Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

политологичя1

.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
56.67 Кб
Скачать

1. Політика – як суспільне явище.

Слово “політика” – грецького походження. В своєму первісному (давньогрецькому) розумінні воно означало важливі справи для великих груп людей, мистецтво управління державою. Особливість політичної сфери суспільного життя випливає ще з боротьби родів і племен за існування. В рамках цих основоположних соціальних структур непросто окреслити власне політичну діяльність. Елементи політики постають, коли член суспільства починає усвідомлювати джерела свого існування. На зорі розвитку людства це виглядало як визначення реальних засобів виживання: збирання, рибальство чи полювання.

Невідомо, де й коли саме виникли свідомі уявлення про подальші шляхи вдосконалення форм суспільного життя, які зробили політику творчим надбанням людини. Так визначені ідеї увійшли в практику життя лише тоді, коли суспільство набуло форми держави. До заснування держави люди перебували під постійним владарюванням сімейної і родової спілки, кочували ордами й рідко були прив’язані до якогось одного місця. В ті віддалені часи діяли інстинкти прості й грубі, тваринні, а не громадянські устремління й чесноти. Між людьми бракувало вільних штучних зв’язків: люди були зв’язані немов стадо.

Перехід до землеробства зумовив створення нового типу суспільства – міської цивілізації. Прийняття цього відповідального політичного рішення тлумачили впливом надприродних сил, тобто не науково. На цій принциповій підставі відбувається мотивація шляхів та способів упорядкування життя міського центру. Мешканці  прирічкових  районів,  які у певні періоди були зв'язані з землеробством, у межах міста займалися іншою діяльністю. Обставини  сприяли  виникненню  нових  видів  продуктивної праці: землеробства, ткацтва  (з льону та шерсті), спорудження будинків, шляхів сполучення тощо. Новим явищем суспільної діяльності стає власність на землю, худобу, господарські споруди, житло. А це ─ приватна власність. На її основі в межах міського центру визначаються окремі суспільні групи з властивими їм інтересами, формується новий різновид організації суспільства – організація політична. Вона якісно відрізняється від попередньої родоплемінної (неполітичної).

Політику можна тлумачити і як одну з функцій суспільної системи. Під цим кутом зору функції політики такі: утримання ладу в суспільстві; розв’язання конфліктів; встановлення принципів соціальної справедливості; визначення і досягнення мети, яка має вирішальне значення для якоїсь одної або кількох сфер суспільного життя; створення механізму управління суспільством з боку держави з конкретною метою. Ясна річ, у різних ситуаціях на перше місце виходить та чи інша функція. 

Політика – це сфера хитрощів, інколи навіть обману, загравань. Водночас тут грають чисто і чесно.

Політика ─ це ділянка обдуманої грандіозної діяльності з далекоглядними планами і наслідками, яка впливає на долю величезної кількості людей. У ній є свої першокласники, студенти-новачки. Тих, хто не здобуває знань, політика безжально списує, поповнює свої лави новими ─ амбітними й умілими учасниками, які прагнуть відзначитись у цій важливій сфері діяльності.

Тут є свої складності. І головна з них у тому, що політика не є чимось непорушним, що створене у певний час людьми і продовжує існувати в своєму первісному вигляді. Політикою називають і управління державою, спільнотою, і здійснення спільних справ, і боротьбу суспільних верств, класів, партій між собою, і ненасильницький спосіб розв'язання конфліктів. У той же час політика існує лише у вигляді промов і поведінки. Можна сказати, що ніякої політичної дійсності не існує взагалі, політику  вносять люди в суспільну реальність.

Отже, історія демонструє особливе значення політики для людства. Це вимагає глибоко наукового тлумачення цього соціального явища.  В сучасних умовах стали відомими сотні наукових визначень політики. Назвемо лише одне з багатьох. Воно обґрунтоване французькими дослідниками Ф.Гогелем і А.Гроссером у світлі інституційної концепції.

Політика ─ це система дій і інституцій, яка забезпечує управління суспільними справами на різних рівнях з метою досягнення влади, здійснення контролю за діяльністю органів влади, заміни суб’єктів, які здійснюють владу в інтересах суспільства  або  пануючої групи.

Основні елементи політики такі: а) політична організація, б) політичні відносини, в) політична свідомість. Розглянемо їх.

Організаційну структуру політики формують різноманітні інститути публічної влади  (держава, партії, рухи, керівні посадові особи різних рівнів; політичні та правові норми, програми партій тощо), які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють свідомо регулювати поведінку людей у цій сфері суспільного буття.

Політичні відносини відображають стійкий характер взаємодії суб’єктів між собою в процесі досягнення і здійснення політичної влади (компроміси, угоди, поступки, розрахунки та ін.). В політиці має місце підтримка існуючих політичних відносин у суспільстві одною частиною населення, і нейтральність чи  незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв’язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни актуальних політичних відносин, прийняття рішень для досягнення згоди.

Політична свідомість  розкриває  засади, цілі й цінності проблем, що їх вирішують учасники  політики, демонструючи мотиви й механізми винесення політичних рішень, які кладуть в основу своїх дій суб’єкти влади в цій сфері суспільного життя (менталітет, характер, філософські принципи, вартості й установки, політичні знання, концепції і доктрини). Зміст цієї складової політики визначають свідомі/несвідомі дії суб’єктів-учасників  процесу.

Отже, політика ─ це складне суспільне явище, яке виникло на певному етапі розвитку людства, особливого появою міської цивілізації. Політику, як суспільне явище викликають до життя соціальні структури, інститути, закони і норми, з допомогою яких людина адаптується до умов колективного життя, що змінюються в просторі і часі. Політика існує автономно від інших суспільних підсистем. Поняття політики має свої матеріальні та ідеальні підстави. На політику впливають географічне розміщення суспільного осередку, історична епоха, демографічний фактор, ідеологічні установки і традиції, рівень правосвідомості населення, міжнародне оточення і діяльність міжнародних організацій. Суть політики – у прийнятті й утіленні рішень щодо різних суспільних груп і суспільства в цілому. При цьому вона виступає силою, здатною прискорити або загальмувати всі сторони життя суспільства.

2. Кожна наука має свій об´єкт і предмет. Більшість учених-політологів виходить із того, що об´єктом політології є політичне життя суспільства, його прояви, тенденції і закономірності. Щодо предмета політології, то спектр думок дослідників значно більший. Одні з них виходять із того, що в предмет вивчення політології не слід включати всю політичну проблематику, оскільки її вивчають політична соціологія, політична антропологія, політична філософія, політична психологія та інші політичні науки. Інші вважають, що предметом політології є вивчання сукупності політичних знань, які нагромадили всі гуманітарні науки. Треті ототожнюють предмет політології і політичної соціології. Четверті виходять із того, що предметом політології є вивчати державу, п´яті — владу, шості — демократію, сьомі — політику і т. ін.

Отже, у найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб´єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, він є метою цієї дії. Таким підходом об´єкт політологічного дослідження нібито звужується до аспекту політичної антропології, але в даному випадку "людина в політиці" розглядається не просто і не лише як предмет вивчення поряд з іншими (об´єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес і т. ін.), а й є вихідною величиною, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, єдинолюдина як мета.

Визначення політології просто як науки про політику побудовані на принципі самодостатності, самоцінності політичної сфери. Система теорії будується за принципом лінійної адекватності. Тут — розгорнута схема об´єктивної політичної дійсності, вибудувана на основі визначення значущості окремих її елементів щодо розгортання цілісного політичного процесу і, водночас, є схемою побудови системи наукових знань про цю дійсність. Лінійність дійсності: політична влада — держава — інституції — організації — відносини — політична культура — соціальні групи — людина — у такій самій фотографічній схематично-лінійній формі відображається в системі конструювання теоретичного матеріалу політологічної науки: вчення про владу — державу — ... — людину. У такій адекватності вбачається об´єктивність та істинність процесу теоретичної інтерпретації політичної діяльності. Нерідко система пізнання та впорядкування теоретичних знань у політичній науці будується за принципом оберненості або логічності ( а не лінійної адекватності) щодо політичної діяльності. Тоді остання вибудовує лінію: влада — держава — інституції — організації — ... — людина, з урахуванням того, що людина, приходний в це життя, застає вже складеним увесь названий ланцюг, у який вона мусить улитися. Пізнання ж цієї дійсності, а таким чином і формування теорії щодо трактування її, є не дублювання визначеного вище ряду на двох рівнях: практика — теорія, а логічне продовження його або ж "згортання" цього ланцюга в зворотному порядку, започатковує який уже людина, а далі йдуть: соціальні групи — ... — інституції — держава — влада. Причина такої оберненості у відображенні лежить у діяльнісному підході до пізнання цієї епістемологічної дійсності. Усе політичне поле дійсності з епістемологічної точки зору — це складний політичний процес діяльнісного характеру, основу якого обов´язково становить дія особи, і цей процес набуває значення, лише якщо виходити з ціннісних засад такої дії особи, витоками якої є тріадична система: інтерес — свобода — право. Політична влада і політична система з її інституціями, системою політико-правових норм, з ідеологією, політичною культурою, традиціями тощо є засобами і технологією реалізації політичних інтересів індивіда (при цьому не завжди в їхній безпосередній, а найчастіше — у знятій формі). Суб´єкт дії (індивід) і його об´єкт співпадають, адже це — дія на себе і через себе. Таким чином, людина в даному підході не виступає вже тлом, на якому розгортаються політичні події всіх рівнів, а держава, інституції, соціальні групи не мають домінуючого і самодостатнього сенсу. Визначення ж їх одержимо наприкінці розгортання кожного з етапів самоствердження особи на рівні права, справедливості, соціальних відносин, соціальних груп, політичних інституцій, держави і влади. Ні за яких умов, навіть у перехідні періоди суспільства, людина не повинна перетворюватися на засіб. В іншому разі сама наука, яка погоджується з таким станом, не має гуманістичного спрямування.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб´єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.

Звичайно, що наведене визначення предмета політології не є універсальним, оскільки політична наука розвивається, отже, і дефініція її предмета буде постійно уточнюватися. Утім, відсутність загальноприйнятного визначення предмета політології не є перешкодою як на шляху вивчення курсу політології, так і в проведенні політологічних досліджень, оскільки коло політологічних проблем досить чітко визначили експерти ЮНЕСКО ще в 1950 p., коли дійшли висновку, що політологія як наука повинна включати чотири основні розділи:

1. Політичні теорії, включаючи й історію ідей.

2. Політичні інститути та їхнє функціонування.

3. Партії, групи й громадська думка.

4. Міжнародні відносини.

Відповідно до визначених вище основних розділів можна окреслити проблеми, які покликана розв´язувати політологія як наука. У їх числі слід назвати такі: політичної влади; організації політичних інститутів; управління політичними процесами; відносин між різними суб´єктами політичної влади; відносин громадянського суспільства — держави — особи; розвитку демократії; міжнародних відносин та ін. (схема 5). Оскільки коло цих і деяких інших проблем постійно розширюється, вони наповнюються новим змістом, то політологія як наука і покликана своєчасно враховувати такі зміни і вносити їх у теорію політики і в соціальну практику політичного життя.

3. Політика займає особливе місце в діяльності людей з того часу, коли людство виходить з варварства до цивілізації, коли з‘являється держава. Суспільне життя вивчають різні гуманітарні науки, у кожної з них свій предмет дослідження. Політологія – наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством.

Виникнення професійної політичної науки зумовлено такими основними факторами:

  • суспільною потребою, що виявляється у необхідності раціональнішої організації державної влади від інтуїтивного розуміння проблем політики;

  • загальним процесом становлення наукового пізнання світу і суспільства, що характеризується диференціацією наукового знання, інтеграцією політичного знання з іншими суспільними науками;

  • формуванням політичної науки як автономної дисципліни;

  • пізнанням політичних подій неполітичними і науковими засобами, що вимагало наукової рефлексії і звільнення від викривлення.

Предметом політології є політичне життя в цілому, з’ясування його головних компонентів, тенденцій зв‘язків і змін з іншими сферами суспільного життя.

Об’єкт науки визначається конкретними завданнями, які стоять перед дослідниками політики. Ними є ті області політичного життя, які безпосередньо вивчаються, наприклад, політичні відносини, політична система, політичні процеси тощо.

Методами називаються конкретні засоби засвоєння знань про політику. Ними є:

  • загальні методи дослідження (соціологічний, культурологічний, функціональний, поведінковий, системний, інституціональний, антропологічний, порівняльний, історичний);

  • загально логічні методи (аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного до конкретного, сполучення історичного та логічного аналізу, уявний експеримент, моделювання тощо);

  • методи емпіричних досліджень (використання електоральної статистики, анкетний опит, теорія ігор, спостереження, аналіз документів, лабораторний експеримент).

Політологія як наука здатна виконувати об’єктивно корисні для суспільства функції:

  • пізнавальна, яка здійснюється в процесі утворення точного образу політики, виявленні основних закономірностей, тенденцій змін, формуванні уявлень про її компоненти;

  • прогностична, що дозволяє здійснювати більш-менш точні передбачення майбутніх політичних подій;

  • практична, реалізується як вплив на управління;

  • ідеологічна, сприяє обґрунтуванню і пропаганді політичних ідеалів, цінностей, цілей, реалізація яких об’єктивно відповідає інтересам соціальних спільнот, визначає стратегію і тактику політичної діяльності, політичної поведінки;

  • культурна збагачує уявлення людей про засоби досягнення політичних цілей, формує образи бажаних подій, утворює ціннісні ідеали;

  • виховна, в ході реалізації якої складаються необхідні в демократичному суспільстві передумови, навички участі громадян у політичному процесі.

Завдання політології:

  • виявлення і передбачення обертової постійності у структурі, сутності і логіці політичної поведінки;

  • прояснення політичних процесів;

  • наукове консультування;

  • соціальне конструювання (реформування, зумовлене потребами суспільства.

Структура політології складається з:

  • історії політичної думки, що вивчає етапи еволюції, уявлень про політичне життя та його компоненти, які існували в різні історичні епохи;

  • політичної філософії (філософії політики), яка здійснює формування категоріального апарату політичної науки;

  • політичної соціології, яка вивчає конкретні політичні явища і процеси, побудовані на аналізі емпіричних даних;

  • політичної психології, яка вивчає політичну поведінку і її мотивацію, особливо у масових формах;

  • політичної антропології, об’єктом якої є людина, яка займається політикою, досліджує умови входження людини в цю сферу соціального життя.

Парадигма – своєрідна логічна модель постановки та вирішення пізнавальної проблеми.

Фундаментальне значення для політології мають ті парадигми,що тлумачать сутність та природу політики, інтерпретують джерела її розвитку. Це такі парадигми:

  • теологічна;

  • натуралістична;

  • соціальна;

  • радикально-критична.

4 ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам – Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість “нижчих вищим”.

  • Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники.

  • Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

  • ШУМЕРСЬКА ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами – правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX–XIX ст. до н. е.) тощо.

  • ВАВІЛОНЯНИ залишили одну з найцінніших пам’яток східної політико-правової думки – Закони Хаммурапі (1792–1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

  • ЗАРАТУСТРА (VIII ст. до н. е. засновник зороастризму – міфологічних уявлень стародавніх персів): у центрі його вчення боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства, монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. Закликав до взаємної любові, прощення, миру.

  • БУДДА (563–483 pp. до н. е.; збірник “Дігха Нікайя”): Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища.

  • КОНФУЦІЙ (551–479 pp. до н. е.) – яскравий представник стародавньокитайської думки. Погляди Конфуція викладено у книзі “Луньюй” (“Бесіди і судження”), складеній його учнями.

  • Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

  • Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов’язку тощо.

  • Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів, що було з умовлено їх традиційно каральним значенням.

  • Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

  • МО ЦЗИ (479–400 pp. до н. е.), – засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

  • Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча.

  • Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

  • ШАН ЯН (390–338 pp. до н. е.) – виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм).

  • Стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів – “фа” (звідси китайська назва цієї школи – “фація”), які спираються на суворі покарання.

  • Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

Без сумніву, політичні ідеї, які були репрезентовані загаданими вище великими мислителями сход, є цікавими для нас. Вони складають частину політичної культури східної цивілізації і мають велике значення для історії розвитку всієї людської історії. Разом з тим, через різні історичні причини вони майже не впливали на розвиток європейської цивілізації. Значно більший вплив на сучасну Європу має політична думка мислителів Стародавньої Греції та Риму.

Політична думка в Стародавній Греції і Стародавньому Римі розвивалась як форма теоретичного узагальнення інтенсивного політичного життя, характерного для цих суспільств. Функціонування інститутів полісної демократії неможливе без активної участі громадян в політиці, що передбачає вибір оптимальних для цього форм державного устрою, існування механізму вирішення політичних конфліктів, що виникали між громадянами, наявність уявлень про шляхи забезпечення єдності суспільства при наявності очевидних і гострих соціальних відмінностей. Багато ідей, які виникли в той час, не втратили своєї актуальності й дотепер.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, насамперед, творчістю “СЕМИ МУДРЕЦІВ” (кін. VII – поч. VIст. до н. е.). Вироблені ними формули “чеснотам – свій, пророкам – чужий”, “силою не роби нічого” (Клеобул); “дотримуйся доброчесності”, “закон – це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню” (Солон); “не погрожуй вільним, нема на те права”, “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів”, “підкоряйся законам” (Хілон); “не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”, “вчи і вчись кращого” (Фалес); “не роби того, що не подобається іншому”, “закон – втілення найвищої могутності”, “володій своїм” (Піттак); “бери переконанням, а не силою”, “говори доречно” (Біант); “демократія краще тиранії”, “не карай злочинця, а поперджай злочин”, “люби закони старі, а їжу свіжу” (Періандр) та ін. – покликані були стати моральною нормою співжиття.

СОЛОН (640–559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в державному будівництві ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.

ДЕМОКРІТ (470–366 до н. е.) – його вчення особливо вплинуло на розвиток політичної ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої” держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (530–470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів.

СОФІСТИ – родоначальники раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку ( Протагор (481–411 до н. е.), Горгій (483–375 до н. е.), Гіппій (460–400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з “периферійних позицій” у центр політичного життя, ставленні до неї як до “міри всіх речей”, природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів.

СОКРАТ (469–399 pp. до н. е.) – вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів відданість і підпорядкування законам.

5. Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.