» русичів названо «Даждьбожими внуками». Хорс – також бог сонця, йому приносили жертви у вигляді хлібних виробів, з іменем цього бога пов’язують слово – «корж», що означає «коло». Перун – бог блискавок і грому, покровитель воїнів. Центральне божество у пантеоні слов’янських богів, створених Володимиром Великим. Кумир Перуна мав людську подобу, дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. Стрибог – бог вітрів, мав за переказами багато синів та онуків. Велес (Волос) – бог достатку, худоби («скотій бог»), опікун торгівлі. Мокоша - богиня материнства, милосердя, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, єдине жіноче божество Володимирського пантеону. Ярило – бог весняного сонця, символ плодючості. Купайло – бог літнього сонця. Троян (Триглав) – триєдине божество, функції остаточно не з’ясовані. Можливо це втілення триєдності сонячних богів – Ярила, Купайла і Дажбога. Симаргл також є досить малодослідженим божеством, можливо, припускають дослідники, він був божеством сходів, молодих паростків, заступником насіння і коріння. Припускають, що це божество зображували у вигляді собаки з крилами. Окрім названих божеств слов’яни шанували і багатьох інших – Білобога, Чорнобога, Ладу, Леля, Дива тощо.

За кожну пору року (весну, літо, осінь і зиму) був відповідальний свій бог (Хорс, Яріло, Дажьбог і Сварог), особливо шанований протягом усього сезону. Так бог Хорс шанувався в період між зимовим сонцестоянням і весняним (з 22 грудня по 21 березня). Яріло шанувався між весняним сонцестоянням і літнім (з 21 березня по 22 червня). Дажьбог шанувався в період між літнім сонцестоянням і осіннім (з 22 червня по 23 вересня). Бог Сварог шанувався між осіннім сонцестоянням і й зимовим (з 23 вересня по 22 грудня).

Деякі риси язичницьких богів, їх образи та особливості увібрали у себе християнські святі (Іван Купала – Іоанн Хреститель, Перун-Ілля Пророк, Велес-Власій, Сварог – святі Кузьма та Дам'ян тощо).

Фактично давньослов’янський пантеон богів склався задовго до княжої доби. Прийшовши до влади і усвідомивши необхідність задля державного блага реформувати релігійну сферу князь Володимир Великий провів першу релігійну реформу і в 980 році з-поміж усіх язичницьких богів видів шість – Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрибогі, Сімаргла і Мокош. Хоча нині існує припущення, що Володимир в той рік запровадив культ єдиного бога – Перуна, а існування культу решти богів – міф, створений християнськими авторами для більш яскравого контрасту між політеїстичним язичництвом і монотеїстичним християнством.

2. Найбільш поширеною релігію на території сучасної України є християнство. Згідно з історичними даними християнство з’явилося на наших землях задовго до офіційного хрещення населення Київської Русі князем Володимиром у 988 році. Тут можна пригадати прихід в 1-му століття на Київські гори апостола Андрія Первозванного, просвітницьку місію в ІХ столітті Кирила і Мефодія, Аскольдове хрещення 860 року, прийняття християнства княгинею Ольгою, а також поширення християнства у грецьких містах на півдні наших теренів. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі проходив досить повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Завдяки запровадженню християнства Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави, однак разом з тим було практично знищено цілий пласт язичницької культури, поодинокі відгомони якої дійшли до нас в народних звичаях, традиціях, забобонах, усній народній творчості тощо.

Фактично історія церкви на Русі починається з формування власної церковної організації - Київської митрополії на чолі з митрополитом. Київська Церква була розділена в 992 р. на єпархії. Спочатку єпархій було шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15. їхні межі збігалися з кордонами удільних князівств. У канонічному відношенні православна церква в Київській Русі довгий час перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. Київські митрополити призначалися з Константинополя, і так тривало до монголо-татарської навали. З більш як 20 київських митрополитів з 988 по 1240 pp. тільки двоє були русичами, поставленими без благословення константинопольського патріарха. Першим був митрополит Іларіон (автор «Слова про Закон і Благодать»), обраний на київську кафедру в 1051 р. за часів князя Ярослава Мудрого.

Центром християнського життя були монастирі. Першим таким монастирем, був Києво-Печерський, заснований святими Антонієм (пом. 1073 р.) і Феодосієм (1074 p.). Преподобний Феодосій вважається засновником монастирського життя на Русі.

Переломною датою в історії християнської церкви став церковний розкол 1054 року, внаслідок якого утворилися православна і католицька церкви.

В добу феодальної роздробленості відбувається розпад єдиної Київської митрополії, пов'язаний він був із монголо-татарською навалою, занепадом могутності князівств колишньої Київської Русі, входженням їх земель до складу іноземних держав, зміцненням політичної могутності Московського князівства. У цей період в межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити - у Москві, Галичі й Києві. Митрополича кафедра (резиденція) у Москві з’явилася з 1325 р., після її перенесення з Києва. Офіційної згоди на це з боку константинопольського патріарха не було. Глава московської кафедри мав титул "митрополита Київського і всієї Русі", хоча Київ належав до Литовського князівства. У 1448 р. собор єпископів у Москві поставив свого першого власного митрополита, зробивши це без дозволу константинопольського патріарха. Цей митрополит був останнім, хто носив титул "Київський і всієї Русі", наступний митрополит уже називався "Московським і всієї Русі". Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. У1589 р. Московська Церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольського патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду.

На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де з’являється митрополит Григорій Болгарин (1458 - 1473), визнаний і константинопольським патріархом, і Папою Римським, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдикцією опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях - Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемиська. Так відбувся поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Московської (Руської) і Київської (Української). У 1453 році захоплення туками Константинополя підірвало авторитет православ’я і вплив Константинопольського патріарха і Москва 1589-1593 роках остаточно оформила автокефальні права своєї церкви, проголосивши себе «третім і останнім Римом». Православна ієрархія внаслідок низки причин зазнавала численних утисків і її відновлення в правах відбулося в 1620 році, коли митрополитом Київським було обрано Йова Борецького. Після укладання 1654 року російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. І у 1685 році на православному соборі в Києві єпископа Гедеона Четвертиського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Наступного року Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Нині ця організація має назву - Українська православна церква (УПЦ), а також Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП), це самоврядна православна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви на території України. Конфесія є частиною Вселенської православної церкви, перебуваючи у євхаристичному спілкуванні (цей термін зазвичай використовується для позначення принципу єдності поміж автокефальними православними церквами у єдиній Вселенській православній церкві) з усіма помісними православними церквами світу. За даними Держкомнацрелігій це найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів. Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». З 1992 року ним є Володимир (Віктор Маркіянович Сабодан). 27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат і заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею Київської митрополії 10 століття. Нині (станом на 2013 рік) Українська православна церква Московського патріархату налічує в своєму складі 12485 релігійних громад, 203 монастирі, 10068 священнослужителів, 20 навчальних закладів, 4288 недільних шкіл, 108 періодичних видань

Однією з найбільших пам’яток сакральної архітектури є Собор святої Софії — Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11—18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії, яка міститься на території Софійського монастиря, є складовою Національного заповідника «Софія Київська» (крім собору, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).

Ще до найдавніших архітектурних пам’яток сакрального мистецтва можна віднести Успенську Києво-Печерську лавру — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври. Від часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 р. Києво-Печерська обитель була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софійським собором внесена до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, якому було надано статус національного у 1996 р.

Ще однією українською православною церквою є Українська Автокефальна Православна Церква — українська православна церковна організація, що виникла під час національно-визвольних змагань (1917–1921). На початку ХХ ст. в Україні посилився рух за створення, а скоріше відновлення національної автокефальної церкви. 1 січня 1919 р. уряд УНР видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української Церкви, але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. У травні 1920 року була проголошена автокефалія Православної Церкви в Україні. У зв’язку з відсутністю власного єпископату Всеукраїнська православна церковна Рада (створена у другій половині 1917 року у Києві з духовенства та мирян) скликає в Києві в жовтні 1921 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор, що підтверджує автокефалію. На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію. На цьому церковному соборі було обрано і висвячено на митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського (1864 - 1937). Оскільки це було зроблено з порушенням канонів Православної Церкви (єпископа рукопокладають два або три єпископи), УАПЦ не була і не могла бути визнаною іншими Православними Церквами світу. Наприкінці 1930-х років УАПЦ призупинила своє існування внаслідок терору та репресій з боку влади СРСР. Все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930 — 1937 рр. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в Україні.