Практичне заняття 16 тема: державне регулювання розвитку апк

1. Природно-кліматичні та соціально-економічні умови розвитку сільського господарства. Земля як особливий об’єкт господарювання.

2. Основні завдання державного регулювання АПК: забезпечення продовольчої безпеки і формування продовольчих резервів держави, нарощування експортного потенціалу.

3. Державне замовлення як засіб задоволення державних потреб.

4. Політика у сфері земельних відносин. Земельний кадастр. Земельний кодекс України. Форми власності й господарювання на землі.

5. Стабілізація цін на сільськогосподарську продукцію і доходів фермерів. Субсидування сільськогосподарських виробників.

1. Природно-кліматичні та соціально-економічні умови розвитку сільського господарства. Земля як особливий об’єкт господарювання.

Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі — рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.

Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.

Сільське господарство належить до найдавніших видів господарської Діяльності людини. На території України на рубежі V і IV тисячоліть До н. е. розвинулося осіле землеробство (трипільська культура). З давніх часів Україна відома своєю сільськогосподарською продукцією серед інших народів і країн. І зараз сільське господарство належить до важливих галузей міжнародної спеціалізованої держави.

Розвиток сільського господарства залежить від природно-географічних і соціально-економічних передумов.

До перших належать земельно-ґрунтові й агро-кліматичні ресурси, які загалом дуже сприятливі на території України.

Сільськогосподарські угіддя займають 42 млн. гектарів, або 70% загального фонду країни. Структура сільськогосподарських угідь така: 78,9% — орні землі (рілля) і багаторічні насадження, 13,0% — пасовища, 8,4% — сіножаті. Найвища частка орних земель — у степових районах (70 — 80%) і лісостеповій зоні. Пасовища зосереджені, в основному, в Карпатах, на Поліссі та в південно-східних степових областях, сіножаті — в долинах рік лісової і лісостепової зон.

Серед соціально-економічних передумов сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють трудові ресурси (сільські райони України ними забезпечені достатньо), особливості землеволодіння, тобто відносини власності на землю, й аграрна політика держави.

В Україні тривалий час землею володіли держава і великі колективні господарства, зараз вона — у власності селянських спілок і фермерів. Зміни у землеволодінні відбуваються дуже повільно. Новим поштовхом для подальшого реформування селянського господарства стало прийняття у 2001 році Земельного кодексу України, що його справедливо назвали "земельною конституцією". Частка землі, яка знаходиться у володінні фермерів (таких в Україні понад 36 тис. господарств) становить тільки 2% від площі сільськогосподарських угідь. Розвиток фермерства та створення кооперативів селян-власників землі дозволить значно піднести рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у країні. Це вже проявляється в останні роки, коли процеси реформування у сільському господарстві стали більш реальними.

Тривалий час сільськогосподарське виробництво розвивалося екстенсивним шляхом, тобто за рахунок залучення до нього додаткових земельних площ, особливо ріллі, збільшення поголів'я худоби. Площа орних земель приростала за рахунок зменшення площ інших сільськогосподарських угідь (це негативно впливало на кормову базу тваринництва), а також внаслідок проведення водної меліорації — зрошення та осушення земель. Зрошувальні землі розташовані на півдні України, їх площа — 2,5 млн. га. У перезволожених і заболочених районах Полісся і північного лісостепу під осушення залучено 3,3 млн. га земель.

Нині територія України належить до найбільш розораних в Європі і світі (рілля становить 1/2 її площі). При цьому розорювалися навіть землі, не дуже придатні для землеробства, — наприклад, осушені землі на Поліссі чи осушені заплави річок. Внаслідок цього площі земель збільшувались, але знижувалася їх продуктивність, що не сприяло збільшенню обсягів виробництва культур.

Збільшення поголів'я худоби спричиняло проблеми її утримання через низькоякісну кормову базу, недостатнє впровадження високопродуктивних порід тварин та ін.

В сучасних умовах екстенсивний шлях ведення сільськогосподарського виробництва має поступитися інтенсивному — отриманню більших врожаїв сільськогосподарських культур у результаті поліпшення обробітку земель, внесення добрив, використанню отрутохімікатів та ін., піднесенню продуктивності худоби за рахунок селекції, поліпшення кормової бази тощо. Важливо встановити правильні пропорції між рослинництвом і тваринництвом, які забезпечили б виробництво кормів для останнього.

Основним нашим національним багатством, за Земельним кодексом України, є земля. Вона перебуває під особливою охороною держави.

Суб’єктами земельних відносин є громадяни, організації – юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується відповідно до Земельного Кодексу.

Об’єктом земельних відносин виступає земля (земельна ділянка). Згідно ст. 2 Земельного кодексу України, об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Разом з тим, за межами її території Україна може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

За основним цільовим призначенням землі поділяються на такі категорії:

- землі сільськогосподарського призначення

- землі житлової та громадської забудови

- землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення

- землі оздоровчого призначення;

- землі рекреаційного призначення

- землі історико-культурного призначення

- землі лісового фонду

- землі водного фонду

- землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земля є одним з головних, життезабезпечуючих і виробничих ресурсів, раціональне використання якого визначає ступінь соціального й економічного прогресу суспільства. Незважаючи на те, що Україна має у своєму розпорядженні велику частину світової площі чорнозему, економіка сільського господарства знаходиться у важкому стані, виробництво валової продукції зростає повільними темпами, посилюються процеси деградації землі.

Земля в сільському господарстві - основний засіб виробництва. Вона просторово обмежена, тому повинна використовуватись максимально ефективно. Земля має особливість, якої не мають інші галузі виробництва, що поступово зношуються. На відміну від них, земля при правильній експлуатації постійно поліпшується. А це зобов'язує сільгоспвиробників так організовувати землеробство, щоб кожний рік не тільки збільшувати виробництво сільгосппродукції, а й підвищувати родючість ґрунтів.

Особливості землі:

— не є результатом попередньої праці;

— просторово обмежена;

— незамінна іншими засобами виробництва;

— має сталість місця розташування;

— не зношується при правильному використанні;

— територіально різноякісна;

— має специфічну індивідуальну корисність.