Лекція № 6. Правочин. Представництво.

1. Поняття, ознаки та значення правочинів.

2. Класифікація правочинів.

3. Форми правочинів.

4. Умови дійсності правочинів. Недійсність правочинів.

5. Представництво: поняття, види, підстави виникнення. Довіреність.

1. Поняття, ознаки та значення правочинів

Правочин - це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Ознаки правочинів:

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

По-друге, правочин — не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною приро­дою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначе­них органів - суб'єктів публічного права (наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над-звичайних обставин (ст. 353 ЦК).

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.

2. Класифікація правочинів.

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Наприклад, складання запо­віту (ct. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК).

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини -це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників.

Багатосторонній правочин — різновид договору, в якому є що­найменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину - договір про спільну діяльність , вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства.

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділя­ються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, у якому обов'язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага. Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо (договір купівлі-продажу (ст. 655 ЦК).

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини (договір дарування). Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus — згода) вважсається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних право­чинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere - відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки зід шх залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинІв, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Таким чином, вексель, оформлений належним чи­ном, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. Са­ме така властивість векселя забезпечує його оборотоздатність. Вка­зівка на абстрактний характер правочину повинна міститися у законі.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються ще умовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасувальними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в'язків. За таким правочином права і обов'язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов'язків. При цьому права і обов'язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - пев­ний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як умова в умовному правочині. Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строковість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальнимн (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов'язків). Безстроковими є правочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.- довіра) правочини - це ті, що базую­ться на особливо довірчих відносинах між суб'єктами, які їх вчи­няють. Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Хоча за загальним правилом, закріпленим у ст. 525 ЦК, одностороння відмо­ва від виконання зобов'язання не допускається, фідуціарний право­чин надає таку можливість кожній із сторін. Так, відповідно до ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час. Причому в законі спеціально підкреслюється, що відмова сторін від права на відмову від договору доручення є нікчемною.