Практичне заняття 16

Тема: Державне регулювання розвитку АПК

1. Природно-кліматичні та соціально-економічні умови розвитку сільського господарства. Земля як особливий об’єкт господарювання.

2. Основні завдання державного регулювання АПК: забезпечення продовольчої безпеки і формування продовольчих резервів держави, нарощування експортного потенціалу.

3. Державне замовлення як засіб задоволення державних потреб.

4. Політика у сфері земельних відносин. Земельний кадастр. Земельний кодекс України. Форми власності й господарювання на землі.

5. Стабілізація цін на сільськогосподарську продукцію і доходів фермерів. Субсидування сільськогосподарських виробників.

Методичні вказівки

Ключові терміни та поняття: агропромисловий комплекс, структура АПК, аграрна політика, земельна реформа, галузі сільського господарства, земельні відносини, державна підтримка АПК, агробізнес, продовольча безпека, закупівельні ціни, бонітування ґрунтів, економічна оцінка землі, кадастрова оцінка землі, рента.

Особливу увагу слід звернути на такі питання:

• характеристика АПК України;

• завдання сучасної аграрної політики;

• зміст та етапи земельної реформи;

• особливості аграрного сектора економіки,

• характеристика засобів державної підтримки АПК;

• тенденції розвитку окремих підрозділів АПК.

1. Природно-кліматичні та соціально-економічні умови розвитку сільського господарства. Земля як особливий об’єкт господарювання.

Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі — рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.

Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.

Сільське господарство належить до найдавніших видів господарської Діяльності людини. На території України на рубежі V і IV тисячоліть До н. е. розвинулося осіле землеробство (трипільська культура). З давніх часів Україна відома своєю сільськогосподарською продукцією серед інших народів і країн. І зараз сільське господарство належить до важливих галузей міжнародної спеціалізованої держави.

Розвиток сільського господарства залежить від природно-географічних і соціально-економічних передумов. До перших належать земельно-ґрунтові й агро-кліматичні ресурси, які загалом дуже сприятливі на території України.

Сільськогосподарські угіддя займають 42 млн. гектарів, або 70% загального фонду країни. Структура сільськогосподарських угідь така: 78,9% — орні землі (рілля) і багаторічні насадження, 13,0% — пасовища, 8,4% — сіножаті. Найвища частка орних земель — у степових районах (70 — 80%) і лісостеповій зоні. Пасовища зосереджені, в основному, в Карпатах, на Поліссі та в південно-східних степових областях, сіножаті — в долинах рік лісової і лісостепової зон.

Серед соціально-економічних передумов сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють трудові ресурси (сільські райони України ними забезпечені достатньо), особливості землеволодіння, тобто відносини власності на землю, й аграрна політика держави.

В Україні тривалий час землею володіли держава і великі колективні господарства, зараз вона — у власності селянських спілок і фермерів. Зміни у землеволодінні відбуваються дуже повільно. Новим поштовхом для подальшого реформування селянського господарства стало прийняття у 2001 році Земельного кодексу України, що його справедливо назвали "земельною конституцією". Частка землі, яка знаходиться у володінні фермерів (таких в Україні понад 36 тис. господарств) становить тільки 2% від площі сільськогосподарських угідь. Розвиток фермерства та створення кооперативів селян-власників землі дозволить значно піднести рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у країні. Це вже проявляється в останні роки, коли процеси реформування у сільському господарстві стали більш реальними.

Тривалий час сільськогосподарське виробництво розвивалося екстенсивним шляхом, тобто за рахунок залучення до нього додаткових земельних площ, особливо ріллі, збільшення поголів'я худоби. Площа орних земель приростала за рахунок зменшення площ інших сільськогосподарських угідь (це негативно впливало на кормову базу тваринництва), а також внаслідок проведення водної меліорації — зрошення та осушення земель. Зрошувальні землі розташовані на півдні України, їх площа — 2,5 млн. га. У перезволожених і заболочених районах Полісся і північного лісостепу під осушення залучено 3,3 млн. га земель.

Нині територія України належить до найбільш розораних в Європі і світі (рілля становить 1/2 її площі). При цьому розорювалися навіть землі, не дуже придатні для землеробства, — наприклад, осушені землі на Поліссі чи осушені заплави річок. Внаслідок цього площі земель збільшувались, але знижувалася їх продуктивність, що не сприяло збільшенню обсягів виробництва культур.

Збільшення поголів'я худоби спричиняло проблеми її утримання через низькоякісну кормову базу, недостатнє впровадження високопродуктивних порід тварин та ін.

В сучасних умовах екстенсивний шлях ведення сільськогосподарського виробництва має поступитися інтенсивному — отриманню більших врожаїв сільськогосподарських культур у результаті поліпшення обробітку земель, внесення добрив, використанню отрутохімікатів та ін., піднесенню продуктивності худоби за рахунок селекції, поліпшення кормової бази тощо. Важливо встановити правильні пропорції між рослинництвом і тваринництвом, які забезпечили б виробництво кормів для останнього.

Сільське господарство – це сектор економіки, де найбільшою мірою виявляється модель ринку чистої конкуренції, а його результативність цілком залежить від використання специфічного ресурсу – землі, родючість якої необхідно постійно відновлювати. Товари цього сектора не мають замінників, тому аграрна політика має проводитися як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах – вона постійно повинна бути в центрі уваги кожного уряду.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.

Найважливіше місце в системі земельних відносин відводиться земельній ренті, яка являє собою частину додаткової частини вартості, що створюється в процесі використання земельних надр. Особливість ренти в тому, що вона є продуктом суспільної праці, а не результатом конкретного товаровиробника. Саме ця обставина і те, що величина ренти досить суттєва, обумовлює її виключну роль в економіці держави.

Тут існує певна неточність, оскільки земля є специфічним товаром, тому ринковий механізм попиту і пропозиції просто не впливає на ціну землі. Тут йдеться про вплив пропозиції на ціну земельної ренти. Специфіка землі як фактора виробництва та як товару визначається такими чинниками:

- земля як ресурс характеризується обмеженістю, яка означає, щосуспільство не може запропонувати більше ресурсів, ніж хотіли б мати люди. Отже, обмеженість землі абсолютна.

- специфіка земельного ресурсу як фактора в тому, що не тільки його кількісні параметри зменшуються, а постійно знижуються і якісні характеристики.

- за умов загострення світової продовольчої проблеми вирішення питань реформування аграрного сектора економіки України набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.

- глобалізація економіки зумовлює посилений тиск на кожну ділянку землі з точки зору прикладання капіталу або її привласнення як об’єкта власності.

Земельні відносини - це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.

Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин пов'язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин, можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.

Характерною ознакою трансформації земельних відносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі. Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власність сільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних відносин.

Об'єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання.

Суб'єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі відповідних рад.

Суб’єкти правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.

Основу формування і розвитку земельних відносин у будь-якій суспільно-економічній формації складає власність на землю.

Конституцією України передбачено такі форми власності на землю: суспільна, яка включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, яка поділяється на приватну власність громадян та приватну власність недержавних юридичних осіб.

У державній власності перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну та приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду.

Водночас Земельним кодексом передбачені категорії земель, які не передаються ні в колективну, ні у приватну власність. До них належать землі загального користування населених пунктів; землі гірничодобувної промисловості, транспорту, зв'язку та оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, понад 5 га, і водного - понад 3 га; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів; землі господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, плодів і винограду.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Площа земель, що передається у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, які знаходяться у віданні відповідної ради, і площею земель, що залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий, водний та резервний фонди) і у власності громадян.

У приватнувласність земельні ділянки передаються громадянам України місцевими

радами відповідно до їх компетенції для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Право приватної власності на земельну ділянку громадяни набувають також у разі одержання її у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування, обміну, одержання земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) при виході з колективного та іншого недержавного сільськогосподарського підприємства.

Земельні ділянки у приватну власність для вищенаведених цілей передаються безплатно. Виняток становить передавання земель для ведення но. Виняток становить передавання земель для ведення селянського (фермерського) господарства. У даному разі безплатно передається середня земельна частка або земельна частка (пай), при виході громадянина з колективного сільськогосподарського підприємства. Решта земель, тобто площа, яка перевищує середню земельну частку або земельний пай, передається за плату.